Book: АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви



АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви
АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви
АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

 АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Передмова

Аеропорт був буфером між двома світами.

«Кока», боєць 79-ї аеромобільної бригади

Слово від себе

Коли наприкінці 2013 року мій колега Андрій Дубчак, повернувшись після стріму з Майдану, сів за комп’ютер і накреативив аватарку для Facebook, на якій перстень із написом «Україна» повис у мороці над толкінівською битвою з армією Мордора, майбутнє дало про себе знати.

Нам не хотілося вірити у зле, і ми напосілися на Дубчака — мовляв, не множ песимізм, а краще начакловуй світлі перспективи. Андрій нас не послухав і, щоб ми швидше втрачали ілюзії, зробив інсталяцію з протигаза та колючого дроту у себе на столі. Вочевидь, побувавши 1 грудня на вершечку енергетичного вихору Майдану, знімаючи море людей камерою GoPro з маківки «йолки» (це відео поширили світові агенції), Дубчак відчув щось більше, аніж могли тоді передбачити ми.

Може, вулицю Інститутську, на якій він уперше побачив убитих людей, може, беззахисність Небесної Сотні з її дерев’яними щитами та пластиковими касками, може, холодний асфальт під колінами затиснутих у кільце комісарами «русской весны» харківських та донецьких активістів Євромайдану, а може, й «зелених чоловічків», відтиснутий Крим і підпалений зсередини Донбас.

Але коли через рік, у грудні 2014-го, Андрій змінив картинку, додавши туди вежу Донецького аеропорту, всі вже розуміли, де саме та толкінівська «Чорна брама, що розділяє світи».

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Скриншот обкладинки facebook-сторінки Андрія Дубчака, зроблений у грудні 2014 року


Ми відчуваємо майбутнє. Воно промовляє до нас зі сторінок написаних книг, стукає з того боку комп’ютерних моніторів, засилає образи й слова з широкоформатних кіноблокбастерів. Водночас ми самі постійно форматуємо його. Ми змінюємо майбутнє нашими діями, засіваємо те, що ще не стало реальністю, нашими ідеями й фантазіями.

Тож чи варто дивуватися, що уся атмосфера ДАП: його коридори, його небезпека, що чатує за кожною стіною, і зверху, і знизу, його невтишний бій, його неможливість зробити крок назад, його морок і світло, стали такими собі перенесеними у життя Counter-Strike чи тими іншими «стрілялками», якими так полюбляють бавитися хлопчики віком 10+.

У Донецькому аеропорту все стало реальністю: зброя грілася в руках, танк стріляв прямою наводкою, і осколки мін таранили бронежилети, і поранення горіли болем, і смерть забирала назовсім того, кого щойно торкався рукавом.

От тільки затятість захисників виявилася якоюсь незбагненною, якоюсь нелогічною і для багатьох неочікуваною. Тому й з’явилося слово «кіборг». Бо як іще назвати тих, хто без сну і їжі, у цілковитому оточенні й удень і вночі боронить те, що, здається, вже жодної цінності ні для кого не становить?!

Ця «безцінна цінність» Донецького аеропорту, як видається, тільки у тому і полягала, що саме це місце раптом захотіли захищати. І то так захотіли, ніби вся Україна, з її синім небом та золотими полями, з її дітьми та дівчатами, з її матерями, що чекають і вірять, стояла за аеропортом і дивилася з надією на тих кіборгів, мов на останніх своїх захисників.

Так чомусь сталося. А може, так мало статися?!

Уся гіркота анексії Криму, уся безкарність «зелених чоловічків», усі «відтиснуті» військові частини, літаки й кораблі, уся нахабність і демонстративна жорстокість «русской весны», уся заблокована «мирним населенням» військова техніка, усі інформаційні бомби про «розп’ятого хлопчика», уся зрада і боягузтво, уся ця добре спланована тотальна навала раптом, як казав Гегель, «перейшла у своє інше» — у затятий спротив.

Дія викликала протидію. Місце цієї протидії могло бути будь-де. Але історія вибрала для себе нещодавно оновлений Міжнародний аеропорт «Донецьк» імені Сергія Прокоф’єва.


Попередження для читачів

Ця книга, як і сотні інших книг та фільмів, які розповідатимуть про 242 дні боїв в АДу (аеропорту «Донецьк»), ніколи не приноситиме заспокоєння чи насолоди. Читати, слухати й дивитися про аеропорт — боляче.

«Таке життя», — як писав Курт Воннегут у своїй «Бойні номер п’ять». Так уже влаштований світ, що посеред мороку і смороду безглуздих масових убивств, які назвали «війною», у критичні моменти завжди з’являються ті, хто рятує інших, часто ціною власного життя й страждань, здебільшого навіть не усвідомлюючи до кінця, чому вони це роблять.

І навіть розпитувати про це — справа не з легких. Не завжди ті, хто «пройшов крізь вогонь», хочуть і можуть говорити. Пережите тримає їх у напруженні, приходить у снах голосами загиблих товаришів, знову й знову стріляє танками і пробиває захист снайперськими кулями. А той, хто запитує, мимохіть приміряє на себе почуте й просто не уявляє, що робив би сам, якби там був.

Оборонці Донецького аеропорту теж цього не уявляли, але йшли туди. Ішли тому, що цей шмат бетону, ця стандартна металево-гіпсокартонна конструкція перетворилася для них на толкінівську «Чорну браму», а ця точка на карті стала місцем їхньої індивідуальної війни, місцем битви з Мордором за перстень володаря світу, на якому вибито «Україна». Конструкція не витримала, перстень розплавився, Україна залишилася.

З огляду на це зібрані у книзі розповіді захисників Донецького аеропорту — усе опубліковане про оборону ДАП і те, що буде писатися, — можуть стати поштовхом для самовизначення: усе одно вам чи ні, за якими правилами жити, чи потрібні вам свобода і справедливість і чи справді країна, яку ви вважаєте своєю, вартує того, щоб за неї так боротися.


Короткий опис подій

Початок оборонної епопеї поклала відмова 3-го полку спеціального призначення ЗСУ виконати ультиматум бойовиків і без бою покинути Донецький аеропорт.

Спецпризначенці прибули в аеропорт ще у квітні 2014 року. Вони просто перебували на території, щоб тримати під контролем стратегічний об’єкт, оскільки під час так званої «Русской весны» сепаратисти вивісили на терміналі прапор угруповання «ДНР». Проте аеропорт і далі працював у штатному режимі.

Українські військові, щоб не лякати цивільних, за наказом розмістилися в ангарі й не заходили у термінали. Пізніше, за їхніми словами, вони охороняли завезені туди бюлетені. Центральна влада ще сподівалася, що Донецьк візьме участь у дострокових президентських виборах.

У ніч з 25 на 26 травня бойовики зайняли підходи до аеропорту й проникли у новий термінал. Вони запропонували українському спецпідрозділу «постріляти у повітря» і через визначений час без втрат покинути об’єкт. Українські військові у відповідь зайняли оборону й викликали підмогу.

Перший постріл 26 травня зробив український спецпризначенець. Він побачив на даху нового термінала бойовика, який цілився з ПЗРК (переносного зенітно-ракетного комплексу) «Ігла» у літак, що пролітав на малій висоті над аеропортом. Розповідь про це з перших уст є у книзі.

Бійці 3-го полку Кіровоградського спецназу організували у Донецькому аеропорту вогневі позиції й відпрацювали тактичні прийоми оборони об’єкта, який не мав особливих укріплень, підземних бункерів та ходів. Новий термінал ДАП, як і більшість сучасних споруд, складався переважно з металевих конструкцій, скла й гіпсокартону.

Особлива роль в організації захисту й утримання аеропорту «Донецьк», за словами безпосередніх учасників оборони ДАП, належить полковнику Олександру Трепаку (позивний «Редут»). Трепак не лише організував оборону приміщень ДАП, а й створив систему роботи артилерії, так звану карусель, за якою «арта працювала» по дальній, середній і ближній зонах, допомагаючи зупиняти атаки бойовиків. Бійців спеціально вчили таким чином коригувати вогонь.

Багато нестандартних ефективних рішень, які рятували життя й стримували супротивника, належать старшому лейтенанту Євгену Подолянчуку з позивним «Скаут», командиру групи, вихованцю Пласту, відміннику факультету розвідки Академії сухопутних військ.

Двадцятитрьохрічний Євген Подолянчук загинув 14 вересня 2014 року, захищаючи Донецький аеропорт. «На ньому все трималося. Він усе придумував і організовував. Він усіх заряджав і підтримував», — кажуть про Подолянчука його бойові товариші.

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Євген Подолянчук на позиції у ДАП. Кадр із фільму «Ніхто, крім нас»


Кіровоградські спецпризначенці утримували ДАП, фактично перебуваючи в облозі. З ними була ще рота 93-ї бригади. За три місяці боїв оборонці аеропорту виснажилися, мали убитих і поранених. У вересні на підмогу прорвалися бійці «Правого сектору». А коли полковник «Редут» отримав поранення і був евакуйований, на оборону Донецького аеропорту з жовтня 2014 заступили десантників.

Усю відповідальність за організацію оборони ДАП узяв на себе Максим Миргородський (позивний «Майк»), тоді майор ВСУ, командир 1-го батальйону 79-ї аеромобільної бригади.

Ті, хто воював разом із «Майком», дають йому найвищу оцінку. За розповідями бійців, командирські й людські якості Максима Миргородського стали одним зі своєрідних магнітів, які заохочували добровольців іти в аеропорт.

Запит на командира, якому можна довіряти, у Донецькому аеропорту був реалізований. І не тільки «Майк» чи «Маршал», якому належить першість в організації ефективної інформаційної кампанії з формування впевненості, що «Україну є кому захищати», а й багато інших людей проявили себе талановитими командирами.

Дехто з них мав за плечима війну в Афганістані, участь у миротворчих операціях, військову освіту, а деякі проявили командирські здібності, не пройшовши до цього навіть строкову службу.

До цього додалася і потужна підтримка суспільства, і волонтерська допомога у вигляді спеціального обладнання, і постійна увага ЗМІ, і «стратегічна зброя» — дитячі малюнки та листи. Захисники Донецького аеропорту мали ті малюнки за талісмани, носили їх за бронежилетами, розвішували на стінах, запихали під броню танків та БТР. Бійці кажуть, що дитячі листи підтримували їхній дух у найважчих ситуаціях.

У подальшому військовослужбовці ЗСУ і бійці українських добровольчих батальйонів ішли захищати ДАП не за наказом, а добровільно. У розповідях учасників оборони часто зустрічається фраза: «Я хотів потрапити в аеропорт».

І це при тому, що не лише перебування у ДАП, а й сама дорога до нього були смертельно небезпечними. Особливості проходу конвоїв, що під обстрілами доставляли у термінали на ротацію бійців, боєкомплект, воду та харчі, а назад забирали поранених та убитих, детально описані захисниками аеропорту як надзвичайно вражаючі епізоди.

З кінця серпня 2014 року бойовики почали використовувати проти захисників ДАП системи залпового вогню «град», «ураган», артилерію й танки.

Активізацію атак на ДАП з початком осені експерти пізніше пов’язали з підготовкою до підписання 5 вересня Мінського протоколу і 19 вересня — Мінського меморандуму, що зафіксували досягнуті у столиці Білорусі домовленості про врегулювання конфлікту на сході України. Відповідно до них мало відбутися негайне припинення вогню, а також відведення важкого обзроєння від узгодженої лінії розмежування. Ця лінія встановлювалася по тих позиціях, які займала кожна зі сторін станом на 19 вересня.

Захисники Донецького аеропорту, попри постійні атаки супротивника, на той час утримували летовище, а це означало, що лінія розмежування щонайменше мала б проходити територією ДАП або ж околицями Донецька. Саме звідти, на 15 км в обидва боки, згідно з домовленостями, треба було відводити важке озброєння.

Між тим Донецький аеропорт у Мінських домовленостях не згадується, але до Меморандуму додано таблицю географічних координат населених пунктів на лінії зіткнення та карту відведення озброєння. Саме на ці додатки посилаються ті, хто звинуватив Петра Порошенка у тому, що він «здав ДАП у Мінську».

Натомість президент Порошенко уже з жовтня починає активно згадувати захисників Донецького аеропорту у своїх виступах, зустрічається з кіборгами і навіть телефонує їм у термінал. За його словами, у ДАП захищають «всю Україну», адже якщо здати аеропорт «Донецьк», то «ворог буде в Борисполі чи у Львові». Президент каже, що слово «кіборг» стало «символом незламності українського духу, того, як українці вміють воювати».

Водночас ситуація в районі Донецького аеропорту, попри оголошене перемир’я, дедалі ускладнюється. Колишній керівник зовнішньої розвідки України генерал Микола Маломуж в ефірі Радіо Свобода заявляє, що у жовтні до ДАП бойовики «підтягнули систему “Тюльпан” із боєзарядами до 130 кг, що використовуються для нанесення ударів по бліндажах та укріплених спорудах». Маломуж стверджує, що це російське озброєння, оскільки українська армія «тюльпанів» не має.

Настає час, коли навіть просто перебувати на території Донецького аеропорту — випробування не для слабких духом, не те що тримати оборону й відбивати атаки.

Попри це, бійці знаходять іще сили для жартів, іронізують щодо побутових умов та страшилок російської пропаганди.

Про одну з тез інформаційної війни, що примусила ненавидіти українців, а саме щодо «переслідувань російськомовних», активіст Майдану, доброволець ДАП, а пізніше капітан-лейтенант ВМС Максим Музика сказав: «Мені завжди хотілося висловитися про “ущемлення росіян”. Так ось, пліч-о-пліч зі мною, російськомовним патріотом, воюють у Донецькому аеропорту хлопець із Ростова і колишній офіцер Псковської дивізії. По рації переговори ведуться у 99 % випадків на “армійському діалекті” російської мови із застосуванням відповідної лексики».

Журналісти Радіо Свобода спільно з колегами із веб-порталу «Слово і Діло» склали перелік підрозділів, бійці яких захищали Донецький аеропорт і позначили на мапі аеропорту ключові дати оборонної епопеї.

За рахунок того що в умовах щоденних тривалих боїв у самому ДАП і на прилеглих територіях спільно тримали оборону та взаємодіяли представники різних військових підрозділів і родів військ, бійці ДУК «Правий сектор» та інших добровольчих батальйонів, виникла принципово нова спільнота захисників України. По-суті, під час оборони Донецького аеропорту сформувався кістяк нової народної армії України.

Вежа Донецького аеропорту стала впізнаваною, її зображення активно поширювали у соціальних мережах як символ затятої боротьби. І на момент, коли через щоденні обстріли з танків 13 січня 2015 року вежа ДАП упала, вона вже стала мемом і жила своїм віртуальним життям.

Тож із кінця травня 2014 року проросійські бойовики та сепаратисти весь час атакували аеропорт, але українські бійці тримали оборону навіть після того, як ДАП повністю втратив стратегічне значення.

Кіборги вийшли з термінала аж наприкінці січня 2015 року, коли бойовики підірвали колони й обвалили перекриття поверхів, а операція із деблокування зазнала невдачі. У ніч на 21 січня частина оборонців ДАП під прикриттям туману пішки покинула аеропорт, а частина залишилася з пораненими, і всі вони потрапили у полон.


Хто атакував Донецький аеропорт

Серед тих, хто атакував захисників аеропорту «Донецьк», були як так звані ополченці-сепаратисти — місцеві жителі та перебіжчики-силовики, які підтримали ідею відділення Донбасу від України, так і приїжджі бойовики — громадяни Росії та інших країн, які приїхали повоювати, а також кадирівці й «відпускники» російських військових підрозділів.

Захисники Донецького аеропорту називали своїх супротивників «орками», «зомбі» або «сепарами», а ті їх — «укропами», «майданутими» й «украми».

Захисник Донецького аеропорту Тарас із позивним «Вальтер» так змалював у розповіді Радіо Свобода свого ворога: «Ворогом у першу чергу є верхівка влади у Кремлі. А маріонетки на Донбасі — це люди, які не мають ні Батьківщини, ні державності, ні прапора. Люди, які народилися хай ще за Радянського Союзу, але в Україні. Люди, які жили в Україні, але ніколи її не любили, не поважали. А коли їм пообіцяли краще майбутнє, вони відразу зрадили. Серед цих людей є навіть дуже багато молодих хлопців, які у свій час проходили строкову службу в українській армії, у Збройних силах України, складали присягу — і вони її зрадили, оце найбільша біда».

У свою чергу прихильники сепаратизму, які брали участь у боях за Донецький аеропорт, теж називають українських бійців «зрадниками, бо зрадили нашу спільну велику країну — Радянський Союз і продалися олігархам та американцям».



Шахіда Якуб, журналіст «Настоящего времени» — спільного проекту Голосу Америки та Радіо Свобода, — працюючи над документальним фільмом про останні дні оборони Донецького аеропорту («Аэропорт Донецк»), записала кількох сепаратистів та бойовиків.

Один із них, формально громадянин України, житель Донеччини, колишній афганець, учасник операції з захоплення Слов’янська з позивним «Душман», так пояснює свою участь у боях: «Людина дає присягу одну — батьківщині. Я її дав — Радянському Союзу. Земля у нас одна, я не міг її ділити. Ну, так і вийшло. Я знаходжусь на своїй батьківщині — на Донбасі».

«Душман» каже, що спочатку воював у Слов’янську, а потім став інструктором, погодившись на пропозицію командира батальйону «Восток» Ходаковського:

«Двадцять п’ятого травня 2014 був виїзд батальйону “Восток” з площі Леніна. Я з Ходаковським зустрівся. Операція мала бути блискавичною, за даними, все мало складатися добре. В аеропорту стояв кіровоградський спецназ, і ми мали їм поставити ультиматум, щоб вони пішли. Ніхто не думав, що восьмимільярдний проект буде настільки знищений», — розповів сепаратист.

За його словами, «вночі в аеропорт пішла група російських добровольців — група “Іскра”, група Чеченської республіки і наша слов’янська група. Групи були підготовлені, але у нас не вистачало протиповітряного озброєння. Єдине, що з важкого було, — це АГС-17 (станковий автоматичний гранатомет. — Ред.) і два боєкомплекти до нього. Нам відкрили карткою пожежний вхід».

«Душман» пояснює, що усі були впевнені, що ворог «подивиться на нашу силу й покине територію аеропорту», але сталося інше. Він каже, що, перебуваючи на даху, побачив вертольоти і літаки й скомандував усім спускатися вниз. «Нас почали обстрілювати, але ховатися в аеропорту було ніде, бо там “глухих” приміщень майже немає, а відходити у поле було б просто самогубством».

Коли до шостої вечора уже були поранені та убиті, то, за словами «Душмана», вирішили підігнати «КамАЗи» й виїжджати з аеропорту. В один «КамАЗ» повантажили поранених і сіли самі, а в інший завантажилася група «Іскра».

«Я йому казав не садити людей в одну машину. Це були добровольці з Російської Федерації, хороші хлопці. Їхній “КамАЗ” був обстріляний з гранатометів і стрілецької зброї, повністю вся група загинула. З урахуванням того, що розстріляли два “КамАЗи”, десь біля 50 людей загинули», — стверджує «Душман».

Серед тих, кого записала Шахіда Якуб, є й громадянин Росії Арсеній Павлов із позивним «Моторола», внесений у перелік осіб, яким заборонено в’їжджати на територію Євросоюзу.

«Моторола» розповів, що приїхав до України «защищать русских», бо на Майдані — «фашисти», а у нього ще «після Осетії й після деяких чеченських подій, коли там ловили українців у Чечні, негатив був до України». Про себе «Моторола» каже, що був військовим, «чотири з половиною роки прослужив у російській армії, з них три роки у морській піхоті й рік та сім місяців у спецназі ГРУ».

Зі слів «Мотороли», «його люди зі “Спарти”, люди Гіві у взаємодії з людьми “Сомалі”, “Пятнашки” й Російської православної армії могли за тиждень зачистити аеропорт повністю», але завадили Мінські домовленості.

«Вони просто жили там, поки нам не дали наказ взяти їх штурмом», — каже він про захисників Донецького аеропорту.

Ватажок бойовиків каже, що «українські й російські ЗМІ роздули з цього таку епопею, прямо “куликовську битву” зробили, а насправді ми просто виконали завдання — взяли під контроль будівлю».

«Моторола» наголошує, що кіборги утримували невелику частинку термінала, і, якби йому дозволили, він «прямо там би їх спалив». Але при цьому бойовик заперечує, що його люди використали газ проти захисників ДАП і в свою чергу перекладає відповідальність за хімічну атаку на український Генштаб.

«Ну звідки у нас газ? Який? Пропан-бутан? Це їхнє керівництво не пожаліло їх. Спочатку використало проти них “гради”, “урагани”, загнало їх у кут, а потім хотіло їх знищити як свідків. Тож вони використали газ. Вони їх там весь час методично знищували», — каже бойовик.

Так само «Моторола» заперечує, що убивав полонених, зокрема захисника ДАП колишнього миротворця ООН Ігоря Брановицького.

«Я полонених не розстрілюю. Це не моє завдання. Прийде час, прийдуть люди, які їх розстріляють. Я навіть не знаю, про кого ви говорите. Для мене вони були всі один на одного схожі», — стверджує Арсеній Павлов.

Попри це моніторингова група Amnesty International повідомляє, що має інформацію про свідків, які бачили, як Павлов убив полоненого кіборга Брановицького.

Ідеться про це й у кількох спогадах бійців, надрукованих у цій книжці.


Як збирали матеріали для книги

Радіо Свобода почало висвітлювати події у Донецькому аеропорту ще задовго до того, як стало зрозумілим, що саме цьому місцю випала чи не ключова роль у знищенні міфу про неспроможність українців захищатися.

За великим рахунком, робота над документальною книгою про оборону Донецького аеропорту розпочалася з того моменту, як ця точка на карті України стала гарячо ю.

Новини, фотографії, відео, коментарі, повідомлення у соціальних мережах — усе, що проливало світло на протистояння між проросійськими бойовиками, сепаратистами й українськими силовиками, ми публікували на сайті української редакції Радіо Свобода, висвітлювали у радіопрограмах та телепроектах.

Журналісти Радіо Свобода спочатку почали записувати розповіді волонтерів, які допомагали захисникам аеропорту, а пізніше, коли це стало можливим, і самих кіборгів.

Спеціально для книги розповіді захисників летовища почали збирати з травня 2015 року. Тоді багато бійців дозволяли називати тільки свій позивний або ім’я. У багатьох із них ще не загоїлись рани, душевний біль не давав говорити, хтось із їхніх товаришів був у полоні, про когось не знали, де він — серед живих чи серед мертвих.

Журналісти й кореспонденти Радіо Свобода шукали контакти захисників Донецького аеропорту, йшли до них у госпіталі, їздили у військові частини й на полігони, напрошувалися у гості, зустрічалися у парках та запрошували бійців до студії.

Усіх ми просили назватися, повідомити, коли й у складі якого підрозділу були у ДАП, відновити хронологію подій і дати оцінку тому, що відбулося.

За час підготовки книги Радіо Свобода направило десятки інформаційних запитів до різних структур, щоб отримати потрібну інформацію чи дозвіл на інтерв’ю. Неодноразово ми зверталися до Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних сил України.

Також ми отримали узагальнюючу інформацію про участь ДУК «Правий сектор» в обороні аеропорту.

Як повідомила член Проводу руху «Правий сектор» Олена Білозерська, «орієнтовно 10 вересня на територію аеропорту зайшла група розвідки на чолі з командиром 2-ї штурмової роти ДУК ПС “Барсом”. Група відбула першу ротацію й 17 вересня повернулася на базу».

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Перша ротація ДУК ПС на чолі з «Барсом» повернулася з ДАП на базу. 17 вересня 2014 року


Після них на оборону ДАП заступили бійці 5-го окремого батальйону і пе­ребували там постійно на ротаційній основі до листопада. Тоді керівництво ДУК ПС вирішило вивести своїх бійців з терміналів і зосередитися на утриманні селищ Піски, Водяне та відвойованого Опитного.

«Усе, що ми могли зробити — утримати аеропорт, допомогти військовим його укріпити, — ми зробили. Зараз аеропортом будуть опікуватися тільки Збройні сили України», — сказав 12 листопада 2014 року комбат «Чорний».

Загалом в обороні безпосередньо Донецького аеропорту взяли участь 120 бійців ДУК ПС. Ще були ті, хто прикривав аеропорт з Пісків, але не були у самому ДАП.

Найбільше відзначились групи «Барса» й «Опера», але, за словами Олени Білозерської, ДУК ПС «вшановує усіх учасників оборони».

Представники інших підрозділів ЗСУ, які були в аеропорту, підтверджують сміливість, рішучість та активність бійців «Правого сектору».

Ось, наприклад, як розповідає про героїзм бійця ПС «Каспера» військовослужбовець із позивним «Фрол»: «Усе здригається щохвилини. Як чуєш звук міномета, то долетить через 5—7 секунд, і буде вибух. А від танків тільки спалах і розриває все. Біля нас розірвався снаряд. “Каспер” знайшов мене у диму і на ношах відтягнув у безпечне місце. Він мені життя врятував, а сам загинув через дві години від осколка міни. А в нього діти!»

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Добровольці «Правого сектору» 18-річний Сергій Табала, позивний «Сєвєр». Загинув. 19-річний студент КНУ імені Тараса Шевченка Святослав Горбенко, позивний «Скельд». Загинув


Окрім «Каспера», з бійців ДУК ПС загинули ще 19-річний студент факультету філології Київського університету імені Шевченка — Святослав Горбенко із позивним «Скельд» і 18-річний сумчанин — Сергій Табала із позивним «Сєвєр».

Ще четверо бійців ДУК, «Сєва», «Морпєх», «Хруст» і «Сифон», загинули у боях на території, що прилягає до Донецького аеропорту, а троє — «Чорний», «Двадцять четвертий» і «Дальнобій» — у селищі Піски.

Медичну службу ДУК ПС «Госпітальєри» практично з нуля створила активістка Майдану медик-волонтер 19-річна Яна Зінкевич. Спочатку вона фактично самотужки займалася наданням невідкладної допомоги й евакуацією поранених з Донецького аеропорту.

За даними «Госпітальєрів», за час участі ДУК ПС в обороні ДАП з середини вересня 2014-го до кінця січня 2015-го поранення отримали 55 бійців ПС і 10 зазнали контузії. Точно відомо, що 17 з них були поранені безпосередньо у терміналах.

Командир ДУК Андрій Стемпіцький (позивний «Летун») вважає, що бійці Добровольчого українського корпусу «надихали інших своєю сміливістю, не будучи офіційним підрозділом, і вписали героїчні сторінки в історію оборони Донецького аеропорту, показали приклад незламності, високої мотивації й готовності воювати у найскладніших умовах».

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Яна Зінкевич


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

За версією «Барса», захисників ДАП «почали називати кіборгами після бою, коли бійцям ПС на посту “Єнот” у старому терміналі разом з іншими захисниками вдалося відбити атаку омського спецназу».

Розповіді учасників боїв за аеропорт «Донецьк» згруповано у розділи, що відповідають періодам оборони ДАП. У окремий розділ винесені інтерв’ю з людьми, які не лише презентують певні умовні групи учасників подій (боєць, генерал, капелан, волонтер, журналіст, доброволець-майданівець), а й дають узагальнюючі характеристики оборони Донецького аеропорту.

Деякі думки цих учасників подій збігаються із висновками військових експертів та безпекових аналітиків України, Росії, США та Канади, що містяться у розділі «Коментарі».

Уже з перших інтерв’ю стало очевидно, що розповіді людей про те, що вони бачили на власні очі, відчули на дотик, пережили психологічно й фізично, попри свою «об’єктивну суб’єктивність», мають велике значення для розуміння подій. Деталі з оповіді одного учасника доповнюють лаконічну розповідь іншого, суха інформаційна канва обростає візерунками емоцій, збіги підштовхують висновки, і врешті з’являються відповіді на ключові запитання: що і чому захищали кіборги у ДАП усі 242 дні.

Розповіді захисників Донецького аеропорту

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Квітень—серпень

«Сепаратисти прикривалися цивільними і нам не дозволяли стріляти», — спецпризначенець


Олександр, боєць 3-го полку спеціального призначення ЗСУ, тримав оборону Донецького аеропорту п’ять місяців: з квітня до вересня 2014 року. Він розповідає, як охорона аеропорту впустила бойовиків, як сепаратисти вмовляли здати летовище без бою, а також про подолання психологічного бар’єру першого бою, подвиг водіїв підрозділу і вбивчий вплив російської пропаганди:

— Шостого квітня ми були на казарменому положенні. Увечері нам сказали збиратися, видали боєприпаси, зброю, необхідні речі. Ми повантажилися на «Урали» і поїхали до Кривого Рогу. Там сіли на літак, пам’ятаю його бортовий номер — 413-й. Потім його збили у Луганському аеропорту.

Ми не знали, куди летимо, доки не прочитали через ілюмінатори слово «Донецьк» на аеропорту. Коли ми увійшли, нас одразу розмістили, але у новий термінал не пустили: мовляв, там люди.

Наступного дня я повідомив сім’ю, що перебуваю в Донецьку. На той період там було тихо, тому рідні особливо не хвилювалися.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Новий термінал Донецького аеропорту під час проведення Євро-2012


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Ми взагалі охороняли бюлетені. За день до того прилетів літак із бюлетенями, — здається, 15 тон їх привезли, — вивантажили й склали в ангарі. Наше завдання було охороняти ті бюлетені, адже планували, що вибори у Донецьку пройдуть. Відповідно у день голосування з дозволу наших старших до нас мали під’їжджати машини, вантажитися та їхати на дільниці.

Декілька машин — здається, три легкових машини — приїхали і трохи взяли бюлетенів. Це була якась незначна кількість, якісь крихти з того, що було… І все.

Пам’ятаю, після всього ми ходили по аеропорту і натикалися на написи: «Дільниця така, дільниця така». Це працівники аеропорту планували розміщувати дільниці, понатягували нитки з папірцями. Та не так сталося...


Перший штурм

— Усе змінилося одразу після виборів — з неділі на понеділок 26 травня відбувся перший штурм. За день до цього, о 10-й годині вечора, сепаратисти намагалися провести розвідку, під’їхали до нас майже впритул і зайняли позиції. Ані вони, ані ми вогонь не відкривали. Вони постояли та поїхали.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Український боєць оглядає у бінокль околиці аеропорту. Кадр з фільму «Ніхто, крім нас»


Наступного дня ми розділилися: половина перебувала на постах, половина відпочивала. Я був на посту. До нас під’їхали і сказали: «У нас гості». Ніхто з нас до пуття не розумів, у що це може вилитися, що робити і як себе поводити. Відверто скажу: стало страшно.

Сепаратисти психологічно тиснули на нас: зайняли вищу домінуючу точку, розгорнули там зброю. Без перешкод зайшли до нового термінала — охорона опору не чинила, хоча мала автоматичну зброю.

Перед цим нам заборонили там перебувати: сказали, що озброєні люди не потрібні, не варто лякати людей — тоді літаки літали. А сепаратистів, по суті, вони просто впустили.

Бойовики підійшли до нас о третій годині ночі, а бій почався о тринадцятій з копійками. З третьої години ночі до першої години дня точилися дискусії: вони вийшли на наші частоти й психологічно обробляли. Казали, що повбивають нас.

З ними спілкувався лише один із наших старших командирів. Він уміло — і це його велика заслуга — затягував час. Доки цей командир відволікав увагу сепаратистів, інший спілкувався зі штабом і чекав, коли скоординують роботу авіації.

Ми ж із сепаратистами не спілкувалися, розуміючи, що перед боєм зайві емоції недоречні. І так було важко, перший бій… Ми як могли підтримували один одного і намагалися поводити себе так, щоб не вводити в паніку товаришів. На той час це було найголовнішим.


«Лише одна військова частина ЗСУ в Донецьку не здалася»

— Вороги вимагали від нас здати зброю — казали, тоді випустять. До речі, за тиждень до того в такий спосіб роззброїли міліціонерів: взяли в облогу, психологічно натиснули — і ті здали зброю. Можливо, навіть із тієї самої зброї по нас вели вогонь. Вони сподівалися, що ми так само відійдемо й обійдеться без втрат.

Загалом, дуже багато військових частин у Донецьку здали за домовленістю, за кримським сценарієм. Брали в облогу, налагоджували зв’язок і казали: «Ви стріляєте — ми стріляємо. Ви в нас не цілитесь — ми у вас не цілимося. Ви відстрілюєте весь боєкомплект. Кажете, що виходите. Здаєте зброю. Ви чинили опір. До вас нема жодних претензій, але ви вирішили врятувати людей». Отак домовлялися.

Єдина військова частина Збройних сил України в Донецьку, що не здалася, — це частина протиповітряної оборони поблизу Донецького аеропорту. До них приїздили, але командир сказав: «Ні!»


«Сепаратисти прикривалися цивільними»

— Основним психологічним ударом для сепаратистів стала робота авіації. Зайшли два Су-24 і здійснили по два удари. Заходили з боку сонця, так красиво, професійно. Ми прикривали тил.

Але у противника теж було своє прикриття — із житлового будинку вони вели вогонь із ПЗРК. Їхня ракета пішла по літаку, але йому вдалось ухилитися.



Сепаратисти фактично прикривались цивільними. Ми запитали «старшого», чи можемо працювати по тій вогневій точці, і він сказав: «Ні в якому разі». Вони вели вогонь по нас — ми не відповідали. Той день пройшов без втрат, тільки двоє поранених.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Український Су-24 наносить авіаудар по позиціях сепаратистів біля аеропорту. Кадр з фільму «Ніхто, крім нас»


Ми перебували в сріблястому ангарі. Дії сепаратистів були, скажемо так, хаотичні. Вони пробували наступати зі стрілецькою зброєю, але після першого авіаудару в них почалася паніка. Бойовий дух підупав, бо зрозуміли, що немає сенсу автоматами воювати проти літака. До того ж після першого удару ніхто не знав, чи буде другий. Ми ж тримали позиції, вели вогонь — виконували свою роботу. Бій тривав дві доби.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вантажівка з проросійськими бойовиками біля аеропорту Донецька. Кадр з фільму «Ніхто, крім нас»


«Якби всі воювали так, як добровольці, ця війна була б переможною ходою»

— Після першого військового досвіду вже стало видно, хто є хто: на кого можна покластися, а хто зовсім не придатний для війни. Було таке, що люди забивалися в куток — і все. Лише тепер я можу сказати, що не всі підходять для армії. Це суто генетично, інстинкт самозахисту — або ти нападаєш, або лише захищаєшся.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Бойовики під час штурму Донецького аеропорту 26 травня 2014 року. Кадр з відео REUTERS


Добровольці знають, куди вони йдуть. Це основне. Якби всі воювали так, як добровольці, ця війна була б переможною ходою. Серед мобілізованих є толкові люди, але їх небагато. І найголовніше — вони погано навчені.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Новий термінал ДАП після перших боїв. Кадр з фільму «Ніхто, крім нас»


Військовослужбовці, які служили, мають елементарне уявлення про тактику: вони знають, як поводити себе. А непідготовленим під час бою командир постійно говорить, кому куди йти та що робити. І якщо раптом щось трапиться з командиром, вони стають не бойовою одиницею, а непідготовленими людьми з автоматами — і все. Тому головне завдання командира — навчити своїх людей, щоб у разі необхідності звичайний солдат зміг повести за собою людей.

Наші командири навчали нас усьому: стріляти зі всіх видів зброї, водити всі види техніки, і навіть люди, які не мали водійських прав, не вміли водити, там навчилися їздити на легковому транспорті, потім на вантажному — на «Уралах», на «ЗИЛах», — кожен міг стрибнути за кермо і повести технічний засіб за потреби.

Дуже добре спрацювали водії з нашого полку. Вони врятували багато техніки. Вона стояла не по-бойовому, а рядочком, одна машина за одною в зоні досяжності стрілецької зброї сепаратистів. Хлопці вдвох сідають у машину, їдуть, далі один вискакує, сідає за іншу. Одну ставлять — наступну беруть, і так вони ходка за ходкою під вогнем перегнали всю техніку. Як казали: чи зухвалі, чи відчайдушні.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Сепаратисти беруть участь у штурмі ДАП 26 травня 2014 року. Кадр з фільму «Ніхто, крім нас»


«Тіло загиблого товариша не могли вивезти місяць»

— Переломний момент був, коли Стрєлков вийшов зі Слов’янська і зайшов у Донецьк. На третій день він вирішив штурмувати аеропорт. А ми вже були певний час в оточенні, зрозуміли, що робити, як вести вогонь і не підпускати піхоту, прострілюючи досить велику дистанцію. Принаймні, тоді вони не задіяли проти нас техніку, був звичайний стрілецький бій. Пізніше сепаратисти почали використовувати БМП.

Коли зайшла БМП, пост наш розстріляли й у нас був перший загиблий. Уламок влучив у бронежилет між пластинами, коли хлопець розвернувся, щоб відійти до поста. Близько місяця його тіло не могли вивезти, бо ми були в оточенні. Кільце розірвали десь у серпні чи в кінці липня.


«Українських каналів не було, дивились російські»

— Сиджу, дивлюсь телевізор, речник Лисенко заявляє, що, за неперевіреною інформацією, Донецький аеропорт захоплений. А я в аеропорту сиджу і дивлюся телевізор. Думаю: вийду на балкон подивлюся — захопили нас чи ні. Вийшов — та нє, не захопили. Зайшов.

Росія своєю пропагандою зробила цю війну. Пропаганда в них дуже сильна. У нас поранені хлопці на пости не ходили, відпочивали. Дивились телевізор, але оскільки українських каналів не було, то дивилися російські. Через дві доби виходять вони з кімнати відпочинку і кажуть: «У нас складається враження, що ми не за тих воюємо». Розумієте?! Це кажуть військові люди, які розуміють стан справ і знають, що і як. А що говорити про тих пересічних громадян, які це чують, і не протягом двох днів, а постійно, день у день. Усе, що там кажуть, вони сприймають за чисту монету.


Поранення й евакуація

— Поранення я отримав у вересні, коли ми виїхали на допомогу. Наш бортовий «уазик» був виведений із ладу. Ми зайняли оборону. Нас обстрілювали з РПГ (ручний протитанковий гранатомет. — Ред.), і в мене влучили уламки. Усе пішло в основному в бронежилет і праву руку. У вересні я виїхав, мене перевели на лікування.

На початку жовтня вийшли військовослужбовці, з якими я там був, їх замінили інші.



«З такими людьми можна у саме пекло йти — вони не зрадять», — «Халк»


Боєць 3-го полку спеціального призначення ЗСУ із позивним «Халк» першим помітив ворожого снайпера в Донецькому аеропорту. Він розповів про перший бій за летовище та різні почерки ведення бою сепаратистів і російських військових:

— Забрали нас неждано-негадано 7 квітня 2014 року. Ми виїхали, але куди, навіть не здогадувалися. Знали, що є наказ і його треба виконувати. Усе відбулося дуже швидко: зібралися, погрузилися на «Урал» і виїхали у невідомому напрямку. Ми розуміли, що будемо охороняти якийсь об’єкт, але, коли побачили аеропорт, здивувалися. Я тоді уперше побачив Донецький аеропорт, він був абсолютно новий, сучасний, дуже гарний.

Ми розуміли, що відбулося навесні в Криму, знали про заворушення на Сході й очікували провокацій.

Ми були начеку — готові у будь-який момент до збройного опору, бо це наша служба, наша робота.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Новий термінал. Перші обстріли


Оборона «Донецького аеропорту» розпочалася з пострілу снайпера

— Спочатку ми охороняли периметр, включаючи старий термінал, потім позиції — їх було дуже багато. Наші командири грамотно поставили пости по всьому периметру аеропорту. Спершу все було тихо, спокійно. І ми вже почали думати, що все обійдеться миром, тим більше що наближалися вибори.

Розпочинався день 26 травня, ми були спокійні. Я чергував на даху старого термінала й раптом помітив якийсь рух, а потім на даху нового термінала з’явився силует. То був снайпер. Хоча була приблизно третя години ночі, але на Донбасі світає раніше, тому можна було розрізнити ці силуети. Ми підійшли ближче і побачили людей, які тікали. Ми зрозуміли, хто це і чого можна очікувати.

Ми доповіли про це, зайняли оборону і чекали наказу «Вогонь!», але він не надходив. Бій розпочався набагато пізніше — спонтанно.

Перший постріл зробив наш снайпер із даху старого термінала. Він «зняв» кадирівця, який направив ПЗРК «Ігла» на Су-25, що летів нам на підмогу. Зняв дуже чітко, красиво. Так усе й почалося. Із цього пострілу розпочався бій і взагалі оборона Донецького аеропорту.

Моя позиція була з боку самого міста. Ми прикривали наших хлопців, а терористи зайняли «зеленку» біля автостоянки й відкрили вогонь. Треба було діяти блискавично, навіть часу подумати не було. Усе, що необхідно, там згадується дуже швидко й чітко. Нас навчили основному — веденню бою, тактики, орієнтуванню. Тобто в нас була підготовка і моральна, і психологічна, і фізична.

Найскладніше було побороти свій страх. Особливо не по собі було, звичайно, коли прилетіла авіація. Це важко сприймати, але якщо є сила духу — впоратися можна. На війні надзвичайно важлива холоднокровність.

Це був мій перший бойовий досвід. Ми всі 26 травня отримали хрещення боєм. Слава Богу, все вийшло чітко. Хоча могло статися що завгодно, бо техніка стара і могла дати збій. Але операція вдалася.


«Знаючи, що там відбувається, сидіти вдома я не міг»

— Наступного дня мене поранили. Була зачистка приміщення нового аеропорту. Почалася перестрілка… Отримав поранення в ногу, але нічого страшного, просто довелося трохи пострибати на одній нозі.

Я бачив ворога приблизно за 50 м. Це зовсім інші відчуття, коли розумієш, що це така ж жива людина, як і ти. Але ворог є ворог. Це війна, самі розумієте.

Полікувався в госпіталі й, знаючи, що відбувається на Сході, всидіти вдома не зміг. У серпні я повернувся, прибув до Донецька і вже утримував старий термінал аеропорту.

Відтоді, як я бачив аеропорт уперше, він дуже змінився. Він уже був абсолютно пустий, розбитий, валялося багато уламків, залишених речей, стояло дуже багато знищеної техніки. Аеропорт, можна сказати, перетворився на руїни. Але в старому терміналі ще були цілі стіни. Новий був обстріляний, розбитий, але там іще також було можна триматися і вести бій.


З вересня у ворога змінився «почерк»

— У вересні ворог зайняв положення на сусідніх поверхах. Я тоді перебував на другому поверсі. Відтіля, з боку Спартака, ми вели спостереження.

Мій товариш-кулеметник пішов униз за набоями, бо закінчилися. І тут я відчув сильний поштовх. То був вибух, і ми почули крик.

Ми спустилися вниз. Через пил від штукатурки було дуже важко дихати. Там лежав наш товариш. Слава богу, він був живий, але тяжко поранений. Ми його витягли й пізніше евакуювали.

Це був прямий постріл із танка. Він бив по стінах старого термінала з боку міста. Там пересувалися сепаратисти. Вони часто били з «градів», із танків із боку житлових будинків.

Саме у вересні ми по-справжньому відчули, що сепаратисти стали сильнішими, почали влучніше стріляти, краще працювати. Нас і в серпні обстрілювали — часто крили «градами», мінометами. Але, коли у вересні били по старому терміналу, ми реально відчули зміни — стріляли дуже влучно й чітко.

Почерк дуже відрізнявся. Просто разюча різниця, коли стріляли сепари, а коли — російські найманці. Я думаю, що це були представники регулярних підрозділів.

Наприкінці вересня пішли танкові атаки, наступала їхня піхота. Коли вони були вже в підвалі старого термінала, ми їх бачили на відстані 15—20 м. Був майже рукопашний бій.

Вони підійшли впритул до старого термінала і майже витиснули нас із ангарів. Тоді в нас лишилося дуже мало людей, було багато «трьохсотих», багатьох евакуювали. Вони нас притиснули і думали пройти підземними ходами, через підвал і підземний тунель до старого термінала. Вони були настільки близько, що ми їх бачили, чули їхні голоси, розмови, команди. Точилися ближні бої, а це зовсім не те, що було до того. Психологічно важче, і працювала вже зовсім інша тактика.

Ми бачили кадирівців, ми просто відчували їхню кавказьку агресію. Багато хто з них був зовсім обдовбаний, неадекватний. Вони були так близько, що ми чули їхнє голосне: «Аллах акбар».


«Аеропорт — символ незламного духу»

— Завдяки чому ми вижили? Перш за все — правильному й чіткому командуванню. Мабуть, не останню роль у цьому зіграла доля. І головне — завдяки волі до перемоги. Особливо відчувалася підтримка дітей. Волонтери часто привозили нам дитячі малюнки: діти малювали Україну, їхні слова дуже надихали, було дуже приємно, це морально підбадьорювало.

Аеропорт для мене — це насамперед символ незламного духу, символ честі. Тяжко, що хлопців наших уже не повернеш. Чудові були — і як люди, і як товариші, і як бійці. Їхню втрату дуже важко усвідомити, у це важко повірити й пережити.

Знаєте, я спостерігав такі випадки, коли людина була на гражданці чи навіть у полку м’якою, а в аеропорту показала себе на всі сто. Війна розставляє все по своїх місцях, вона є чітким індикатором того, хто насправді боягуз, а хто — боєць.

Війна змінює людину, загострює в ній головне. Я впевнений, що з тими людьми, які утримували аеропорт, можна і в саме пекло йти — вони ніколи не зрадять.



«Ви не знайдете того, хто скаже, що аеропорт захищали дарма», — кіборг Вадим


Вадим Довгорук із позивним «Вадос» — боєць 3-го полку спеціального призначення ЗСУ, що першим узяв під охорону Донецький аеропорт у квітні 2014 року. Вадим розповів Радіо Свобода про початок про-тистояння з бойовиками, про засідки, які влаштовували сепаратисти, та про обставини появи мему «кіборг»:

— Я із 3-го полку Кіровоградського спецназу. Служу з січня 2010 року. В аеропорт потрапив 12 серпня 2014 року. Там, окрім нас, знаходилася 93-я бригада. Добровольчі батальйони приїхали пізніше, коли мене вже не було.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вадим Довгорук (позивний «Вадос»), боєць 3-го полку спеціального призначення ЗСУ, що першим узяв під охорону Донецький аеропорт у квітні 2014 року


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

У той час там було доволі спокійно. Наші товариші з полку поїхали в аеропорт 7 квітня. Тоді ще Донецький аеропорт працював, літаки злітали й сідали. Новий термінал був повністю робочий. Наші розмістилися в старому, бо вже здогадувалися, що там щось неприємне може бути.

Аеропорт — це завжди стратегічний об’єкт. Він у першу чергу має братися під охорону. У будь-якому випадку, при будь-якій тактиці. Ті, хто атакує, завжди спочатку намагаються захоплювати аеропорти, щоб можна було садити авіацію. А вже був Крим, вже марширувала «Русская весна» на Сході.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Новий (ліворуч) і старий (праворуч, біля літака) термінали ДАП


Перші бої розпочалися приблизно 26 травня, одразу після виборів. Бойовики зайшли до нового термінала, ніби до себе додому. Їм ніхто навіть не перешкоджав.

Усіх подробиць не можу розказати, бо мене тоді не було, але, як розповіли товариші, усе розпочалося 26 травня, коли бойовики намагалися взяти на приціл наш вертоліт із даху нового термінала. Тоді нашому снайперу дали команду знищити терориста, і він з першого пострілу це зробив. Біля одного «козирка» він начебто поклав трьох людей. А потім розпочався бій, який тривав дві доби.


«Коли заїхав перший “гумконвой” з Росії, стало “весело”»

— Коли я заїхав в аеропорт 12 серпня, там було відносно спокійно, обстріли бували зрідка, і в основному працювали міномети. Вони «присилали» нам декілька мін зранку і ввечері, ніби за розкладом. Ми могли навіть спокійно пересуватися злітною смугою, по всіх ангарах. По суті, усе було в нас під контролем.

А от коли заїхала перша так звана гуманітарна колона — білі «КамАЗи» з Росії у 20-х числах серпня, — стало «весело». Обстріли не припинялися цілодобово. Працювали міномети, «гради», і усе разом.

На той момент терористів на території аеропорту вже не було — вони були біля нього — біля «Метро» та у Донецьку. Аеропорт був повністю під контролем наших військ. Сепаратисти поступово наближалися, але не ближче ніж на 100 м.

Поряд з аеропортом був готель, який контролювали сепаратисти. Бувало, прострілювали звідти — з готелю видно злітну смугу і територію аеропорту.

Проблем зі зв’язком між нашими підрозділами тоді не було, радіостанції були в усіх, хто був поряд. Коригувальники завжди швидко реагували.


«Терористи влаштували нам засідку у відкритому полі, за злітною смугою»

— Так вийшло, що я там був недовго, менше місяця. Третього вересня я отримав вогнестрільне поранення, і мене евакуювали разом із товаришем.

Пам’ятаю, тоді було приблизно пів на першу дня. Ми сіли поїсти, хтось займався своїми справами, хтось пив каву. Раптом зайшов наш командир і каже: «Одягаємось, батальйон “Дніпро-1” потрапив у засідку недалеко від аеропорту, потрібна допомога». Ми висунулись колоною: БМП, «Урал», ЗУ (зенітна установка. — Ред.) і «таблетка» («вазик»). Та до «Дніпра» ми не доїхали, бо терористи влаштували нам засідку за злітною смугою, у відкритому полі.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Колона 3-го полку спеціального призначення ЗСУ виходить на допомогу «Дніпро-1», 14 вересня 2014 року. Кадр з фільму «Ніхто, крім нас»


Вочевидь, сепаратисти підслухали розмови й зрозуміли, що ми були найближче до «Дніпра-1» й можемо виїхати своїм на допомогу. Ми знали, що наші мобільні прослуховують, навіть коли просто дзвониш додому. Одного разу хлопці навіть перевірили це: подзвонили й довго всім розказували, що «ми окопались у полі, сидимо в окопах за злітною смугою». Через деякий час саме те місце у полі щільно обстріляли з мінометів.

Так от, коли ми поїхали на виручку «Дніпру», то бойовики обстріляли нашу колону з дуже вигідної позиції. Вони засіли у «зеленці» на висоті. І хоч ми були у відкритому полі, у невигідній позиції, ми вступили в бій. Десь на 20-й хвилині бою я отримав поранення. Куля пройшла навиліт, пробивши кевларову частину бронежилета. Мій товариш отримав осколкове поранення в руку трохи раніше за мене.

Доки хлопці вели бій, мене перев’язали прямо в полі, а потім усі завантажились у «таблетку» й поїхали назад до аеропорту. Там лікар поставив крапельницю.

Буквально через 15 хвилин «Уралом» привезли хлопців з «Дніпра-1». Був один «двохсотий» і, напевно, троє «трьохсотих». Пораненим теж надали першу медичну допомогу, завантажили в БМП й вивезли.


«“Цезар” прийняв присягу прямо в аеропорту»

— У нас, 3-ї групи спецназу, були офіцери — командири груп, і старший — полковник «Редут». Стосунки між нами були нормальні, як з боку командирів, так і підлеглих. У вільний час «Редут» разом з іншими офіцерами проводив заняття з медицини й тактики. Тож між боями ми встигали ще й потренуватися.

Чомусь особливо новому ми не вчилися в аеропорту, бо всі були вже досвідчені. Усі контрактники, і нових людей у нас не було. Лише пізніше до нас приїхав один молодий хлопець. Якщо бачили програму «Хоробрі серця», то там був хлопчик із позивним «Цезар». Так це він. «Цезар» складав присягу прямо в аеропорту. Це було 3 вересня, той день, коли мене поранили. Серед нас він був наймолодшим солдатом.

Думаю, його швидко всьому навчили. У нас були досвідчені офіцери, які могли всьому навчити. Шкода, що один такий загинув 14 вересня в аеропорту. Точніше, навіть два офіцери. Коли вони загинули, мене вже там не було. А поки я був, ще всі мої товариші були цілі й неушкоджені.

З нашого полку небагато людей постраждало в аеропорту. Щільні бої почались у вересні, тоді аеропорт затято штурмували. Але взяти термінали їм не вдавалося, і вони щось придумали про кіборгів. До всіх, хто захищав аеропорт, почали приставляти це слово. Тож це не лише ми, а й інші хлопці з 93-ї бригади, і з того ж «Правого сектору», і з 79-ї та 95-ї бригад...

Коли я приїхав з аеропорту, то іноді говорив з хлопцями, які були там, по телефону, іноді спілкувався через Інтернет. Часом дивився відео з російських сайтів — вони викладали відео з аеропорту під час його штурму. Це було, знаєте, навіть якось приємно — бачити, як у них не виходить взяти аеропорт. Значить, хлопці добре тримають оборону.


«Хлопці, які там загинули, не дарма віддали життя»

— Аеропорт обороняли не дарма. Так, було багато незрозумілих моментів, але хлопці, які там загинули, не дарма віддали за це життя. Не буде такої людини, яка скаже, що не треба було. Мовляв, навіщо це все було. Думаю, ви не зустрінете такої людини, яка скаже: «Я там посидів, постріляв, а навіщо воно мені потрібно було?»

У кожного з нас є якесь нерозуміння певних моментів, пов’язаних з подіями в Донецькому аеропорту. Вони нас досі хвилюють. Думаєш: а якби зробили так, а не по-іншому? Та сьогодні обговорювати, чи правильно це було, чи не правильно, сенсу немає.

Вересень—листопад

«Аеропорт дав упевненість, що ми можемо перемогти», — кіборг «Кока»


Боєць 79-ї аеромобільної бригади з позивним «Кока» — один із тих, хто встановив український прапор на вежі Донецького аеропорту. Він розповідає, як його взвод подолав психологічний бар’єр після загибелі товаришів і вдало відбув першу ротацію в аеропорту. Під час другої ротації «Кока» виніс з аеропорту свого пораненого друга Андрія Горбаня, якого вважає справжнім героєм:

— У Донецькому аеропорту я був двічі. Перший раз у вересні наказ надійшов, коли ми були в районі Краматорська. Наш взвод був у наряді, і ми охороняли табір. А третій взвод — це були ті, хто виїжджає за першим сигналом. Тобто якщо є якесь завдання, то вони швидко збираються і вирушають на його виконання.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Боєць 79-ї аеромобільної бригади з позивним «Кока»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Тож, отримавши завдання, вони повантажилися й поїхали. Нам повідомили, що вони їдуть в аеропорт, завдання не сказали, лише зазначили, що це бойовий виїзд. А потім ми дізналися, що вони заїхали, і заїхали дуже невдало. БТР підбили, в одному хлопці згоріли одразу — семеро, заживо. З другого БТР люди встигли врятуватися.

Потім ці хлопці розповідали, що забігли до термінала й сиділи там, зустрівшись у точці збору. Хтось був поранений, хтось контужений, хтось більш-менш міг іще пересуватися. Хлопці, які були в терміналі, прийняли їх, надавали медичну допомогу. Через деякий час їх звідти вивезли.

Незабаром і нам дали завдання негайно їхати до аеропорту. Звісно, знаючи про те, що сталося й скількох людей втратили, ми не змогли себе примусити одразу виїхати. Дуже важко було усвідомити й прийняти те, що відбулося. Ми трохи почекали в розташуванні, щоб просто психологічно заспокоїтися. Потім прийшов наказ, щоб поїхали інші люди замість нас.

Ми ще тиждень побули в таборі і також поїхали в аеропорт. Ми вирушили на світанку. Десь о дев’ятій ранку наблизилися до аеропорту і довго чекали в посадці.

Слухали радіо й почули, що в аеропорту хлопців почали «крити й ворожа піхота наступає». То ми люки закрили й стрімголов «полетіли». Швидкість була величезна. Сказали собі: вже все, не звертаємо, їдемо до аеропорту. Сухий пайок, воду, боєприпаси, усі речі поставили на правий борт, бо з лівого боку все прострілювалося.

Пам’ятаю, що відкрив люк, побачив вежу, далі — новий термінал. Там саме «зльотка» (злітна смуга. — Ред.) була, а з правого — цей новий термінал розбитий і «рукави» (криті переходи до літаків. — Ред.), за якими ми ховалися. Так от, три БТР заїхали чи чотири, точно не пам’ятаю. Ми швидко вивантажилися, і тільки все швидко поскидали — почався обстріл.

На щастя, стріляли не по нас, але десь поряд мінометами почали працювати. Ми всі речі почали переносити, ховати, щоб уночі вже не вилазити. Вивантажу­валися ну дуже вже швидко… Коли все позаносили, то засіли в терміналі. Потім наші БТР вдало від’їхали, і ми чекали до четвертої ранку, аби перейти зі старого термінала до нового.

Лежали на землі, у темряві. Ліхтарики не можна було вмикати, тому що одразу починали стріляти снайпери, адже все видно через розбиті стіни. Отак і лежали на сирій землі. Незрозуміло було взагалі, де хто. Говорили пошепки. Пам’ятаю, що навіть коли підпалювали сигарету, то ховали вогник сірника, щоб не засікли.

Сепаратисти мали гарну оптику, тому ми намагалися якомога менше рухів робити. А от ми вночі більше на слух орієнтувалися, бо не вистачало тепловізорів.

Отаким був перший заїзд. Було дуже страшно, бо суцільна неясність.

А от коли ми вже виїжджали, у нас уже такий спокій був... Ну стріляють по нас, ну мінометами криють — нехай! Вони все одно нічого не зможуть зробити. Якщо їхати на великій швидкості, то влучити в машину складно. Щоправда, сильно сікли «Утёсами» (крупнокаліберний кулемет. — Ред.) Дехто намагався влучити з РПГ, але лише пару коліс підбили БТР.

У нас були решітки на машинах, які волонтери допомогли зробити. Багато машин ці решітки врятували.


«Спочатку бачиш згорілі БТР і думаєш: “Тільки б додому повернутися!”»

— О четвертій ранку надходить команда: збирати всі речі, ділитись на взводи, щоб не одною групою переходити, оскільки багато людей було, а двома.

Перша група проходить… Усе добре — пройшли. Через п’ять хвилин ми пішли, і перед самим нашим виходом сепаратисти почали ВОГ (боєприпас для підствольних гранатометів. — Ред.) працювати. Можливо, коли перша група проходила, то вони їх помітили, що рух якийсь.

Ми присіли і думаємо: «Усе, почалося!» Сидимо мовчки. Довкола тиша. Слава богу, це був лише один ВОГ. Може, це вони так перевіряли, запустили і чекали на продовження. Як усе стихло, дали команду йти далі.

Коли ми вперше йшли, то взагалі не уявляли, як воно там. Ідеш, купа заліза валяється довкола, скло, згорілі БТР наших хлопців, які були тут. Проходиш повз них, а в голові одна думка: «Тільки б додому повернутися». Такі думки були. Перший раз було дуже страшно.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Знищена техніка перед терміналами ДАП. Кадр з фільму «Ніхто, крім нас»


Потім ми дійшли до входу у старий термінал. Там нас зустріла наша розвідрота. Нас завели в самий центр віп-зали. Розташували і сказали: «До шостої-сьомої години ранку спіть. Завтра покажемо вам усе». Ми відпочили, і зранку нас почали розставляти по позиціях.

В одного з наших, у нашого сержанта, того ж вечора влучив ВОГ. Сепаратисти влучили поруч із ним, біля входу в двері, і уламки застрягли в руці та нозі. Тож коли змінювали розвідроту, хлопці забрали й нашого пораненого, вивезли. От, загалом, за першої ротації в нас більше і не було втрат.

Далі день від дня не відрізнявся. Зранку прокинувся, раз удень поїв — тушонку. Їсти не хотілося взагалі. Лише куриш і воду п’єш, та й усе. Загалом нормально було.

Другий раз я поїхав вже в листопаді, там уже сніжок трошки випав. А 10 грудня я вже був на ротації вдома.


«Найстрашніший бій — коли поранили друга, Андрія Горбаня»

— Це була друга ротація, тоді в аеропорту були жорстокі бої. Тоді там кадирівців поклали, писали навіть, що це були спецназівці з «Вимпела».

Ми постійно бачили, як бойовики перебігають другим поверхом, вони по нас із «Мух» (реактивна протитанкова граната. — Ред.) гатили. Ми нікого не брали в полон, і наші в полон не потрапляли. Був лише «двохсотий», якого ми довго не могли дістати з-під обвалів, та потім усе ж вдалося.

Я чув крики кадирівців на поверхах, то «Аллах акбар», то «Укроп, тобі гаплик» і таке інше. А потім пішов поголос про те, що 28 бійців «Вимпела» та кадирівців у підвалі завалило. Я особисто їх не рахував, але знаю таку інформацію.

На п’ятий-шостий день нашої ротації був найстрашніший бій. Бойовики почали лізти з другого поверху, навіть є фото таке. Були сходи ближче до нас, а були сходи за позицією, от через них вони і почали пробиратися. Там було всього-на-всього пару розтяжок. Ті сходи треба було просто підірвати, але так сталося, що ніхто тим не займався, бо боялися, що відкриємо велику територію для обстрілу.

Усе почалося з того, що о дев’ятій ранку ми з моїм уже загиблим другом, командиром відділення Андрієм Горбанем, виходили обстрілювати сепаратистів туди, де був готель. Тож ми вчотирьох вийшли на позицію за сходами, знайшли кімнату для укриття і почали обстрілювати готель «мухами», бо звідти по нас вели вогонь.

Відстрілялися ми й вийшли через ту позицію на відпочинок. За дві години прибігає солдат з 74-ї бригади — вони тримали оборону там вчотирьох — і каже, що «вилізло якесь “тіло” у береті й тільнику з “Мухою” і влучило в нас». От «Тополь» і каже: «Андрійку, йди подивись, що там сталося». І Андрій швиденько — ні броника, ні каску не вдягнув — вибіг і «попав». Дуже жорстоко «попав»...

Я саме перезаряджався, тому не побіг із ним, бо випустив майже всі магазини. Аж чую по радіостанції, що в нас «трьохсотий». Я схопився, а «Тополь» мені кричить: «Сядь на місце, ти один лишився на позиції, позицію тримати!»

І бачу — заносять Андрія. Нога поранена в друга, думаю: «Нічого, загоїться, усе буде гаразд, житиме, але бачу — рана дуже велика». Мене одразу тіпати почало.

Надали йому допомогу, пройшло дві години, і бачимо, що треба його евакуювати. І мені командир каже: «Побіжиш і ще одна людина з тобою».

Андрій був на ношах — і тут команда: «Готуйся виносити!» «Тополь» нам дав стрічку з молитвою — мені і хлопцю іншому, Сергію Чайковському, з позивним «Людоєд» — і каже: «З Богом». Так і винесли ми Андрійка, з величезним бажанням врятувати йому життя…

Повернулися вже під вечір з боєприпасами. Отам точно не їли, навіть не пили, лиш курили. Багато адреналіну, злість за Андрія... Це дало сили.

Пам’ятаю, як хлопці з 74-ї прийшли десь на п’ятий день. У нас тоді вже «двохсотий» був, поранених купа, і ми почали просити про допомогу новий термінал. От вони і вислали нам 10 чоловік. Вони прийшли вдень, під обстрілом. Навіть на душі легше стало тоді.


Як підняли прапор на вежі аеропорту

— Я, правда, не хотів розповідати, але... Бачила той прапор, який підняли над головною вежею Донецького аеропорту? То це зробили ми. Я, Андрій Горбань, Сергій Чайковський «Людоєд», а знімав Женя.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Боєць 79-ї аеромобільної бригади (позивний «Кока») з прапором, який вони встановили на над новим терміналом ДАП


Ми довго виношували цю ідею, ще з першого заходу в аеропорт, проте ніяк не виходило її втілити. Потім, коли вдруге повернулись у Донецький аеропорт, я кажу: «Андрію, давай прапор поставимо, покажемо, що ми тут є. Нехай дивляться і зляться, що ми така непереборна сила». Прапори наші їх сильно драконили.

Ми знайшли палку, таку, щоб підходила, Андрюха свій прапор дав, такий великий... Я кажу, давай візьмемо з собою ще когось. Пішли по поверхах, але ніхто не зголошувався, тож пішли вчотирьох. Женя знімав нас, бо ми хотіли мати для себе на згадку.

Тож ми вилізли, подивились, чи все чисто, я поставив прапор, але він упав, тоді Андрій підхопив його, знайшов дірку від кулі і просунув палку з прапором у неї. Після цього ми одразу втекли з даху. Нас переповнювали адреналін та гордість за свій учинок. Оце мене надихнуло.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Кадр з відео «Киборги вновь водрузили флаг Украины над Донецким аэропортом». Опубліковано 10 грудня 2014 року


Нам дуже пощастило, що ми підняли його і змогли нормально спуститися. Бо за п’ять хвилин сепаратисти вже почали його обстрілювати. Я не витримую, бігом спускаюся донизу, кричу, що стріляють по прапору: мовляв, давайте відстрілюватися!

Наші одразу не зрозуміли, про що я, бо не знали, що ми прапор усе ж підняли. Коли пояснив, то всі одразу вхопилися за зброю, так і заглушили їх, і ті більше не стріляли. А наступного ранку почався штурм...

Згодом ми дізналися, що брат Андрія відео оприлюднив. У нього був телефон Андрюхи, на який ми і знімали.

Андрій Горбань з позивним «Німець» завжди ходив без броні і без каски. Він нічого не боявся і був чудовим командиром. Він справжній кіборг.

Я завжди казав йому: «Андрію, вдягни каску, вдягни броню! А він не слухав. Я навіть з ним був трошки посварився через це, але він усе одно не вдягнув. Постійно ходив від старого до нового термінала по воду і харчі, у той час як інші боялись. Він був безстрашним й іншим сміливості додавав.

От, пригадую, був бій, Андрюха тільки-но прокинувся й одразу їсти. Усі вою­ють, а він каже: «Я голодний». Ми кажемо: «Андрію, давай швидко, а то тут вже лізуть». А він: «Ви відстрілюйтесь, я поїм, а потім підключусь».

Андрій був гарним другом. Не можу змиритися, що його вже немає.

Я підготував себе до того, що вмирати не страшно, до власної смерті я був готовий. Але не до того, що буду втрачати друзів. Це найстрашніше. Заспокоюю себе думками про те, що нашим товаришам там, напевно, краще, ніж мені тут.


При розумному командуванні жертв було б менше

— Не все було правильно, ні. Я тоді був командиром відділу… Коли ми чекали на відступ зі старого термінала, нас тоді штурмували вже вдруге, ми просили дати команду про відхід, бо ми втрачали людей. Уже було кілька «двохсотих» і треба було виносити «трьохсотих»... Ми просили «наглядача» термінала, казали, що треба виходити. Він лише повторював «ні», а ми чекали.

Дочекалися того моменту, коли вже все почало палати. Я одразу, як вивіз третього пораненого, повернувся ввечері, приніс боєприпаси — дивлюся, а всюди дим.

Бачу, п’ятеро стоять уже на ґанку біля входу в старий термінал. Я питаю, що вони тут роблять, а вони показують, що, мовляв, усе палає. «А чому ви не йдете?» — питаю, а вони мені: «Немає команди». Я їм сказав, що піду за рюкзаком, подивлюсь, яка ситуація, і якщо що, то виведу. Пішов, бачу — купа «трьохсотих». Думаю, треба їх витягати. Хапаю рюкзак — і раптом чую вибух.

Вибігаю назад у цей прохід і бачу, що всі п’ятеро лежать, контужені, але пощастило, всі живі. Я підбігаю до солдата, він лежить обличчям додолу, піднімаю, бачу — Максим Сотников. А він мене не впізнає — така контузія в нього сильна. Кричу: «Максим, це я, ”Кока”», а він не чує. Я сказав командиру, що я його витягну, і ми з Сергієм з моєї роти Максима на ноші — і понесли. Поранених, що могли самі йти, також за собою повели. А через 15 хвилин головного у віп-кімнаті, «Тополя», контузило, і тоді вже всі пішли з термінала.

Тепер я думаю, що можна було врятувати більше наших бійців, можна було уникнути такої кількості жертв.

Тоді була втрачена більша частина термінала, другий поверх вже був не наш. Увечері, коли я заходив, нашими були лише дві кімнати: одна з «трьохсотими», а в іншій, яку ми називали «віп», горіли БК (боєкомплекти. — Ред.).

Десь навіть було відео, де сепаратисти кидали гранати в підвал і кричали, що ми звідти не вийдемо. Вони не знали, що з іншого боку, у підлозі віп-кімнати, була дірка, звідки ми вилізли по драбині. Вони кидали гранати зі словами: «Укроп, виході, нічєго тєбє не будєт!», а нас уже давно там не було.

Звичайно ж, варто було утримати аеропорт. Оборона терміналів дала Україні час для підготовки. Аеропорт став стіною — буфером між двома світами. Аеропорт давав нам надію на те, що ми зможемо відстояти свою країну. Якщо його і потрібно було знищити, то лише при відході, разом із сепарами.

Оборона аеропорту дала упевненість, що якщо нас менше «продаватимуть», а почнуть виявляти зрадників, що перебувають у генеральних штабах і зливають інформацію Росії, то ми зможемо перемогти.



«Страшно було йти у повну невідомість. Але “Маршал” заспокоїв», — «Малой»


Двадцятирічний боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади з позивним «Малой» розповідає, які враження на нього справив уночі Донецький аеропорт, як був організований захист командиром «Маршалом» та про те, як сепаратисти постійно порушували перемир’я:

— Мене називають «Малой», бо я наймолодший у роті. Мені 20 років. Я пішов на контракт у 2013-му, бо було цікаво поєднати службу й заробіток. Мене навчали, брав участь у стрільбах, виконував стрибки. Потім Майдан почався, а потім бойові дії, і нас відправили на Донбас. Усе літо, всю осінь там був.

У Донецький аеропорт я зайшов у жовтні. Точну дату не пам’ятаю. Пробув я там близько двох тижнів. У принципі, я знав, куди їду, ми готувалися до цього, нам повідомили про те, що там відбувається.

Заїжджали ми «цікаво»: ніч, темно, нічого не бачиш. Я ішов, схопився за товариша, товариш узяв мене за ремінь кулемета і тягнув. Ось так ми йшли, тримаючись один за одного. Зайшли в новий термінал, відсиділися там якийсь час, подрімали трошки і перебігли у старий термінал.

Ця перебіжка була найстрашнішою з того, що зі мною траплялося. Ми всі, окрім лікаря, приїхали вперше. Незнання того, що там, попереду, дуже лякало. На вулиці ще хоч щось видно було, а в будівлі повна темрява. Купи сміття, усе під ногами хрустить, весь час через щось перечіплюєшся, падаєш. Ми один за одного трималися й так, ланцюжком, ішли. Завдяки цьому ніхто не заблудився і не відстав.

А от коли вже прийшли в старий термінал, усе стало на свої місця. Нас зустрів «Маршал» і каже: «Хлопці, можете спокійно лягати спати, ми самі справимося, а ви завтра вже заступите на бойове чергування».

Ніч ми переспали нормально. Уранці нас розбудили й безпосередньо на постах увели в курс справ. Ми зайняли оборону й день відстояли з хлопцями, які були до нас. Вони нам усе розказали й показали, передали все й пояснили, звідки можна очікувати противника. Увечері вони пішли, а ми залишилися на позиціях самі.

Я кулеметник, у мене кулеметне гніздо на першому поверсі було. Досить-­таки міцна вогнева точка. Моє завдання — стримувати сектор. Але я частенько підіймався й на другий поверх.

На той час половина старого термінала була під окупантами. Половина будівлі наша, а половина — їхня. На ту, другу половину ми просто не ходили, бо знали, що вона виходить на готель, де вони засіли.

Ми просто піднімалися на другий поверх і намагалися гранатами закидати їхні окопи. Просто тримали в руках гранату і чекали, коли кинути. Ніяких відчуттів особливо не було. Була суміш страху, азарту й адреналіну.


Сепаратисти домовлялися про перемир’я, щоб його порушувати

— Обстріли були постійно тоді, але з перервами. Поїв — обстріл, пішов поспав — обстріл. Дві людини були на позиції, дві відпочивали. Ми так звикли до обстрілів, що навіть спали під них.

Ми робили кожен свою справу, і багато чого вже навіть автоматично. Починають стріляти — біжу до кулемета й стріляю у відповідь. Мозок особливо не працює, працюють інстинкти. Ну, іще тренування, мабуть, допомагали. Ми знаємо, що потрібно робити і як це робити швидко.

А от зі мною на позиції був товариш, він прийшов добровольцем і одразу поїхав із нами в аеропорт. Спочатку ми йому щось підказували, але він молодець, справляється на всі сто відсотків.

Що запам’яталося? У нас із Сергієм влучила куля калібром 7,62, у каску, і… та витримала. Досить дивна ситуація. Реально чудо. Ось це запам’яталося найбільше.

Іще пам’ятаю, як сепаратисти постійно порушували перемир’я. Їхнє керівництво дзвонило нашому й просило перемир’я, а потім кожного разу самі ж його і порушували. Наприклад, вони о восьмій ранку просять перемир’я, а о десятій уже починається бій. Перемир’я ніколи ніякого толком не було. Вони постійно, майже в один і той самий час починали обстріли. З різною інтенсивністю, але обстрілювали завжди.



«Ми не одразу зрозуміли, що нас називають кіборгами», — «Гриня»


Олександр Животовський, боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади на псевдо «Гриня», нагороджений за участь в обороні Донецького аеропорту орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Він розповідає про те, як зберігав спокій посеред обстрілів:

— Я був на базі в Краматорську. Знав, що ідуть бої за аеро­порт, але вони тоді були не такими запеклими. Але наприкінці вересня частину хлопців із моєї роти по тривозі підняли, тому що одразу два БТР втратили й треба було ці втрати закрити новими людьми. Була не моя черга, але коли я дізнався про загибель мого товариша і про те, що мої найближчі друзі теж їдуть, зайшов до начальника штабу і кажу: «Впишіть мене! Там усі мої друзі!»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Олександр Животовський, боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади на псевдо «Гриня». Фото: Олександр Животовський


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Перед виїздом нам дали пару годин на збори, а в мене все було зібране, то я в Інтернеті читав усе, що було про аеропорт. Читав про втрати... В Інтернеті це все було так накручено, що коли ми туди заїжджали, то сприймали це як щось надзвичайне. Було багато хвилювань, переживань, а буквально через декілька днів ситуація настільки вже приїлася, що сприймалася легше.


«Систему захисту аеропорту під обстрілами створив комбат ”Майк”»

— На початку в аеропорту були бійці різних підрозділів і якесь начебто здійснювалося офіційне командування всім процесом. Ніби були якісь командири, які за щось відповідали… Насправді це був великий хаос: ніхто не знав, що відбувається, одні мислили по-одному, інші — по-іншому. І велика роль у тому, що Донецький аеропорт не був втрачений іще тоді, належить саме нашому комбату з позивним «Майк» (командир аеромобільно-десантного батальйону 79-ї бригади десантних військ, підполковник Максим Миргородський, перший в Україні повний лицар Ордена Богдана Хмельницького. — Ред.)

Я в захваті від нього як командира й пишаюся тим, що служив під його командуванням. Можливо, якісь особисті стосунки не так вдало складалися, але коли «Майк» нас веде — не вагаюсь, не хвилююсь, бо знаю, що командир уже все прорахував, усе продумав.

Так от, коли туди увійшов наш командир, він зрозумів, що в цій колективній відповідальності наступає велика колективна безвідповідальність. Ніхто ні за що не відповідає. І хлопці загинули, скажемо так, по дурості отих усіх командирів. Тож «Майк», побачивши це, зробив так, щоб зав’язати все командування обороною на собі.

Там був якийсь офіційний, номінальний керівник оборони, але він дистанціювався й нічого насправді не вирішував. Вересень, жовтень, листопад, початок грудня — там усім повністю керував наш комбат. Саме той час, коли ми стали кіборгами, коли нас так усі почали називати. Це сталося під його командуванням.


«Хто ті кіборги? Аж раптом розумію — це ми»

— Щодо кіборгів є цікава історія. Я пам’ятаю, дзвонить мій товариш і каже: «Ну що, кіборг, як справи?» У мене думка така пролітає: «Чому він мене так називає?», але не зупиняюсь, коротко розповідаю. Потім інший дзвонить: «Ну що там, кіборги, тримаєтесь?» Я думаю: «Це якась нова фішка, мабуть, пішла на гражданці, у великій Україні». А що вони саме мають на увазі — не­зрозуміло. Аж потім вдалося мені піймати більш-менш нормальний сигнал, заходжу я з телефону в Інтернет, читаю стрічку новин, а там: «Кіборги, кіборги, кіборги!» Думаю: хто вони такі — ці кіборги? Аж раптом розумію — це ми! Я був приємно вражений.

Я про це дізнався аж наприкінці жовтня. Зв’язок там поганенький, можна було дзвонити, а з Інтернетом трошки не складалося. Не завжди вистачало часу, можливості читати щось в Інтернеті. Тому так…


Командування контактувало з супротивником, а ми його тролили

— Найближча відстань, з якої я бачив ворога, — близько 15 м. Декілька разів. Я особисто ні з ким не контактував. Контактувало командування. Усе, що нам, простим бійцям, лишалося — це просто тролити деенерівців.

У нас стояв телевізор, і ми дивилися «Новості Новоросії» про те, які ми жахливі карателі і як з України масово тікають люди, один одного чавлять і кричать. А після цього давали оголошення про набір у «збройні сили Новоросії», «в ополчєніє». Ми дзвонили по вказаному телфону, а там кинули слухавку.

Пам’ятаю, такий самий «контакт» був з їхньою «міліцією». Було оголошення: «Якщо ви стали свідком правопорушень, дзвоніть на номер…» Після одного з боїв я дзвоню по тому номеру: «Алло, міліція? Тут якісь бандити стріляють!» Описую їм місцевість. А вони кажуть: «Це біля аеропорту? Так там, напевно, військові!» Кажу: «Ні, військові — це тут, а там — бандити!»

Ось такі були «контакти». В «Оплот» дзвонили, у «Кальміус», у міліцію їхню, у військкомат Новоросії. Так ми проводили весело час.

А от командири постійно контактували з супротивником. Після боїв, звичайна річ, бо треба забрати тіла. Нам потрібно забрати наші, а їм — їхні. Це такі справи: «враг повєржен» і поховати треба. Ми люди, розуміємо ці справи. Тому виходили на зв’язок.

Ще був випадок, коли один «новороський» підрозділ здав нам інший. У них були якісь конфлікти, не знаю, у чому причина, але була досягнута така домовленість: вони на нас не нападають, не обстрілюють, нічого нам не роблять, а ми відповідно теж по їхніх позиціях не стріляємо, натомість вони нам виказують точні координати позицій того підрозділу, з яким вони конфліктували.


Спочатку контрактники намагалися «відмазуватися»

— Я служив у Збройних силах строкову службу, потім учився на слідчого і постійно займався штурмовим альпінізмом і страйкболом. Тож що таке бій — у різній формі — якесь поняття мав. Не хотів бути в армії, бо армія того часу, до війни, це було щось дивне, незрозуміле і «зелене». Я не кажу про всіх, бо й тоді були фанати своєї справи. Вони ішли в армію і залишались на дійсній службі, вони були ідейні, переконані, вони були природженими військовими. Але таких було дуже мало, одиниці, а більшість — це були пристосуванці.

І це себе показало в перші місяці АТО, коли саме контрактники при будь-якій нагоді намагались «відмазатись», відмовитись від виконання обов’язків. Я не раз чув від них: «Коли я підписував контракт, я ж не знав, що війна буде!» Абсурд, але так було.

Зараз іще багато міфів про армію ходить. От, бачу, висвітлюється проблема з алкоголізмом в армії. Думаю, якби військові робили сюжети про цивільних, то було б таке саме: «Ось цивільні збили, була аварія, побутова п’янка, когось зарізали».

Армія — це зріз суспільства. Якщо в суспільстві є якісь проблеми, так само вони є і в армії, вони так само відсотково виражені.

У нас був сухий закон у батальйоні. Я сподіваюся, що в інших підрозділах так само. Я не сказав би, що проблема алкоголізму настільки сильна. Хоча можу помилятися, бо я мало контактував з іншими бригадами й формуваннями.

Де ми з’являлися, наш комбат спочатку попереджував магазини, що не можна продавати військовим алкоголь. Йому не потрібні були накази з Генштабу чи якийсь особливий закон — він просто казав: «Не можна!» Якщо все ж таки траплялись такі випадки, то існувала дієва система покарань. Людина, яка потрапила під цю систему, замислювалася, чи варто взагалі щось вживати.

А стресостійкість залежить від підготовки. Чим більше не готовий, тим більший у тебе стрес. У нас у батальйоні до підготовки серйозно ставилися. Деякі бої за рівнем обстрілів були легшими, аніж тренування на полігоні. Щільність вогню, гучність, постійно щось вибухає, стріляє. Моє вухо було до цього вже призвичаєне. Були такі бої інколи легесенькі, що я думав: просто пострілює щось там…


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Олександр Животовський в аеропорту. Фото: Олександр Животовський


Але найбільший стрес — це втрати. До цього не підготуєшся. Повертаючись із завдання, у такі хвилини ми тихенько сідали й поминали хлопців, які не повернулися. На це, в принципі, закривалися очі, але ставилися рамки: ви собі посиділи тихо й лягли спати. Коли починається якесь шатаніє, броженіє і дурні речі, то буде покарання, про яке я казав.

На початку осені можна було б із того аеропорту розвивати наступ. Там не було стільки сил, скільки було пізніше. Я не знаю, чому цього не зробили. Можливо, мені «з моєї дзвіниці» чогось не видно і я чогось не розумію, але я бачив, що ми могли.

Усе це величезне місто — мільйонний Донецьк — було проти цього аеропорту з Пісками. Але всі їхні атаки були безуспішними. Усе пізнається в порівнянні: спочатку атаки здавались серйозними, але, згадуючи, що було пізніше, те, що було спочатку, видається «дитячим садочком». Ми могли б наступати, але чому наказу не дали — це їхня відповідальність.



«В аеропорту я втратив патріотизм», — боєць «Штандарт»


Михайло, 19-річний боєць штурмової роти ДУК ПС із позивним «Штандарт», був у Донецькому аеропорту у вересні—жовтні 2014 року. Він описує бій 3 жовтня, коли загинув його товариш, теж 19-річний боєць «Скельд»:

— Про аеропорт я почув ще у «Десні» (навчальний центр Сухопутних військ ЗСУ. — Ред.). Там з нами були інші групи. Вони розповідали, що були в Донецькому аеропорту і що там усе не дуже добре. Хлопці казали, що ледве звідти вибралися.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Михайло, 19-річний боєць штурмової роти ДУК ПС із позивним «Штандарт»


На початку вересня 2014-го року я потрапив до найдальшої бази «Правого сектору», що у Дніпропетровську. Десь через тиждень я поїхав звідти на Піски. Там я побув ще десь тиждень і в середині вересня з групою заїхав в Донецький аеропорт.

Усе моє спорядження було привезене волонтерами, форму й берці купили самі, а бронежилет мені дав мій друг «Скельд». Ми з ним разом приїхали на дальню базу, але я раніше за нього мав їхати на передову, тому він і віддав свій бронежилет.


«Ви самогубці, чи що? 19 людей на одному БТР»

— В аеропорт ми приїхали ввечері, темно вже було. Ми, в принципі, і не бачили, куди приїхали. Ми їхали на БРДМ — дев’ятнадцятеро на одному. Ми його обліпили собою зовні, а нам кажуть: «Ви самогубці, чи що? Хто дозволив? Хто вас так пустив?» Нам просто пощастило, що ми проскочили. Якщо б нас помітили трохи раніше, то просто розстріляли би зверху.

Так от, приїхали ми в темінь, а нам ліхтарики не дозволили включати, одразу сказали: «Ніяких ліхтариків, ніякого світла». Нас одразу групою відвели до підвалу, щоб ми переночували. Потім уранці ми прокинулися, і нас розподілили по позиціях.

Одразу ж у перший день ми потрапили в таку стрілянину! Там поруч із терміналом будівля є така. І ближче до обіду, мені здається, вже почався штурм того боксу. Виїхав танчик їхній, а за ним піхота. І ми пішли нашим хлопцям на підмогу.

Там уже була бійня. Тоді, слава богу, з наших загиблих не було. Ми тоді зайшли всі такі молоді, тільки приїхали — і перший бій. Усі в шоці, адреналін зашкалює. Ми прийшли, забрали своїх і відступили, бо сили були нерівні. У нас тільки піхота, а в них танки…

Наших, здається, двоє поранених було того дня. Ось так пройшов наш перший день. Купа емоцій, купа адреналіну.


«Дві години викликали підмогу — дві години ніхто не відповідав»

— Останній день, коли я був в аеропорту, — це було 3 жовтня. Тоді, коли загинув мій друг «Скельд», а я отримав контузію буквально через кілька годин після того. Прийшов до тями уже в лікарні.

Це, в принципі, був найжорсткіший бій, у якому ми брали участь. Коли нас штурмували, спочатку виїхало три танки з різних боків і почали нас обстрілювати. Не пам’ятаю, дві години хлопчик один по рації викликав підмогу, щоб приїхали до нас танки чи підкріплення якесь. Дві години ніхто не відповідав узагалі. Говорили, то зламане, то не заводиться, то водія нема. Не могли до нас виїхати. А у нас просто тили добре обстріляли, ворожа піхота близько підійшла, закинули нам гранати в саму будівлю чи танк потрапив. У нас загорівся БТР, усе горить, купа диму.

У нас видимості не було нормальної. Половину старого термінала вони відбили. Там з боку боксу вже знаходилися сепаратисти.

Старий термінал поділився на дві частини — в одній сепаратисти, а в іншій ми. І між нами БТР у будівлі, який горить. Неможливо було пройти. А «Скельд» витягав звідти поранених, не пам’ятаю, здається, військових 79-ї бригади, а ми прикривали.

У цей час, зі сторони дороги на Донецьк з аеропорту — там траса, — звідти виїжджав танчик і стріляв. От і прилетів танковий снаряд, залетів за стіну, де я стояв, і я тоді отримав контузію.

Тижні через три я повернувся після лікування в Піски.


«Коли я побув в Пісках, в аеропорту — патріотизм пропав кудись»

— До того як потрапив на війну, я навчався у коледжі. Іще не закінчив, останній рік навчався. Тепер диплом отримаю, а потім далі подивимось.

Не знаю, чи повертатимусь іще на війну. У «Правому секторі» не підписують ніяких контрактів — усе добровільно. А я поки не знаю, чи хочу бути офіційно на контракті.

Коли я вирішив іти на війну — я сам із Сум, — у нас там був свій «Правий сектор», і ми з хлопцями давно вже планували піти захищати країну. Усі планували разом поїхати в «Десну», а звідти вже на дальню базу. Це був, звісно, патріотичний мотив такий: «За Україну!»

Але потім, коли я побував у Пісках, в аеропорту — патріотизм пропав кудись. Просто там перебував і приїжджав туди знову лише через те, що мені вже подобались екстрим, сама обстановка, адреналін. А от такого патріотизму вже не відчуваю, — може, через те, що знаю, бачив і чув.



«Справжній кіборг — це моя дружина», — Вадим Борсяк


Вадим Борсяк, боєць 74-го окремого розвідувального батальйону, у жовтні 2014 року захищав Донецький аеропорт. Радіо Свобода розшукало його, коли з’ясовувало, хто був зображений на неназваних фотографіях Сергія Лойка. Борсяк розповідає, з яких причин пішов добровольцем, як вдавалося відбивати багатогодинні атаки, чого найбільше боявся та чому називає свою дружину кіборгом:

— Коли почалися заворушення на Донбасі, я вирішив, що треба йти. Не міг витримати того, що хтось воює, а я сиджу на дивані й дивлюся це по телевізору. Я не знав, куди потраплю, що зі мною буде, але пішов свідомо, знаючи, що там справжня війна.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вадим Борсяк, боєць 74-го окремого розвідувального батальйону. Фото: Сергій Лойко


До військкомату ходив з травня 2014 року, але мене не брали, бо тоді мобілізували віком до 40 років, а мені на той час було вже 44. Взяли лише у третю мобілізаційну хвилю.

Місяць був на навчаннях у Новочеркаську, після чого потрапив у 74-й окремий розвідувальний батальйон. У зону АТО ми зайшли 31 серпня, у село Славне, окопалися і зайняли оборону. Далі дочекалися заміни й пішли у розвідку.

Одного дня комбат оголосив, що потрібні добровольці для захисту Донецького аеропорту. З батальйону зголосилися близько 20 бійців, серед них був і я. Треба значить треба.

Тоді для нас аеропорт був чимось страшним, ми розуміли, що у нас квиток в один кінець. Ми йшли з усвідомленням, що можемо звідти не повернутися, що це можуть бути останні бої. Але виявилося, усе не так страшно. Коли потрапляєш туди, то навіть з’являється певний азарт, сильніший за страх. Війна захоплює, війна — наркотик, я в цьому переконався.


«Кіборгом вважаю свою дружину»

Коли приїхав туди, побачив ущент розбитий аеропорт: вікон не було, скрізь дірки, навколо стояли згорілі танки, люди здалися страшними: всі брудні, в обірваному одязі. Я охороняв пост у новому терміналі.

Там практично цілодобово точилися бої: спочатку атакували нас, потім атакували ми, постійна стрільба, робота артилерії, танків, «градів». На перепочинок мали годину-дві. Спали одягнені, у бронежилетах.

Починався бій — миттєво всі прокидалися й хапали зброю. Були часи, коли взагалі по кілька діб очей не заплющували. Адреналін був такий, що, здавалося, не втомлювалися.

Війна є війна: починається бій, усі стріляють, прилетіло щось, зірвалося, когось контузило, відтягли, привели лікаря, джгути, укол, викликали «коробку». Усе швидко. Може, цинічно звучить, але ці всі поранення — частина робочого процесу, і кожен, хто там, це розуміє.

Тяжких втрат, як це було в січні, тоді ще не було. За два тижні, що там перебував, «двохсотих» не бачив. Однак аеропорт великий, і про те, що траплялося в одному його кінці, в іншому могли навіть не знати. А з’ясовувати не було часу, у кожного був свій сектор, треба було тримати позиції.

Що запам’яталося, так це те, що сама атмосфера в аеропорту була тяжкою і гнітючою, особливо вночі. Усе роздовбане, вітер виє, залізяччя хитається, скрипить, скрізь темінь, і коли наступають ці довгоочікувані дві хвилини затишшя, то таке відчуття, ніби ти у фільмі жахів.

Психологічно мені надзвичайно допомагала сім’я. Дружина кожного дня телефонувала, і я, щоб з нею поговорити, залазив в укриття, накривався спальним мішком, щоб по вогнику не били снайпери, розмовляв з нею. Вона страшенно хвилювалася, їй це пережити було в рази тяжче, ніж мені. От її я вважаю дійсно кіборгом.

Ми знали, що з нами воювали росіяни, розвідка повідомляла: сьогодні буде штурмувати російська десантно-штурмова бригада. Керівництво постійно говорило про якесь перемир’я, але його не було.

П’ятнадцятого жовтня отримав контузію: щось прилетіло і зірвалося поряд зі мною. Мене відкинуло й засипало штукатуркою та цеглою. На певний час втратив свідомість, а потім нічого, прийшов до тями. Але виїхати можливості не було, тому лишався в аеропорту.


«Я не міг, щоб якийсь “Моторола” лазив у мене по кишенях!»

За весь час я жодного разу не прощався з життям. У будь-якій ситуації намагався триматися й вижити. Коли там перебував, то страху майже не відчував. Страх був, коли ми звідти виходили.

Ми знали, що треба буде на БТР проскочити десь 5 км по рівній місцевості, практично по злітці, під прицільним вогнем сепаратистів. І від усвідомлення того, що ти провоював два тижні у терміналі й залишився цілим, а тут можеш загинути, було страшнувато і трохи сумно.

Коли сідаєш у БТР, який би ти не був «Рембо», яку б не мав підготовку та ней­мовірні уміння, там ти можеш лише молитися, бо сидиш у «консервній банці» і не можеш сховатися. Тебе везуть, і якщо попадуть — ти труп.

Єдине, що ми могли, — сидіти і молилися. Я телефонував своїм знайомим і просив, щоб вони також молилися. Кажу, зараз будемо виходити, попросіть, щоб вийшли живими.

В останній день приїхала інша група з нашого батальйону, ми їх добу навчали: звідки можна чекати атаки, як себе поводити, куди можна ходити, куди ні, як зрештою вижити в цих умовах.

На завтра ми увесь день чекали «ластівок» — так ми називали БТР, а солдатів — «попугаями». Так ми засекречували: приміром, 28 «попугаїв» їдуть на трьох «ластівках».

Лише ввечері через радіостанцію ми дізналися, що три «ластівки» вийшли. Щоправда, дорогою одна зламалася, і тому інша потягнула її назад. Прийшов один БТР, у нього влізли тільки вісім чоловік, зокрема і я. Їхали без фар. Кулі летять, навколо все вибухає.

А потім почалися «зелені коридори», я їх вважаю просто знущанням над нашою армією й солдатами. Керівництво армії, керівництво країни несе за це відповідальність. Як це взагалі можливо — проходити «митницю» ворога перед тим, як з ним воювати?! Такого спеціально не вигадаєш! Цього просто не може бути!

От тоді мені стало ясно, що аеропорт здадуть. От саме тоді треба було його віддавати та виходити звідти, не жертвуючи людьми. Саме тому я більше туди не поїхав. Це було нижче від моєї гідності: їздити, щоб мене сепари шманали, щоб якийсь «Моторола» лазив мені по кишенях! Думаю, що дії командування в аеропорту були непрофесійні.


«Наші військові стоять до останнього, але ми чомусь програємо»

Коли йшов на війну, то не мислив масштабами країни. Я боровся за свою сім’ю, за свій клаптик землі, щоб сюди не прийшла війна, щоб ні до моєї дружини, ні до дітей ніхто не міг торкнутися, щоб вони могли спокійно жити.

Зараз багато хто запитує про війну, кажуть, навіщо воно тобі було потрібно. Думаю, вони просто бояться або хочуть до Росії. Таким я одразу кажу, щоб їхали туди.

Я пішов на війну, щоб «ДНР» не прийшло сюди, щоб не було цього бардака тут, цих бандитів — «Гіві» і «Мотороли», усього російського зброду, якому дали зброю і платять гроші. Усі ідеї в мозкові Путіна, а не в Захарченка. Може, на початку ще були ідейні, то зараз таких там немає.

І тепер, коли думаю, що можуть амністувати сепаратистів, чесно кажучи, стає не по собі.


«З фронту я повернувся іншою людиною, душа постаріла»

З фронту я повернувся зовсім іншою людиною, відчуваю, що душа постаріла, хоча й так уже не маленький, 45 років. Часом буває до того сумно від цього всього… Бувають такі моменти, що думаєш, який сенс життя, коли люди як звірі вбивають один одного?

Чи вважаю себе героєм? Не знаю. У Іловайську, у Дебальцевому, на Савур-Могилі було не легше, ніж в аеропорту. Взагалі, ця війна дуже тяжка для нас.

Я не знаю чому. Чи командування у нас таке, що за що не візьметься — скрізь котли. Усе так трагічно, бо прості воїни, солдати, молодший склад офіцерів, справжні командири стоять до останнього, але чомусь ми програємо. У нас самі трагедії. Якось це неправильно.

Можливо, для командування люди як сірники — можна палити коробками, але для нас, звичайних військових, людське життя — це найцінніше.

У ДАП у всіх були одні обов’язки — усі були бійці. Там не було майорів чи ще когось, був лише один старший, який воював на рівні з усіма.

Часом відчуваю ностальгію, інколи навіть є бажання повернутися туди, та розумію, що сім’ї я також потрібен. Але якщо треба буде — знову піду. Бо яка б не була у нас влада, що б не коїлося, це наша країна, і ми маємо розбиратися у всьому самі. А щоб приходили сюди чужинці, нехай навіть, як кажуть, наші брати-слов’яни, я цього допустити не можу. Нехай вони у себе самі, а ми у себе розберемося.

74-й розвідувальний батальйон захищав Донецький аеропорт з вересня і до останнього дня. Нас висунули на нагороду — орден мужності ІІІ ступеня, подання пройшло всі інстанції Міністерства оборони, але в Адміністрації Президента вважають, що ми цієї нагороди не гідні. Мабуть, Президент вважає, що треба нагороджувати тільки тих, хто помер, а живі, які страждали не менше, які здійснювали подвиги й, зрештою, змогли вижити, почекають.



«Ми знали, що стояти треба на смерть, а “перемир’я” було за нашими спинами», — «Лео»


Боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади з позивним «Лео» у жовтні 2014 року захищав старий термінал Донецького аеропорту. «Лео» розповідає про те, чим страшне «перемир’я», де була найгарячіша точка протистояння й чому їжа в аеропорту смакувала краще, аніж удома:

— Коли наша бригада вперше зайшла в аеропорт, у складі першої роти був наш перший взвод. Тільки вони зайшли, ворожий танк двома пострілами знищив наші БТР. У нас було сім «двохсотих» і, здається, дев’ять «трьохсотих». Там були всі наші товариші. У «Чорного» пару днів тому тільки народилася дитина, а він загинув…

І коли одразу після цього нам дали наказ «посилити» аеропорт, ми морально до цього були не готові. З таким настроєм, який у нас був, в аеропорт краще було не заходити. Тим більше, до нас доходили чутки, що там просто пекло.

Нам вистачило два-три дні, щоб зібратися з силами, стиснути кулаки й бути готовими до помсти. Тож коли нарешті пішли в аеропорт, то нас просто переповнювало бажання помститися за наших хлопців. І я вважаю, що ми дали їм відсіч.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Боєць 79-ї аеромобільної бригади (позивний «Лео») в аеропорту


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Усе стріляє, все вибухає, залізо рипить, це був жах»

— Пам’ятаю, як ми заходили, то позакривали люки БТР, тільки верхні відкрили на той випадок, якщо в нас влучить, щоб нам не попалило обличчя та шкіру. Таке враження, що їхали півдня, а насправді п’ять хвилин. Швидко залетіли у новий термінал. Була неймовірна темрява, нічого не видно, просто на відстані витягнутої руки нічого не видно було.

Зайшли в новий термінал — усе шмаляє, усе ламається, усе стріляє, усе вибухає, залізо рипить. Це був просто жах. Я так боявся, усі боялися.

Нас загнали під бетонні плити, ще й «гради» по нас почали працювати. Ми дочекалися повної тиші й десь о четвертій або п’ятій ранку вже своїм ходом перебрались у старий термінал.

Перші п’ять днів практично ніхто не спав. Адреналін був сильніший за сон. Очі були по п’ять копійок у всіх. Мабуть, це був шок: «Невже ми тут — ні фіга собі!» Інколи просто хотілося вибігти з того термінала й побігти до Донецька.

На третій день у нас був бій, що тривав майже добу. Було приблизно так: півгодини — бій, одна або дві години відпочинку.

Уночі також були бої, і вони були набагато страшніші за денні. Бо якщо ти будеш стріляти, тебе побачать. Ти бачиш, звідки вони стріляють, хочеш відповісти, але намагаєшся, щоб «вогонь не вийшов зі ствола», щоб не «спалити» позицію. До того ж, за нашими даними, сепаратисти не знали, що ми на другому поверсі, і думали, що ми контролюємо лише перший. Тож ми намагалися мовчати, а відкривали вогонь лише у крайніх випадках, коли вже був повний «контакт».


«Страшно було під час “перемир’я”: тихо й “кошмарив” снайпер»

— Третій і четвертий дні були найжорсткішими за весь час нашого перебування в аеропорту. Ворог не давав нам спокою, у нас не було часу навіть поїсти. У перші два дні хоча і були перестрілки, та ми знали, що з першої до другої години дня можемо пообідати, а з шостої до сьомої — повечеряти. Як то кажуть: війна війною, а обід за розкладом. Але в наступні дні не було часу навіть сходити до туалету. Не можна було відлучатися, бо нас було двоє на точці й від кожного залежала доля товариша.

Ось, наприклад, «Бєлий» сидить на позиції, а якщо я зараз відійду, його можуть шмальнути.

Я знав, що можу повернути зараз голову, подивитись на свого товариша і вже знатиму, про що він думає: ображається чи радіє, хоче їсти чи маму обняти або про дівчину свою мріє.

Страшно було на восьмий і дев’ятий день, коли було перемир’я, бо тоді була тиша. І кошмарив снайпер. Отак десять хвилин тихо, потім «бах» — стріляє десь. І так цілий день, і це давило на мозок. Страшно було, тому що думаєш: зараз натягнуть техніки, підуть танками, а ти кулеметом йому нічого не зробиш. Але зрозуміло, що перемир’я було там, за нашими спинами, а у нас була повномасштабна війна.


«Ми сиділи в кімнатці 5×5 м — єдиному місці, де були бетон і цегла»

— Моя позиція була на другому поверсі старого термінала. Це була найгарячіша точка за всі десять днів, що ми там були. Коли приїжджав журналіст Сергій Лойко, його навіть не хотіли туди пускати. Ми сиділи в одній кімнатці, приблизно 5×5, це було єдине місце, де були бетон і цегла. А все інше — гіпсокартон.

Щоб спуститись на перший поверх, треба було пробігти 50 м повз прострелені танками і гранатометами вікна. Це як бігти по бульвару, і тебе там звідусіль видно. Снайпер міг тебе «вальнути» у будь-який момент. А потім ще треба було спуститись по сходах. Це ще гірше. Пробігти-то ще можна швиденько, десь упасти, зупинитися, але сходи…

Наш Саня «Малой», кулеметник, Лойка проводжав. Ми не розуміли, хто він взагалі такий, і загалом нам було все одно, хто він, хоч би міністр. Але нам усім було страшно за нього, але більше за те, щоб через нього хтось наш не загинув.

З нашого поверху Лойко практично нікого не фотографував, один наш Тьомка потрапив у кадр і Сєрьога «Топаз». Не було часу на ці фотографії, мені якось не до фотографій там було.


«Якщо взяв гранатомет, то ти гранатометник»

— У першій кампанії я був мінометником, мене навчили артилерійської справи. Мене навчили коригувати вогонь артилерії, і це мені знадобилося в аеропорту. У старому терміналі я був коригувальником. Там так було: якщо взяв гранатомет, то ти гранатометник. Викинув гранатомет, узяв кулемет — уже кулеметник. По штату я стояв звичайним стрілком, а позаштатно я був коригувальником.

У нас гаряче було. Хлопці прибігали навіть з першого поверху й запитували, чи можна постріляти.

На першому поверсі була інша частина нашої роти і «Правий сектор». А на другому поверсі було лише одне відділення. У новому терміналі — розвідвзвод.

Сепаратисти на той момент були на третьому поверсі нового термінала. Вони по наших гранати кидали — вниз. Так само і у нас, у старому терміналі, через стінку сиділи сепаратисти.

Ми знали, що за дверима сто відсотків стоїть якийсь «хороший чєловєк» і купа розтяжок. Просто неймовірно, що вони туди натягали. Якби хтось зайшов туди, то шмальнуло б так, що весь третій поверх знесло. Усі виходи, підходи, усе було заміновано. Ніхто нічого не міг нам зробити, лише «через наш труп».


«То холодно, то жарко, то тхне смертю»

— Ми намагалися дотримуватись елементарної особистої гігієни. Для туалету — одне місце, для їжі й ночівлі — інші.

Їжа в нас була постійно. На бронетехніці привозили до нового термінала все необхідне — боєприпаси, воду, їжу, теплі речі. Замовляли через нашого комбата. Нашою задачею було йому сказати, а його — знайти це за будь-яку ціну. І він нам завжди все давав.

Пам’ятаю, Бірюков передавав нам «гуманітарку» — «сгущенку» й шоколад. «Мілка» мені там видавалася набагато смачнішою, ніж тут. І тушонка, яку я там їв, — то було найсмачніше у світі м’ясо.

Якось ми знайшли розбитий там склад якийсь, туди залетів снаряд. Ми знайшли там «сгущенку». Банка побита, потекла трохи, але якщо півбанки є, то вже добре. У нас стільки радості було, як у дітей. Прибігаєш: «Хлопці, я “сгущенку” знайшов!»

Чай гарячий був у нас постійно, бо Бірюков передавав нам грілки. А тоді якраз пішли морози до 15 °С, з вітром і снігом. Погода змінювалась часто.

Коли було тепло, тоді тхнуло смертю і трупами. Бувало, через це навіть їсти не хотілося. То холодно, то жарко, то тхне їхніми покинутими «гадами».

Наших «двохсотих» ми всіх забирали. От ми не могли забрати нашого танкіста, хоч від нього одне стегно залишилося. Та яка різниця, що там залишилось, усе одно треба везти додому, матері показати хоч щось. То ми порадилися і забрали.


«У нас був наказ тримати аеропорт: жодного кроку в бік»

— Зараз я думаю, що змінив би наші дії. Ми всі готові були піти в атаку, і, якби нам у старий термінал дали чоловік п’ятдесят, ми б зачистили той готель, який не давав нам спокою, зачистили б той же МВС, те ж «Метро». Навіть ті каналізації, по яких вони шастали, як пацюки. Ми б розширювали зону нашого контролю. Ми б ставили блокпости, бункери, доти… щось би вигадали. Якби ми зачистили хоча б 100 м, це вже було б добре. Тоді нас звідти вибити було б іще складніше.

Але в нас був наказ тримати аеропорт без жодного кроку в бік.

Ми знали, що стояти треба на смерть. Коли скажуть, тоді й змінять, усе. І не давали їм підійти на небезпечну відстань.

Мені все одно, кому цей аеропорт був потрібний — генералам чи полковникам. Мені треба було лише помститися за свого товариша, за всіх хлопців, які там полягли. А те, що він комусь був потрібен, мені не цікаво. Я знаю, що якби ми тоді здали аеропорт, то вони б пішли далі. Пішли б і пішли, і спробуй їх потім зупинити!



«Хто хотів воювати — воював, хто не хотів — у підвалі сидів», — боєць «Івіч»


Командир 3-ї роти 5-го окремого батальйону ДУК ПС «Івіч» пішов воювати в зону АТО після загибелі друга. Він розповідає про те, як себе поводили люди з різною мотивацією в Донецькому аеропорту, а також описує в деталях процес евакуації з термінала під мінометним вогнем:

— За всю війну живого супротивника бачив лише один раз — в аеропорту. Зайшов на другий поверх до хлопців чаю попити, вони кажуть: «Дивись, дивись, там сепаратисти». Ми дивимося: на даху сидять навпроти нового термінала. «Росомаха» намагався завалити їх з СВД (снайперські гвинтівки Драгунова. — Ред.), а я дивився в бінокль, поруч стояв, коригував. Тільки він вистрелив — одразу снайпер вистрелив у нас. Але не попав ні «Росомаха», ні їхній снайпер.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Командир 3-ї роти 5-го окремого батальйону ДУК ПС «Івіч» у ДАП


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

У кінці жовтня в аеропорту було дуже нудно. Були обстріли дуже сильні. Інколи таке було, що ти сидиш, а тут за стіною якийсь снаряд чи РПГ вибухає, і стіна падає, дим. Але безпо-середньо такого, як на день наро­дження Путіна, коли стріляли кілька днів (там був штурм «градами»), у нас не було. Піхота нас не штурмувала, танки на пряму наводку не виходили. В основному це була артилерія, снайпери, СПГ (станковий протитанковий гранатомет. — Ред.), одне по одному стріляли.

Воював пліч-о-пліч з різними людьми. Хтось ідейно прийшов, хтось випадково потрапив, хотів добути ротацію — у підвалі сидів. Ніхто не засуджував їх. Люди різні. Не можна їх принижувати, засуджувати за те, що вони бояться померти. Це нормально. Хто хотів — воював, хто хотів — сидів у підвалі, головне, щоб не заважали. Хтось постійно бігав, будь-яку можливість намагався використати, щоб у перестрілці взяти участь, «випалити» якогось сепаратиста. Я тоді насправді був недосвідчений, мало що розумів, чітко виконував свої задачі й намагався нікого не підвести. Тому особливо я нікуди не ліз.


«Не було ніякої тактики. Ти просто сидиш і чекаєш, що щось прилетить»

— Я сидів біля бійниці на своїй позиції, слухав, дивився — закривав свій сектор. Іноді ми вночі ходили по воду. Іноді можна було піднятися на другий поверх і повоювати, коли починалася якась перестрілка.

Як мені здається, у цьому не було ніякої тактики. Ти просто сидиш, як дурень якийсь, і чекаєш, що щось прилетить. Я думаю, що навіть командири не знали, яке наше там завдання. Люди не розуміли, нащо ми там перебуваємо. Усі вже на той момент розуміли, що наступу на Донецьк не буде. А для багатьох аеропорт позиціонувався як плацдарм для наступу на Донецьк. А якщо його не буде, то нащо ми тут сидимо?!

Я-то звідти пішов у кінці жовтня, а нащо люди там іще взимку сиділи, гинули? Нащо все це було?! Я до кінця цього всього взагалі не розумію. І дуже багато не розумію також із того, що відбувається в ЗСУ, тому я і в добровольчому корпусі, бо в нас теж бардаку вистачає, але порівняно зі ЗСУ ми взагалі зразкова військова частина.

Тоді не було ніяких команд зверху. Сидіть собі — та й усе. Ясно, що бійці своїми силами, які там перебували, нічого не могли зробити. Це звичайна піхота. Живими лишалися і тримали аеропорт завдяки артилерії. Не міг великими силами підійти супротивник, бо артилерія накривала. От і все.

Розуміли, що зачистити таке місто, як Донецьк, нашими силами просто нереально. Тут бої йдуть за якійсь маленькі Піски, якесь село. Атака, штурм, зачистка — це набагато важче, ніж оборона. Для цього потрібно набагато більше ресурсу, людей, навчених спеціалістів.

І таке величезне місто, як Донецьк, зачистити? Я не знаю, як ми це можемо зробити без втрат, без величезних руйнувань. Коли ти вже там перебуваєш, а не по телевізору це бачиш, коли ти бачиш стан армії, як усе відбувається, як іде комунікація, дивишся на це своїми очима, то розумієш, наскільки все це не просто. Це не стрілочки на карті малювати генералам.


«Міни падають, а ти тільки молишся. Повне таке смирення»

— В аеропорту я був 10 чи 11 днів, а моя група була там 22 дні. Це була дуже довга, важка ротація. Зазвичай люди там по два тижні максимум сидять. А мене легко підранили, були осколки в нозі, вони мені не надто докучали. Але лікар сказав, що може бути зараження і краще мені евакуюватися. Я не став показувати із себе героя і сказав: «Добре». Евакуюватися так евакуюватися.

Евакуювалися ми круто. Під таким обстрілом, що дай боже!

Ми переходили зі старого термінала в новий по-тихому, і раптом розуміємо, що сепаратисти дізналися, що наші «коробочки» — БТР виїхали. Новий термінал прострілюється з усіх боків. Вітер гуляє. І тут над злітною смугою злітає біла ракета й починають працювати кілька крупнокаліберних кулеметів. А я автомат залишив на старому хлопцям, бо мені сказали: «Ти ж їдеш додому. Для чого тобі автомат?» Зі мною тільки ніж і граната.

Я сиджу, кулі викрешують іскри, усі кричать: «Загружаємося, загружаємося!» Усі по черзі знали, хто і в який БТР має сідати, грузяться. Я побіг загружатися у свій БТР (перед цим допомагав одному з 79-ї бригади ЗСУ грузити ПТУР — це така класна штука, винахід радянської військової техніки, яка палить броню, протитанкова зброя), залажу в один вхід, а всі уже сидять, місць немає. Я в другий вхід — і знову місць немає. Я кажу: «Хлопці, це що вам, маршрутка, мені наступну почекати?»

А навколо міни вибухають! Ніч, розбомблений аеропорт, щось розривається. І хлопці мені: «Місць немає». Я відповідаю: «Буде!» І починаю до них вриватися. Загубив свого ножа за 300 доларів. Жаль його. Але потім, коли повернувся, подумав: «Може, то плата за те, що я цілий і живий приїхав?!»

А ще класно, коли ти їдеш у БТР (а я сидів прямо навпроти оптики) і ці вибухи, спалахи, усе ближче і ближче міни падають, і ти нічого не можеш зробити. Ти як оселедець затиснутий у банці. І тільки молишся. Повне таке смирення. Віддаєш себе на волю Бога.

Я розумію, що БТР їде туди-сюди, і водій каже: «Хлопці, я їду перший раз, я заблукав. Не знаю дороги». Я розумію, що ми крутимося по злітній смузі під обстрілом. Тут почалася паніка у декого, але нормально, виїхали.

Для мене бої за аеропорт — це щось незрозуміле. Потрібно було рухатися далі, використовувати оборону аеропорту для руху. Треба було вкопуватися під злітну смугу, треба було не сидіти.

От я приїхав наприкінці жовтня туди, а там немає жодних оборонних споруд. Усі сидять у підвалах, у будинках, визирають і чекають ротації. Укопуватися треба було, реально закріплятися. Якщо хотіли тримати аеропорт, то не сидіти треба було, а далі розширювати фланги, витісняти супротивника зі Спартака. А так — сиділи, сиділи й досиділися. Я розумію, що Порошенку все одно. Думаю, сім’ям тих, хто загинув, їхнім друзям не все одно. Мені теж.


Нам треба багато вчитися й тренуватися

— Після лікування я перейшов у 2-у роту і з ними далі воював у Пісках. Зараз я командир 3-ї роти. Тренуванням бійців приділяю дуже велике значення. Як помічник головного інструктора батальйону часто виступаю, коли є можливість і час.

Головний інструктор 5-го батальйону має великий військовий досвід. Ми вчимося елементарних речей. Чую від журналістів, які люблять додати пафосу, що 5-й батальйон — це спецназ «Правого сектору». А ми звичайна елементарна піхота. Ти іноді сидиш в окопі і відчуваєш себе солдатом Першої світової. От я в юності читав Ремарка, Юнгера, захоплювався такою літературою.

І те, що я там читав, я зараз переживаю. Артобстріл, пострибали всі в окопи, перечекали, пішов дощ, і все позаливало. Ми хочемо бути саме піхотою, і піхотою справжньою, навченою, а не просто напівп’яною зграйкою зі зброєю, яка вважає себе вояками. Щоб бути навіть простою піхотою, треба багато вчитися, багато тренуватися, багато знати й уміти.

Я от на війну пішов, бо вбили мого побратима, дуже близьку людину. У мене був контракт, працював каскадером в Італії, хороші гроші, гарне життя, чудова країна. Я просто відтягував цей момент. Я розумів, що рано чи пізно буду воювати, бо немає вибору. А коли побратима вбили, гроші, якісь там дрібниці, стали абсолютно не важливими. Треба їхати і все.



«Аеропорт утримувався ініціативою бійців, а не командування», — «Богема»


Андрій Шараскін, командир роти, а тепер речник ДУК ПС, із позивним «Богема», брав участь в обороні Донецького аеропорту. Він розповідає, за рахунок чого так довго вдавалося утримувати летовище, порівнює боє­здатність кадрових військових, добровольців та мобілізованих, а також висловлює своє бачення причин невдалих спроб деблокування кіборгів у січні 2015 року:

— Я був у Донецькому аеропорту в жовтні кілька тижнів, а потім кілька разів іще заходили на допомогу.

Уперше я туди заїхав на такому броньованому мікроавтобусі. Волонтери нам переслали такий ніби звичайний мікроавтобус, але додатково броньований. От я потрапив туди на цьому мікроавтобусі ще з одним своїм побратимом, з другом «Фазаном», і з оператором та режисером Леонідом Кантером, який рвався зняти хоч щось в аеропорту. Я кажу: «Добре». Там на той час уже були мої хлопці, які пішли добровольцями, в обхід мого наказу. Вони пішли, і ми не могли їх там залишити. І наступного дня ми якраз вночі проїхали туди на цьому бронебусику. Мій підрозділ, у який увійшли «Фазан», «Браконьєр», «Дощ», «Дєрзкий».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Андрій Шараскін, ротний ПС із позивним «Богема»


Це основна група, яка в той час у жовтні виходила, висовувалася, робила всі зачистки, розвідки і все інше. «Дєрзкий» потім знову на повноцінну ротацію заходив з 90-ю бригадою, тому що його вже підвищили і він офіційно керував обороною зсередини нового термінала й іншими підрозділами як «старожил». А «Дєрзкому», щоб ви розуміли, 26 чи 27 років.

Ці хлопці, і «Фазан», «Браконьєр», вони весь час у зоні бойових дій. Вони теж командири вже своїх підрозділів. Це люди тепер з дуже великим, неймовірним досвідом. Вони з різних регіонів України — із Західної України, з Києва, з Кривого Рогу. І у нас ніколи не було проблем з мовою. Це штучні політичні спекуляції з російською та українською мовами.


Ми ввели нову міфологему «кіборги Донецького аеропорту»

— Ми ввели нову міфологему «кіборги Донецького аеропорту». Я абсолютно нормально ставлюся до цього терміну. Тим паче що частина бійців уже стали справді кіборгами, тому що в них імпланти і залізні пластини, які їм після операцій поставили. Так що це точно вже кіборги.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Новий термінал з повітря. Кадр з відео, знятого дроном «Армії SOS» 15 січня 2015 року

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Тут інший оцей парадокс і ця формула: «Люди вистояли, не вистояв бетон». У нас усе, що відбувається на лінії прямого бойового зіткнення, у тому числі і в Донецькому аеропорту, замикалося на рівні особистої ініціативи бійців і командирів, які були там безпосередньо. І більше це, здається, не стосувалося нікого, маю на увазі — з армійського керівництва.

Тому що проводити оборону таким чином, особливо як вона доходила уже по своїй синусоїді якраз у нижню точку, так проводити оборону не можна було. Усі говорили про необхідність активної оборони; для того щоб утримувати термінали, потрібно було розширяти свою зону впливу, зачищати найближчу територію, і тоді можна було її тримати, не допускаючи такого прямого контакту і зіткнення. Цього не робилося. Це саботувалося.

А останні події, ви пам’ятаєте, коли навіть і боєприпаси уже не довозилися, а через контрольно-пропускний пункт терористів проводили хлопців, тобто це вже пішов просто фарс.

У нас політичні рішення впливають на хід операцій. Це неприпустимо. Якщо вже йдуть військові дії, то потрібно в першу чергу оперативно приймати оптимальні військові рішення. А військові рішення якраз по Донецькому аеропорту не були прийняті.


Аеропорт тримався тільки завдяки ініціативі й духу бійців і командирів

— Тільки завдяки особистій ініціативі й силі духу і хлопців, і командирів, які безпосередньо були в аеропорту, так довго трималася оборона. Те, що зробив для оборони Донецького аеропорту Майк із 79-ї бригади, неможливо перебільшити. Він цілодобово, місяцями над картами проводив, знаючи всі точки, керуючи артилерією, відправляючи підкріплення, роблячи ротацію. Я не знаю, хто ще так робив. А зсередини — сила духу бійців. Люди потрапляли в умови, що або ти гинеш, або ти чиниш спротив, і чинили шалений опір.

Ситуація проявляє людей. Формальні командири, які були закріплені за взводами, інколи відходили на другий план, а командування на себе брав неформальний лідер, такий як «Дєрзкий». Фактично боєць взяв командування на себе.

Можна говорити і про генетичну пам’ять, і про багато інших речей, таких як козацький дух. Як кажуть, з такими людьми я б воював. Це — козаки. Це — дух. Це — надзвичайний внутрішній дух, коли люди потрапляють в страшні обставини, але не тікають, вони в певний момент відрікаються від усього, що є в мирному житті, і готові йти до перемоги навіть ціною власного життя.

Мені дуже шкода, невимовно жаль тих героїв, тих хлопців, які залишили своє життя там. Я пишаюся тим, що був поруч із цими воїнами, які вже не повернуться. Це «Скельд» (Святослав Горбенко, 19 років, загинув 3 жовтня 2014 року. — Ред.), «Каспер» (боєць з Дніпропетровська, рятував товаришів, виносив на безпечне місце, загинув від осколка міни; у нього залишилися троє дітей. — Ред.).

На щастя, багато хлопців, яких, ми думали, не витягнуть лікарі, — одужали. Такі як боєць, на якого після пострілу танка впала стіна, — у нього розтрощився таз. Його змогли евакуювати, і він вижив, викарабкався.


Війна — це не кіно. Там усе буденніше й страшніше

— Я не хочу, щоб люди уявляли, що на війні, в аеропорту, усе так, як показують у фільмах. Мовляв, бійці страшно пітніють, вони напружені, як це все жахливо, які вони муки витримують. Це актуально першу годину, кілька годин максимум, а далі, коли йде доба за добою, тиждень за тижнем, — це вже все зовсім не так.

Поясню на прикладі. Є чудовий боєць із 79-ки, він і сапер, і снайпер. Так от, стоїмо одного разу, куримо, а він віддає цигарку: мовляв, потримай, і каже: «Я на сєкундочку». Відійшов, прийшов і далі продовжує курити й розповідати якусь історію. Ми питаємо: «А ти куди ходив?»

Виявляється, він помітив розтяжку, яка трималася вже на волосинці, і він, розмовляючи з нами, внутрішньо підготувався, прийшов і вдягнув на неї заглушку — шприц «п’ятірочку». Просто взяв і поставив заглушечку зверху на розтяжечку, щоб вона не здетонувала раптом, що могло відбутися після першого пострілу танка чи влучення просто в приміщення. Він її «заглушив» і повернувся до розмови. Ризикував життям і зберіг життя багатьом між тим, як почав і закінчив розповідати історію.

Тобто, може, хто й пітніє, як у кіно, коли робить щось уперше, а коли вбуваєшся з цим, коли ти постійно на цьому «лезі бритви» перебуваєш, то це вже будні й усі навіть з гумором до цього ставляться. Зробили легесенько й пішли далі.

Ще ось, наприклад, як хлопці висовуються на зачистку поверху: «Зібралися?» — «Зібралися». — «Готові?» — «Готові. Усе. Зачекайте, не готові». Починають пчихати. Усі ржуть. І знову: «Зібралися?» — «Зібралися». — «Серйозно?» — «Серйозно». А насправді — варто тільки завернути за кут, і починається бойове зіткнення.


Про «героїнові» атаки та генерала з лампасами

— Проти нас в аеропорту воювали різні люди. Ми спостерігали і кадрових російських військових, і одного генерала, якого водили, показували йому території навпроти нового термінала. Увесь такий красивий — у формі, в лампасах. Це було якраз у приміщенні автовокзалу навпроти нового термінала. Наші хлопці тоді успішно відпрацювали якраз по цих об’єктах.

А ще хлопці-військові розповідали, як їх штурмували «зомбі». Такий собі «зомбі-апокаліпсис»: живі ніби організми, але героїн з адреналіном робив їх нечутливими до бою. Ішли на повний зріст. Були випадки, навіть коли відривало руку, а він перетягує відірвану кінцівку, перекладає автомат і йде далі.


Про медичну допомогу під час оборони аеропорту

— Що стосується медичної допомоги, то будь-яка військова підготовка включає в себе в обов’язковому порядку й медичну підготовку. У нас, принаймні у «Добровольчому українському корпусі», кожен взвод однозначно мусив пройти навчання з тактичної медицини. Навіть не те що мусив, а всі розуміють, наскільки це важливо, і вчаться.

Ми майже рік воюємо, тому без попередньої медичної підготовки висовуватися в зону бойового зіткнення щонайменше нерозумно. Обов’язково всі знають, де розміщені джгути, де — аптечка.

Сталося так, що якраз довгий час у жовтні, у старому терміналі, тільки наш боєць із позивним «Кобра» був найбільш кваліфікованим медиком. А він нічого, окрім нашого медичного вишколу, більше не проходив. І він хлопцям в аеропорту надавав цю першу медичну допомогу.

Обладнаний був у підвалі госпіталь. Вони і кололи, і затискали, і перев’язували, і що завгодно робили. Тому що «борт» треба було чекати від 12 годин до доби, а то і дві чи три доби, бо просто не могли заїхати.

То «Кобра» і крапельниці ставив, і все робив. Він надзвичайно себе проявив і до цього часу воює в складі нашого медичного підрозділу «Госпітальєри». Вони зараз несуть службу по всьому фронту.


Про «транспорт»

— У жовтні автобуси вже там давно не їздили, там їздили БТР… Мабуть, я на останньому, і то броньованому бусику заїхав у супроводі танків.

Потім і танки вже не виїжджали. Крайній танкіст, який їздив у аеропорт і воював там на повну, — це Адам, який зараз командир 1-го добровольчого батальйону, і «Тьоща» (капітан Володимир Титарчук, командир танка), який, на жаль, 17 жовтня загинув. Ці хлопці весь час підтримували тих, хто в аеропорту, привозили, вивозили й прикривали.

Хлопці з 93-ї і 95-ї бригад їздили на БТР. І, як і в усьому, хтось на тих БТР дива героїзму проявляв, а хтось навмисне їх пошкоджував і казав, що «техніка поламана, не може їхати». Були й такі, хто одразу йшов у глуху відмову й казав: «Я не поїду нізащо». А були хлопці, з 95-ки чи 79-ки, які просто стрибали в свої БТР і гнали вперед, інколи на добу по дві, а то й по три поїздки робили, коли були запеклі бої й треба було вивозити поранених.

Я розумів, що там запеклі бої, боротьба за життя йде на хвилини і треба швидко забирати «трьохсотих». Бо якщо за кілька годин поранений боєць не потрапить у нормальну лікарню, то його вже ніщо не врятує. Хлопці їздили, кожної миті ризикували життям, але їздили.


Про початок оборони

— Я знаю, як почалася оборона аеропорту, тому що ми спілкувалися з «Редутом», командиром 3-го полку спецназу. Вони пробули там весь час якраз до початку жовтня. Ми з ним ротувалися в одну ніч. Його пораненого забирали, а я на бусику приїхав. Ми потім згадували цей епізод, що от були поруч, але не пересіклися.

Мої хлопці з ним дві доби були і дуже високо його як командира оцінювали. Говорили, що справжній чоловік, за яким можна іти куди завгодно.

Так от, оборона аеропорту почалася, як і все в Україні, з того, що не віддавали чіткі накази, ішло загравання, полк спецназу перенаправили взагалі у військкомат у Донецьку. І вони на ротацію їздили туди-сюди. Аеропорт працював у звичному режимі в квітні й частину травня. Спецназівців не було ні видно, ні чути, хоч вони охороняли весь периметр від можливих провокацій.

У Донецьку люди виходили на проукраїнські мітинги, тітушки їх били, підрізали й убивали. Причому ці проукраїнські мітинги в Донецьку були набагато більші, ніж у тому ж Маріуполі.

У Донецьку було дуже багато проукраїнськи налаштованих нормальних людей, які намагалися протидіяти «Русской весне». Але було вже багато «засланих козачків», потім оці всі так звані неблагополучні елементи, яким була роздана зброя, все інше…

Але почалося все дуже просто, коли один з автобусів спецназу повертався в аеропорт з ротації, з того місця, де вони жили, і його заблокували спеціальні «бабусі» з іконами: «Для чого ви сюди приїхали, бандерівці?»

А хлопці були всі в красивій формі — у мультикамі. Мультикам рік тому був рідкісним. Але це ж спецназ: вони всі в налокітниках, у тактичних окулярах, красавчики. І без бронежилетів, бо спецназ тоді не використовував бронежилети. У них не було прописано бронежилет навіть за їхнім забезпеченням.

От «бабусі» їм: «Ви фашисти, ви американці, ви ще хтось». І тоді вони вирішили дислокуватися безпосередньо в аеропорту. Новий термінал працював у звичному режимі, вони заїхали в старий, з якого все забрали і перенесли в новий. І ним не користувались, була просто пилюка — і все.

І ось оці люди — 3-й полк спецназу, який перебував там, — вони фактично перші взяли на себе удар. Вони були в цей час у старому терміналі, коли співробітники СБУ — зрадники просто відкрили двері й запустили на диспетчерську вежу, в інші місця цих терористів. Ті себе абсолютно розслаблено почували й спокійно сиділи там.

Тоді нашим не дали наказу відразу зачищати. Тільки після того, як в аеро­порту вже накопичилась якась сила і коли виник перший конфлікт, коли «борт» не міг приземлитися, тоді прислали авіацію й віддали наказ зачистити.

Спецназ успішно справився з цією задачею: зачистили й закрили термінал для польотів. От із цього часу почалася епопея оборони Донецького аеропорту. Наші взяли під контроль повністю всі позиції. У той час там були обладнані літні душі, техніка, всі склади. Усе, що там було, усе й залишилось.


Чому так усе закінчилося

— Кожен воїн, який заходив туди, особливо ті, хто був там не перший день, дуже чітко розуміли, що ті куски бетону абсолютно були нічого не варті. Їх не можна було вже використовувати для оборони, і взагалі вони вже ні для чого не придатні. Був наказ — знову ж таки, політичне рішення — забезпечити свою присутність у цій точці. Усе.

Я думаю, особливо в тій ситуації, коли на підкріплення прийшли десантники з 95-ї бригади, вони були поставлені в нехарактерну для них ситуацію. Їхнє завдання — зайти, зачистити і вийти. А сидіти й вести пасивну оборону — це не їхня спеціалізація. Вони не могли зрозуміти, що вони там роблять. Це перше. Друге — їм навіть не поставили бойову задачу, їм просто сказали: відправляєтесь у таку-то точку, вас висадять і там треба буде протриматися 7—10 днів. Усе. На виживання. У таких обставинах це справді виживання, бо кожен включає свій індивідуальний досвід, і тут вже включається авторитет командирів.

У грудні 2014-го Добровольчий український корпус вивів своїх вояків з термінала Донецького аеропорту, бо там накопичилися вже бійці 72-ї, ­95-ї, 79-ї, 93-ї бригад. Там на квадратний метр було стільки людей, що просто перебувати там сенсу не було. Ми почали тоді працювати над іншим, розширяти зону на Жаб’яче, Водяне, Опитне. Туди прочищати, забирати висоти, щоб ширшим був цей коридор, щоб сепаратисти не заходили нашим у тил. Ми там працювали.

Що зробило командування? Усіх «старожилів» звідти забрали, туди ж відправили 81-у, щойно зібрану, молодих необстріляних бійців. Ну і вийшло так, що пропустили бойовиків за радіокеровані мінні поля й залишили старий термінал. Його «Майк» успішно накрив разом з бойовиками. Залишилися в новому, і там теж, мабуть, також спрацював людський фактор.

Там не тільки підриви були, загибель, поранення, полон. Тоді туди хаотично відправляли групи, щоб деблокувати й забрати хлопців. Операцією командував генерал Муженко.

А чому нічого не вдалося? Там купа всіляких факторів, море всього, починаючи від відсутності GPS, нормального зв’язку й закінчуючи тим, як була спланована операція.

А хлопці! Я їх чудово розумію. Для них війна стала вже особистою, і вони готові один за одного йти, не дивлячись ні на генералів, ні на неадекватні накази, не дивлячись ні на кого — просто йти на підмогу й робити хоч щось. Але на війні так не буває. Хоч щось можна зробити один раз. А треба виграти битву й виграти всю війну.

Чи можна було всіх кіборгів сплановано вивести і закріпитися на інших позиціях, так само контролюючи артилерією територію аеропорту? Можна було.

Думаю, що треба буде розібрати кожен епізод не лише оборони аеропорту, починаючи від найпершого перемир’я в цій війні, коли зібрані сили майже закінчили зачистку Донецької та Луганської областей.

Тоді було оголошене перемир’я, усі залишилися на своїх позиціях. Тоді не дали наказу, не дали дозволу зайти в міста і зачистити їх від бойовиків. Із цього моменту в нас починається зворотний відлік. Це якраз було перше перемир’я.

А насправді операція, яка відбувалася, спланована антитерористична операція, пройшла просто надзвичайно успішно. Але зворотний відлік розпочався, коли дали колоні вийти зі Слов’янська і зайти в Донецьк.

Ми просто спостерігали, як терористи вийшли зі Слов’янська і зайняли Донецьк. Фактично навіть не місто, а тільки мікрорайон крайній.

Чому дали цю можливість? Чому наказали закріпитись на своїх позиціях нашим силам, якщо ми переважали у всьому, закріпитися й чекати до того часу, поки знову Російська Федерація не підтягне свої ресурси, не включить свою логістику і свою артилерію зі своєї сторони і знову не почне розширяти зону впливу до сьогоднішнього стану.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Бойовики оточують ДАП 26 травня 2014 року. Кадр з відео: REUTERS

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Ото з цього моменту треба «відкочувати», бо все інше — це наслідки якраз оцієї домовленості. Якраз із цього першого перемир’я ми почали знову втрачати свої території, з першого «невіддання» наказу знищити або взяти в полон колону, яка виходила зі Слов’янська.

Тут ми чіпаємо вже політику, але без неї нічого не зрозумієш, нікуди не дінешся без політики і геополітики. У нас ніби є люди, які за все відповідають, але в нас війна без військового стану. Чому ми ж воюємо, якщо ми не в стані війни?

З іншого боку, якщо це антитерористична операція, тоді чому ми домовляємося з терористами? Тоді не мають сенсу жодні Мінські домовленості, тому що це внутрішньодержавна справа, антитерористична операція.

Багато казуїстики наплодилося навколо цього конфлікту. Я думаю, що, як і в кожній війні, треба шукати тих, кому вигідно, де є чиї сфери інтересів, де є сфери бізнес-інтересів, сфери, через які можна контролювати нашу державу.

Але попри це все оборона Донецького аеропорту — це один з етапів, славних епізодів нашої новітньої української історії. Славних завдяки бійцям і справжнім командирам.


Про кадрових, мобілізованих і добровольців

— Є кадрові військові, які вибрали сенсом свого життя і своєю роботою військову службу. Є кадрові військові, прекрасні офіцери, які проявилися в цій війні і зараз починають підніматися на ключові командні позиції. Є добровольці. Добровольці є як у добровольчих батальйонах, так і у Збройних силах, бо вони туди прийшли самі, з власної волі. І є інша категорія — мобілізовані.

От із мобілізованими — примусово мобілізованими людьми — стаються час від часу великі проблеми. І загалом це досить-таки велика проблема, бо ці люди не розуміють, для чого вони в армії.

Кадровий військовий розуміє, що це його робота. Доброволець знає, що це його місія. А мобілізований, той, хто навіть не думав іти на війну, не знає, для чого він там.

У мобілізованого в голові не складається картинка — пазл. Він не може зрозуміти, чому саме він конкретно з усього офісу, чи усього колективу, чи села має іти на війну. Він не може прийняти те, що він змушений воювати, коли всі інші продовжують звичне життя.

Чому його друзі-колеги займаються звичним життям і, можливо, навіть не згадують про війну? Хіба, може, у перервах між футболом, боксом ненароком подивляться новини: «О, убили сьогодні ще 10 чоловік. Ну, слава богу, що стільки, а не більше». Чому поряд із цим він мусить іти і щось там робити? Тому було б добре, щоб примусової мобілізації всіх підряд не було.

Така людина небезпечна і для себе, і для інших. Були моменти, коли деякі готові були зібрати всі речі і тікати чимдуж з аеропорту. Вони кричали: «Нас покинули! Нас розстріляють! Нас уб’ють!» Але куди тікати?! На «зльотку»?!

Вони все ж зрозуміли, що тікати небезпечно й шансів вижити мало. А всередині в такому стані вони нам теж були не потрібні. І ми поставили їх перед вибором: або ми їх починаємо фізично відстрілювати, тому що вони будуть вважатися дезертирами, якщо залишать приміщення, або вони продовжують оборонятися і принаймні хоча б будуть набивати ріжки. Подіяло.

Усе-таки всі вміння, які не доведені до автоматизму, виключаються в стре­сових і шокових ситуаціях. Там суцільна стресова і шокова ситуація, тому включаються вегетативні якісь й автоматичні речі.

Якщо людина має вольові якості, вона збереться й надолужить те, чого не вміє, а вольові якості в купі з вишколеними, підготовленими якостями дають уже хорошу бойову суміш.

У багатьох же ні вишколу, ні волі, і вони тоді починають сіяти паніку, хаос, влаштовують хаотичну стрільбу по так званих їжачках — просто стріляють у темряву. Їм починають ввижатися скрізь вороги. Люди в стресовій ситуації блокуються і можуть «шмаляти» куди попало, кидати гранати, ранити один одного.

Добре було б, якби влада і Генштаб почули нас і пішли на створення Української народної резервної армії. Ця армія й має складатися з добровольців, які проходять вишкіл на місцях і в разі потреби готові захищати країну.

Це буде свідомий вибір людей різних професій, які будуть витрачати кілька разів на рік час на вишколи, зібрання, будуть тримати себе у формі, людей, які точно знають про себе, що вони не зможуть сидіти вдома, якщо почнеться якась агресія. І це якраз та основа, яка має доповнювати кадрових військових і боронити Україну.



«Так, ми — кіборги, але ж і кіборги ламаються», — боєць «Хортиця»


В’ячеслав Зайцев із позивним «Хортиця» обороняв Донецький аеропорт восени 2014 року у складі 79-ї окремої аеромобільної бригади. Він розповідає про те, як кіборги під обстрілами цілодобово тримали кругову оборону:

— В аеропорту я був двічі. Спочатку в жовтні в старому терміналі 10 днів, а потім у листопаді ще 10 днів — у новому.

Десь після Іловайського котла почалося загострення ситуації в аеропорту. Вони всі сили перекинули на аеропорт. І тоді у вересні аеропорт передали 79-й бригаді, зокрема 1-му батальйону.

Ми туди зайшли після 3-го полку кіровоградського спецназу, який ще в травні минулого року зачистив аеропорт. І вже потім, коли вони відбули свій термін і якраз почалося загострення, вони передали аеропорт нам.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

В’ячеслав Зайцев із позивним «Хортиця» на другому поверсі старого термінала: «Якби вітер був в інший бік, ми б банально учаділи». Фото: В’ячеслав Зайцев


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Крім 79-ї бригади, аеропорт тримали 93-тя й 95-та бригади. Також іще був «Правий сектор», чиї бійці були і в Пісках, і терміналах аеропорту.

Аеропорт опинився в оточенні. І хоч це не було оточення в повному сенсі цього слова, це була «підкова», і зв’язок був лише через Піски. По цій невеличкій лінії — «дорозі життя» — нам постачали набої, провіант і воду.

Підвезення набоїв, провіанту, евакуація поранених і ротація — усе відбувалося вночі. Під прикриттям артилерії вночі підходили наші колони, так звані лєнточки. Це танк, декілька БМП і БТР. Переважно танк залишався неподалік і прикривав від можливого вогню. БТР під’їжджали на шаленій швидкості.

Часто спостерігав з даху нового термінала, як БТР влітає на швидкості 90 км/год. Потім швидко розвантажується і завантажується чи йде ротація. Усе відбувалося блискавично.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Подвір’я перед новим терміналом ДАП. Фото: В’ячеслав Зайцев


«Доти з банкоматів, сейфів і холодильників»

— Ми постійно тримали суцільну кругову оборону. Ми не могли сказати, що ось «по цей бік — наші, а по той бік — інші». Ворог був навколо. І ми очікувати нападу з усіх боків.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Роман «Хищник» на бойовій позиції. Фото: В’ячеслав Зайцев


Найважче, коли термінали розстрілюють танками. Танк — це найстрашніше, що там було. Від цього сховатися навряд чи де можна, лише у підвалі. Це така лотерея — попаде чи не попаде. У мене перше поранення — через танк. Стріляв фугасними снарядами, і мене трошки зачепило в перший раз.

Аеропорт, самі його споруди, — це все непридатне для оборони. Там скрізь переважно сваї, а стін фактично немає. Гіпсокартон. Сховатися там ніде, може, лише там, де ідуть ліфти і якісь, скажімо, технічні з’єднання. Там, де є бетон, можна було сховатися від вогню ворога.

Тож ми мали дуже погані умови для оборони. Мало було того, з чого можна зробити якийсь захист. Те, що ми змогли, — це привезти мішки з піском і використати те, що там було, — сейфи, холодильники. Виставляли навіть банкомати, які залишилися пограбовані після терористів. От із усього цього ми й будували наші «доти».


Кадирівці намагалися нас спровокувати — кричали щось про родичів

— Це був мій «перший аеропорт». І щоночі кадирівці обстрілювали старий термінал і кричали: «Аллах акбар», «Аджа».

Одного разу мені це врятувало як мінімум здоров’я. Я шукав позицію в старому терміналі і почув, як хтось кричить: «Аджа!» Я інстинктивно пригнувся, і гранатометник, який працював по мені, промахнувся. Але міг і влучити, якби цей окрик мене не попередив.

Чеченці-кадирівці були за 50 м від нас у сусідній будівлі. Ми весь час чули їхні крики. Вони намагалися нас спровокувати — кричали образливі речі про нас, про наших родичів, про всіх українців. А ми їм у відповідь пропонували: «Приходьте, у нас є сало. Хлопці, поїсте як слід. Горілочки вип’ємо. Розважимося». Чомусь вони на це ображалися.


«Моторола»: «Ну, вбий уже нарешті цього гранатометника»

— Час від часу ми перехоплювали радіохвилі терористів і прослуховували їх. Це допомагало, наприклад, дізнатися, коли вони будуть підвозити боєприпаси, коли в них буде рух транспорту, якась ротація.

І ми знали, коли вони підходять, і були готові до цього. Вони казали, що в них буде атака, а ми замовляли на цей час міномети й артилерію.

Одна з «нагород» для мене — це радіорозмова терористів із «Моторолою», коли вони жалілися, що гранатометник їх просто дістав. Це був я. І «Моторола» казав: «Ну, вбий уже нарешті цього гранатометника. Скільки можна!» Я так сміявся: ось вона, слава, прийшла, і мої заслуги ворог нарешті оцінив як слід.

Ми їх прослуховували, вони нас прослуховували. І ми знали, що під час радіообміну завжди треба казати неточні дані і ніколи не називати прізвища. Ми вживали умовні терміни, називали приблизні дані й тільки позивні. Жодних прізвищ, жодних імен.

Звичайно, треба було оглядати навколо тепловізором. «Нічне бачення» може тебе видати, бо там видається інфрачервоний промінь. А тепловізором можна побачити будь-яке тепло. І часто-густо ми бачили. А коли в листопаді відомий волонтер Юрій Бірюков привіз камери 36-кратні, ми їх бачили навіть на підходах. Замовляли артилерію і попереджували наших снайперів, які сиділи на позиціях, звідки наближається ворог. Ось таким чином ми й випереджували ситуацію. Нас рятували знання, слух, очі й тепловізори.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Бійці дають координати командиру мінометної батареї «Цунамі». Фото: В’ячеслав Зайцев


Фото в мене є з Бірюковим. Він такий відчайдух, що я аж здивувався. Я відпрацьовував з гранатомета по доту супротивника. Сепари тоді впритул били з гармати по диспетчерській вежі. Я відпрацював, спускаюсь — і бачу його на другому поверсі. Він до нас приїхав встановлювати ці камери. Я дуже здивувався, бо насправді було небезпечно.

Іноді з даху спостерігав, як БТР до нас їде й раптом починає розвертатися, бо починали обстріл, а калібр 12,7 прошиває БТР наскрізь. Часто вони їх пробивали, ранили або навіть убивали наших хлопців у БТР.

Для мене було здивуванням, що насправді й у БТР не дуже сховаєшся. Тож на те, щоб тільки заїхати в аеропорт, треба було мати відвагу.

Пізніше, коли мене не було вже, приїжджав Олексій Мочанов. Насправді доїхати до нас було дуже важко. Не кожен доїжджав. Там, у Пісках, де мали проїжджати ці колони, звичайно б, цивільних не пустили. Приїжджали тільки військові й «Правий сектор».


На чому тримався захист?

— Старий термінал — він доволі тонкий. Він такий невеличкий, там усього три поверхи. І він весь був пробитий артилерією. Дах обвалився, так що, рахуйте, тільки два поверхи.

Новий термінал великий. Це чотири поверхи плюс технічний поверх і дах. Перший, другий, четвертий поверхи і дах — наші. А підвал та третій поверх могли бути їхніми. Ми там бували, але знали, що вони там також бувають, бо на третій поверх заходить естакада, а в підвалах є комунікації, через які вони могли проходити.

Треба було перевіряти, треба було ходити. І на третьому вони пробили з третього на другий перекриття і т. п. Треба було ходити перевіряти завжди. І часто-густо ми могли там з ними зустрічатися ледь не впритул. Звичайна річ, коли за 20—50 м там раптом бачиш ворога.

Ми завжди слухали. Треба слухати. У старому терміналі ми проліт сходів засипали повністю склом, профілями, сміттям металевим. Навіть розтяжки не ставили. Ми цілу ніч слухали. Слухати — це головне. Якщо починаються якісь звуки, то туди кидаєш гранату і даєш чергу з автомата. Непогано й з «мухи» додати.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Одне з приміщень старого термінала і вигляд з нього на новий. Фото: В’ячеслав Зайцев


Ми робили розтяжки, мінували. Чули постійно, як працює їхня «кішка». «Кішка» — це металевий гак такий. Вони прокидали його на 20—30 м і з-за рогу починали тягнути. Це вони вночі протимінну роботу робили. Ми чули це. Тут без страху треба дивитися в обидва боки.

Я думав, що до весни точно могли протягнути захист терміналів. Я впевнений у цьому.

Але ми передали оборону аеропорту 93-й бригаді, вони не змогли проконтролювати, і сепаратисти натягали туди велику кількість вибухівки й підірвали. Термінал просто склався.

Можливо, хлопці просто відбували там час. Таке й у нас у декого бувало, що вони не вилазили з підвалів, сиділи в штабному приміщенні. Ну, відбули час, і що? Потім усе це відгукнулося, як ви бачите, дуже погано.

Можливо, що люди й витримали, не витримав бетон. Ця версія також має право на життя. Дійсно, будівля була вже як швейцарський сир. Весь дах — я постійно був на даху в новому терміналі — повністю пробитий. Коли ти по ньому пересуваєшся або коли вранці є туман невеличкий, треба дивитися, щоб не впасти на четвертий поверх.

Так сталося, що ми — кіборги, але ж і кіборги ламаються. Шкода. Тоді проти нас працювала група російських снайперів і активно прострілювала вікна й усі отвори. Деяких хлопців, на жаль, вони дістали. У моїй роті за дві ротації загинуло п’ятеро людей. Часом нестерпно хочеться хлопців повернути. Але що зробиш?! Це неможливо.


«Нехай відео збереже пам’ять про захист аеропорту»

— Я ще влітку почав робити серію відео про війну. Ніколи не робив більше однієї хвилини. Короткі, невеличкі. А ще так трапилося, що я втратив телефон. Усі ці відео робив на чужі телефони. Щоб не забивати пам’ять, я робив коротенькі відео, які описували, що, де, як відбувається. Ці відео стали популярними.

Я, звісно, знімав у перервах між боями, коли вщухала стрілянина, коли не працював снайпер. У мене не було, на жаль, камери GoPro. Якби була, то я б, напевно, зняв таке, що краще забути.

Зазвичай після атаки, яка захлиналась, завжди була перерва, бо ж не можна постійно класти людей. Вони погнали людей, ми зробили вогневу завісу, викликали артилерію, артилерія пройшлася їхніми позиціями. Тиша. У цей час можна взяти було камеру, зняти щось собі на згадку і людям на пам’ять.



«Одного нашого задушили, іншого спалили — ось із ким ми воюємо», — «Аскольд»


Валерій Логінов, офіцер 4-ї роти 95-ї окремої аеромобільної бригадиі з позивним «Аскольд», брав участь в обороні Донецького аеропорту. Він був чи не найстаршим за віком серед офіцерського складу. «Аскольд» детально описує найдраматичніші бойові епізоди й стверджує, що відводити кіборгів з аеропорту потрібно було раніше:

— Мою групу підняли по бойовій тривозі 2 жовтня десь об 11 годині вечора. У цей момент ми перебували у Слов’янську. Тоді вже йшли серйозні бої за Донецький аеропорт. Ми не знали, куди маємо їхати, але здогадувалися, що, швидше за все, туди. Ніхто офіційно нічого не говорив. Командири великих чинів, звісно, перед нами не звітували. Схоже, що кінцевого пункту призначення не знав навіть командир 4-ї роти Павло Розлач із позивним «Ведмідь». Знала напевно лише та людина, яка повела нашу зведену батальйонну тактичну групу. Це Анатолій Козел, позивний «Купол».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Позивний «Аскольд» взяв участь у проекті «Повернись живим»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Ми їхали в аеропорт зверху на броні — як заморожені напівфабрикати»

— Насправді до цього виїзду ми вже були готові, бо протягом останнього тижня активно тренувалися і завантажували БТР. Машини нагрузили так, що всередині місця практично не лишилося. Брали усе, що знадобиться у польових умовах: боєкомплекти, воду, продукти, спальники. Їхали зверху на броні.

Я був командиром 622-ї машини. Це БТР 6-ї роти, на якому 13 липня потрапили у засідку Олександр Голіченко та Сергій Бабський. Хлопці обоє обгоріли. Машина була «мічена», із завареною пробоїною, та ми, коли на ній їхали в аеропорт, про це не думали. Не до того було.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Екіпаж БТР № 622. Праворуч водій Сергій Саух, ліворуч — навідник КПВТ Артур Сілко, який загине вже за дві доби...


— Моя машина замикала колону. Я мав збирати усіх, хто відставав, і паралельно підтримувати зв’язок з «Куполом».

Анатолія «Купола» ми називали богом конвоїв. Він міг без ексцесів провести колону навіть по ворожій території. До нього завжди зверталися, якщо був якийсь проблемний конвой, і Анатолій ніколи не відмовляв.

У дорозі спати не хотілося зовсім — адреналін гуляв у крові. Спершу було тепло, але під ранок стало дуже холодно. Коли машини розганялися до 80 км за годину на якихось гірках, то вітер пронизував до кісток. Доводилося замотуватися у ковдри. Коли ж бронежилет зовсім охолонув, стало нестерпно холодно. Тож в Донецький аеропорт ми приїхали у стані «заморожених напівфабрикатів». Дорога зайняла близько чотирьох годин. Ми пройшли без стрілянини.

На другому переході, після годинної зупинки, отримали нове завдання і рушили у бік Авдіївки. Йшли в основному другорядними дорогами через дрібні поселення. Коли проходили через дамбу, отримали команду посилити спостереження через загрозу засідки. Місце вузьке, і ми могли потрапити під ворожий вогонь. Але, як ми згодом зрозуміли, це був ще достатньо глибокий тил, хоч на відстані вже було чути розриви і видно дими.

Минули Тоненьке, довелося йти по напівґрунтовій розбитій дорозі. Нею вискочили на окружну дорогу Донецька. Територія прострілювалася, але то був найкоротший шлях. Цією дорогою ми повинні були вийти на наші позиції, але мало не заблукали. Голова колони пішла праворуч по окружній на «Республіку Міст», а мінометники, розірвавши ланцюг, розвернулися у неправильному напрямку. Я зупинив колону і вийшов на зв’язок із «Куполом». З’ясувавши, куди вони пішли, я розвернув залишки колони, і ми рушили за ними. І скажу так: якби ми пішли у той бік, то потрапили б у засідку, де вже через три доби загинув Сергій Сідлецький («Гризлі»), а Сергій Блюд отримав важке поранення в голову…


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Бог конвоїв — Анатолій Козел із позивним «Купол»


Врешті-решт ми вийшли на блокпост «Республіка Міст», там я знову уточнив завдання, бо ця територія вже активно прострілювалася. Стало зрозуміло, що ми входимо в зону конкретного вогневого впливу супротивника, тому кожен крок мав бути виваженим. Я першим поїхав на БТР, пройшов половину шляху не поспішаючи. Знову зв’язався з «Куполом» і тоді вже вивів колону на зазначені позиції.

Зв’язок був жахливим. Ми перебували у ямі. Контактували по-різному: часом по рації, часом по мобільному.


«До першого обстрілу «градами» не було усвідомлення, що ми на війні»

— Ми розташувалися неподалік мінометної батареї «Цунамі» 79-ї бригади. Біля нас також стояли танкісти з 93-ї бригади та хлопці з ДУК. Вихід на аеропорт, злітна смуга, починався десь за 200 м. Поставили БТР один біля одного, почали трохи розслаблятися. Стрілянини практично не було, тільки іноді пострілювала наша мінометна батарея. Ми ще трохи здригалися від цих звуків, але вже познімали бронежилети, пили каву, хтось ліг відпочивати після безсонного переходу...

І в цей час прилетіла перша серія «градів». Коли почалися розриви метрів за 70 від нас у полі, я стояв на броні й займався своїми справами. Тоді вперше побачив, що таке «град» і як він просто миттєво накриває територію. Відреагувати практично неможливо. До цого обстрілу не було усвідомлення, що ми на війні. А тут я зрозумів: якби ця серія прилетіла на метрів 100 лівіше, вона б накрила все — і людей, і техніку, і батарею... Ось така дрібна помилка з того боку вкотре підтвердила: ми всі під Богом ходимо...

Після цього ми швидко почали ховати БТР між будівель, які захищали нас від прямого вогню. І майже одразу я побачив свій перший 152-міліметровий снаряд. Він влучив поруч у верхівку будівлі теплостанції. У голові промайнула думка: «Зараз прилетять інші». Я крикнув: «В укриття!» — і головою вниз, у бронежилеті й повному обмундированні, «пірнув» у БТР.


«Екіпажам доводилося прориватися на ДАП практично кожної ночі»

— Першим нашим завданням було виїхати на околицю Пісок у напрямку Донецького аеропорту і доставити туди підкріплення, зброю, боєприпаси.

Я був старшим у бронегрупі з восьми БТР, оскільки був єдиним офіцером у роті на той момент. Командир роти «Ведмідь» залишився на командному пункті в Пісках. Перші пару ходок зробили вдень, але потім почали їздити вночі.

У нашій четвертій роті кожен виконував свою функцію. Півроти фактично виконувало завдання з доставки припасів у ДАП. Частина підрозділу тримала оборону Пісок і нашої бази. І були хлопці, які воювали безпосередньо у терміналах. Вони перебували там по два тижні, після чого їх відправляли на відпочинок у Слов’янськ. Згодом вони поверталися й міняли інших.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Командир «Ведмежат» Павло Розлач


Хлопцям у терміналах було дуже складно: постійні обстріли, потрібно завжди бути напоготові, щоб відбивати атаки. Це ота сама передова. Плюс періодичні зачистки і спроби штурму з боку сепаратистів.

Утім, і в нас були складнощі. Нашим екіпажам доводилося прориватися на ДАП практично кожної ночі. Спершу було важко, бо противник вів активний вогонь із будівлі, що стояла за старим терміналом. Звідти по нас дуже щільно працював кулемет «Утёс». З боку «Спартака» виїжджала важка броньована техніка. А що таке БТР проти танка?!


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

6 жовтня 2014 року міна потрапила у БТР, загорівся боєкомплект, і вогонь перекинувся на машину


Ситуація постійно змінювалася. Спершу сепаратисти вели прицільний вогонь з висот у прямій видимості наших вогневих позицій. Потім ми їх там трохи постріляли артилерією, і вони відкотилися назад.


«Новачків часто кидають на виконання надважких задач»

— На третій день нашій бронегрупі дали завдання штурмувати церкву — там засіли сепаратисти. Я повів групу на штурм, але розуміння загальної ситуації у плані розташування противника на той момент не було. У нас у перший день навіть елементарних карт не було. Я побіг до командира мінометної батареї «Цунамі» і попросив хоча б сфотографувати на телефон карту їхніх вогневих цілей. А там на половину карти намальоване коло, куди він має класти міни за викликом вогню артилерії. Загальна схема, знаєте, як для туриста, але це було хоча б щось...

Перед виїздом на штурм церкви я вийшов на командування сектору і попросив, щоб нам дали танки. Разом зі мною мав іти начштабу танкового батальйону 93-ї бригади Євген Мєжевікін, позивний «Адам». Це танковий ас. Він, до речі, зі своїм екіпажем знищив п’ять російських танків.

Я «нарізав» задач: як ми виходимо, як розвертаємося, як ми пробиваємо отвір у паркані, куди стріляємо, скільки на це піде боєкомплектів, що ми імітуємо тощо. У моєму підпорядкуванні було 40 людей.

Я говорив зі своїм командуванням — з «Куполом» та ротним Павлом «Ведмедем» — і сказав, що посеред білого дня штурмувати не буду. Вигнати 40 чоловік на відкритий простір, не знаючи розташування вогневих точок, — це безумство. У нас танкісти не хотіли виїжджати на злітну смугу, бо їх розстрілювали. У той час з боку сепаратистів працював професійний російський екіпаж. Я навіть зараз не можу сказати, скільки наших екіпажів вони спалили. Там можна було лише імітувати атаку, щоб виявити вогневі точки супротивника й постаратися завдати максимальної шкоди у відповідь.

Довелося розвертати роту на штурм цієї церкви, маючи противників з усіх боків — зліва, справа і з тилу. З трьох танків, які мені виділили, один повинен був відганяти російський танк, якщо той з’явиться, а два інших — пробивати бетонний паркан.

Ми виїхали десь опівдні. Я йшов на першому бронетранспортері. Але якщо не складається від самого початку, то не складається зовсім... Коли ми виїхали на злітну смугу, я відчув, що БТР не йде. Я — до водія, Сергія Сауха. А він каже: «Командире, я не їду, все, полетіла трансмісія».

Танки вже пішли вперед, розвернулися й підняли пилюку. Я знаю, що зліва в кущах за 500 м спостерігачі сепаратистів сидять. Вони, ймовірно, вже по рації передали, що «нитка» з танків і БТР посеред білого дня вийшла на злітну смугу. Я швидко приймаю рішення: розвертаю танки, один із них чіпляє БТР, і ми повертаємося назад.

По суті, було два варіанти. Перший: у мене залишалося ще шість БТР, я міг пересісти на справну броню, виконати задачу і повернутися. Другий: усе-таки на цьому кульгавому БТР, що був готовий померти у будь-який момент, йти на вогневу позицію і виконувати задачу. Але якщо він стане, тоді це все: екіпаж розстріляють.

Тому я вирішив не кидати машину посеред поля і скомандував евакуацію. Як показала практика, вчинив вірно. Той район, на який нас кидали, був посилений протитанковими засобами. Потім наші його неодноразово атакували і були втрати.

Крім того, з цієї ситуації я виніс для себе ще один урок: новачків, які приїздять на передок, часто кидають на виконання якоїсь надважкої задачі з ризиком великих втрат, фактично в саме пекло. Це пов’язано з тим, що необстріляні відчайдухи можуть піти і це зробити, бо не до кінця розуміють ситуацію.


«Одного нашого задушили, а іншого спалили живцем — ось із ким ми воюємо…»

— Уже наступного дня після невдалого штурму церкви дали команду зайняти висотки північніше злітної смуги і знову ж таки у супроводі танків.

Злітна смуга проходить чітко із заходу на схід, і до неї під прямим кутом прилягає «зеленка». Відтак висоти, про які ми говоримо, розташовані на самому початку злітної смуги. Звідти за нами спостерігали й систематично обстрілювали сепаратисти. Повів цю групу командир батальйону «Правого сектору». Він стверджував, що «там усе облазив на власному пузі», що все розміновано і сепарів немає. Однак вийшло, що хлопці заїхали прямісінько в пастку й операція закінчилася втратами.

У той день загинув Сергій Сідлецький, а Сергій Блюд отримав важке поранення. Перший БТР відірвався метрів на 200. Він ішов як передовий дозор. Позаду тягнулися ще два БТР з десантом і два танки з роти «Адама». Перший БТР потрапив у засідку, коли проходив «зеленку». Це було ідеальне для засідки місце. Безпосередньо з боку «зеленки» ближче до злітної смуги була низина, прикрита від прямої атаки. А зліва від дороги було ще гірше — озеро і болото. Вузько і з обох боків «зеленка». Це було настільки передбачувано… Але не знаю, чому вони туди пішли: чи то понадіялися на авось, чи то було бажання швидше виконати задачу…


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Хлопці перед виїздом у рейд. 5 жовтня 2014 року


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Словом, перший БТР вискакує наперед і одразу потрапляє під шквальний вогонь. Було зроблено 6—7 пострілів із РПГ. Один постріл пробиває бортову броню, і кумулятивний струмінь б’є в груди Сергію Сідлецькому. Вибухом скидає з броні трьох хлопців з «Правого сектору». Один з них дивом уцілів — під прикриттям сутінків він скотився на інший бік дороги і вийшов живим, повернувся.

Двоє інших хлопців були поранені й потрапили в полон. Про їхню долю ми не знали півтора місяця, поки одна з розвідгруп спецназу не натрапила на їхні тіла. Їх жорстоко закатували і вбили. У обох ноги і руки за спиною були зв’язані дротом. Одного задушили, а іншого спалили живцем — ось із ким ми воюємо…


«Я розумів, що там халепа: було чути стрілянину, йшов бій»

— Хлопці, які перебували в цьому БТР, розповідали, що його одразу охопило вогнем. Сергій Сідлецький зайнявся. Башту танка від цього вибуху підкинуло догори, вона злетіла з роликів, і стріляти більше не можна було. Хлопців контузило. До того ж на задній «кукушці» потилицею до засідки стояв Сергій Блюд. За ним на запорі була кришка десантного люку. Так от, при попаданні гранати вибуховою хвилею цю кришку зірвало з клямки, і її рукояткою (а там така величезна рукоятка), як сокирою, Сергія вдарило по касці. Каска вціліла, але сила удару була настільки потужною, що йому пробило череп. Він втратив свідомість і впав.

У «кукушці» сидів Саша Литвин і відстрілювався з автомата. Йому разом з уцілілими після вибуху хлопцями вдалося скосити близько 10 сепаратистів, які вискочили із засідки на дорогу і хотіли з «мух» добити БТР.

Машина проїхала ще метрів 200 і зупинилася. Хлопці загасили вогонь, загасили Сергія Сідлецького. Вони розповідали, що він спалахував чотири рази, такою високою була температура його тіла…

У цей час інші БТР і два танки зав’язали бій: з танкових гармат упритул били по цій засідці. Якби не їхня допомога, то наших хлопців з першого бронетранспортера добили б. Машина була на ходу, але на підбитому БТР прориватися через засідку не ризикнули. Хлопці проїхали ще півкілометра вперед, зіскочили з дороги вліво і полями почали виходити, але сіли в болото.

Щоб добити нашу групу, приїхало декілька автомобілів з сепаратистами, але вони запізнилися — наші вже пішли.

Я у цей момент зі своїм БТР прикривав батарею «Цунамі». Я зрозумів, що там халепа: було чути стрілянину, йшов бій. Крім того, зв’язок між передовою групою і командним пунктом у Пісках було втрачено. У нас з ними також зв’язку не було. Я передав «Ведмедю» і «Куполу», що вирушаю вперед, щоб встановити стійкий зв’язок. Вони дали «добро».

Уже було практично темно. По дорозі зустрічаю нашу групу, бачу, що вона не в повному складі. Один БТР пішов углиб ворожої території, зв’язку з ним не було. Кажу: «Їду шукати цей БТР».


«Забирай людей, знищуй БТР»

— Коли проїхали далі, вдалося вийти з ними на зв’язок. Розмовляв я з Сашею Литвином. Кажу: «Де ти? Познач себе якось». Ну як? Ніч, темно, мапи немає. Потім кажу йому: «Я стріляю — ти дивись», — і з автомата трасерами випускаю чергу за чергою. Він мене бачить, визначаємо один одного, і я їду. Через рівне поле виходжу до цього болота. Розумію, що витягнути БТР не можу, бо теж загрузну. Там грунт мокрий, ми важкі, не потягну. Зв’язуюсь із командиром роти, а він каже: «Забирай людей, знищуй БТР».

Знаєте, мені так важко його знищувати… Це по-перше. А по-друге, загиб­лого Сергія Сідлецького ми б винесли, а що робити з пораненим Сергієм Блюдом? Як його витягнути з машини, коли там крові стільки набігло. Ми каску зняли — літр крові з нього витік…

У цей час на зв’язок виходить танкіст «Адам». Ми знову ж таки підсвічуємо йому пострілами, де перебуваємо. Він приїжджає. Ми чіпляємося. Танк стоїть на суші, мій БТР стає проміжною ланкою між ним і підбитою машиною. Починаємо смикати і теж сідаємо в болото, але танк нас усіх витягує.

Тільки-но ми розчепилися, стрибнули в машини і почали виїжджати, як це місце накривають сепарські міномети. Диво. Ці чарівні хвилини, навіть секунди, рятують життя.

А потім настав час евакуації загиблих і поранених. Коли з машини виймали тіло Сергія Сідлецького, я був поряд. Ламаний він був, переламаний. Я подробиці розповідати не буду. Уявіть собі просто — кумулятивний струмінь у груди. Його пробило наскрізь. Страшно. І ні грама крові, ні краплі крові не було. Ні краплі крові. Важко все це. Дивишся і не віриш, що ти розмовляв із ним — і от людини вже серед живих немає.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Покійний Сергій Сідлецький, позивний «Гризлі», крайній праворуч


«За наказом нікого не посилали — на термінали їхали добровольцями»

— Кого героєм назвати? Кожен, хто тримав оборону Донецького аеропору, — герой. Це була робота команди. Це — ідея. Це — розуміння цілі, для чого все це робиться. За наказом нікого туди не посилали. Наказ, звичайно, оформлювали, але на термінали їхали добровольцями. Хто хотів відмовитися, міг відмовитися.

Частин і людей, які обороняли аеропорт за цей період, було дуже багато. Це була збірна солянка. У Пісках ми стояли разом із 93-ю бригадою. Вони розташовувалися в основному в приватних будинках. На подвір’ях зводили укріплення, рили окопи. Вони тримали передній край Пісок. Ми стояли метрів за 200—300 від їхніх позицій, тому все, що прилітало на них, долітало і до нас. Було таке, що разом відстрілювалися. Декілька разів сепаратисти намагалися штурмувати Піски з нашого боку, але нічого у них не виходило. Було декілька візитів сепарських ДРГ, але, знову ж таки, невдалих.

У нас на роту було три АГС. Один ми передали на ДАП, а двома працювали безпосередньо на прикриття самих Пісок. Розрахунками керував я, стріляв я. На той момент я дуже захопився роботою з АГС.


«На “Майку” лежала вся відповідальність, вона його “виїдала”»

— Як на мене, то оборона Донецького аеропорту у той час трималася на одній людині. Звати його Максим Миргородський, позивний «Майк». Він був на той момент майором ЗСУ, командир 1-го батальйону 79-ї бригади. Поруч були підполковники, полковники, але він ними командував і давав розпорядження. Ви знаєте, я приїжджав неодноразово на командний пункт, і мені, чесно кажучи, було шкода «Майка». На людині не просто лежала відповідальність — ця відповідальність його «виїдала». Він увесь пожовтів і висох, але чітко налагоджував взаємодію між підрозділами, підтримував зв’язок з артилерією і вищим командуванням. Я не знаю, хто б іще здужав цю роботу. До нього велика повага.

Велика повага до медиків, які там працювали: до Сергія Архангельського із позивним «Наркоз», до «Фелікса», який його замінив в аеропорту. Узагалі до всіх тих хлопців, які там були.


«Велике значення мала наша артилерія, яка прикривала підходи до аеро­порту»

— Сепаратистам було поставлене завдання: зламати опір захисників ДАП. Для них взяття Донецького аеропорту швидше мало символічне значення, в той час як для нас — стратегічне.

Там було знищено тисячі сепаратистів. За моїми спостереженнями, тільки-но вони отримували мало-мальськи значимі сили, їх одразу ж кидали в бій. Фактично це були лобові атаки.

Велике значення мала наша артилерія, яка прикривала підходи до аеропорту. Для сепаратистів це було суцільне поле поразки.

І от уявіть, що ви нарешті прорвалися з величезними втратами через це пекло у будівлю термінала, а тут вас зустрічають кіборги... І починається полювання один на одного. Вони проривалися у старий термінал неодноразово. Були такі моменти, коли підвал переходив під контроль сепаратистів. Траплялося навіть, що наших звідти вибивали, але підходило підкріплення, і ми знову брали своє. Це була така активна оборона: вони нас — ми їх.


«Фраза про те, що не витримав саме бетон, справедлива»

— Коли з їхнього боку усвідомили, що ключове значення для нас має диспетчерська вежа, з якої велося спостереження нашими артнавідниками, вони почали її системно «валити», поки зрештою не завалили. Танки стріляли по вежі прямою наводкою.

Після того як вежу завалили, якість роботи артилерії впала катастрофічно. Ми почали висувати коригувальників на периметр самого аеропорту. Але це новобудова — трохи бетону, а в основному гіпсокартон і скло. Там реально сховатися немає де. Вони почали активно використовувати АГС і розстрілювати фасади. До того ж на злітній смузі періодично працювали 3—4 танки: поки один навантажується чи заправляється паливом, другий з дистанції 2,5 км розстрілює цю будівлю. Причому довбе в одне місце, щоб пробити тунель.

Таким чином зона базування наших хлопців у Донецькому аеропорту звужувалася. Фраза про те, що не витримав саме бетон, справедлива. Це все об’єктивні причини.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Кіборг «Аскольд» та його АГС


«Передайте командуванню, щоб забрали нас. Хлопці вмирають на руках»

— Донецький аеропорт відіграв свою роль. Це була стратегічна оборона стратегічного об’єкта, для того щоб з мінімальними втратами переключити на себе максимальну кількість живої сили супротивника і знищити її. Ми цього досягли. Але наше командування не відчуло того моменту, коли треба було відвести людей, що залишилися. Це треба було зробити ще після першого підриву термінала.

Я тоді тримав зв’язок із хлопцями по мобільному телефону. Розмовляв з Ігорем Зіничем (медик, позивний «Псих») за дві години до його поранення. Він уже тоді криком кричав: «Передайте командуванню, щоб забрали нас звідси. У мене хлопці вмирають на руках — нічим перев’язувати їх».

Наші двічі намагалися туди заїхати, але обидва наши БТР сепаратисти розстріляли. Поранених евакуювати не змогли, підмогу і боєкомплекти завезти не змогли, а хлопці там уже трималися з останніх сил. На додаток до цього почали підривати перекриття над їхніми головами, пустили сльозогінний газ. Хлопці не спали, не їли, були поранені, вмирали...

Скільки потрібно було триматися?! Я телефонував Полтораку, виходив на Порошенка через депутатів, говорив, що потрібно відводити хлопців. Скрізь була одна відповідь: у нас є класний герой Муженко, він уже організував контр­наступ північніше, усе буде нормально, аеропорт буде наш.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Рота «ведмежат» без «Ведмедя», який отримав поранення у бою. Листопад 2014 року


Я кажу: на Спартаку закріпитися немає де! Люди, ви що? Сказали б, вибачте, ми вичерпали тактичні можливості щодо оборони аеропорту і з метою збереження життів наших військових відводимо особовий склад. Це була б золота фраза!

Завдання по аеропорту полягало в чому? Не допустити їх на злітну смугу. По суті, термінали — це просто будівлі. А злітна смуга — це можливість приземляти транспортну авіацію сепаратистів. Вона розташована у межах нашого вогневого ураження. У нас є «точка У», якою можна відразу всю злітну смугу накрити, є «урагани», є «гради», є ствольна артилерія... Ми з дистанції 20 км можемо повністю накрити цю площу. Людей можна було відвести, а територію аеропорту залишити під вогневим контролем. От і все.



«Такого я не бачив ні в Іраку, ні в Африці, ні в Косові», — «Танас»


Миколаївський десантник Сергій Танасов, сержант 79-ї окремої аеромобільної бригади з позивним «Танас», розповідає про власні правила виживання у терміналі Донецького аеропорту: коли не треба стріляти у відповідь, що пити, якщо немає води, і якою ціною утримувати бойову позицію:

— Уперше наша бригада зайшла в аеропорт наприкінці вересня 2014-го... Заходили перша рота і перший взвод нашої роти. На жаль, тоді в терміналі проґавили підхід танка, і він розстріляв дві наші «коробочки» — два БТР. Семеро людей загинуло, і восьмеро було поранено. Це все — наш перший взвод. Зрозуміло, що рота була деморалізована, але за два тижні зібралися духом. Ми знали, що там несолодко. Хлопці, які приїжджали, намагалися моделювати ситуацію, підготуватися до прийняття будь-яких рішень. Ясно, що лише на місці розібралися.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Сергій Танасов


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Виявилося, усе значно серйозніше. Хлопці казали, що там дуже-дуже-­дуже важко, у нас тоді втрати були. Багато було не те що «двохсотих», а поранених — «трьохсотих». Сепаратисти вели артобстріли з житлових кварталів. Ми просто не могли дати їм відповідь. Зрозуміло, що коли вони працювали недалеко від нас і ми знаходили їхні вогневі точки, то одразу знищували їх. А коли по тобі стріляють «градами» з житлового кварталу, з Донецька чи з окраїн… Ми не можемо туди стріляти. Просто не можна туди стріляти — і все.

Дуже не сподобалося, що сепаратисти зайняли церкву й обстрілювали нас звідти. А ми не могли стріляти по церкві. Релігійні споруди не можна займати за всіма воєнними канонами. Це духовна будівля, за всіма світовими законами їх не залучають до бойових дій. А тут із церкви снайпери довго й ретельно працювали по нас.


Про перші години в аеропорту

— Я до аеропорту потрапив 14 жовтня 2014 року. Прийшла наша черга змінити хлопців із батальйону. Уночі виїхали з Краматорська до Пісків. Там черговий інструктаж — і по машинах. Приїхали до аеропорту, швидко викинули речі. Зрозуміло, що по нас стріляли. Забігли в новий термінал, лягли на підлогу, машини поїхали. Коли закінчився бій, вийшли, занесли речі, знову попадали й чекали команди про перехід з нового термінала в старий. Не знаю, година, мабуть, була третя ночі, коли ротний підняв і каже: «Усе, виходимо».

Прийшли два провідники зі старого термінала, щоб показати нам дорогу. Є маршрут, яким завжди ходять, і він незмінний. Бо сепари йдуть з іншої сторони. І ось — команда «Пішов!». В одну колону, двома партіями. Я йшов у другій… При переході з нового термінала до старого, навіть якщо відкривається вогонь у наш бік, ніхто не відповідає, щоб противник не знав, де саме ми знаходимось. Пройшли тихо, зайшли до хлопців. Там рота «Маршала» стояла тоді. Зранку розподілилися й пішли на позиції.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Всередині старого термінала ДАП


Мене по життю всі кликали «Танас». А коли ми в новий сектор переїхали, ідемо з покійним Андрієм, а в нього був позивний «Німець», підходимо, і полковник до нас: «Позивні ваші?» Відповіли: «Німець» і «Танас». Він так подивився на нас і каже: «Ти будеш “Німцем”, а ти — “Французом”».

Але коли почався аеропорт, то командир штатний звертався постійно «Танас», і Андрій каже: «Давай я заберу свій позивний назад». Так Андрюха «Німцем» знову став, а я — «Танасом». Тож у районі Донецького аеропорту ми вже були під старими позивними.

Знаєте, в аеропорту за декілька годин втягуєшся. Ми так звикли один до одного. Дуже вразила прозорість людей: без фальші, без масок, без понтів зайвих. Бо ж ніхто не знає, скільки йому ще судилося там пробути, і взагалі, вийде він чи вивезуть його.

У нас було багато хлопців, призваних з резерву. Хтось був трактористом, хтось — учителем, хтось реально вантажником. А там усі стали бійцями з великої літери.


Про бойову позицію

— Термінал розбитий, багато стін уже тоді не було. На першому поверсі — дві позиції. Перша — у бік Донецька, друга — моя, біля парадного входу до термінала, поряд зі сходами на другий поверх. Якщо дивитися на Донецьк, то кутова права кімната. На другому поверсі над сходами також була позиція, вона прикривала східний коридор, однак вона була слабка. Там міг бути прорив, у принципі, він звідти потім і пішов.

Моя позиція була тоді універсальною, відповідальною, цікавою, сильною. Більшість роботи велася звідти. Насправді ми постійно в радіоефірі один одного підтримували та коригували, сектори перекривали один одному і перестраховували, щоб нічого не проґавити.

Ситуацій курйозних було чимало. Перша була зранку, як поїхав фотограф Сергій Лойко, 19 жовтня. Такий хороший бій зав’язався, дуже затяжний, напевно, десь на дві години. Щільно прострілювали нашу позицію. У тому бою ми працювали з хлопцем із «Правого сектору» — один перезаряджав, а інший стріляв.

І коли я присів, ворожий ВОГ розірвався у віконній рамі. Йому розсікло щоку, буквально кілька міліметрів від ока, до кісток. Медик його перемотав, думали, треба евакуювати, а він каже: «Ні, залишаюся, усе нормально».

І того ж вечора мене снайпер «вгадав». Я тоді очікував прориву, і, коли через тепловізор оглядав підходи до термінала, снайпер влучив мені в каску. Нормально. Відлетів. Відключився. Кров. Прийшов до тями. Нудота. Перевірив голову — кулі немає. Допрацювали бій до кінця.

В Олега, нашого медика, теж влучило. З північної сторони ВОГ прилетів. Два уламки йому в ногу потрапило: один витяг, другий не зміг. Замотався і теж до кінця добув з нами. Так ми й воювали травмовані, не було кому нас міняти.

Я отримав травми хребців і шийних зв’язок. Потім два місяці провів під крапельницями й з уколами.

І коли я під крапельницею лежав, Андрія поранили. Його оперували, але він помер — відірвався тромб. Ми вночі ще переписувалися, а вдень штурм почався. Коли я дізнався, що Андрій загинув... це було найважче. А ще гірше, що я навіть на похорони не зміг потрапити. Хлопці поїхали, а я лежав під крапельницями. Напевно, це були найважчі похорони для мене.

Брат він наш бойовий, з нами всю першу кампанію літню пройшов. Ми просто не можемо повірити, що його немає. Ми таке пройшли разом, що не віриться навіть досі.


Про традиції

— Після зимної ночі всі чекали світанку, щоб розтопити казанок. Хлопці кучкувалися, говорили за життя і пили справжню заварну каву. Нашим «правосекам» якраз передали її у посилці. І це був такий промінь світла серед темного дня. Одного разу побратими смажили картоплю: знайшли стару сковорідку, десь серед завалів відшукали сітку картоплі й вирішили приготувати вечерю. І тільки почали смажити — відновилася стрілянина.

Міномет кладе просто під вікна, а вони сидять і смажать. І якщо бетон обсиплеться, то в картоплю потрапить... тому цинки порозкривали й понакривали, щоб сміття не летіло туди.

Найбільша хохма — коли хлопці піцу замовляли в аеропорт у місцевих. Дзвонять у Донецьк, у піцерію: «Добрий день. Доставка є?» — «Є доставка». Ну, і починають ціну питати, начинку замовляти, додатково грибочки, оливки. Усе набрали. «Куди доставити?» — «Як куди? До старого термінала!» На тому кінці дроту — трихвилинна пауза. Потім із заїканням: «Куди-куди?» — «Як куди? Донецьк, аеропорт, старий термінал, підвозьте». — «Та ні, у нас немає кому їхати». — «Та нічого, ми прикриємо, все нормально. З сепарами самі домовтеся, а ми — нормально, пропустимо вас. Ще й диван шкіряний дамо, тільки привезіть піцу!» Посміялися…


Про розподіл сил

— Коли приходить черговий гуманітарний конвой, атаки сепаратистів посилюються вдесятеро. І кількість збільшується, і тривалість, і боєприпаси… Ми перехопили 21 числа їхні розмови. У них були колосальні втрати, людей фактично не залишилося. Вони аж благали про перемир’я і водночас чекали на підкріплення. І коли воно підійшло, все почалося знову.

Вони атакували, ми тримали оборону. Коли підрозділ атакує, це неминуче йому в збиток. Якщо бій у полі, то перевага в бійцях та озброєнні має бути в три-чотири рази. У місті — у вісім. Тобто якщо нас там стоїть 20 людей, то мінімум 150 сепаратистів мають атакувати.

Наступати завжди складніше. Наприкінці нашої роботи дуже багато снайперів прибуло до них. Три ночі нас просто не випускали з бригади. Щільно прострілювали і шлях між старим та новим терміналами, і навіть сам вихід зі старого термінала. І міни, до речі, теж постійно падали. Ми три доби були без води, бойові комплекти не могли поповнити. Переживали, звичайно, щодо боєприпасів.

А проблему з водою вирішили логічно: з кожною ходкою прибуває посилка медику. Ми перебрали аптеку й порахували, скільки на крапельницю потрібно хлориду натрію, скільки глюкози при найважчих обставинах. І пили решту — натрію хлорид і глюкозу. Хоч по 20—50 грамів, щоб уникнути зневоднення…

Їсти, в принципі, там не хочеться, усі живуть на адреналіні. Я за 10 днів у терміналі поїв п’ять разів. Просто або немає часу, або хочеться десь прилягти і поспати. Були такі дні, коли за добу спав лише 15—20 хвилин, тому що постійно артилерія працює, ідуть бої.


Про новобранців

— Таку історію розповім. Був у нашій роті Віталік, мобілізований, кілька місяців у ремонтному батальйоні — і відправили до нас. Ніколи в житті зброю в руках не тримав. Але він за два дні в Краматорську так із хлопцями здружився, що, коли прийшов наказ, він підняв істерику, каже: «Не думайте тут мене залишати, я з вами. Робіть що хочете, але я повинен з вами поїхати». Пішов до ротного, вони довго розмовляли. Потім мене покликав командир: «Я не знаю, що з ним робити. Він кричить, що всьому навчиться. Візьмеш до себе? Але тільки якщо він буде поряд з тобою». Кажу: «Значить, буду вчити».

Перша доба для нього була серйозна: освоював зброю, балістику, контроль адреналіну. Друга значно простіше минула. А на третій день він уже повноцінна бойова одиниця. Як кажуть на військовому сленгу, жодних «косяків» за ним не було.


Про фотографа Сергія Лойка

— Я фотографа Лойка часто згадую. Позитивна людина. Знаєте, так неочікувано він з’явився. Сиділи вночі, аж тут «прийшло тіло» у світлій куртці: «Я фотограф, познімаю». Ми йому: «Сховайся, тут снайпери працюють, так що завертайся». Наступного дня зранку познайомилися, і він почав працювати. Він не заважав нікому, але зробив купу цікавих фотографій. Ми собі працювали, його не помічали, але коли сідали поговорити, то він був як свій.


Про досвід війни в Україні та інших гарячих точках

— Відмінність колосальна. Ірак для мене — це просто вийти на полігон і постріляти. Так, у нас там теж були втрати й інші нюанси, там ми набули неоціненного досвіду. Але таких повномасштабних бойових дій, як у нас в Україні, із застосуванням реактивної артилерії, — такого не було ні в Африці, ні у Косові. Якщо вірити документальним фільмам та хроніці Другої світової, то те, що зараз відбувається, можна співставити з баталіями останньої світової війни. А от сам характер війни, те, як її спровокували й підтримують, — думаю, такого у світі ще не було. Те, що в нас відбувається, не вкладається в голову. Це нонсенс. Напевно, це буде матеріал для військових підручників, на якому вчитимуть майбутніх офіцерів.



«Я був наймолодший командир. Дитячі малюнки нам піднімали настрій», — «Лицар»


Старший лейтенант Ігор Багнюк, командир 2-го взводу 79-ї бригади, розповів історію свого позивного та товаришів, а також про дитячі малюнки, які раптово піднімають настрій:

— Ми були в аеропорту перший раз 10 діб, з середини до кінця жовтня 2014 року. А вдруге я вже поїхав старшим тоді, як ішли останні бої за старий термінал. Це було наприкінці листопада — на початку грудня, і я тимчасово виконував обов’язки командира роти.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Старший лейтенант Ігор Багнюк та сержант Сергій Танасов


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Я наймолодший командир 79-ї бригади. У другому взводі, можливо, є троє людей молодших за мене. Мені 22. Не буду приховувати, мені в магазині досі навіть цигарок не продають без документів. Тому доводиться носити з собою посвідчення.

Я після 9-го класу вступив у Київський військовий ліцей імені Івана Богуна, потім в Академію сухопутних військ у Львові. І за розподілом потрапив у 79-ту бригаду командиром взводу.

Пішли ми з-під Криму, і коли вже їхали в Донецьку область наприкінці травня, тоді за наказом 2-й взвод залишився на охороні пункту бригади. Усі роз’їхалися, а я залишився сам з командним пунктом.

Не могли придумати мені позивний, і на нараді командир бригади сказав: «Ну, якщо ти на залізних конях, значить, будеш “Лицар”. Бо тільки в тебе одного три залізних коні. Будете на них скакати».

А Сергія Танасова всі по життю кликали «Танас», а в Андрія був позивний «Німець». Тож в аеропорту вони так і були під своїми позивними: «Танас» і «Німець».

Коли наприкінці листопада починався штурм, «Німця» поранили. Наступного дня нам сказали, що його прооперували, стан у нього важкий, але стабільний. Аж раптом хтось із бійців мене запитує: «Командир, а що, дійсно Андрюха помер?» Я по рації вийшов на командира: «Дозвольте уточнити, дізнатися, що і як». Після 30 секунд паузи він розказав, що Андрія прооперували, але відірвався тромб, серце не витримало, і він помер. Такі втрати важко пережити.

А найсвітлішими в аеропорту були моменти, коли передачки туди приходили — посилки, воду, їжу, цигарки передавали. Ми тоді розуміли і відчували, що нас не забувають, що нам хочуть допомогти. Листи від дітей, малюнки, оті ангелочки — якось раптово настрій піднімали.



«Було багато поранених. Термінал утримували 10 чоловік», — «Чєрдак»


Віталій «Чєрдак», боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади, 10 днів утримував позицію «Імпульс» у точці розвантаження БТР нового термінала Донецького аеропорту. Він розповідає про смерть товаришів, мужність командирів й «уроки патріотизму» від російських телеканалів:

— Я на фронт пішов добровільно. З липня 2014-го ніс службу в Краматорську, там і отримав позивний «Чєрдак».

У вересні нам дали команду виїхати для прикриття відходу 93-ї бригади. Ми не знали, куди саме їдемо. Пам’ятаю, як заїхали в Тоненьке, щоб заправитись, і як їли яблука в садочку перед Пісками. І тут нам різко сказали сісти по машинах, ми завантажились в БТР і поїхали.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Віталій, боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади із позивним «Чєрдак»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Ми зрозуміли, що їдемо в аеропорт, тільки тоді, коли вже їхали по злітній смузі й навколо почали вибухати міни. Коли ми зупинились та відкрили апарель (пологий насип або похила платформа транспортних засобів, призначена для завантаження техніки в потяг або на переправний пристрій. — Ред.), то побачили, що знаходимося біля нового термінала Донецького аеропорту.

Буквально за два-три дні до цього ми були в Донецьку й дивились новини, де чули про те, що в Донецькому аеропорті все погано і що бійців там «піджимають».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вигляд на диспетчерську вежу та пожежну частину з другого поверху нового термінала ДАП


Висадка була дуже складною для нас. Ми заїжджали вдень, хоча всі знають, що в Донецький аеропорт треба заїжджати вночі. Удень вивозили лише критично поранених, щоб встигнути врятувати їхнє життя.

Мій взвод залишився в новому терміналі, а два БТР 3-ї роти мали зайняти оборону в старому. Коли вони виїхали з-під «рукавів», які подаються до літаків, з-за рогу нового термінала з’явився ворожий танк. Він двома вистрілами знищив два наших БТР, де знаходились люди. В один влучив «кумулятивом» артилерійський снаряд, і вісім чоловік отримали поранення, а у другий влучив фугасом. У цьому БТР загинули всі сім чоловік.

Це сталося через 5—10 хвилин після нашого заїзду. Ми цього не бачили, лише чули, як вибухали бойові комплекти. Потім повз нас потекла ріка зі свинцю.

Нам віддали наказ зайняти оборону. Ми були деморалізовані після того, як загинули наші товариші, але наші офіцери дуже нас підтримували. Покійний майор, позивний «Патріот», казав: «Усе буде добре, нам треба протриматись, ми не можемо кинути наших хлопців».


«Ми за свистом визначали, як іде перезарядка ворожого танка»

— Обстріли починались зранку, як тільки сходило сонце, десь о пів на шосту. Ми потім жартували, що це «перші есемески прилітали». Стріляли в основному зі «стодвадцятого» міномета та з «саушки» (самохідна артилерійська установка. — Ред.). І так кожного дня — мінометний або танковий обстріл.

За час перебування в аеропорту ми навчились визначати на слух, коли їде наш танк, а коли не наш. За свистом визначали, як іде перезарядка ворожого танка і як довго він завантажує боєприпаси після використання свого бойового комплекту.

Коли ми там були, сепаратисти намагались «покласти» новий термінал. Один їхній танк працював зі сторони старого термінала, ближче до «зеленки», а інший — по нас і по вежі з боку гаражів, поруч із церквою.

Вони били по верхніх поверхах, влучали в секції, вони дуже хотіли «покласти» термінал ще тоді. Але металевий каркас будівлі, уся конструкція просто ходором ходила й ті снаряди «відігравала».

Першого жовтня, приблизно о шостій ранку, танк прямим ударом влучив у наш «КамАЗ» і в бочку з соляркою, що стояли в тиловій стороні нового термінала. Там ми перебігали з одного термінала в інший. З тієї точки хлопці теж працювали по сепаратистах, і у них на бочці лежали магазини. І буквально за секунду перед пострілом танка була команда від наших коригувальників, що працюють «гради».

Це врятувало хлопцям життя, бо вони встигли підійти ближче до нас і заховатися за колонну. Коли снаряд влучив у бочку солярки, вона почала горіти, вибухнули бойові комплекти й загорілася тилова частина нового термінала. Слава богу, тоді нікого не поранило.


«Якби сепаратисти знали, що нас 10 чоловік, шапками б закидали»

— У нас було дуже багато поранених. Якби сепаратисти знали, що новий термінал тримають 10 чоловік, вони би нас шапками закидали.

На другому поверсі була позиція «Очі», там працював боєць. Він дуже допомагав тим, хто був унизу. Коли терористи заходили на територію з боку парковки, він бігав від одного вікна до іншого, бив з гранатомета і робив вигляд, що нас багато.

Усі хлопці дуже сильно один одного підтримували. Пам’ятаю, якось ми намагалися посмажити картоплю. Ми тоді десь її знайшли, вона була гнилувата, але ми взяли ковпак від БТР, який накриває колесо, зробили дірки в бочці з-під бойлера й кинули туди дрова. А воно не горить — тяги немає, то ми раз — з автомата — і тяга з’явилася. І тільки-но ми поставили смажити ту картоплю, як розпочався обстріл із «градів». І ми їм такі: «Та ну дайте ж хоч картоплі поїсти, їсти хочеться…»


«Хтось має бути покараним за те, що хлопці лежать там під уламками»

— Виїхав я з аеропорту в ніч на 4 жовтня. Третього жовтня під час бою мене поранило гранатою, контузило й уламок потрапив у голову. Мене перебинтували, і ми далі продовжували бій. Уночі на наші позиції зайшла інша рота, але нам сказали залишитись до ранку. Та наш командир наказав вивозити поранених.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Центральна зала новго термінала


Нас було п’ятеро. Ми, підтримуючи один одного, шкандибали злітною смугою до БТР. Ми дійшли, залізли в нього, закрили апарель, закрили очі й поїхали в повній темряві.


«Ми показали: український дух незламний»

— Я спочатку не розумів, чому ми там перебуваємо й за що гинуть наші хлопці. За цей шматок металу?! Але нам усе «пояснили» у російських новинах. Там прий­малися лише російські канали, а на них «ополчєнци» розповідали, що вже аеропорт взяли, і на відео вони ходили по «Метро» і робили вигляд, що то був новий термінал. І тоді ми зрозуміли: це наш аеропорт, це фортеця, яку треба обороняти.

Чим довше я там знаходився, тим більше розумів, що оборона аеропорту потрібна. Ми показали, що український дух — незламний. Коли я приїхав додому, завжди дивився новини, чи стоїть аеропорт.

Чому його зруйнували? Особисто мене там не було, коли він руйнувався, коли вибухали колони, коли падала вежа — символ аеропорту. Нехай у причинах розбираються військові критики та спеціалісти. Але я думаю, що винні мають бути покарані за те, що хлопці досі лежать там під уламками і мами з дружинами не можуть отримати назад своїх близьких.



«Мене здивувала відсутність грамотної системи оборони аеропорту», — Богданов


Боєць «Правого сектору» Ілля Богданов — колишній співробітник ФСБ і громадянин Росії — обороняв диспетчерську вежу Донецького аеро­порту. Він розповідає, чому поїхав в аеропорт та як складалися його стосунки з бійцями ЗСУ:

— Спочатку, коли я приїхав в Україну, здався вашим спецслужбам і пройшов перевірку в СБУ. Там сказали, що зі мною «порядок», і я думав іти в добровольчий батальйон «Азов», але туди мене не взяли. Тоді я через волонтерів знайшов контакти з «Правим сектором». Зі мною поспілкувалися, і вже за кілька днів я був у ДУК. За добу я потрапив у Піски, а через тиждень уже був у Донецькому аеропорту.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Боєць «Правого сектору» росіянин Ілля Богданов


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Мені важко пригадати точні дати, але заїжджав я в аеропорт наприкінці вересня, а виїжджав десь через місяць. Увесь час я провів на диспетчерській вежі.

Заїхати туди кожного разу була проблема — усе під обстрілом, усі колони обстрілювали. Військові там перебували тиждень-два, а «правосєки» сиділи місяць. І я найбільше переживав, що, мовляв, сиджу в диспетчерській вежі, а їхати назад треба «на броні», і раптом міна у бак влучить, то так і згориш у тій «броні». Тобто кожен в’їзд і виїзд з аеропорту був надзвичайно ризикований.

Я хотів потрапити саме в аеропорт, бо знав, що там ідуть реальні бої, а з протилежного боку було багато моїх «опонентів», які приїжджають з «рашки» створювати Новоросію. Тобто для мене там був усвідомлений конкретний ворог.


«Були герої, а були такі, що “аби відбути”»

— Мої стосунки з військовими, тобто з офіцерами і бійцями ЗСУ, складалися загалом нормально. Хоча, звісно, мене здивувала відсутність грамотно збудованої системи оборони в тій же вежі.

Військові там ходили попід стіну, намагались мінімальну увагу до себе привертати. Така у них була тоді позиція. Вони з вежі нікуди не виходили, а в самій вежі лише другий поверх використовувався, хоча на той момент можна було підніматись до 9-го поверху й коригувати вогонь. Тож доходило до істерик.

Деякі «персонажі» там сиділи з початку і до кінця ротації. Чую, хтось там каже: «Якщо сепари попруть, то в мене граната — я її кину вниз». Ну, це повний абсурд!

Тоді ніякого мінування об’єкта, ніяких розтяжок не було. Це все ми робили, і все залишилось від «Правого сектору». Тобто ініціатива «відкриття» верхніх поверхів і використання їх для «роботи» снайпера й коригувальника — це вже виключно ініціатива «Правого сектору».

У підсумку ми свого досягли: артилерія почала працювати краще й прикривати термінал. Ну зрозуміло, що й вогонь по башті посилився, нас почали більше штурмувати, до нас ближче почали підходити.

Військових це, здається, найбільше лякало. Але серед них було багато достойних хлопців, справжніх воїнів, хоча вистачало й тих, кому аби «відбути номер».


«Ми не хотіли віддавати аеропорт»

— Насправді в аеропорту було здорово! Хоча були поранені серед наших, але під час мого перебування там не було вбитих. У той час ще ми були на тій піднесеній хвилі, що, можливо, ми підемо вперед.

Коли ми почали розуміти, що з Донецького аеропорту як плацдарму ніхто нічого не атакуватиме, то з’явилася думка: «Навіщо ми взагалі тоді його утримували?» Чесно кажучи, це був такий черговий серйозний «ляпас» від влади.

А з іншого боку, ми вже не хотіли його віддавати. «Правий сектор» не хотів звідти виходити. Для всіх це також був знак: якщо «Правий сектор» виходить, то аеропорт здадуть.



«Кіборги не вживали алкоголь та психотропні засоби», — «Поліглот»


Михайло Кучеренко, військовослужбовець 74-го окремого розвідувального батальйону Збройних сил України з позивним «Поліглот», був у Донецькому аеропорту двічі — у жовтні й листопаді 2014 року. Він розповідає про секрети стійкості захисників летовища та про те, кого зі своїх товаришів вважає «найсправжнішими кіборгами»:

— Я не рахував точно, можу помилятися, але взагалі за весь час усіх ротацій я пробув в аеропорту десь 25 діб.

Я хотів піти ще в першу хвилю мобілізації, коли ще тільки почалася епопея після Майдану й на початку анексії Криму. Але, по-перше, у мене цивільна робота на державу. По-друге, тоді був такий час, що тих, хто хотів іти, не брали, а людей, які не мали досвіду й не хотіли, навпаки, примушували йти служити.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Михайло Кучеренко, військовослужбовець 74-го окремого розвідувального батальйону Збройних сил України із позивним «Поліглот»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

От і в моєму військкоматі мені не вдалося потрапити у військо з першою хвилею, і я став військовослужбовцем уже десь всередині літа — у третю хвилю мобілізації. Спочатку була підготовка в підрозділі, на місці постійної дислокації частини, а тоді вже, власне, відбув до зони АТО — для виконання бойових завдань.

Усередині осені склалася ситуація, що вже треба було «посилити» хлопців в аеропорту. Бо вони там були вже досить давно й потрібно було «освіжити» сили.

От коли така можливість видалася, я цим скористався.

Захист аеропорту — це не типова задача для нашого підрозділу, але ми розуміли важливість захисту, бо вже тоді Донецький аеропорт став символом. Це як стратегічна точка, пункт, а якщо це вже стало символом для народу, то ми маємо підтримувати цей символ, підтримувати і розвивати переконання про стійкість українських бійців. Тому, коли з’явилася така можливість, з нашого батальйону набрався зведений підрозділ із різних рот — виключно з добровольців.

Коли ми тоді відправлялися, то поставили керівництву тільки два питання. По-перше, чи буде це офіційно? Ми ж усі розуміли, що це війна, і якщо не дай боже щось трапиться, то наші родини мають отримувати належну компенсацію від держави. А друге питання було про забезпечення набоями та боє­комплектом. Усе. Більше ніяких питань і сумнівів не було в наших хлопців. Ми розуміли, куди їдемо й чому ми це робимо.


«У реальності це виявилося навіть трохи легше, ніж нам розповідали»

— Якщо чесно, то в реальності це виявилося навіть трохи легше, ніж нам розповідали. В аеропорту вже була така традиція, що кожна зміна, кожна ротація досвідчених навчала новачків. Декілька діб нам планомірно й чітко розповідали про те, чого треба остерігатися, які є небезпеки.

Деякі хлопці взагалі відмовлялися їхати на ротацію, коли приходила їхня черга. Вони розуміли, що знають набагато більше, ніж можна було передати за декілька днів. І вони розуміли, що від їхніх знань, від їхньої роботи залежить життя новоприбулих і взагалі життя товаришів по службі. Тому деякі люди залишалися там набагато довше, ніж того вимагав стандартний устав перебування.


«Найсправжніші кіборги — це хлопці, які сиділи на вежі спостережень»

— Мені довелося і першу, і другу ротацію бути в новому терміналі. Дуже хотілося дійсно потрапити і в старий термінал, і на вежу. Ви знаєте, от кажуть — кіборги, а я, як людина, яку інші називають кіборгом, можу сказати, що найсправніші, наймужніші кіборги — це були хлопці, які сиділи у вежі спостережень.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вигляд на новий термінал зі старого. Фото: В’ячеслав Зайцев


Це ж така штука — усе на виду, укритися ніде, постійні постріли. А хлопці там були, і вдень і вночі продовжували ефективно виконувати свою роботу. Вони були «очима» для нас і для артилерії. І от я вважаю найкрутішими, найсуворішими, найсправжнішими кіборгами хлопців, які утримали ту вежу.

Насправді всі, хто був у терміналах, мали таку собі маленьку мрію — потрапити на ту вежу. Я не можу сказати напевне, але з того, що я знаю, там були хлопці з 3-го полку спецпризначення і з «Правого сектору».


«Сепаратисти стріляли з території монастиря в порушення всіх домовленостей»

— В аеропорту я вперше побачив сепаратистів із відстані, можу точно сказати, 680 м, через спеціальний прилад технічного нагляду. Вони були на території монастиря, який насправді вважали «договірною» територією. Тобто ми його не чіпали з певних людських, і релігійних, і моральних міркувань. А вони використовували цей монастир і будівлі навколо нього як свою базу — базу для постачання боєприпасів — і проводили звідти обстріли.

І от пам’ятаю, якраз у той день, коли проходив так званий міланський сніданок між лідерами Німеччини, Італії, нашим президентом та паном Путіним, сепаратисти підтягнули зенітну гармату ЗУ-23-2 в район церкви й обстріляли наші позиції. Вони наробили нам дірок у стінах і швиденько втекли, щоб не потрапити під відповідь нашої артилерії.

А вже було надвечір. Сонце заходить, і промені пробиваються вглиб темного приміщення, де стоїть густа завіса з диму й пилу. Це було таке, знаєте, природне лазерне шоу.

Ми побачили це й просто завмерли. Ми замилувалися видовищем, отримували естетичне задоволення. Людина насправді таке створіння, яке здатне залишатися людиною в будь-яких, навіть найважчих обставинах. Людина намагається адаптуватися до будь-чого, і у тій ситуації в аеропорту люди намагалися знайти щось позитивне, щось світле, щось таке, що відволікало від негативу і додавало моральних сил.


«Ми спали в рентген-апаратах. Тільки там можна було знайти безпеку»

— Побутові умови, звичайно, у нас були складні. Але все-таки там щось залишалося від нормальної інфраструктури аеропорту. Можна було зняти ті ж самі транспортерні «лєнти» — стрічки й підкласти їх під бетон, знайти якісь цивільні речі, ті ж самі простирадла, ковдри чи пледи.

От, наприклад, я був на своїй позиції, ніс чергування. А коли змінювався, то йшов у зал поруч на першому поверсі. Це, мабуть, був колишній зал сортування багажу, бо там було багато транспортирних стрічок і спеціальні рентген-­апарати для просвічування багажу. Зрозуміло, усе вже було в неробочому стані, то після чергування ми виробили таку практику: просто залазили всередину того рентген-апарата. Ця чудова, здається, німецького виробництва машина мала товсті стінки зі сталі й свинцю. От у ній можна було відчувати себе більш-менш захищеним від обстрілів.

А були ситуації, коли хлопці просто робили якісь «барикади» з потрощеного гіпсокартону та інших уламків, які б навряд чи зупинили кулі. Просто іншого виходу не було.


«Ми виробили свою технологію з есемесками»

— В аеропорту ми виробили свою технологію з есемесками. Насправді ми намагалися вимикати телефони, бо розуміли небезпеку, але все ж інколи нам треба було користуватися телефонами. І тоді приходили есемески різного змісту, починаючи від дезінформації, ніби від хлопців з іншого термінала, що «ми вже полишили свої позиції», закінчуючи просто, не знаю, звичайним телефонним хуліганством.

Тому ми телефони вмикали вранці. Кожного ранку, десь о 4-й годині, до того як люди в Донецьку прокидалися і починали навантажувати стільникові мережі, непогано працював мобільний Інтернет. Тож відповідно можна було залізти у Facebook, почитати якісь ресурси з новинами, розповісти хлопцям, що було, а після того вимкнути мобільний, бо це було небезпечно.

Насправді нам дуже бракувало інформації. До нас приходили різні чутки, і, розумієте, перебуваючи постійно під обстрілами, інформацію починаєш сприймати по-іншому — критично. А інформація потрібна найперше, щоб не було паніки.


«Контраст із цивільним життям може зламати людину»

— Після першої ротації в аеропорту деякі хлопці поїхали у відпустку, але я і кілька моїх товаришів не захотіли. Ми розуміли, що якщо після аеропорту потрапити у звичайне цивільне життя, то це небезпечно для психіки. Дуже сильний ризик того, що різкий контраст із цивільним життям може зламати людину зсередини.

Ви розумієте, ми всі люди. Люди можуть бути слабкими, люди можуть помилятися. І особисто для себе я розумів: якщо поїду, то може бути такий момент, що я потім не зможу перебороти себе й повернутися знову в АТО. Не кажу, що це було б на сто відсотків, але я розумів, що такий варіант може бути. Тому я подумав, чи є сенс випробовувати власні нерви, власну психіку, і залишився в АТО — просто в безпечнішому місці у польовому таборі.

Я відпочив, відновився й відправився на інше завдання — у розвідку. Там я чекав, коли наші хлопці знову попросять ротації, щоб поїхати в аеропорт вдруге.


«Це була гра умів людей — хто кого перехитрить»

— Друга ротація була приблизно у другій декаді листопада. Наш підрозділ заїжджав по-бойовому. Усе було по-чесному. Це вже взимку, ближче до Нового року, хлопці потрапили на такі ротації, коли доводилося… заїжджати через територію терористів. Це було дуже складно, тяжко в першу чергу морально, дуже непросто.

Коли я заїхав, то зміни були помітні. Кожного разу, коли ми приїжджали в аеропорт, то був той самий аеропорт, але це був інший — новий аеропорт, бо щось у ньому мінялося. Ставало менше стін, більше барикад, виникали нові загрози, терористи шукали нові шляхи підступу до нас. Ми змінювали розташування наших постів. Постійно це було щось інше, знайоме, але інше, постійно треба було пристосовуватися. Це була гра умів людей — хто кого перехитрить.

Знаєте, це звучить трохи дивно, але люди пристосовувалися до того. І думка, що ти можеш загинути чи отримати поранення, відступала.

От, можна було дуже чітко відрізнити новачків від тих, хто давно в аеропорту. Новачки спочатку дуже шарахались від усіляких проломів, дірок у стінах, відкритих просторів. А бувалі хлопці знали, що хоч там і є якась дірка чи просвіт, там іще безпечно, можна пройти спокійно. А от там, де з точки зору звичайної людини нормальне місце, досвідчений хлопець розуміє — це пастка. Там може бути снайпер або залишена розтяжка, ще якийсь «мінний сюрприз».


Кіборги не вживали алкоголь чи щось інше, що впливало на психіку»

— Я дуже пишаюсь тим, що майже кожен із бійців, майже всі стовідсотково бійці, які захищали аеропорт, не вживали алкоголь чи щось інше, що б впливало на психіку. Кожен розумів, що це колективна відповідальність, і якщо хтось один схибить, то постраждають усі.

Щоб боротися зі стресом і підтримувати психіку, у нас був здоровий гумор і трохи спілкування з рідними, коли була можливість зробити дзвінок. Рідним більшість хлопців казали, що вони десь у відпустці — десь в іншому місці. Ніхто не зізнавався, що є в аеропорту, бо не хотіли хвилювати рідних. Та сама ця можливість поспілкуватися з рідними й здорові чоловічі жарти, навіть трошки чорний гумор, — це допомагало підтримувати бойовий дух. Ну, і наша ефективність. Бо сепаратисти підходили і дуже часто вже не відходили від наших позицій. Ми розуміли, що зараз ми «ведемо цю партію», і це також підвищувало бойовий дух.


«Аеропорт міг би бути форпостом для наступу, щоб звільнити Донецьк»

— Аеропорт був нашим входом до міста Донецьк. Так чи інакше, якщо б події розвивалися трохи по-іншому, то саме аеропорт став би форпостом для наступу й звільнення Донецька від сепаратистів і терористів. Та я військовослужбовець нижньої ланки, я не працюю в генеральному штабі й не можу сказати, чи моя думка стовідсотково вірна. Однак знаю, що, якби був наказ, ми б могли ефективно утримувати і відтискати терористів від наших позицій углиб, могли б контролювати цю територію й розширювати нашу зону впливу.

Для цього, я вважаю, було необхідне політичне рішення. Але на той час були вже підписані Мінські угоди, які від нас вимагали виконувати. Фактично в українських військ були зв’язані руки цією угодою й ми не мали права наступати.


«Мої брати по службі не схибили і не відступили»

— Я дуже хочу розповісти про людину з позивним «Спартак». Він був старшим в обороні двох терміналів. Це справжній патріот. Він дуже вміло, дуже толково, дуже зважено керував нашими діями. Завдяки йому ми фактично майже нікого не втратили в нашому терміналі. Дуже класно була поставлена співпраця між різними постами й терміналами. Для мене «Спартак» — це синонім слова «офіцер» і зразок офіцера — розумного, толкового, розважливого.

А наш медик із позивним «Наркоз»! Це людина, яка допомагала підтримувати морально-психічне здоров’я бійців. Він так жартував, так веселив нас і при цьому надавав медичну допомогу, правильно приймав і обробляв поранених. Йому я теж вдячний за те, що він був з нами в аеропорту.

А мої брати по військовій службі! З ними я приїздив і вперше, і вдруге, і вони розуміли, чому і для чого ми це робимо. Вони не схибили, не відступили назад.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Лікар Сергій Архангельський (позивний «Наркоз»)


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

От мій друг. Він служить зі мною в одному підрозділі, його позивний «Трофім». Це людина з дуже цікавою історією, яка пройшла шлях від працівника правоохоронних органів по роботі з неповнолітніми і закінчила літературним редактором у досить солідному журналі. Під час Майдану він надавав медичну допомогу і брав участь у сутичках на Грушевського. Коли почалася війна, він призвався, потрапив зі мною в один підрозділ. Це людина, з якою я пройшов увесь шлях по АТО, був двічі в аеропорту. Це той випадок, коли ти можеш довіряти товаришу, довірити навіть своє життя, і відповідно він розуміє, що ти можеш так само прикрити його.


«Те саме, що сталося тут, може трапитися в інших частинах світу»

— Я хочу всім сказати, що за подіями тут стоять інтереси іншої держави, тобто це справді міжнародний конфлікт. Просто це неоголошена війна, яка ведеться силами третіх осіб. Хочу застерегти людей, застерегти світ: адекватно оцінюйте те, що тут відбувається, і робіть висновки. Хоч у ХХІ столітті такий конфлікт стався вперше, але це може стати страшною лабораторією з відпрацювання цих згубних практик. І те, що відбувається зараз у нас, може розпочатися в будь-якій іншій частині світу. Тому цю «чуму» треба швидко зупинити тут — в Україні.

Максимально швидко й ефективно.



«Якби ми не здали Крим, на Донбасі б такого не було», — «Скорпіон»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Доброволець 79-ї аеромобільної бригади із позивним «Скорпіон» — один із тих, хто організовував оборону Донецького аеропорту тоді, коли розпочалися цілодобові обстріли та штурми. Він розповідає про те, як пробивався на фронт через бюрократичні перепони, про те, як передавав свій військовий досвід і навчав новачків контролювати страх:

— Я доброволець. Тобто з лютого 2014-го, коли це все почалося, усі ці загарбання Криму й таке інше, я просто не зміг залишатися осторонь. Тим більше що я мав бойовий досвід.

Я тоді працював у охоронній фірмі й одразу після вахти пішов до військкомату. Показав військовому комісару свої документи, тобто військовий квиток, пояснив, де я воював. А він мені каже: «Призивають зараз на 10 днів, а вам допуск до “секретки” потрібно робити мінімум місяць». Записав телефон і сказав, що звернеться в разі необхідності.

Два місяці проходить, необхідність, судячи з телевізора, зростає, а мені ніхто не дзвонить. І тут я дивився новини й прочитав у рухомому рядку, що 80-та аеромобільна бригада набирає добровольців. Там був і телефон гарячої лінії.

Я подзвонив, назвав себе, сказав, скільки мені років, розповів, що проходив строкову службу за СРСР у Псковській аеромобільній дивізії. Після цього, 1994-го року, був у складі миротворчої місії в Сараєво. Потім була можливість залишитися далі на військовій службі, але ж тоді стільки платили, що, самі розумієте, не вижити. Тож я перейшов на «гражданку».

А тут така до нас в Україну прийшла біда, що осторонь немає як лишатися: одні фронту допомагають, а інші воюють на фронті. Разом — ми Україна, ми — сила.

Тож зателефонував я на цей номер, і мені поставили лише одне питання: «Чи є проблеми зі здоров’ям?» Я сказав, що немає. Вони сказали: «Ми чекаємо на вас. Якщо будуть якісь проблеми з документами, набираєте цей номер і даєте військовому комісару».

Я пішов до військкомату, розповів усе воєнкому, а він мені знову про документи. Тоді я подзвонив по тому номеру, і через 5 хвилин у мене вже були усі необхідні документи на руках. Наступного дня я купив квиток на потяг за свій рахунок і поїхав до Львова. Так я попав до армії втретє.

Ну, там була підготовка на полігоні, нас готували хороші хлопці з 80-ї аеромобільної бригади. Слава богу, усі живі та цілі, тобто ми списуємося, зідзвонюємося. Три тижні пролетіли швидко. Після цього я потрапив у 79-ту аеромобільну.

У мене був вибір між чотирма воєнними спеціальностями. У строкову службу я був командиром відділення; водійські права в мене «ABC»; у 94-му в Сараєво я був радистом групи швидкого реагування. Тобто ще й рацію за собою носив. Тоді я навчився ще роботі з вибуховими пристроями, саперній справі. Плюс я хороший стрілок. З 13 років стрілецьким спортом займався. Досвід зі стрільби на дальні дистанції з гвинтівки був хороший.

Тактику, маскування, топографію я і так непогано знав і ще на полігоні підучився тому, чого не вистачало.

Тож я вирішив: буду снайпером, щоб максимально більше користі принести.

На третій день після приїзду до бригади ми виїхали до зони АТО під Амвросіївку, на висоту «Браво». До початку серпня ми цю висоту утримували.

Досі я не відмовився від жодного бойового завдання, на яке ми виходили. Нас, снайперів, у роті двоє: я й Андрій. Ми з ним разом ще з Яворівського полігону й були на усіх бойових завданнях, у яких брала участь 79-та аеромобільна.

Після наказу відступити ми відійшли спочатку під Ленінське, а потім, коли вже вся бригада вийшла з оточення, перемістилися на «ППД», тобто на переозброєння та переформування.


Про рейд для підручників з військового мистецтва

— Після того як бригада поповнила особовий склад і відремонтувала техніку, у нас був спільний рейд із 95-ю по тилах ворога. Наш президент тоді розповідав, що це була помста за Іловайський котел. Ми свою роботу виконали з мінімальним втратами. Ми втратили Юру Тарасенка, от…

Але це, швидше за все, не заслуга сепаратистів чи отих російських незрозумілих «добровольців», які приїжджають в Україну заробити грошей. Перевернулася автівка, Юру придавило… так вийшло.

Результати нашого рейду, як то кажуть, «були високо оцінені Генштабом». Ми думали, що й надалі так будемо діяти, адже це безпосередньо пряма робота десанту. Десант не закопується в землю, не тримає висоти чи той самий аеропорт. Робота десанту — це саме рейдові дії в тилах супротивника.

Після цього рейду ми перебували в Краматорську, також проходили бойову підготовку й заняття з особовим складом. А потім нас відпустили на 10 діб додому. Оскільки ми вже провели 45 днів в АТО, нам дали відпустку. Ми побули вдома, а після відпустки наступного дня вже вирушили в напрямку аеропорту.


Про аеропорт

— Я був у Донецькому аеропорту з 2 по 10 жовтня. Разом із 2-ю ротою ми потрапили туди. У цей період сепаратисти його активно штурмували, у них було завдання — «віджати» аеропорт до дня народження Путіна. Іще йшов перерозподіл кордонів цих незрозумілих «республік».

Так от, щоранку приїжджали три автівки з сепаратистами, вивантажувалися і йшли на нас штурмом. Ми їх знищували. Наступного дня все повторювалося знову.

Було складно. Однакових боїв не буває. Ситуація міняється й жодне бойове завдання не схоже на інше. Були на «Браво» — це одне, рейд — це друге, аеропорт — це третє.

Коли перші наші хлопці заходили до аеропорту, у нас загинув командир взводу, хлопці загинули — танк розстріляв два БТР фактично в упор. Думаю, що тоді жоден командир не зміг би цього передбачити.

Наша рота відпрацювала, як то кажуть, на п’ятірочку: ми зачистили повністю аеропорт разом із групою з «Правого сектору» на чолі з «Богемою», і хлопці з 95-ї аеромобільної були такі зухвалі. Там рота «Ведмедя» була, сам він був поранений, і його обов’язки виконував заступник командира взводу. От ми з ним і з хлопцями з «Правого сектору» і здійснили зачистку Донецького аеропорту. У результаті бійці з 95-ки й наші з 79-ки утримували усі ключові позиції й підходи. І старий, і новий термінали, і вежа — все було під нами.

На новому терміналі, перед тим як ми зайшли туди, був важкий бій. Десь чотири десятки сепаратистів прорвалися до підвалу, і хлопці їх вибивали звідти.

На ранок з майором Півнем ми спустилися до підвалу, щоб подивитися, де треба ставити розтяжки, а де мінувати підходи. Бо нас було небагато, а підходів до нас — дуже багато.

Аеропорт, самі розумієте, сучасна конструкція, і там стін як таких не було, а лише колони й між ними монолітні перекриття. Замість стін — гіпсокартон. Тобто проходів багато, а в нас не вистачало людей, щоб усе контролювати. З 79-ки реально на той момент у новому терміналі було 10 чоловік, 95-ка підтягнулась — було 20 чоловік і п’ятеро з «Правого сектору». Тож нас було 35 людей, а територія там десь 300 м завдовжки, 150 завширшки плюс декілька поверхів. Дах, підвал, комунікація — це все потрібно було утримувати.

Люди цілодобово на постах стояли по шість-сім чоловік, бо ж нереально зовсім не спати. Один одного підміняли. Увесь час стежили, 24 години вдивлялися, вночі дивилися в прибори нічного бачення — тепловізори, тому що спроби штурму були як вдень, так і вночі.

От після того, як ми активно почали ставити розтяжки, у сепаратистів зник­ло бажання постійно лазити вночі аеропортом, а вдень ми мали добре пристріляні позиції й їх утримували.

До речі, цього дня я «зняв» першого сепаратиста. Коли ми обдивлялися підвал, то з нами ще один хлопець був. Він водій і в аеропорт заїхав зі своїм «Уралом». Так той бідолашний «Урал» і залишився в аеропорту. От він і кричить мені: «Дивися, “Скорпіон”, там сепари, метрів 300 від нас».

Я у приціл дивлюся, а там, де перед самим аеропортом раніше була доволі велика стоянка, дійсно стоять троє.

Люди є люди, і зняти нервове напруження треба. З нами був хлопець із «Правого сектору» з позивним «Дощик». Так він, коли ми були вимотані до ручки, діставав свою чарівну коробочку. Особливо ми втомлювалися після зачисток поверхів, бо там бігали їхні снайпери й все таке інше й зачистка одного поверху часом забирала цілий день. Ми їх вибивали, там, де не могли утримувати позиції, ставили розтяжки. А тоді спускалися донизу й гріли чайничок у нашому «штабі». Танкісти, які нас підтримували, поїхали і лишили мені у спадок кімнату, у якій вони жили, а я з неї зробив «штаб».

Ми разом з «Богемою» принесли туди генератор, скрутили десь на поверсі лампочку, стіл придумали, розчистили приміщення. Там ми і спали, і жили, і всі наради були в нас там — усе відбувалося в цьому штабі. Тож ми приходили, сідали, і, поки грівся чайничок, «Дощик» діставав з своєї коробки кожному по листу, примовляючи: «Хлопці, сьогодні ми всі отримали листи».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Дитячій малюнок-лист для бійців


Він кожному з нас давав листи, які писали діти з усієї України, і кожен відкривав свого листа і читав уголос. Це дуже підтримувало нас: знімалася напруга, ми жартували, сміялися, ми ніби поверталися з війни в життя.

У таких умовах ми розуміли, що кожен день може бути останнім, але ніхто про це не думав, а думали, як виконувати свої завдання.

А ризик для життя був постійний. У перший період, у жовтні, я перебігав на старий термінал декілька разів — рази чотири як мінімум, бо комусь же треба було ставити ті самі розтяжки. Ми допомагали 3-му полку спецназу дістати їхніх «двохсотих» — хлопці при пожежі згоріли. То ми ходили аж на той дальній край, чули сепарів — як вони розмовляють — і витягали звідти наших загиблих. Ми просто виконували свою роботу. Але листи нам давали силу.


Про страх

— Я на війні не вперше, у мене до цього вже був бойовий досвід, я вже був під обстрілами, і, чесно кажучи, страх є завжди, просто ми керуємо цим страхом. Ті, хто зовсім без страху, — це, мабуть, самогубці якісь. Кожна людина боїться, кожному страшно, але є люди, які переборюють свій страх і виконують завдання, а є ті, хто не може.

Були люди, які за голову хапалися й просто сиділи мов паралізовані. Вони боялися не те що голову висунути, а навіть поворухнутися і, вибачте, відійти в туалет.

Я нікого не звинувачую, я кажу як є. От, наприклад, коли ми попали на «Браво», у перший день нас з російської сторони зустріли «чудовим» обстрілом. Я в окопі, глибиною до коліна, відкритим пролежав під тим обстрілом десь годин вісім. Єдине, що я встиг, — дав команду хлопцям, щоб усі лежали, ніхто нікуди не вискакував, щоб голови поопускали і ніхто нікуди не піднімався.

У перші секунди, звісно, серце стиснулося, бо розумієш: криють і «градами», і артилерією, і мінометами. Навколо все літає, свистить, вибухає, курява й дим — дихнути немає чим. Потім включилася голова. Думаю собі: «Якщо пряме попадання, то я навіть цього не відчую. Головне, щоб не поранило». У мене був рюкзак, а в ньому магазин з набоями. Я ним один бій прикрив, іншим у стінку окопу втиснувся — лежу. Через хвилин 15—20 закурив, наче трохи так попустило, потім захотілося їсти — дістав сухпай, жую.

А хлопці потім розповідали: «Ми в шоці. Страшно. Голову не можна підняти. Виглянули якось на секунду й що бачимо — “Скорпіон” курить. Ще через деякий час глянули, а він їсть! Ну, думаємо, значить, усе нормально, так має бути».


Про добровольців

Хлопці мені довіряють, тому в колективі в нас нормальні стосунки. Усі адекватні люди, в основному, всі прийшли добровільно. Це мене найбільше вразило. З усього нашого підрозділу тільки я більш-менш у віці, а всі інші — молодь. І у цих молодих хлопців такий настрій, такий дух, що я навіть не очікував!

Ви ж розумієте, усі роки незалежності армію тільки грабували й обзивали, там патріотизму ніякого не було. Останні кілька десятиліть тільки й думали, як від армії відкосити, а на тих, хто йшов служити, дивилися як на ідіотів.

Я дуже приємно здивувався, що стільки наших хлопців свідомо пішли на війну, хоча прекрасно знали, що вони йдуть не просто в армію, а воювати.

Коли нас перевдягнули, вишикували, командир учбового нашого батальйону сказав: «Хлопці, щоб ні в кого з вас не було рожевих окулярів — вас набрали для поповнення непоправних втрат у військах, тобто убитих». А нас тоді набрали ні мало ні багато, а понад 500 людей. І всі ж дивилися телевізор, усі прекрасно розуміли, що там відбувається.

Я думаю, що через те, що люди свідомо прийшли, вони хотіли вчитися й добре воюють. З тих, хто з нами приїхав зі Львова, ми втратили одного — Бодю Здебського. Він загинув в аеропорту, коли ми вдруге туди зайшли. Бо перший раз у нас були поранені, але не було загиблих з нашого підрозділу. Вдруге, на жаль, у нас двоє загинуло. Ще Сергій Іванцов.

Шкода хлопців. Але вони віддали життя за стратегічний об’єкт, за країну свою.

Я все хлопців згадую. Усіх хлопців пам’ятаєш в обличчя, навіть голос, манери. Але найбільше я згадую загиблого Бодю Здебського. Просто він був наймолодший серед нас. І ми старалися поберегти його. Але так вийшло...

Ось у мене на комп’ютері є відеоінформація з Донецького аеропорту, там різні прикольні епізоди. У Льоні Кантера є багато. Вони у фільм втиснули тільки 45 хвилин, це було нереально.

Я думаю, що після війни, якщо зібрати всі ці матеріали, коли можна буде розсекретити, багато можна буде показати.


Ми артилерію просили лише в разі необхідності

— Сепаратисти вирішили піти на штурм нашої позиції. І вони почали здуру стріляти від самого паркану аеропорту. Вони підійшли до нас на відстань десь 150 м. Ми вже приготувалися відбивати атаку, приготували зброю, гранати.

Я доповів нашому начальникові штабу батальйону про те, що нас пресують вогнем. За спалахами я нарахував десь 25 чоловік, які наближалися до наших позицій. Ми проявили витримку, не відкрили вогонь у відповідь і підпустили їх ближче.

Перед цим я повзав у посадку десь метрів 50—60 у сторону сепаратистів, поставив там керовані міни-монки, фугас заклав туди на випадок, якщо техніка піде на нас. Усе це було заведено в бліндаж, і в разі необхідності цим можна було скористатися.

Ми чекали, поки вони підійдуть, а наша «мінометка» тим часом наводилася. Тобто якби вони вже підійшли впритул, то ми б, природно, відпрацювали мінами і фугасом й відкрили б вогонь на ураження зі стрілецької зброї. Але наша «мінометка» навелася, і ось, приблизно десь метрів 120—130 від нас, вони «поклали» чітко біля посадки першу міну, другу — трохи ближче до нас і потім від посадки пройшлися мінометами. Потім іще «гради» попрацювали. Тож атака була зупинена, і я сумніваюся, що з тих 25 хтось повернувся на свої позиції. Реально, вогонь був щільний, хлопці добре навели.

Ми, звичайно, трохи понервували. Я приїхав до командира мінометників і кажу: «Ну, хлопці, якщо будете по 30 хвилин наводитися! Ви посидьте там, під кулями! Я, перший раз стріляючи з міномета, зможу за 30 хвилин навестись, наступного разу — за 20, потім за 15. Досвід має своє давати».

Ну, нічого, усе обійшлося. Хлопці, в принципі, були нами задоволені, бо ми не гарячкували, адекватно реагували на ситуацію й просили артилерію тільки в разі конкретної потреби. Тобто якщо хтось десь стрельнув, то не треба відразу шквальним вогнем туди направлятися.

Була ситуація, коли завдяки тому, що ми не видали свої позиції, сепаратисти думали, що нас там пару навідників може бути — і все, прийшла від них група чоловік 10. Уночі пройшли, хлопці їх пропустили, а після того, як вони встановили АГС (автоматичний станковий гранатомет. — Ред.) на розвилці посадок, їх з двох сторін накрили. У них троє «двохсотих», кілька людей взяли в полон, плюс забрали АГС, ПКМ (кулемет Калашникова. — Ред.), стрілецьку зброю.

Єдине, що було неприємно, — це те, що ми виїжджали на бойове завдання з непристріляною зброєю. Так було і в перший раз, і в другий. Доводилося це робити все в бойових умовах.

Ми були в аеропорту в листопаді до 15 числа. Ми сепарам реально не давали підняти голови. Ми там «Оплот» їхній весь за чотири дні поклали.


«Я казав командирам: треба захищати територію навколо аеропорту»

— Коли здали аеропорт, там уже не було 79-ї бригади, не було 95-ї бригади. Нас відвели. Зайшла 81-а бригада і 90-й батальйон.

Розумієте, єдине ціле місце в аеропорту було — це підвали. Коли ми взяли в полон сепаратистів, я поставив питання одному полоненому: «Де ви перебуваєте? У підвалі?» Він сказав, що в підвал ніхто не заходить, бо він замінований. Так от, коли у фіналі російський спецназ почав штурмувати аеропорт, вони нарвалися на одну з мін, котру я встановив, і штурм захлинувся. Тоді захисникам аеропорту треба було спуститися в підвал і відновити те, що було вже відпрацьовано. Вони цього не зробили. І росіяни через далеке крило піднялися на третій поверх і вже з цього поверху почали їх там закидати гранатами, затягли вибухівку і підірвали.

Аеропорт треба було утримувати. Жертви були, а роботу не закінчили. Його можна і потрібно було утримувати, тому що це верхня точка. Вона височіє над Донецьком, над усіма іншими околицями, тобто над Водяним, Опитним, Авдіївкою, Пісками.

Зараз реально звідти працює їхня артилерія по наших, а наші не бачать і нічого не можуть зробити. Я ще в жовтні, після того як там побував, мав пропозиції до військових командирів. Нам потрібно було захищати територію навколо аеропорту, бо будівлі ці довго б не протрималися, якщо їх постійно обстрілюють з усіх видів зброї. Треба було активні дії проводити. А на це людей не було: старий термінал — 25—30 бійців, новий термінал — 35, вежа — 25—30 чоловік. Самі розумієте, що для якихось там активних дій така кількість людей є недостатньою. Просто фізично недостатньою.

Ці люди утримували позиції, вони виконували своє завдання — обороняли, але, для того щоб активно проводити дії, людей було недостатньо. Коли зрозуміли, що потрібно було активно діяти, уже час втратили, бо сепаратисти побудували укріпрайон, окопалися, викопали протитанкові рови, обладнали вогневі точки.

Природно, якби ми у вересні—жовтні розширили територію... От коли в жовтні три «КамАЗи» під’їхали й вивантажувалися, а ми їх перебили вночі, вони перестали лазити до нас, бо підривалися на розтяжках, і ми могли тихенько відпрацювати, тихенько зняти їх і без бою навіть зайняти ці позиції. Можна було віджимати потроху територію.

Ось наш 3-й полк спецназу, коли тримав аеропорт, то усі ж будівлі: і РВД, і готель, і автостоянка — усе ж було наше. Просто треба було на пустирі, що від аеропорту до житлових будинків — там 500—600 м порожнього поля, — встановити міни, загородження і колючий дріт. Далі треба було будувати оборону. А так навіть мішки з піском почали завозити тільки тоді, коли ми вийшли звідти й доповіли командуванню, що потрібні мішки з піском, бо стіни гіпсокартон, кулі пробивають, треба вогневі точки зміцнювати.


«У керівництві обороною не було системи. Мало бути три коменданти»

— З одного боку, звісно, усе нереально продумати. А з іншого — хоч я тільки молодший сержант, але, на моє розуміння, необхідно було мати три коменданти, які б організували цю оборону, знали все і змінювали один одного раз на місяць.

Мали бути люди, які все там знають, а то аж до абсурду доходило. Кожен приїжджав і намагався поставити свою розтяжку. Коли я ставив міни та розтяжки, то в мене був план аеропорту і ми розбиралися конкретно з кожним поверхом. Ми позначили там, де перший поверх, другий, підвал, третій, четвертий поверхи, дах і де ми мінували, ми все це позначали.

Я вказував, що ставив, де і на яких детонаторах, — усе було розписано. Єдине, я ж кажу, одні в цьому щось розуміли, другі нічого не розуміли, а тих, хто б це все знав і передавав іншим, не було. А потрібно було всього три коменданти, щоб людина місяць покерувала обороною, два відпочила. За таких умов все можна було організувати й утримувати.

Ну, вчимося, вчимося... І ми ось вчимося, і командування вчиться.


«Якби ми не здали, а обороняли Крим, такого на Донбасі б не було»

— Ми всі заповнювали анкети, як маленьку автобіографію, і врешті було таке питаннячко: «Яка ваша мрія?» І багато писали, щоб війна закінчилася, додому повернутися живим-здоровим, а я написав: «Відсвяткувати Новий рік на Червоній площі зі своїми пацанами». Ні, не тому, що я хочу захопити Москву, просто я думаю, що, поки не зникне точка агресії, від якої все пішло в самому зародку, війна не припиниться.

Велика помилка України знаєте в чому? У тому, що в Криму треба було давати відсіч. Треба було активно оборонятися, треба було застосовувати зброю. Цього не зробили, тому що ніхто не захотів взяти на себе відповідальність. У нас повний бардак в командуванні. Ми дивилися на вищих, а вони стояли у своїх погонах і чекали чогось. Дивилися кудись на Київ.

У мене був такий епізод в Амвросіївці, коли ми вже вийшли з висоти «Браво», а це було вже 2 серпня, день ВДВ. Хлопці ще спали, а ми з «Дозором» сіли у «вазик» і поїхали на ТПУ (тиловий наш пункт), взяли там хліба, продуктів, і їдемо назад по наших позиціях. І рухається колона, 42-а бригада, техніка. І ось ми вже під’їжджаємо до Амвросіївки, а навпроти їдуть три маршрутки, «газельки» якісь. І ось вони на перехресті зупиняються, до колони там метрів 150—200, зупиняються на узбіччі, з них виходять люди — з кожної чоловік 25—30 — цивільні, чоловіки й жінки. Тож загалом десь під сотню людей. Ми ж їдемо у хвості колони, і я кажу: «Обганяй колону зараз, і якщо вони зараз будуть зупиняти техніку, я буду стріляти. Спочатку у повітря, а як не зрозуміють — на ураження».

Бо знаєте, скільки пацанів наших загинуло ось так, коли вони збирають мирних жителів, змушують перегородити дорогу, а поки хлопці стоять, їх просто тупо розстрілюють!

Кажу, якщо зараз почнеться подібна фігня, я відкрию вогонь. І це були не порожні слова. І от, якщо б ми так з самого початку повелися в Криму, Крим би був наш, у Донбасі такого б не було.

У нас тепер у всіх, хто вижив, загострене відчуття справедливості. Я сподіваюся, у владі це розуміють.



«Не відкривали вогонь, бо була небезпека влучити у своїх», — Олексій «Сом»


Боєць загону «Дикі качки» Олексій з позивним «Сом» ніс службу на прилеглій до Донецького аеропорту висоті з вересня по листопад 2014 року. Він бачив зовні всю картину боїв за аеропорт. Каже, що допомогти кіборгам не завжди могли, бо не мали постійного зв’язку з ними.


«Більшість з нас до того не була обстріляна, а зустрічали нас жарко»

— З першого серпня 2014 року я пішов добровольцем в АТО і потрапив до 40-ї бригади тактичної авіації. Там є рота охорони. Тоді батальйону «Дикі качки» ще не існувало. Наш підрозділ з’явився в першу ротацію під аеропорт, як зведений загін повітряних сил.

Перша ротація була з кінця вересня. Ми ввійшли на нашу висоту, яка була на рівні аеропорту. Звідти відкривався повний вид на злітно-посадкову смугу, новий і старий термінал, а також на всі будівлі зі східного боку.

Зайшли туди десь у 20-х числах і несли службу до початку листопада, десь до 10 числа. Наша висота тоді була практично в оточенні. Входили туди з боями.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Боєць зведеного загону «Дикі качки» Олексій «Сом»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Під час маршу на місце виконання бойового завдання нас накрили «градами». Ми тоді ночували в 93-ї бригади в Тоненькому, і від тих «градів» у нас згоріла половина колони. Згоріли продукти, боєприпаси і навіть наші особисті речі. Добре, що тоді ніхто з військовослужбовців не постраждав, лише один був з легким осколковим пораненням.

На п’яту добу під супроводом бронетехніки нас вводили на «нашу» точку, де на нас очікувала засада. Пощастило, що машини з боєприпасами йшли в колоні, яку добирали та до­укомплектовали. У нас влучали і зі стрілецької зброї, і з РПГ. Обстріл з останньої пройшли поміж машинами в колоні. Як тільки ми зайшли на нашу точку, «Зеніт» — колишню зенітно-ракетну частину, яка прикривала повітряній простір навколо Донецького аеропорту, — одразу почався мінометний обстріл.

Ніхто з нас не знав, куди ми потрапили і з яким супротивником маємо справу. Від тих, кого ми заміняли на ротації, ми почали поступово дізнаватись, де розташовані різні бандформування. Знали, де групи «Мотороли» та «Гіві». Здається, там був іще батальйон «Восток», але з ним у нас сутичок не було. Коли ми прийшли, вони займали там позиції на шахті. Іще багато сепаратистів було в Спартаку.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Фото з позицій загону «Дикі качки» біля ДАП


Нашою першочерговою задачею було тримати висоту. Якби сепаратисти змогли зайняти наші позиції, то могли б спокійно відкрити вогонь і по аеропорту, і по Опитному, і по Водяному, і по Авдіївці.

Ми не штурмовий загін, в атаки самі не ходили, але гаряче було. Як тільки ми зайшли, п’ять діб ніхто не лягав спати: був постійний бій. І це при тому, що більшість з нас до того не була обстріляна.

Ми з переляку теж почали показувати їм зуби — почався такий собі «обмін люб’язностями». То вони по нас луплять, то ми по них. Якщо ми їм «гарно» відповідали, певний час була тиша. Ми помітили, що якщо просто «мовчати» й ховатися, коли вони безупинно стріляють, то вони починають сідати на голову.


«Не відкривали вогонь — була небезпека влучити у своїх»

— Я чергував зі світанку і до заходу сонця. Зранку виходиш, дивишся в бінокль, на новому терміналі — наш прапор, на старому — не наш. Ця ситуація могла змінюватися буквально за хвилини. Бій в основному починався із закритих позицій, нам його видно не було. Поміж будівель, звичайно, мало хто бігав в атаку. Чуєш — іде бій, але не можеш визначити, хто де стріляє, через відстань. Хотілось допомогти, але логіка підказувала, що не треба, тому що не знаєш, у кого ти можеш влучити. Спочатку від цього взагалі була душевна травма.

У нас довгий час не було зв’язку з аеропортом. Незрозуміло чому — можливо, через певні рішення нагорі. Хлопці знаходились всередині, а ми ззовні, тому бачили трохи іншу картину. У нас була можливість підтримати кіборгів, але часто ми не відкривали вогонь, бо не знали, де перебувають наші, а де сепаратисти. Була небезпека влучити у своїх же.

Хоча рації в нас були, ми чули по них аеропорт. Був у нас і радіозв’язок з артилерією — вона стояла в Авдіївці і в Тоненькому, хлопці там прекрасно прикривали і нас, і аеропорт. Кіборги самі її наводили. Але з нашого поля зору відкривалась дещо інша картинка, тому іноді артилерія вирішувала, що робити, виходячи з наших координат.

Коригувальників серед нас не було, ніхто з нас не вмів цього робити. Ми почали вчитися правильно давати координати тільки тоді, коли волонтери привезли нам спеціальний планшет. А до того ми передавали артилеристам, щоб поцілили у «той будиночок там». Але вони ж не будуть шукати по Спартаку «будиночок десь там», їм потрібні координати. А як ми їх дамо?!

Коли до нас на точку приїхали хлопці з 79-ї бригади, стало легше зі зв’язком. Через їхнє командування в нас почала відбуватися комунікація із хлопцями всередині аеропорту. Крім того, вони привезли міномети — ними ми могли прикривати кіборгів. У складі бригади був Віталій «Броня», артилерист. Він прекрасно вміє коригувати і всі поправки давав неперевершено. Тоді й артилерія почала бити точніше, саме так, як ми їм казали.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Знищена техніка неподалік від українських позицій


Пізніше я спілкувався з хлопцем з 83-ї аеромобільної бригади, який був там у січні. За його словами, їм треба було, щоб прикривали ті будівлі, які були в прямій видимості з тієї «нашої» висоти і з відповідної зброї. Їм це було дуже потрібно, але при цьому ніхто не давав такої команди.

Як пізніше виявилося з розмов з іншими захисниками аеропорту, багато хто навіть не знав, що ми там стоїмо. І ми певний час не знали, хто там знаходився, окрім того що там просто «наші».


«Сепаратисти під час атаки бігли по тілах своїх»

— Ситуація покращилась, коли мій друг став обороняти Донецький аеропорт у складі 79-ї бригади. Тоді ми почали оперативно зв’язуватися по мобільному, щоб зрозуміти, хто на яких позиціях стоїть та куди можна направляти вогонь. Де треба «подавити» вогневу точку, а де відволікти сепаратистів — постріляти по стінах, щоб вони на певний час заховались. Будь-який вогонь з крупнокаліберного кулемета по тих будівлях міг принести кіборгам полегшення. У цей час вони могли хоча б змінити один одного, знаючи, що сепаратисти не будуть вести по них прицільний вогонь, винести поранених або елементарно попити води.

Це було дієво, їх гарно «відсікало». Як мінімум, вони вже не могли прицільно стріляти. Вікна в будівлях аеропорту вже давно були вибиті, тому коли в них залітало щось не з того боку, з якого вони очікували, то це дійсно було дієво.

Від свого друга я дізнався, що вони стали особистими ворогами російського «Вимпела». Там був жахливий бій, і, як виявилось, їх штурмував саме «Вимпел». І нібито в тому бою російський «Вимпел» втратив людей більше, ніж за весь час свого існування. Казав, що їхній генерал дуже сильно просив про перемир’я, щоб забрати звідти «двохсотих». Розказував також про те, що там земля була завалена тілами сепаратистів і під час атаки вони бігли по своїх же. Перечіп­лялися через них, але все одно бігли.


«Коли я заступив на пост, наш прапор був уже на старому терміналі»

— Ми застали момент, коли наші хлопці закріпились у старому терміналі. Був звичайний день, і почався бій. Спочатку все було як зазвичай, а потім ми побачили, що бій перейшов у старий термінал, який на той момент був зайнятий сепаратистами. У той час в новому терміналі вже не було чутно жодного пострілу. Якщо я не помиляюсь, бій ішов два дні з періодичними хвилями, коли атаки тривали приблизно годину. Отак воно і було до пізньої ночі, потім мене змінили на посту. А коли я заступив зранку, дивлюсь — наш прапор уже на старому терміналі. Тоді й ми на постах вивісили більше українських прапорів, щоб хлопці в аеропорту не падали духом і бачили, що ми поруч.

Коли я зранку не бачив нашого прапора над новим терміналом, починалася внутрішня паніка. Але, як виявлялось, сепаратисти постійно «зрізали» наш стяг стрілецькою зброєю. Після цього у деенерівських новинах показували, що новий термінал взяли. Я дзвонив другу, а він казав: «Усе нормально, ми всередині». По ворожій рації ми неодноразово чули накази збивати український прапор.


«Нам не вистачило 40 секунд, щоб влучити у машину “Гіві”»

— Одного разу ми упіймали ворожі частоти. Почали їх прослуховувати, вести записи позивних, щоб зрозуміти, хто за що відповідає.

Так, ми ледь не підірвали «Гіві». Спочатку слухали їх по рації, потім зорієнтувалися, де вони знаходяться, і почали повідомляти в аеропорт.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Біля підбитої вантажівки бойовиків ДНР


До нас у той час якраз прийшли «протитанкісти» і мінометники з 79-ї, а у них був прямий вихід на свою артилерію. У той час їхній «Вовк» по рації повідомив, що йде до «Іванича». Ми вже знали, що це означає, і «замовили» туди артилерію. «Вовка» зачепило, він загинув.

Також ми знали, коли «Гіві» з «Механіком» їхали в якусь точку, то їхня машина зазвичай стояла на місці близько 15 хвилин. Але не в той раз, коли ми замовили по ній артилерію.

Його машина ще стояла, коли артилеристи сказали: «Підлітна — 40 секунд», тобто залп уже зроблений, але снаряд прилетить тільки через 40 секунд. Ми чекали, що він от-от влучить у машину «Гіві», але він встиг від’їхати за 5 секунд до артилерійського снаряду.

Точку, де зазвичай стояла його машина, ми з «Бронею» називали «Улюблена» — там було скупчення живої сили і звідти постійно виїжджали танки.



«Операцію “Аеропорт” ми називали “АД”, тобто пекло», — Ярослав Погорелий


Контрактник 79-ї окремої аеромобільної бригади Ярослав Погорелий восени 2014 року пройшов дві ротації у Донецькому аеропорту. Він детально розповідає про те, як відбили штурм 3 жовтня, описує небезпечні й курйозні ситуації, а також дає оцінку діям ДУК і «Правого сектору»:

— Я з 2-ї роти 1-го батальйону 79-ї окремої аеромобільної бригади. Уперше ми в аеропорт заїхали в ніч з 2 на 3 жовтня. Друга ротація була в листопаді, але конкретних дат не пам’ятаю.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Ярослав Погорелий з бойовими побратимами з 79-ї аеромобільної бригади. Фото: Ярослав Погорелий


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Детально розповім про першу ротацію, як усе це починалося. Ми тоді, в принципі, не дуже усвідомлювали, куди їдемо. Ми виїхали з Краматорська 2 жовтня, перечекали в Пісках, поки стемніло, і вночі заїхали до нового термінала аеропорту. Там зазвичай проводилися усі ротації. Нас було десь близько чотирьох десятків, я вже точно не пам’ятаю.

Коли ми заїжджали, особливої стрілянини не було. Перед цим хлопці відбили штурм, тому сепари якраз заспокоїлися.

Ситуація була довкола аеропорту дуже цікавою — щось на зразок подвійного кільця. Сепари взяли в кільце нас, а ми потім утворили кільце поверх сепарів. За допомогою «арти» був пробитий коридор, яким туди і заїжджали.

Приїхали ми туди, загнали БТР у приміщення нового термінала й розвантажили боєкомплекти. Нас вишикували й розповіли, що і як маємо робити. Визначили, хто лишається у новому терміналі, а я потрапив до групи, яка мала дістатися до старого термінала. Там іти зовсім трохи пішки, і ми короткими перебіжками добігли.

От там, поблизу старого термінала, я вперше добре роздивився трупи загиб­лих бійців. Це були хлопці з «Правого сектору». Здається, то були тіла трьох людей. Зайшли ми у старий термінал. Темрява навколо. Курити не можна, ліхтариками світити не можна, голосно розмовляти не можна. Довкола бардак і хаос. Повна дезорієнтація на місцевості.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Ярослав Погорелий на позиції в аеропорту. Фото: Ярослав Погорелий


Ми міняли 1-у роту, проникли всередину й зайшли на її місце. Нас зустрів загін «Правого сектору». Нас швидко ввели в курс справ. Бійці «Правого сектору» відвели мене на позицію, пояснили, що там і як, дали приціл нічного бачення, щоб уночі можна було спостерігати за ворогом.

Взагалі-то, до ранку було тихо, спокійно, ніхто по нас не стріляв. Трохи десь міномети попрацювали, і було чути, ніби танк рухається. Як виявилося пізніше, то був сепарський танк. Ніхто тоді на це уваги не звернув, хоча варто було. До ранку все було тихо, спокійно. З ранку якась ідилія була. Усі ходили розслаблені.

Я був у себе на позиції — стояв у старому терміналі під сходами, що йшли на другий поверх. Зі мною був іще один хлопець, Діма Шеврун. Тобто в нас дві людини на позиції: один чатує, а інший відпочиває. Ми з Дімоном позицію укріпили: поставили там усякі ящики, понасипали мішки з піском. Я знайшов старі каски, ще радянські — поставив їх на вікно. Щось типу легких укріплень ми зробили, щоб хоч трохи прикритися.

Це якраз те саме місце, де вбили тих хлопців з «Правого сектору» (це показано у фільмі «Добровольці Божої чоти». — Ред.). Вони несли пораненого під цими сходами — вистрелив танк, і їх убило. Ось там у нас була позиція.

Ми собі навіть каву встигли заварити. Сидимо, п’ємо каву, я навіть берці зняв. Сиджу собі біля вікна й роздивляюся довкола. Погода гарна. Тільки мене насторожило, що хлопці з «Правого сектору», коли повз наше вікно пробігали, весь час пригиналися. Та ладно, думаю: хлопці, мабуть, більше мене знають, і далі сиджу собі спокійно. І о годині десь так о восьмій чи дев’ятій ранку — вже добре розвиднилося — ми знову почули звук танка й розпочався обстріл.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Руйнування всередині старого термінала ДАП. Фото: Ярослав Погорелий


Перший постріл. Щось бахнуло. Я тоді ще не розумів, танк це чи ні. Щось бахнуло і снарядом влучило у старий термінал. Один, другий, третій раз. А потім влучило поряд із тим місцем, де я сидів. Я за стінкою ховався і визирав у вікно. І тут, прямо над головою, влучив підкаліберний снаряд. Це і врятувало. Якби влучив фугас, то я б зараз усе це не розповідав. Стріляли підкаліберним снарядом — влучили над моєю позицією. Я розбутий побіг, прихопив автомат. Одягнувся, взувся.

Танк зробив близько 30 пострілів. Мабуть, повністю відстріляв весь свій БК. Лупив по нас, лупив, а потім почала працювати сепарська артилерія. Десь півгодини все це тривало, а тоді сепари влаштували щось на зразок димової завіси. Коли артилерія затихає, перестає працювати, це сигнал прислухатися — зараз в атаку піде піхота. Щоб не покласти свою ж піхоту, артобстріли припиняють. І тоді піхота йде на штурм.

Наше завдання було дуже просте: тримати їх на відстані автоматного вогню. Тобто ми їх близько не підпускаємо, коригуємо «арту», і вона їх потім вже накриває. Головні втрати в них від нашої артилерії, а ми вже так, опосередковано. Завдання було стримувати, не підпускати близько до рубежів.

Настрілялися тоді! Я з десятої ранку до другої дня вистріляв, мабуть, тисячі дві патронів. Практично весь БК, що в мене був, розстріляв. Я тільки потім зрозумів, що це було нерозумно, бо в мене одного на всю роту був автомат 7,62. Більше ні в кого не було таких патронів, тому мені доводилося ходити і просити їх у «Правого сектору».

О чотирнадцятій бій закінчився. Сепаратисти запросили щось на кшталт «перемир’я»: мовляв, приїде «газель» збирати «двохсотих» і «трьохсотих». Приїхала машина — позбирала те, що від них залишилося, вивезла. У нас було піднесення, адреналін.

Я тоді вперше батькам подзвонив. До цього я їм не казав, де перебуваю. Коли відбили штурм, я подзвонив і сказав, що я в аеропорту й «усе добре». Ми ж тоді майже без втрат обійшлися. У нашій роті було кілька легкопоранених. «Правосеків» трохи більше зачепило, по їхніх позиціях танку було простіше за все працювати, але «двохсотих» у них теж тоді не було.

Дуже нам бракувало у старому терміналі в першу ротацію води, та й у другу також. Харчів було багато. І патронів, у принципі, вистачало. Там можна було воювати хоч півроку. Було, мабуть, тон 20 боєприпасів. Усе було покладено акуратно.


Як пропав зв’язок і згоріли БТР

— Усе затихло, і ми сидимо, відпочиваємо. Але, поки в нас ішов бій, ніхто з нас не знав, що відбувається в новому терміналі. Зв’язку, рації в мене, наприклад, не було. Ми дізнавалися з розповіді того, у кого рація була. Хтось щось по рації почув і нам розповів, ми потім усе це обмірковуємо.

І от, десь о п’ятій чи шостій годині вечора, прибіг один і сказав, що «російський спецназ захопив новий термінал». Як потім з’ясувалося, то не було правдою, але відчуття було не з приємних. Коли кажуть, що новий термінал захоплений, — це означає, що не зможуть ані ротацію провести, ані патрони підвезти, ані нас вивезти чи наших поранених. Хвала Богу, усе це виявилося неправдою.

Пізніше ми дізналися, що, поки вели бій у старому терміналі, у новому згоріли всі наші БТР і БК. Там були БТР, які ми загнали в бокси. Приїхали наші танкісти, перегородили дорогу нашим БТР так, що ті не могли виїхати. Якимось чином — є маса версій, навіть що снайпер підпалив, — підбили наш танк. Він почав горіти, почали «рватися» БК. Полум’я перекинулося на наші БТР, почали горіти вони. Вибухнув весь мій БК, який залишив про запас у БТР, і не тільки мій. Згоріли БТР з усіма патронами і всім іншим. Ми багато чого привезли з собою потрібних речей, але не встигли забрати.

У новому терміналі був страшний бій. Я подробиць не знаю, бо нас там не було. Але сепари до них теж лізли, а наші відстрілювалися і багато їх поклали. Але через те, що почали рватися боєкомплекти на БТР, людям довелося відступити з нового термінала. Вони до нас швидко перебігли — у старий термінал, пересиділи десь години до восьмої чи дев’ятої вечора, а коли все стихло, спокійно повернулися. Спочатку пішла невеличка розвідгрупа, подивилася, що там і як, а тоді вже всі зайшли на свої позиції.

Я зараз розвінчую один з міфів про те, що «зачищали новий термінал чотири бійці “Правого сектору” та один наш снайпер». Це було не так. У новому терміналі на другому поверсі залишалися наші хлопці. Вони були там весь час і нікуди не відступали. Ніхто там нічого зачищав. Наші туди спокійно повернулися, зайняли ті ж самі позиції, на яких були до цього, і далі тримали там оборону й давали вогневу відсіч.

Але правда в тому, що справді 3 жовтня був важкий бій. Ми відбили штурм. Сепари понесли великі втрати й не могли наступати. Добре спрацювала наша артилерія й підбила їхні танки.

І це навіть ще не був день народження товариша Путіна. Ми з новин чули, що «Гіві» з «Моторолою» обіцяли на день народження Володимира Володимировича «віджати» аеропорт. Тож ми готувалися до тяжких боїв і чекали якихось конкретних дій з боку сепаратистів. Проте вони сиділи тихо на своїх позиціях, — мабуть, їм не було чим атакувати. У них залишались їхні позиції в РУВД, у готелі — у будівлях довкола аеропорту. Вони там тримали оборону так само, як ми. В атаку не йшли, просто сиділи, дивилися, аби ми не робили якихось дій. Бували якісь короткі зіткнення, перестрілки снайперів, але так, дрібниці.


«Небезпечний анекдот», або граната під ноги

— Одного разу такий анекдотичний трапився випадок. Вночі — дати не пам’ятаю — числа 5 чи 6 жовтня до старого термінала кілька сепаратистів зайшли і щось там ходили шукали. За допомогою тепловізорів ми їх помітили і злякали.

Я тоді подумав, що вони через підвали потрапили. А потім я собі так вирішив: це була моя глупа ініціатива — зранку підірвати вхід до підвалів, щоб вони туди не лазили. І все це я робив тишком, нічого нікому не казав. Зібрав протитанкову міну, зробив з неї фугас. Знайшов двох добровольців. Один був командир «Правого сектору», що тримав оборону в старому терміналі, а інший — хлопець з 79-ї бригади, з мого взводу. Я не знаю чому, але ми вирішили піти вночі до тих підвалів.

Центральний хол та вхід до старого термінала — там довге таке відкрите з усіх боків приміщення — і треба метрів 30 чи 40 пробігти по відкритій місцевості. Нас було видно, сепаратисти нас помітили й почали стріляти. Побачили, як ми той фугас несемо, але ми, відстрілюючись, прорвалися до входів у підвали.

Почали ми спускатися сходами вниз до підвалів. Подумали, що якщо підвал, то там мають бути обов’язково розтяжки. Вирішили ми їх зняти, але нічого кращого не придумали, ніж кинути гранату, щоб вибуховою хвилею всі розтяжки познімало.

Та вийшло так, що один з нас кинув гранату, а вона полетіла нам назад під ноги. Граната вибухнула і посікла нас уламками. Мені трохи зачепило руку, а моїм товаришам трохи дісталося. Ось такий був анекдотичний випадок. Потім мені довелося самому бігати другий раз до того підвалу — забирати фугас.


У нас у всіх було бажання цю битву виграти

— Після всіх тих штурмів, які ми відбили після 7 числа, усе було більш-менш спокійно. Як вам пояснити, виникло бажання практично в усіх цю битву виграти. Ми всі були дуже мотивовані. Нам хотілося завершити усе це на нашу користь.

У принципі, коли ми відбили той штурм, якби була зроблена контратака, то ми могли багато чого взяти під свій контроль. Так, це було б зі втратами, однак можливість така була.

Я забув розповісти, що в першу ротацію — думаю, що через те, що танк зруйнував частину термінала, — нам довелося звужувати коло нашої оборони і ми групувалися, кидали окремі кімнати, зали. Вийшло так, що одну з кімнат, де ми складали БК, нам довелося покинути. Забирати не потрібні нам боєприпаси ми не стали. Там були такі патрони, які не було куди заряджати — для АЗУ 23-міліметрові заряди, трасери. Трасерами тоді взагалі ніхто не стріляв. Нам це було заборонено під страхом покарання, бо, коли ти вночі ними стріляєш, ти видаєш свої позиції. Тож ми те, що нам не було потрібно, залишили, наставили розтяжок, аби сепаратисти їх не вкрали, і відійшли.

Уночі почала працювати артилерія, і, здається, це була наша «арта», випадково влучила по нашому терміналу калібром 152. Від вибуху здетонували розтяжки, БК почав вибухати, почалася сильна пожежа. Згоріла практично половина термінала. Дехто опинився відрізаним на другому поверсі. Ось такий був недобрий момент — пожежа.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Ярослав Погорелий з побратимами з 79-ї бригади в аеропорту. Фото: Ярослав Погорелий


Ми чекали, що сепаратисти підуть в атаку, скористаються цією ситуацією. Ми чекали, але вони так і не атакували. Зранку ми все розібрали, що лишилось від термінала, і зайняли нові позиції.

Якщо на початку я стояв на першому поверсі під сходами, то основну частину ротації провів на другому поверсі в крайній кімнаті. Там до того була кухня. До речі, дуже гарне місце — краще, ніж те, що спочатку було. Усе набагато краще було видно, і краще проглядалася посадка, де сепаратисти сиділи.

Іноді сепаратисти щось таке незрозуміле робили. Я зараз вам розповім. Піски — це в нас була «12 година»; старий термінал — це «6 годин»; «9 годин» — це така велика 16-поверхівка, що за 3 км.

Ось та посадка була на тих «9 годинах» — приблизно за 200 чи 300 м від старого термінала. Вона тягнулася по ширині метрів на 500 і вглиб ішла. Там у сепаратистів позиції були. Вони в окопах сиділи й іноді, час від часу, невідомо куди стріляли. Вони не стріляли по нас. Враження таке, що люди просто відробляли гроші. Спочатку ми думали, що з посадки по нас стріляють, що піхота пішла в атаку. Пробували стріляти «на звуки», на спалахи в ту посадку, хоча це не мало сенсу, бо там дуже багато дерев. Ми навіть викликали туди нашу «арту». А потім ми зрозуміли, що вони просто час від часу відстрілюють у «нікуди» пару ріжків і далі сидять. Вони імітували бій.

Виїздили ми вночі зі старого термінала, точно не пам’ятаю, здається, на Покрову — 14 жовтня. Приїхали БТР. Моєму відділенню місця в БТР не вистачило. Виїздили на броні. Виїхали ми більш-менш. Зранку були в Краматорську, потім ще день усе це «психічно переварювали». Аж пізніше вбулися й відпочили.


У другу ротацію ми мали втрати через сепарських снайперів

— Наша рота місяць про аеропорт чула лише з розповідей інших. Ми думали, що ми вже туди не поїдемо. Ми свої позиції в аеропорту передали під час ротації розвідроті, а їх поміняли інші роти. Аж раптом у листопаді, здається, на початку місяця, нас знову закидають в аеропорт. Це була наша друга ротація. Цього разу мені довелося вже стояти на позиціях у новому терміналі.

Тоді в нас почалися перші втрати через сепарських снайперів. Це було тяжко. Щоб ви розуміли, у першу ротацію моя рота була без «двохсотих». Ми відбили такі штурми, однак у нас лише поранені були, загиблих не було. Це взагалі дивом було, враховуючи співвідношення сил і те, як по нас стріляли. Це унікальний випадок.

Удруге так не було. Я підозрюю, що по нас спрацювали російські снайпери-аси. Вони почали по одному, по двоє наших хлопців потихеньку класти. Спочатку майора Пашу Колесникова вбив снайпер, потім — іще двох чоловік. Почалися в нас серйозні втрати.

Мені дістався пост «Ромео», найближчий до старого термінала. Мій підрозділ — нас там було п’ять чоловік — прикривав прохід між терміналами. Там усе було тихо, спокійно. Особливих спроб атакувати з боку сепаратистів не було. Усі наші втрати були через те, що працювали сепарські снайпери.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Пост «Ромео» у новому терміналі. Фото: Руслан Боровик


У чому особливість посту «Ромео»? Щоб ви розуміли, це крайня точка між старим терміналом і новим, тобто глибокий тил. Позиція була в глибині будівлі — не по самому контуру ми тримали оборону, а всередині метрів 15—20. Сепаратисти по нас постійно стріляли, вели вогонь з РПГ, а ми не могли відповідати, бо не було лінії атаки. Ми просто не бачили, куди стріляти, через щілини намагалися вести вогонь з автоматів, одиночно по вікнах, однак відчутної шкоди супротивнику це не завдавало.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Станковий гранатомет встановлений на візок для багажу. Фото: Ярослав Погорелий


Одного дня трапилась така ситуація. Наші хлопці запросили артудар. Сепаратисти під час нього зазвичай ховаються вглиб приміщення, чи у готелі, чи у РУВС. Завжди чекають, коли відпрацює артилерія. Я підловив момент, коли артилерія почала працювати, і взяв «Шмель». Це ручний протипіхотний вогнемет, тобто як вогнемет, тільки великий, що стріляє термобалічними ракетами. Це для зачистки будівлі дуже гарна річ. Так от я вийшов між терміналами, вистрелив зі «Шміля» по готелю і влучив у вікно другого поверху. Це, в принципі, усі мої дії, про які можливо розповісти.

Увесь інший час ми просто стояли на посту й стежили, щоб до нас не лазив ворог. У цілому особливої ініціативи ми не проявляли, бо працювали снайпери і лазити, зайвий раз підставлятися особливого бажання не було. Можуть мене вбити — за це отримає наганяй мій командир. Тому все робилося з дозволу і зайвих ініціатив ніхто не проявляв.

Нас вивозили з термінала не вночі, як звичайно, а вдень. Приблизно о четвертій годині дня, тобто було світло і видно. Сепаратисти дізналися, що буде проводитися наша ротація, і почали обстрілювати зі стрілецької зброї й гранатометів. Мене командир попросив завантажити речі загиблих і вбитих бійців на БТР, бо там залишилися бронежилети, каски, зброя. Це все кидати не можна було. Поки я все вантажив, вийшло, що мені і моєму командирові не вистачило місця в БТР. Ми були вимушені посеред дня на броні на БТР виїздити.

Я на один ліг і за башту вчепився. Командир на інший БТР так само ліг. Виїздили з термінала під обстрілами. Відчуття не з приємних. Ти лежиш, і від тебе, в принципі, нічого не залежить. Почала тоді артилерія працювати. Почалися розриви мін. Стріляли по нас з автоматів, стріляли з кулеметів. Ти лежиш і дивишся, як трохи праворуч від тебе кулі 12.7 лягають, лягають, лягають. Дякувати водієві. Якби він трохи праворуч узяв, мені б повідривало ноги з руками або просто вбило б, бо поранення 12.7 — ти або інвалід, або труп. Ми, дякувати Богові, нормально виїхали, нікого не поранило, не зачепило. Ось такі дві ротації в нас були.


Хлопці з ДУК без «статусів» обороняли аеропорт. Їх не можна забувати

— З «Правим сектором» у нас добрі були стосунки. Ми разом воювали проти спільного ворога. Які можуть бути стосунки? Тільки найкращі. Ми один одному допомагали. Кожен із тих, хто був тоді зі мною в тих терміналах, і в строму, і в новому, для мне як брат. Кожному з них я допоможу в будь-якій ситуації, що б у них не трапилось. Сподіваюсь, і вони так само ставляться один до одного і до мене.

Мені особисто «Правий сектор» тоді допоміг. Я собі перед поїздкою до аеропорту купив нову РПС — ремінно-поясну систему. Мабуть, вона не була розрахована на справжню війну. У мене вся ця «розгрузка» порвалася в старому терміналі — я прибіг з усім в руках, з одним ріжком. І хлопці з «Правого сектору» дали мені свою розгрузку. Поки я РПС ремонтував, то ходив у ній. З патронами мені допомагали. Я казав, у мене були 7.62, а на всю роту ні в кого таких не було. У мого командира був такий самий кулемет, але він усі свої патрони розстріляв, тому мені доводилося з ним ділитися. У мене залишилося тільки те, що було на мені, тобто «нз» — патронів 200. Я себе лімітував: вистрелював в день не більше 10—15 патронів, бо думав: «Не дай боже, почнеться штурм — і що я буду робити?» Ось така була ситуація.

Я хочу розповісти про одну людину, про командира бійців «Правого сектору», які були з нами в старому терміналі. Він загинув, пав смертю героя. Я взяв відпустку, щоб приїхати з ним попрощатися. На 40 днів. Приїхав, щоб провідати, сходив на могилу.

Це був чудовий боєць. Я з ним познайомився в старому терміналі. Звали його Сергій. Прізвище — Чкалов. Позивний у нього був «Сірий». Ми його так називали — «Сірий», і «Сірий». Це була унікальна людина.

Він бігав по всьому старому терміналу, встигав і своїми бійцями керувати, і нам щось підказати. Ми разом часто ініціативу проявляли, облазили з ним увесь старий термінал, влаштовували сепарам різні неприємності. Слів не вистачає, щоб описати, як ця людина себе проявляла. Більше ніж відмінно. Він так воював, що дай бог кожному, і не факт, що я б так зміг чи хтось інший.

Мене бентежить той факт, що ця людина загинула і про неї, в принципі, ніхто особливо не згадав, хоча ця людина воювала так, що дай бог кожному. Він загинув, а ніхто йому особливо матеріальної допомоги не надав. Жодної довідки в людини, що він там був, немає. Загинула ця людина і загинула.

Якось він мені сказав: «Мені навіть не подякували, Ярик. Я там не зрозуміло, ким був. Мене там призначили командиром. Моя група там залишилася. Я там провоював і все. Забули мене». Це він тоді «спіймав» осколок від гранати в литку, коли я ставив протипіхотну міну. Він отримав поранення, і його відвезли до Дніпропетровська.

А коли він загинув, то ми, як друзі, скинулися грошима й організували поховання. Мені б дуже хотілося, щоб мого побратима, якого я дуже шанував як воїна і людину, пам’ятали. Щоб зробили хоч якусь меморіальну дошку. У нього ж залишилася родина, маленька дочка. Його родина заслуговує на допомогу. Це дуже болить, бо Сергій Чкалов — герой, яких мало.

Я вже не кажу про те, що «Добровольчий український корпус», добровольці, «правосеки», воювали в Донецькому аеропорту без жодного офіційного статусу.

Про їхні втрати я точно не знаю, бо я був тільки дві ротації. Про тих трьох, тіла яких я бачив, я розповів. І ще чув, коли заїжджав удруге, що за день до  нашої ротації чи то за пару вбило хлопчика з диспетчерської вежі. Йому було 19 років.

А за весь час, я думаю, що їхніх загинуло чоловік 30. Я, звісно, не рахував їхні втрати. Які втрати мав «Правий сектор», я на цю тему не компетентний розмовляти. У них питайте. Я знаю, які втрати мала моя рота.

У Донецькому аеропорту з людей, що були в складі 2-ї роти 79-ки, загинуло п’ять чоловік. Ось це всі втрати моєї роти. Сепаратисти розповідали усілякі байки, що в день штурму вбили 40—50 чоловік. Усе це маячня. Вони в день того вікопомного штурму не вбили жодної людини.


«Ті, хто воював і воює по-справжньому, усі герої»

— Про січневі події мені відомо, що мою бригаду з аеропорту вивели дуже швидко і на наше місце завезли людей, які не орієнтувалися в ситуації. Щоб ви розуміли, під аеропортом ціла низка тунелів, підвалів. Сепари всюди там лазили, і ми знали, що вони там бувають. Ми постійно ходили ставити розтяжки, усе це перевірялося й поновлювалося. Ми боялися, що сепари занесуть вибухівку і нас усіх підірвуть разом із терміналом. Ми знали, що так може бути, і чинили контрдії.

Люди, що потрапили на наше місце, можливо, всього цього не знали. Тож сепаратисти підірвали новий термінал, хлопці зазнали таких втрат, тому й аеропорт узяли.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Кулеметна позиція, облаштована на вагах. Фото: Ярослав Погорелий


Якби сепари штурмували так само, як нас, нічого б у них не вийшло. Взяти аеропорт у відкритому бою неможливо було. Ми б і далі успішно відбивали ці атаки. У нас уже був досвід ведення боїв у тих умовах. Але не буду з цього приводу розмірковувати, бо не знаю, як усе було. Це знають ті, хто там був. А я знаю, що всі, хто воював в аеропорту, — герої.

Ті, хто воював і воює по-справжньому, усі герої. Ми на всі сто відсотків викладалися, на мільйон процентів. Усі ми себе вважали смертниками, бо тоді чудово розуміли, куди їдемо. Ми добре розуміли, що їдемо туди, де пекло. Що ми, що сепари називали операцію «Аеропорт» — «АД», тобто пекло в прямому сенсі цього слова. Там був бій не на життя, а на смерть.

Мені не подобається, що цю тему з аеропортом по телебаченню розпіарили. Мені все це не подобається, усі ці розмови про кіборгів. З цього зробили якийсь не зрозумілий мені бренд, хоча були і набагато жорсткіші бої, ніж в аеропорту. Однак зробили ось такий символ АТО — «Аеропорт». І перекрутили це все.

Самі ж репортери нагнітали обстановку. Мені мати телефонує, кричить: «Ярославе, що там трапилося? На вас 50 тисяч сепаратистів нападає, 250 танків». «Та, ма, — кажу, — заспокойся. Нічого такого немає». Усе це накручувалося, нагніталися емоції — і від цього статус кіборга поступово знижувався. Усе це перетворювалося у якийсь бойовик, що по телику показують. З цього захисту аеропорту зробили щось типу «Дом-2». Є «Дом», «Дом-2», «Дом-3».

А це війна! Це вам не інтерактив-шоу.



«“Life News” знімали “захват” аеропорту, інсценуючи події», — боєць Ігор


Боєць 74-го окремого розвідувального батальйону ЗСУ Ігор захищав Донецький аеропорт у жовтні 2014 року. Він розповідає про те, як бойовики обстрілювали летовище з танків, «градів» та зенітних установок й інсценували для російських ЗМІ захоплення аеропорту. Боєць стверджує, що сепаратисти не дотримувалися перемир’я жодного разу:

— Я потрапив в аеропорт на початку жовтня 2014-го і пробув там два тижні. Прийшла рознарядка про добровільне бажання замінити і допомогти хлопцям в аеропорту. Я був у своєму батальйоні у першій ротації, тому ми не знали, що там. Та вирішили, що треба їхати і допомагати.

Заїжджали під обстрілами. Перші три дні адаптувалися до обстановки. Були люди, які нас провели, показали, що і до чого. Потім періодично кожен із нас бігав по постах, дивився, де наші, де не наші, де працюють снайпери, де смертельно небезпечно, а де можна заховатись. Ходили на верхніх поверхах, дивилися, прикривали також інженерів-саперів і самі ставили розтяжки.

Протягом практично всього часу, під час усіх ротацій сепаратисти були по-сусідству — на верхніх поверхах. Вони завжди були навкруги.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Ігор, боєць 74-го окремого розвідувального батальйону ЗСУ


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Основне, що було, — це постійні атаки на термінали. В основному виїжджали танки. Серйозною загрозою були в основному танки і міномети. Стріляли також із мінометів, з гармат, ЗУ (зенітних установок). Тоді ще будівля була більш-менш цілою, там іще можна було сховатись.

Ми перебували на першому поверсі в новому терміналі, ближче до готелю та старого термінала. Усередині було напівтемне приміщення, спали ми на підлозі. Там у нас разом із хлопцями із 79-ї та 95-ї бригад був пост.

Я був і санінструктором, і інженером, і кулеметником — у мене був кулемет, а вчився я на сапера і медбрата.

Нашим бойовим завданням було утримувати лінію з певного напрямку — зазвичай противники там ішли живою силою. Коли ти когось побачив, треба було стріляти. Якщо не бачиш — не стріляєш. Абикуди ніхто не стріляв.


«Будівля довго не витримає, ми будемо тут, доки вона не зруйнується»

— Тоді в основному несли втрати сепаратисти. Кожну їхню спробу штурму із залученням живої сили наша артилерія дуже вміло і щільно «клала». Коригувальники нормально працювали, принаймні в перший тиждень. Та потім коригування почало працювати трохи із запізненням. Засікли, де міномет працює, — 30 секунд, і туди вже наш міномет «насипає». Але якщо хлопці лише тільки входили у суть справи, то проходило і 40 хвилин, доки ми тільки відстрілювалися.

У нас не було ніяких наказів, окрім того щоб утримувати аеропорт. Усе, що відбувалося всередині аеропорту, було нашою ініціативою. Бувало, якщо ми хотіли зачистити другий поверх, то повідомляли керівництво, але нам казали: «Поки не треба, хлопці, почекайте…» А так усі діяли автономно.

Ми просто «забивали» на те, що відбувалося на політичному рівні. Ми солдати, і коли ми на посту, то не маємо права обговорювати накази, які приймались на політичному рівні. Чим керуються політики і які ігри ведуть, я взагалі не берусь відповідати. Ми навіть не гвинтики в машині, а просто вихлопні гази. Та на своєму рівні ми розуміли, що будівля довго не витримає й ми будемо тут, доки вона не зруйнується. Тобто на декілька ротацій вистачить.

Ми розуміли: якщо будуть бити з важких мінометів, довго аеропорт не протримається. Тому найважливішим для нас було життя одне одного. Ми хотіли вижити й знищити якомога більше найманців. Їм було все одно, чия це країна, яке це місто, що там за люди, їм усе одно — вони ж гроші отримали…


«Хлопці, зараз будемо 3D-фільм дивитись зі спецефектами. Бойовик»

— У пам’яті закарбувалися танкові атаки, коли на очах руйнувалися стіни й утворювалися діри. Запам’яталося, як стріляють 120-ті міномети з посиленим зарядом, а на стелі — діра. Запам’яталися нічні атаки, коли все виблискує, стріляє, рикошетить.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Наслідки мінометних обстрілів — пробиті вибухами перекриття поверхів. Фото: Віталій Горкун


Не знаю, як би я це витримав, якщо мене просто так кинули у все це… без підготовки. А так я вже пройшов бої під Новомихайлівкою, Славним, призвичаївся до вибухів. Уже страху не було. Хіба що від близького вибуху та контузії — від того, що в тебе в грудях здригнулося і в голові.

Пам’ятаю, що у мене добу боліла голова, тому що я був під стіною, у яку влучив танковий снаряд.

Запам’яталося, як ми жартували і турбувалися один про одного. Як уранці робили каву і чай, як жартували між собою: «На тобі, друже, каву до ліжка». Пам’ятаю, починається атака, ми ще не бачили ворога, по нас просто стріляють з усіх боків, а ми сидимо, розслаблені, на стільцях, хоча зброя в нас, звичайно, заряджена і направлена туди. Я кажу: «Хлопці, зараз будемо 3D-фільм дивитися зі спецефектами. Бойовик». І ми сидимо і дивимось, як це все «залітає».


Кіборги — це піар

— Знаєте, мене коробить від слова «кіборги». Ми звичайні солдати, я це завжди підкреслюю. Я не ухилявся ні від строкової служби, ні від мобілізації, коли отримав повістку. А кіборги, мені здається, це щось піарне. Це не має стосунку до хлопців, які там були. Що таке кіборги… коли там людські смерті, коли одному руки відірвало, іншому в голову влучило. Які там кіборги, коли вбиває і калічить. Так само і в інших місцях хлопці гинули. Кожен із нас міг би ­підірватися, у кожного з нас могла влучити куля, навіть не в аеропорту. Давайте придумаємо веселу назву і будемо всіх так називати.

У мене у телефоні був Інтернет, я дивився, як «Life News» знімали «захват» аеропорту. Насправді вони це інсценували. Ми тоді чули, як вони один в одного луп­лять, а це, виявляється, вони знімали фільм, що нібито вони захопили аеропорт.


«Коли починалось перемир’я, приїжджали танки і стріляли по нас»

— Ми дотримувалися перемир’я, а вони — ніколи. Нам сказали: «Якщо це перестрілка локальна, ви відповідаєте. З великого не стріляйте».

А вони, коли розпочиналося перемир’я, приїжджали танками й стріляли по нас звідусіль. Десь через дві години атака вщухала. В основному ми відповідали, а не нападали.

Перемир’я не було, був час, коли сепаратисти переставали атакувати. Тобто певний час вони атакують, потім про щось домовляються і настає «перемир’я».

Вони стріляли по нас і з «градів». Тоді горів наш поверх, усе було в диму. Бувало, повністю горів і вхід у термінал. Час від часу вони підкрадалися вночі — застрілювали до нас в залу з ВОГ. Ми тоді намагалися триматись подалі від епіцентру вибухів.

Коли починались обстріли, ми з саперами встановлювали, наприклад, три «монки» (МОН-50) — це осколкова міна, направлена на сторону, звідки буде йти ворог. Тримали напоготові кулемети. Справа були гранатомети та два автоматники. У нас, грубо кажучи, на людину по ящику гранат було — оборонятись було чим. І було де ховатись. А коли вже не стало де ховатись, почали гинути люди.

Як не дивно, там був час, щоб думати. Я думав: «Якщо загину, мати буде плакати». А ще в мене є десятирічна дочка. Та я все одно був впевнений, що ми будемо стояти до кінця. За нами ніхто не приїде і не забере, нам треба відстрілюватись до кінця. Боєприпасів було дуже багато, але без артилерії ми довго не протримались би.

Якщо говорити про останній період, то наші хлопці їздили в аеропорт і я з перших рук знав, що там відбувається, та сам повертатися вже не хотів.

Стосовно останніх днів аеропорту — результат не викликав у мене подиву. Я очікував, що це відбудеться раніше чи пізніше. Вони могли, по суті, роту танків загнати, розбомбити ці стіни і просто перебити там усе.



«Під час перемир’я сепаратисти штурмували старий термінал аеропорту», — Матлак


Активіст Майдану Олексій Матлак пішов на фронт добровольцем і став бійцем 74-го окремого розвідувального батальйону. Він розповідає, як у жовтні 2014-го брав участь у захисті Донецького аеропорту, як під обстрілами розвантажували й завантажували «конвої», а також про побут кіборгів та їхніх гостей — фотокореспондента Сергія Лойка та руфера «Мустанга».

— Я учасник більшості подій, які відбувалися під час Євромайдану, стояв тут з перших днів. Коли Росія анексувала Крим, коли почалася ця війна, я вирішив іти захищати Україну, вирішив воювати, щоб зупинити російську агресію.

Прийшов до військкомату, де мені видали повістку, а наступного дня мене вже відправили у 74-й окремий розвідувальний батальйон.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Олексій Матлак. Фото: Олексій Матлак


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Перед аеропортом я був біля Новомихайлівки. Бійці моєї роти зайшли в село Славне. На той момент там не було сепаратистів, вони тільки проїжджали повз нього. Тож наші бійці зайшли в село, але без знаків розрізнення, і десь 2—3 дні місцеві нас мали за сепаратистів. Вони носили нашим їжу, воду, інші речі. Аж тут приїжджає «Урал» з українським прапором. То вони декілька днів по підвалах ховалися, бо чекали, що їх, як розказує по телику російська пропаганда, «карателі» будуть убивати й ґвалтувати. Жертви російської пропаганди, що тут іще сказати!


«Чомусь не було наказу нас прикривати»

— Наскільки мені відомо, найпершим в аеропорту перебував 3-й полк спецназу. Хлопці з цього полку розказували, що спочатку вони зайняли старий термінал, а новий зайняли російські терористи і найманці. Відповідно, вони «вибили» новий термінал і звільнили прилеглу територію. Третій полк там перебував декілька місяців, доки його не змінили інші підрозділи.

Коли туди відправлялися ми, нам дали наказ від батальйону. Перша ротація складалася виключно з добровольців. Ми майже нічого не знали про те, що там відбувається, бо наших хлопців там не було. Знали лише якісь страшні чутки. Було важко зважитись, поїхати в ту невідомість, у війну, в інтенсивні бойові дії.

На той момент територія старого і нового термінала контролювалася українськими збройними силами. Вежа ще була, там теж були українські військові. Єдиний шлях до аеропорту пролягав через селище Піски. Уночі ми приїхали в Тоненьке.

В одній із розбомблених хат ми заночували на декілька годин. Зранку добрались до Пісок. Там чекали близько чотирьох-п’яти годин, доки нас не завантажили в три БТР однієї з аеромобільних бригад. Удень, при світлі сонця, ми відправились в аеропорт.

Що цікаво, тоді чомусь не дали наказ із танка прикривати нас і висадка відбувалася вдень. Удень простіше влучити, бо видно пересування техніки. Наші БТР по дорозі випустили димову завісу. Коли ми під’їжджали, був сильний обстріл із 120-міліметрових мінометів. Знаєте, сидиш у БТР й нічого не можеш зробити, а навколо тебе розриви.

Хлопці потім нам розказували, що в БТР, який їхав перед нами, ледь не влучила міна — він аж підстрибнув, але доїхав. Водії були чи недосвідчені, чи тільки нещодавно були перекинуті на той напрям. Коли випустили димову завісу, наш водій секунд на 30 втратив орієнтацію — він не знав, де він знаходиться і куди їхати. Так само і ми.

Ми вискочили з БТР і не знали, де сектори вогню супротивника, де були встановлені міни, чого взагалі очікувати. Я пам’ятаю, що встиг схопити одноразовий гранатомет, який віз із собою, сумку зі спальником, причому він був прив’язаний до сумки, але розмотався по дорозі. Коли я біг у термінал, цей розмотаний спальник за щось зачепився, я впав, а тоді зірвався й побіг далі.

При цьому одразу, коли вибігли, по черзі стріляли в посадку біля монастиря. Думали, що ворог десь там може бути. По магазину вистріляли і побігли в термінал. Там уже наші бійці з першого БТР помітили українських військових. Через зону висадки забігли в будівлю термінала, де нас посадили десь на півгодини, там ми «зібрали чохли», тобто прийшли до тями.

Коли стемніло, нас розставили по позиціях в аеропорту. Моя позиція знаходилася там, де була зона висадки в новому терміналі. Основні мої обов’язки — вести спостереження, розвантажувати БТР та іншу техніку під час доставки боєкомплектів та провіанту в аеропорт.


«Найстрашнішими були дорога та вивантаження БТР»

— Нам відносно пощастило, бо сама стрілянина відбувалася переважно в старому терміналі. Щоб узяти новий термінал і влаштувати серйозні бої в ньому, треба було спочатку взяти старий.

Обстріли були переважно з САУ, поодинокі розвідники сепаратистів лазили в підвалі й по дахах термінала. Не знаю, де саме були їхні підходи, але іноді вони обстрілювали людей під час висадки з БТР. Тоді ми обстрілювали посадкові «рукави» з легкої стрілецької зброї та одноразових гранатометів.

На інших позиціях, там, де були проходи, хлопці встановлювали міни, щоб захиститися від розвідників-сепарів, які намагались просочитися у термінал. До нас у термінал дуже часто залітали гепешки через дірки в даху, іноді кидали ручні гранати. Але, так чи інакше, сам новий термінал тоді, коли я був, не штурмували.

Штурмували старий, коли було перемир’я з колаборантами, які перейшли на бік росіян. Саме під час цього перемир’я вони й атакували старий термінал.

Найстрашнішими під час моєї ротації були дорога туди й назад та вивантаження БТР. Наприклад, б’є артилерія, бачиш розриви 120-міліметрових мін, скажімо, 100 м на взлітці аеропорту, а в цей час ти маєш вивантажувати ящики зі зброєю, амуніцією, набоями.

Стрілянина на старому терміналі була постійно: частково загороджувальний вогонь, частково хлопці когось «міряли». До нас, бувало, залітало рикошетом, і ми теж вели загороджувальний вогонь по можливих позиціях ворога.

Одного разу на моїй позиції, де відбувалася висадка десанту, у посадочному «рукаві» аеропорту ми виявили сепаратистів. Вони відкрили вогонь з ПКМ, але ми їх «накрили». А коли в останній день міняли мій підрозділ, я так само помітив в одному з посадочних «рукавів» аеропорту сепаратиста. Ми розстріляли цю позицію з легкої стрілецької зброї.


Усередині нового термінала

— Я ніс варту на посту, де відбувалася висадка з бронетехніки й висадка бійців. Ми вели спостереження: якщо бачили ворога — стріляли. Окрім цього, ми будували барикади. Більша частина термінала була з гіпсокартону — він нічого не тримав. На той момент, якраз за цієї ротації, нам привозили «бастіо­ни» — то така сітка з тканиною. Ми ці «бастіони» ставили і забивали різним сміттям: гіпсокартоном, порожніми банками, простріляними касками, усяким металом, який знаходили навколо. Це хоч трохи захищало від осколків.

Там, де я був, — колишня зона висадки з повністю знищеною передньою стіною. У залі ми поставили рентгенівський апарат, яким «просвічували» багаж в аеропорту, набили його так само всім, чим змогли, щоб за ним ховатися при стрільбі чи хоч у бінокль дивитися. Він частково захищав нас від осколків та уламків, які залітали всередину.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Олексій Матлак на спостережному посту. Фото: Олексій Матлак


Так ми вели спостереження прямо зі своєї позиції за тими частинами посадкових «рукавів», які бачили. Іще ліворуч була спостережна позиція, яка виходила на монастир та церкву, приблизно за 600—650 м від нас. Там були сепаратисти. Звідти били «важкі» кулемети, працювали снайпери. Ворог також використовував гранатомети.

Наприклад, ліворуч від нашої позиції був один підбитий український танк Т-64. У нього був збитий лише трак, екіпаж встиг із нього вистрибнути, тож всередині залишився боєкомплект. Сепаратисти двічі стріляли в цей танк з СПГ: перший снаряд пролетів біля нього вздовж нашої позиції. А другим пострілом вони влучили у цей танк. Він почав горіти і горів чотири або п’ять годин. Ми мусили відійти, бо танк був поруч, дуже близько. Якби він одразу вибухнув, то нас би просто усіх накрило. А так ми встигли трохи відійти.

Тоді танк таки вибухнув, у нього відірвало башту і до наших позицій долетіли уламки. Переді мною стояв боєць, здається сапер. Я точно не знаю, можливо, він був з 91-го інженерного полку чи з десантників. Йому влучило уламком у голову, але його врятувала каска. Іще кулеметнику з ПКМ з 95-ї бригади залетів осколок у коробку — у маленьку коробку до ПКМ, яка висіла в нього на грудях. Вона пробила коробку і застрягла.

Так само був цікавий момент: до мене підійшов боєць мого підрозділу. Я йому порадив піти до «штабу» — до кімнати, де знаходилося управління, — і взяти вітамінів. Він пішов по ті вітаміни, і по дорозі, десь у двох сантиметрах від його голови, пролетів ВОГ. По ньому вистрілили підствольною гранатою з гранатомета, і якби ще декілька сантиметрів, то ми би його вже не «зібрали». Але ВОГ пролетів і вдарився за декілька метрів за ним.


«Великою мірою аеропорт став символом завдяки Лойку і журналістам»

— Приблизно тиждень в аеропорту був один хлопець — руфер «Мустанг». Дуже цікавий і позитивний. Він прямо перед нашою ротацією приїхав з членами «Правого сектору» на «таблетці», на машині. Він розповів історію про те, як ця «таблетка» згоріла. Вона, до речі, знаходилась біля моєї позиції.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Бус «таблетка», на якому «Правий сектор» приїхав у термінал. Фото: Руслан Боровик


«Мустанг» розповів, що коли вони під’їхали до термінала, то по них одразу почала бити артилерія. Вони швидко вибігли, залишивши фотоапарати, якісь інші речі, які були потрібні для відео- та фотофіксації у тій «таблетці». Вони забігли у термінал і від радості, що цілі, сіли пити чай у чи не єдиній уцілілій кімнаті. Через декілька хвилин їх покликав боєць ЗСУ і показав, як їхня підбита «таблетка» вже горить.

Біля нового термінала, а саме біля позицій розвантаження, було декілька підбитих українських танків Т-64, а всередині — підбиті українські БТР. Наші хлопці пізніше дістали останки одного з танкістів, там майже нічого не залишилося, і відправили їх в тил.

Нам пощастило, що саме під час нашої ротації в аеропорт приїхав кореспондент «The Los Angeles Times» Сергій Лойко. Він, здається, приїхав з десантниками чи з 95-ки, чи 79-ки. Був він в аеропорту десь чотири дні разом з нами. Фотографував, спілкувався, хоча не дуже охоче, російською. Був він такий «весь у собі», але викликав певну цікавість у частини бійців.

Одразу було видно, що це людина — професіонал своєї справи. Коли ми запитали його, на кількох війнах він був, сказав, що на двадцяти з чимось. У нас одразу всі запитання відпали.

Я бачив роботи Сергія Лойка ще в аеропорту, бо він показував їх на фотоапараті. Хочеться віддати належне, великою мірою аеропорт став таким символом завдяки цьому журналістові. Я не зустрічав іще настільки професійних і безстрашних фотожурналістів.

Я не казав близьким, що я в аеропорту, щоб їх не хвилювати. Але вони помітили мене на фотографії Сергія Лойка, ще коли я був там. Коли вони дізнались, то дуже переживали, але підтримували мене. Казали, щоб я тримався, що все буде добре і що вони чекають мене живим і здоровим.

Ще в нас був журналіст «Нового каналу». Був цікавий момент: український танк випадково влучив у аеропорт, саме в новий термінал. Ми з журналістом і хлопцями якраз недалеко біля цього розриву перебували. Залетіло на другий поверх, уламки посипалися, і нас трошки «глушануло».

Із журналістами російських пропагандистських ЗМІ я, слава богу, не зустрічався.

Якось сепаратисти для російського телебачення робили інсценування, ніби «укропи бухають і курять наркоту»: принесли «бульбулятор» і пляшки — типу, подивіться. Усе, що показують росіяни, — це страшна неправда. І я досі не перестаю дивуватися, що люди в часи Інтернету в таке вірять. Чим страшніша брехня, тим більше росіяни вірять.


Кухня і побут

В аеропорту переважно ми їли наші армійські сухпаї. Але одразу скажу, які їсти не варто. Це рослинно-м’ясні консерви, але замість м’яса — комбіжир. Це суцільний жах, а не їжа. Це сором, що в українській армії, яка воює, такі сухпаї.

Адреналін, звісно, нас підтримував, але я намагався їсти кілька разів на день.

Іноді в «головній кімнаті» бувало трохи ковбаси, цукерок та води.

Нам привозили газові горілки, ми робили на них чай та каву. Іще десантники якось пригостили нас норвезькими й американськими сухпаями, які вони якось дістали. Там був дуже смачний рис, він добре розігрівався на сорбіті. Ми пробували й американський сухпай. Там були якісь картопляні штуки з гострим соусом, наскільки я пам’ятаю, хлібець такий смачний і дуже смачний плавлений сир. Єдине, що там було несмачне, — це напій типу «Юпі».

Руки я, звісно, намагався мити. Але води в нас було мало, а все навколо у сажі й пилюці. Десантники розповідали, що там десь каністри з бензином підірвали, то все чорне було. І руки були в мене дуже чорні. Я їх мив-мив, відмивав, але не міг до кінця відмити.

Запах теж був іще той. Тхнуло сечею, і лайном, і чим завгодно. Покуриш — ніби не так. Сигарети нам привозили волонтери. Вони були переважно без фільтру, типу «Армади», були цигарки «Політ» — це як «Прима», тільки «Політ». (Посміхається.)

Я завіз пачку червоного «Мальборо», але роздав хлопцям.

Інколи хотілося просто якихось банальних зручностей — гарячу ванну, добре поїсти, просто бути в обстановці, яка розслабляє. Або навіть просто вийти на білий світ, бо потім, коли ми приїхали в Піски і додому, ми дивилися на небо — і це вже зовсім інше враження. Бо там ми два тижні сиділи під дахом і майже не бачили ні сонця, ні неба.

Спали ми десь у 10 м від нашої позиції, фактично посеред складу БК. Тобто за 10 м від мене лежав ящик з танковими мінами ТМ-62. Метрах у 20 був просто цілий склад — приблизно 50—60 одноразових гранатометів, «монки», міни ОЗМ-72, багато «цинків» з набоями.

У новому терміналі вже не було куди боєкомплект складати, бо стіни були переважно з гіпсокартону.

У нас був час на відпочинок, бо як такого штурму у нас не відбувалося: були обстріли, поодинокі розвідники-сепаратисти, були розвантаження. Тому, в принципі, ми спали. На нашій позиції було шість чоловік, відносно багато. Тому вночі ми чергували по двоє. Якщо був обстріл, просто піднімались інші. Тоді ми замерзли лише в останні два дні, коли різко похолодало. У самому терміналі було вогко.


Втрати

У новому терміналі було декілька поранень: одному хлопцю з 79-ї бригади віді­рвало руки гранатою. На моїй позиції був один хлопець, з 3-го полку спецназу, мобілізований з охоронної роти, то він отримав наскрізне вогнепальне поранення стопи. Ми з товаришем викликали БТР, дотягнули його туди й відправили в Піски. На вежі, здається, був один убитий. Були поранені й на вежі, і в старому терміналі.

Мені розповідали, що останніх три дні був постійний штурм і великі втрати серед наших бійців. І за день до того, як аеропорт «впав», їм дали наказ виходити. Із наших один хлопець загинув від пострілу в голову, більшість хлопців, які залишилися живими, були там контужені й поранені. Іще один хлопець тоді не виїхав чогось, зараз його шукають — він зник безвісти.

Мій товариш нещодавно був на декількох упізнаннях в «органах». Там тіла з аеропорту, є без голови. Роблять генетичні аналізи, бо важко упізнати. Дуже важко це пережити, насправді.

Через декілька тижнів після аеропорту я поїхав у відпустку. І в мене було відчуття, що я був в абсолютно іншій, якійсь жахливій паралельній реальності. Як інше життя, як роздвоєння особистості. Із чим це можна порівняти, я навіть не знаю.

Я думаю, що всі події, після яких ми залишили аеропорт, якось пов’язані з тими Мінськими домовленостями. Українське суспільство рано чи пізно має знати правду, і винні мають понести за це відповідальність.



«Чому росіяни йдуть вперед, а наші стоять і відступають?» — боєць «Рем»


«Рем» під час оборони Донецького аеропорту разом із 7-м батальйоном «Правого сектору» захищав метеостанцію й утримував підступи до летовища на прилеглій «Сімнадцятій висоті». «Рем» розповів про свій конфлікт із керівництвом «Правого сектору» та виклав свою точку зору на причини поразок. За його словами, якби Генштаб послав бійців 93-ї та його підрозділ деблокувати термінал, то все було б по-іншому:

— У листопаді, коли я поїхав до аеропорту, я був у складі 7-го батальйону «Правого сектору».

Ми співпрацювали з першим батальйоном 93-ї бригади — нас попросили заступити туди на посилення оборони. Ми туди не просто хотіли поїхали, ми туди рвалися. Та командир батальйону (7-й батальйон ДУК), на той момент це був Руслан Чорний, не давав. Ілля Богданов, мій товариш, підняв кіпіш, казав, що ми тут займаємося дурницями, а потрібно воювати. Гавкались серйозно, і комбат вже згаряча погодився, щоб ми поїхали. Фактично ми силою потрапили в аеропорт. Поїхали вчотирьох: я, «Йожик», Іллюха та «Адік».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Боєць Руслан із позивним «Рем»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

До аеропорту ми були в Пісках, а потім перейшли в Тоненьке з військовими з 93-ї бригади. Там був комбат «Малий», за його вказівкою ми пішли на «Сімнадцяту висоту» і на метеостанцію.

В аеропорт ми їздили з Тоненького, там недалеко — 4—5 км. Здебільшого перебували в Тоненькому, бо його супротивнику складніше обстрілювати, важко координувати чіткий вогонь. Жили там у міцних підвалах. Звідти їздили до аеропорту, тижнями там чергували.

Небезпеку на «дорозі смерті» до аеропорту дуже перебільшують. Цю війну взагалі так страшно «обмалювали», щоб лякати хлопців. Насправді «дорога смерті» — це перебільшення — ну, стріляють, але це війна. Там скрізь «дороги смерті».

У нас була задача — тримати оборону, щоб не пройшли сепари. З першого дня ми пішли в розвідку до аеропорту, нам з Іллюхою надіслали 20 чоловік з кіровоградського полку спецназу та п’ять снайперів з 93-ї бригади. З них усіх Ваня «Оптик» — єдиний, хто пішов з нами. Ми заходили в аеропорт прямо до сепарів. Ми не стріляли, бо не знали, кого там зустрінемо. Інформації не було. І взагалі тоді ця вся війна була «неточною» — не було точної координації, розуміння позицій: де наші, де не наші, де заміновано… Часто бувало, що свої ж своїх «валили». Тому ми просто переміщалися, роздивлялися й нікого не чіпали.

У самому терміналі, як ми дізналися потім, наших тоді не було, це були сепаратисти. У них були невеликі «лази», вони висовувалися з них, дивились у тепловізори.

Потім ми стали виходити щодня, так би мовити, на «патруль». А відстань — аж до Спартаку в той бік. Бо для того, щоб розпочинати якісь масштабні дії, треба підготуватися. Це не так, наскоком: побачив людей — і все, треба їх знищити. Це неправильно, і в мене так не робиться. Ми спостерігаємо, оцінюємо: що вони можуть, яке в них озброєння, скільки людей приходить і наскільки в них швидка стрільба. Було багато разів, коли командування 93-ї просило, щоб ми виходили, а ми — в 15 м від сепарів. Озброєння в нас таке, що ми його ледь тягнули, але сепарів не чіпали, бо не таке завдання було.


Сімнадцята висота

— Ми тримали «Сімнадцяту висоту» — вона, до речі, досі «стоїть». Це — найвища точка в аеропорту. Якщо дивитися на колишню вежу, яка розвалилася, то висота ця праворуч. Зараз сепаратисти називають її «мурашником». Там 6-а рота другого батальйону 93-ї бригади і покійний «Шип» зробили лази й дуже сильно її укріпили. У той час, коли я там сидів, там нічого не було. Спостерігаєш, коригуєш вогонь, відстрілюєшся простим кулеметом і стрілецькою зброєю, бо крупнокаліберного кулемета там не було.

Над висотою літали безпілотники, та ми регулярно, майже кожного дня ходили пішки — спостерігали за тим, що змінилося, де з’явилися нові ходи, де поклали нові розтяжки і хто це зробив. Адже бувало таке, що весеушники вискочили й поставили розтяжки, а наступні виходять і на них же натрапляють.


«Ми фактично вчотирьох тримали метеостанцію»

— Коли були на метеостанції, ми сиділи в підвалах. Там була одна кабіна, у якій перебували хлопці з 93-ї бригади та «оунівці» — вони робили лази, щоб виходити, бо, якщо вилазиш нагору, сепари починають стріляти. Узимку, коли було 24 °С морозу, хлопці кірками землю розбивали.

На метеостанції ми стежили за тим, щоб через злітну смугу сепаратисти не переходили на Опитне, а з іншого боку — щоб не було штурму на Піски й на Авдіївку. Тримали весь проміжок між злітною смугою, Пісками, Водяним, Опитним. З 93-ї там було 20 чоловік, але вони не виходили, сиділи в підвалі.

На метеостанції я був зі зброєю, яку привіз сам: автомат Калашникова, 25 «ріжків», штук 20 гранат Ф-1. Це зброя, яку ми заробили своїм невеликим підрозділом «Одін» з восьми людей від підрозділу Андрія Білецького. Тоді ми ходили з хлопцями біля Ізюма і брали перші сепарські блокпости.

Зазвичай люди везуть зброю в місто, а я звідти її вивожу, бо вона там зовсім не потрібна. Якщо вона там є, вона рано чи пізно вистрелить. Багато людей туди її тягнуть, я не можу зрозуміти навіщо — щоб влаштувати війну всередині, яку «Правий сектор» влаштував у Мукачеві?

Заїхавши на вежу, ми стандартно посеред білого дня вивісили прапор, хоча в цей час стріляли з «Утёса». Загалом, на метеостанції я шість разів вішав прапор. Останнього разу, коли були з Іллюхою «Йожиком» та «Адіком», ми вивісили там червоно-чорний прапор. Це сепаратистів дуже роздратувало, вони почали його «гасити» — ми спостерігали за тим, як він поступово ставав дірявим. Та ми знову його вішали з криками «Слава Україні!». Їх це дратувало ще більше, і вони починали наступ. У цей час Іллюха в Інтернеті відповідає своїм «знайомим» з Росії, які пишуть: «Ми вас сьогодні знищимо», — і посміхається. Він каже: «Рем, стріляй, я зараз “друзів” додаю!»

У такі моменти війна нас трохи веселила. Це навіть піднімало бойовий дух бійцям, які безвилазно сиділи в підвалі. Шкода, що такі круті бійці сиділи в підвалі й не підтримували оборону. Ми фактично вчотирьох тримали метеостанцію. Іще командир 3-го полку кіровоградського спецназу, «Абхаз», класний боєць, і коригувальник «Адвокат». Ці хлопці справжні воїни, а так нормальних бійців я мало бачу.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Червоно-чорний і синьо-жовтий прапори над вежею метеостанції ДАП. Фото: «Рем»


Часто бійців набирають таких, що взагалі не хочуть воювати. Пам’ятаю, з Харкова один приїхав на три дні, зробив фото і все — він герой. Отримує «атошний» і йде. А ще якось надіслали п’ять снайперів. Іде бій, на нас наступають, а ми з Іллюхою відстрілюємось. Так один із них мені каже: «Ви витрачаєте стратегічний запас патронів. Одна куля — одна людина». Той, хто розуміє, що таке атака, оцінить «красу» його зауваження.

Роль росіян також перебільшують, і те, що вони «серйозні бійці», — нісенітниця. Ніякі вони не серйозні, вони стандартні, як у книжці. Там, де я був, поки росіянам не вдалося провести жодного захвату.


«Усі були контужені, слабкі. Поїсти нема коли, усе стрільба та стрільба»

— Я точно не пам’ятаю, коли відбувся штурм метеостанції, це було на початку січня. Тоді ми перебували на «висоті». Пам’ятаю, вночі я приходжу до пацанів — подивитись, спостерігають вони за позицією чи ні. Підходжу з чайком, дивлюсь — «Косяк» спить. Кажу йому: «Прокидайся, сякий-такий», а він: «Я ненавмисно заснув». А «Добрий» нормально так спостерігає і раптом каже: «Рем, дивись, там якісь два тіла йдуть». Я кажу, нехай підійдуть на стрілецьку дистанцію, бо без тепловізора неможливо побачити ціль вночі. Може, з «Мухи» щось шуганемо. Потім бачимо — і на злітній смузі «світиться» чоловік 30. Думаємо: щось тут не те, це якесь відволікання. А на ранок, коли почався наступ на метео­станцію, стало зрозуміло, що трапилося. Ті двоє йшли і «світились» — «бахкаєш» по них, вони роблять вигляд, що тікають, а в цей час основна група у спеціальних костюмах, які не видно у тепловізор, обходить нас і засідає з кулеметами.

Тож коли почався штурм метеостанції, «бомбили» спочатку з «танчиків», от тоді її вперше знесли, потім вже «беха», а за «бехою» йшла піхота. Я стріляю з кулемета, а мене знизу починають обстрілювати ті, хто вночі обійшов висоту. Вони нас фактично оточили і дві доби бомбили з танків. Я нічого не розумів, усі були контужені, слабкі. Ми не могли поїсти, сходити до туалету, усе стрільба та стрільба. Усі стомлені, брудні…

Хотілося просто десь впасти, дати спині відпочити, але це було неможливо: усе було «голе», а на тобі — 25 «ріжків», автомат і кулемети. На тій висоті у такій ситуації ми пробули чотири доби. Спочатку ще якось намагалися мінятися, щоб подрімати, але дві доби під час штурму взагалі ніхто не спав.

Ховатися там не було де — за злітною смугою б’є танк. Я кажу птуристу: «Бий!» А він каже: «Запітніло, не бачу». І це у той час, коли танк стоїть у 800 м від нас і гатить. Ось такі вояки також були. Ні, є, звичайно, класні військові, але ці були не дуже класні. Одним словом, був ПТУР, але він не працював і в нас тільки стрілецька зброя була. Потім прийшов мій комбат, каже: «Куди ви два вагони БК витратили?» Я кажу: «Піди по полю, подивись куди».

Був момент, коли здалося, що сепари зараз зайдуть і буде «рукопашка». А я «ефочку» (осколкова граната Ф-1) вгору кидаю — вони відступили і злізли з гори. Вони думали, що цю висоту обороняє багато людей, бо ми ці уявлення своєю активністю підтримували. І так трималися дві доби.

Я розумів, що сили вичерпуються, просив допомоги — казав, везіть заміну, бо залишити висоту не можна. Якби ми пішли з висоти, її б зайняли сепари — і все: аеропорт був би їхній. Я їм кажу, що мене оточили, навколо висоти — одні міни, я ж не можу вилізти та дістати їх, там у шаховому порядку скрізь стоять кулеметники. А вони кажуть, що на «Старшині» (на той момент це був позивний «висоти») усе нормально.

Лише потім приїхали хлопці, винесли СПГ, а потім 93-тя бригада «танчиком» бомбила посадку — тоді сепарів покосили добре. Дякую 93-й, там дійсно класні мінометники — вони в 30 м «кладуть» і «кладуть».


«Перше, що робили сепари, — рили окопи»

— Після штурму ми дочекалися, коли приїхав другий батальйон 93-ї бригади, привезли 16 чоловік. Я казав, що не треба так багато людей везти, бо тут їм нема чого знаходитись, «покосить» всіх, але вони привезли — потім було багато «трьохсотих». Приїхали три БМП, люди висадились, серед них був і Ваня «Оптік». Він просив, щоб я залишився. І хлопці з 93-ї, які ховались у ямі, просили їх звідти забрати, бо вони, як військові, самі не можуть звідти піти. Я всіх шістьох звідти забрав, бо і так шістнадцять чоловік, а немає де ховатися, немає де спати.

Там потрібно було копати окопи. Це перше, що робили сепари. До них заїжджають інженери, працюють, а потім уже заходять бойовики. А у нас усе через одне місце. Заходять вояки — хто хоче, той копає, хто не хоче, той не копає. Ми з Іллюхою копали на метеостанції — довбили цей лід, якісь 1,5 м рили яму, а в цей час почали бити «гради».

Але зазвичай це рідкість, щоб солдати копали. Вони беруть участь у боях, вони втомлюються, вони на нервах. Окопами має займатися інженерія. У той час, коли я своєму комбату кажу, щоб заїжджала 93-тя і що потрібні інженери, які рили б окопи, він сидить і запитує: «Прямо зараз, чи що?» Це те, за що я ненавиджу начальство «Правого сектору»: вони вважають, що начальник нічого не повинен робити, а всі інші — бидлота, яка повинна працювати і помирати.

У мене такого немає — я особисто йду з хлопцями в розвідку і на штурм, а відступаю завжди останній, після того як відтягнув тих, хто прикривав. Я ніколи їх не залишаю, я завжди з ними, тому в мене і трупів нема, бо я особисто відповідаю за кожного.

Нормальні люди, які нормально воюють, по більшій частині й гинуть. Гинуть і ті, хто стоїть під мінометом. Це найгірше: ти не бачиш противника, але пацани там помирають, бо сидять і не знають, коли до них прилетить міна. А коли вона прилітає — купа «трьохсотих» і «двохсотих».

Коли Муженко став керувати операцією, то прибрали всіх пацанів, хто знає злітну смугу від А до Я. Я можу провести будь-кого в будь-яку діру. Ми так довго готувалися до штурму, а досвідчених забрали і поставили новеньких, які взагалі нічого не знали. Поставили під їхні «гради». Тоді ж, пам’ятаєте, взяли людей у полон і “Гіві” зрізав і пхав їм до рота нашивки.


«Якщо на верхівці нетямущі, то нехай грають у “Ферму” і вчаться воювати»

— Під час останнього штурму аеропорту на метеостанції були мої пацани, вони спостерігали, як «гради» бомбили тих, хто йде з аеропорту, — вони тікали звідти, покалічені. Вони майже не стріляли, бо не ясно було, де свій, а де сепар. Накривали «градами», як сепари, так і наші. Тобто це все було ганебною зрадою. Якщо на верхівці такі нетямущі люди, то нехай грають у «Ферму» в Інтернеті і вчаться нарешті воювати.

Я людина неграмотна у військовій справі, але в мене немає жодного програшу. І керувати треба ставити таких людей, які вчилися на передовій перемагати, а не тих, кому «героїчно» понаставляли зірочок.

Якщо ти розумний такий, то піди з бійцями в бій, а потім уже говори щось. Кожен командир має особисто йти у бій з пацанами. Та ніхто з них не воює і взагалі не знає, як це робити, але керує. Це і є перша причина того, чому пограємо. Друге — керівництвом ведеться якась своя гра, воно вважає, що це його територія, і виходить, що «кому війна, а кому — матір рідна».

Якби зараз можна було повернути все назад, я б особисто пішов у термінал і все б було нормально. У мене була готова команда, ми повністю дослідили прилеглу територію. Нам відомі усі слабкі місця сепаратистів. Знаємо, де і як можна пройти, де проскочити, знаємо, де яким калібром стріляють, де б’ють «градами», — ми весь час там живемо. Ми все там знаємо і з хлопцями з тієї ж 93-ї бригади точно штурманули б аеропорт. А Муженко приїхав, поставив нових людей, і 93-тю бригаду попросили звідти піти.


«Чому росіяни йдуть уперед, а наші стоять і відступають?»

— Ця точка бою, на мою думку, існувала, щоб знищити найкращих із патріотів: коли на одному місті б’ють міномети, концентруються маленькі точки, де можна битися, битися, битися і не лізти далі. Нам вона вигідна, тому що там нагромаджуються сили російських бойовиків. А владі вигідно, бо ми нічого не штурмуємо. А якщо ми цього не робимо, поступово ця «Новоросія» стає офіційною, як окрема держава. Тобто в нас зрада йде згори. Це наша земля, ми не маємо тільки стояти і робити оборонну стіну. Ми весь час повинні йти вперед. Чому росіяни йдуть вперед, а наші стоять на місці та відступають?

По рації сепаратисти кажуть: «Третя сила», а третя сила — це росіяни. Усередині в них безлад. Полонені розповідали, що нікому не підпорядковуються. Кожен підрозділ — бандитський. Вони там навіть один з одним воюють. Є росіяни, які пускають «нациків», а самі спостерігають здалеку. Росіяни б’ють тільки великою артилерією.

Дії сепаратистів були безглуздими, неграмотними і боягузливими. Єдине — у них завжди для складних ситуацій було «перемир’я». Вони б’ють, а потім у них закінчується БК і вони одразу оголошують про перемир’я. Як тільки вони поповнили БК, перемир’я закінчується.


«Я людина вільна. “Правий сектор” — це я, це усі патріоти»

— У мене оборона була не тільки від сепарів, а й від своїх же. Я дружу з 93-ю бригадою, але розумію: якщо їм згори надійде наказ розстріляти нас, вони розстріляють. Тому в межах 5 км від бази ми завжди тримали оборону.

«Правий сектор» у листопаді пішов з аеропорту. Думаю, він хотів показати свої амбіції. Ніхто не думає про Україну, амбіції «рулять». Вони кажуть, ми зараз підемо, і раз — «накриє» Піски. Аж тут виявляється, що є така дурна людина, як я, і мій 7-й батальйон. Ми не думали про амбіції, бо якщо б ми пішли, хто захищав би пацанів? Тому ми залишились.

Роль «Правого сектору» в обороні аеропорту — це роль окремих особистостей, тому що їх були одиниці. Так само і бійці 93-ї, 80-ї, там були класні пацани. Але це одиниці. Усі інші — необстріляні.

Одного разу «Правий сектор» надумав забрати мого полоненого. Вони просто заїхали до мене в «лігво» і намагались забрати його силою. Забігає людина, показує своє посвідчення і каже, що їй наказано забрати полоненого. У той же час підрозділ СБУ «Альфа» — висока державна структура, у якої зовсім інше положення, поставилася до мене з повагою: вони сказали, що допитають полоненого і повернуть його наступного дня. Так вони і зробили. Натомість «Правий сектор» намагався полоненого взяти силою. Після чого я ще сильніше озлився на них і пішов з цієї структури.

Я ніколи не був залежний. Я людина вільна. А «Правий сектор» — це я, це усі пацани, які воюють за Україну. Це патріоти. А начальство «Правого сектору» — це щось трохи інше, бо несуть якусь маячню, «Тризуб» там якусь релігію «розводить». Я не пішов проти «Правого сектору», а пішов проти «Тризуба», проти начальства, яке вбиває моїх пацанів бездумно. Я це вважаю зрадою, коли хлопців пускають без зброї з однією гранатою, хоча зброя є у нас у містах. Саме тому до мене хлопці групами і перебігали з «Правого сектору», бо в мене є зброя, я їм її даю й одразу вчу, як з нею поводитись, — а що ще треба?

Під час оборони аеропорту ніхто з моїх хлопців не загинув. Коли я поїхав додому, хлопцю з мого підрозділу з позивним «Запорожець» міномет розірвав ногу. Я приїхав до нього в лікарню… А зараз, коли він мені телефонує, каже, що в «Правому секторі» йому ніхто не допомагає. Зате в Руслана Чорного є 75 тисяч собі на гвинтівку, 35 тисяч доларів дали на підрозділ — у них все є. А людина лежить в лікарні без нічого. «Правий сектор» взагалі не дбає про своїх хлопців.

А щодо аеропорту, то ми взагалі не йшли з аеропорту. Аеропорт довгий. Частина аеропорту була за сепарами, частина — за нами. Я, наприклад, тримав 17-у висоту, потім її тримала 6-а рота, потім 2-й батальйон 93-ї бригади, а тепер там батальйон «Січ» є. Тобто пів-аеропорту нашого. Ніхто з аеропорту не йшов.



«Коли починаєш воювати нестандартно, у ворога плавиться мозок», — «Бєс»


«Бєс», командир 13-го запасного батальйону ДУК ПС, прославився своїми нестандартними методами ведення бойових дій. Про нього розповідають багато історій, зокрема як він вибіг на злітну смугу перед танком і підбив його одним пострілом:

— Я був у групі розвідки «Правого сектору», яка перша побувала в Донецькому аеропорту. Там якраз починалися бої, не такі тяжкі, як потім, і у нас там був дальній блокпост — найдальший. Це не в самому терміналі, а ще за терито­рією, майже в Донецьку. Ми там дали прикурити ворогові. Розпочався важкий заміс на території Донецького аеропорту.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Бєс», командир 13-го запасного батальйону ДУК «Правий сектор»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Окупанту треба показувати зуби і робити це постійно. Я взагалі вважаю, що якби були більш чіткі команди з боку Генштабу та Збройних сил України, то не було б стільки втрат і лінія розмежування була б не такою.

Першу контузію я отримав, коли вистріляв дуже багато патронів у закритому приміщенні з РПГ. Потім я був під Спартаком, виручав хлопців, треба було звільнити висоту.

Була така «лінія життя» в аеропорту, про неї всі знають. І ми там звільняли одну позицію, щоб хлопці нормально проїжджали, продовольство постачали. Там також потрапив у бій, там теж була контузія. Чотири підряд було в аеропорту, як сказав мені лікар.

Пам’ятаю бій, де ми поклали багато омського спецназу. Точно не згадаю, щоб не бути брехуном, чоловік 40—50 поклали.

У бою я не відчуваю злості. Я взагалі всім хлопцям пояснюю, що, якщо на твоїй землі є ворог, треба ставитись до нього як до ображеного, тому що, коли йде український воїн, ворог боїться. Не ми його маємо боятись, а він нас. Коли іде контр­атака, завжди не вистачає гарної кави. От мені потрібна для мозку гарна кава!

У бою я часто слухав музику, оскільки я гранатометник і не люблю навушники використовувати військові, у них банально незручно, — я собі там якусь музику включу прикольну і воюю потихеньку.

Можу послухати під настрій. Можу послухати класику, наприклад Моцарта, або хард-рок, патріотичні пісні або патріотичні пісні Ічкерії. Вони душевні, і їхня визвольна війна проти окупації Росії дуже схожа на нашу. Багато хлопців їхніх воює, сам спілкуюся з ними і вважаю, що перемога буде взагалі тоді, коли Російська імперія буде зруйнована повністю. Мене можуть назвати за це «фашистом» чи ще кимось, я вже звик, я їм кажу завжди: «Слава Україні!»

Чув, що ми їмо дітей, вішаємо, «мародьорнічаємо», ще багато чого розказують. Це смішно. Сепаратисти якийсь міф запустять — ми сміємось. Ми на своїй землі, Донбас завжди був українським і залишиться українським, просто на певний час окупований.

Вони кажуть, що ми стріляємо по мирному населенню. Це війна, випадковість, нічого не зробиш. Вони так само стріляють по мирних селах.


«Коли починаєш воювати нестандартно, у ворога плавиться мозок»

— Хлопці люблять пожартувати, включити «Русский Иван, сдавайся, у тебя есть пару минут, страшный Укроп придет за тобой» чи щось таке. Вони у відповідь нічого не вмикають. Вони взагалі стараються тишком-нишком воювати.

Є різниця, коли воюють сепаратисти — збіговисько незрозумілих людей, а коли воюють кадрові військові Російської Федерації. Це одразу видно. І коли ти проти них починаєш воювати нестандартно, у них просто плавиться мозок.

Наприклад, бій в аеропорту. Закрите приміщення, з гранатомета ніхто не стріляє. Для них був шок просто, коли я відкрив вогонь. І стільки пострілів… Я думаю, вони досі пам’ятають.

Тоді «Моторолу» перший раз підстрілили під час мого бою. Він мені дзвонив, погрожував. Я «люблю», буває, з ним поспілкуватись. Якби побачив, не знаю, що з ним зробив. Напевно, і він так зі мною. Він вмотивовано виборює собі «Новоросію», яку я не розумію. Ну, виборюй собі «Новоросію» у Москві. Чого лізти в мою країну? Мені це не зрозуміло. Може, колись вони пояснять.

Часто пишуть на моїх сторінках у соціальних мережах: «Покайся», «Сдохни» чи ще щось подібне. Я завжди відповідаю: «Слава Україні!»

Є такий сайт — «Трибунал» — у сепаратистів, дуже такий веселий, вони всіх «карателів» туди записують. Буквально недавно мене занесли туди. Думаю, клас! Хоч хтось мене поважає. Бо країна якось не дуже. Образливо, але так… Ми воюємо для народу, а не для тих незрозумілих людей, які сидять на Банковій.


«Коли ЗСУ воюють разом з “правосеками”, самі стають “правосеками”»

— Відповідальність завжди є, коли ти командуєш якоюсь операцією і ведеш хлопців у бій. Головне — не допустити паніки. Головне — своїм прикладом показати, що можна бити ворога, що треба бити ворога, що це наша земля і що під ворогом вона має горіти. Ворог боїться сильних духом.

Було, починається атака на аеропорт, а хлопці включають музику — і колонку у вікно, щоб чули.

На фронті набагато простіше. Там лінія розмежування чітка: є ворог, є ти. Усе. Або ти ворога, або він тебе.

Тут, не на війні, — вже хто спритніший, хто краще підготовлений. Внутрішні вороги дуже підступні, вони можуть діяти не напряму, а через своїх агентів. Людина може робити ворожі дії, навіть не підозрюючи, що те, що вона робить, погано для України. Хлопці, особливо після війни, більш відкриті, хочуть допомогти всім, то й можуть повестися на це.

Тим більше що держава майже нікому нічого не дає із соціальних пільг, і цим користується ворог, підбурюючи людей.


«Страху немає, його нав’язують, щоб ми не піднімали голову»

— Я дотримуюсь такої думки, що страху взагалі немає. Страх — то нав’язане соціумом відчуття, щоб знищити волелюбний дух нації й щоб воїни не піднімали голови. Не пам’ятаю, хто сказав: «Воїн — то є найвище у нації. Це навіть вище, ніж Бог. І нація має любити воїна. І коли нація буде любити своїх воїнів, воїни будуть їх захищати».

Натомість, коли деякі хлопці сюди приїжджають, на них узагалі не звертають уваги або кажуть: «Чого приїхав? Хто тебе послав? Ти вбиваєш мирне населення».

Яке може бути «мирне населення», яке стоїть з автоматами і піднімає чужий прапор у твоїй країні?! Ми воюємо проти окупантів. А добровольців ніхто не посилає, вони самі вирішують і йдуть. Вони більш вмотивовані.

Хлопцям, які в Збройних силах, яких мобілізували, трошки важче. Але коли вони повоюють у групі «правосеків», вони також стають «правосеками». Так що все нормально.

Ми переможемо, тут по-іншому бути не може. Ми майже сформувалися як нація, ще трошки — і буде велика Українська самостійна соборна держава.

Для мене свобода — це коли на моїй землі не буде окупантів, це по-перше. По-друге — коли держава буде українською, тобто буде дбати про народ і Україну.

Ми є багатою країною, у нас є свої природні ресурси, ми можемо налагодити життя в нашій країні, а потім домовлятися, з ким нам дружити, з ким не дружити. І чому хтось нам має диктувати, як нам жити? Це взагалі абсурд.

Ми ж не диктуємо: «Росіє, роби так і так, бо ви нам набридли», «Євросоюзе, роби так, бо нам це подобається». Ми ж цього не робимо, а чому вони це роб­лять? Не треба до нас лізти, ми самі тут розберемось, як нам жити.


«Коли ми переможемо, я напишу альбом, буду займатися музикою»

— Дуже на мене ця війна вплинула. Я став спокійніший. Раніше я був «чебушний» трошки такий, можна було мене вивести з рівноваги дуже швидко. То тепер… Багато було конфліктів, коли в обличчя тобі дуже негарні речі кажуть, — спокійно вислуховую. Перед тим як ворога бити, особливо ворога внутрішнього, який не за лінією фронту, а тут, йому треба пояснити, що він робить не так, за що його вважають ворогом. Ну а потім, якщо він не зрозуміє, то можна і «відпестити».

Як ми відходили? Під’їхав їхній танчик, а наші два танчики поїхали в інший бік. Приїхав один — у нього заклинило дуло, він поїхав.

Там усе горіло. У нас був один БТР і було ухвалене рішення про відхід, бо банально не було де вже робити позицію і не було сенсу її тримати.

Потім приїхали хлопці. Ще ми два чи один день трималися. Я вже чітко не пам’ятаю, дуже погано було, контузія себе проявляла. Напевно, нас «градами» накрило, принаймні, останні мої спогади такі. Тоді я двох друзів втратив, одного з моїх побратимів дуже сильно поранило. Потім іще були операції. А тоді мене просто вигнали з передової лікуватися, тому що я був у дуже поганому стані.

Коли ми переможемо, я напишу найбільш класний дабстеповий альбом, який тільки може бути. У мене навіть є вже начерки, я вже почав трошки ходити до студії, почав у мене трошки відновлюватись слух. Бо я раніше не чув на середніх, на низьких частотах через контузію. Буду займатися музикою.

Можливо, буду знову працювати десь на телебаченні, якщо мене візьмуть з моїм характером. А можливо, щось буде ще й цікавіше. Тому що життя — цікава штука, треба жити і використовувати кожну мить. Та поки окупант стоїть на нашій землі — ми будемо боротися до кінця.



«Нічого геройського. Ми виконували бойові завдання», — Павло Саліков


Павло Саліков, боєць «Добровольчого українського корпусу» із позивним «Фін», родом з Кременчука. Восени 2014 року він два тижні воював у Донецькому аеропорту. Ходив у розвідку, отримав поранення, але героєм себе не вважає:

— Я служив у штурмовій роті 5-го окремого батальйону у складі «Добровольчого українського корпусу».

Спершу я воював у Пісках, це так званий 18-й пост. Ми кожного дня бачили обстріли аеропорту. Я там із серпня був, воював там. І коли постало питання ротації наших хлопців, які першими в аеропорт потрапили, чи хтось зголоситься добровольцем у Донецькому аеропорті замінити наших бійців, — то я поїхав. Ми ж знали, що там відбувається. Ми щодня це бачили.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Павло Саліков, боєць ДУК із позивним «Фін». 16 вересня 2015 року. Фото: Павло Саліков


Десь 13—14 вересня наша група з конвоєм заїхала в аеропорт.

Там ми виконували завдання, я би сказав, розвідницького характеру. Ми мали знаходити розташування танків супротивника. Нас було приблизно двадцятеро, і командував групою «Опер».

Ми виходили за межі старого термінала, займали позиції в районі паливного сховища і по можливості коригували вогонь по танках супротивника, якщо вони там з’являлись. У бойових лобових зіткненнях мій підрозділ участі не брав. Нам треба було тихо зайти і тихенько вийти.

Стосунки між тими, хто охороняв аеропорт, між військовими й добровольцями, були нормальні. Ми виконували завдання, що ставив «Редут» — військовий офіцер, який на той момент командував обороною аеропорту. Виручали одне одного: як була потрібна їжа, вода, чи АК (автомат Калашникова. — Ред.) — без питань. Як були з їхнього боку прохання — ми допомагали, накази бойові разом виконували. Повна взаємодія!

Те саме і при пораненнях: коли нас поранило, вони ДУК надали свою техніку для вивезення. Коли я був поранений, першу медичну допомогу мені надав представник Збройних сил. Ніякої різниці не було: мовляв, це добровольчий корпус, а це — ЗСУ. Ми були рівні, бо ми бойові побратими.

Усе там похвилинно запам’ятовується, у пам’яті залишається. З цим живеш. Там усе не так, як у мирному житті. Там постійна напруга і дуже важка, специфічна робота. Робота наша, якщо сказати пафосно, — Батьківщину захищати, а якщо просто, то ми виконували свій обов’язок! Я вважав, що роблю те, що і повинен робити, от і все.

Там я протримався до 21 вересня, коли отримав поранення. Того дня поранили ще хлопців, у нас було п’ятеро «трьохсотих». Зі мною з нашого батальйону був поранений «Скіф» плюс троє бійців з 93-ї бригади ЗСУ. Нас усіх вивозили вночі, коли стих обстріл, на БМП десанту.

Завезли в Піски і вже там перенесли на транспорт наших госпітальєрів — нашої медичної служби (медслужба «Добровольчого українського корпусу». — Ред.). Наші медики прийняли і десантників 93-ї бригади. І ми всі були евакуйовані в Селідове, у лікарню «швидкої допомоги».



«Сепаратисти самі пропонували перемир’я, а потім його порушували», — «Сміливий»


Віталій Паламарчук із позивним «Сміливий», доброволець 6-ї роти 2-го батальйону 79-ї бригади. У Донецькому аеропорту був двічі: перший раз під безперервними обстрілами два тижні обороняв диспетчерську вежу, другий — коли цілою залишилася лише злітна смуга.

— У Донецький аеропорт ми зайшли не одразу. Спершу базувалися у Краматорську, у штабі АТО. Звідти й отримували завдання, зокрема і на аеропорт. Куди треба, туди й виїжджали.

Був на диспетчерській вежі аеропорту наприкінці листопада десь 12—14 днів. Наше завдання полягало в тому, щоб давати можливість підвозити все необхідне в аеропорт. Ми зайняли диспетчерську вежу, щоб її не зайняв ворог, бо тоді конвої на термінал були б неможливими.

По суті, ніхто нікого не питав, ніхто нічого не вибирав і наша рота туди заступила за збігом обставин.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Віталій Паламарчук, позивний «Сміливий»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Там бої ішли завжди  щоденно. Фактично бойові дії не припинялися. Бойовики самі пропонували перемир’я після того, як наші Збройні сили давали їм достойну відсіч. Вони просили перемир’я, а потім самі ж його і порушували, коли їм це було вигідно.

Будівлю ми поділили на сектори  на бійниці, з яких велися бої. На кожній бійниці було цілодобове чергування. Якщо в нас, припустимо, був пост номер один, то на нього ми заступали втрьох. Чергували цілодобово дві години через чотири: от є в мене чотири години, щоб поспати, а далі йде моє бойове чергування.

Можна було застосовувати вогонь у відповідь. Не будеш же стріляти куди завгодно, якщо не бачиш цілі, а по цілі у відповідь можна. Тож більшість часу ми були в обороні, а не здійснювали наступ.


«Ми на хаотичний вогонь просто не реагували»

— Ми обходилися тим, що в нас було за принципом «маємо те, що маємо». Спершу була проблема з тепловізорами, а потім нам їх передавали.

Сепаратисти ж воювали в такий спосіб: постійно хаотично провокували нас вогнем у відповідь, а коли ми не витримували й відстрілювалися, їхній снайпер фіксував наші вогневі точки й намагався їх «гасити». Тож ми з часом так звикли до їхніх обстрілів, що перестали на них відповідати. Просто не реа­гували. Людина звикає до всього.

Ми як заходили туди, брали з собою сухпай. Більше нічого такого не було. На маленьких горілках розігрівали каші, консерви.

Коли вдруге заходили в аеропорт, диспетчерської вежі вже не було. Вежа вже була розбомблена. Термінали теж. Усе тоді було вже розбите й розбомблене.

Цілою залишилася тільки злітна смуга, по якій, по суті, ми й зайшли. Наш підрозділ заступав на релейну станцію.

Спершу ми просто йшли як супровід колони легкої бронетехніки з причепом. Але те, що в колоні була вибухівка, ми визначили вже на самій злітній смузі. Обороняти вже не було чого, і ми вирішили підірвати «злітку».

Тож коли я вдруге був у Донецькому аеропорту, то брав участь у підриві злітної смуги.


«Мене Бог милував, а от товариша поранили в Донецькому аеропорту»

— Мій бойовий товариш розповідав, що було багато поранених і вони виводили їх звідти. Він теж отримав поранення, а от мене Бог милував.

Ми першими вчотирьох пішли добровольцями з Христинівського району Черкащини і до останнього трималися разом. Ні кроку на місці, ні кроку назад.

Нічого хорошого, крім друзів, я в аеропорту не побачив.

Найгірше, що може бути, — це коли втрачаєш бойових товаришів. Що ж може бути гірше, коли родина втрачає хто батька, хто брата, хто сина? Оце найстрашніше.

От спиш у казармі, і через одне-два ліжка починають збирати речі загиблого, щоб передати рідним. На це боляче дивитися.



«Контрактники відмовлялися, а ми ж добровольці», — Віталій Горкун


Захисник Донецького аеропорту Віталій Горкун, доброволець, боєць 79-ї аеромобільної бригади, розповідає, яких зусиль йому коштувало потрапити на фронт, чому «майданівців» називають «махновцями», а також про «спілкування» з кадирівцями під час захисту Донецького аеропорту:

— На війну я пішов добровільно. Пам’ятаю, як Янукович утік і я подумав: «Уф, ну нарешті!» Я багато часу проводив на Майдані, і мене з нічних змін відпускали (реєстрація рейсів в аеропорту «Київ». — Ред.). Звісно, я писав службові записки, що за власним бажанням знімаюся зі зміни, щоб колег не підводити, бо міг же і до міліції потрапити або отримати якісь ушкодження. Тоді я у Жулянах працював.

Потім знайшов іншу роботу, надумав одружитися. Міркував собі: «Ну все, зароблю грошей, і потрібно буде одружуватись! Уже Україну ми звільнили від такої системи, корупційної і злочинної». Аж тут — Росія анексує Крим.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Віталій Горкун біля «Заповіту» від «кіборгів». Фото: Віталій Горкун


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Віталій Горкун на фоні руїн нового термінала. Фото: Віталій Горкун


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Пам’ятаю як зараз: 8 Березня зранку я вмикаю телевізор, а там показують, як моя 95-та бригада, у якій я проходив строкову службу, у повному складі залишає ППД (пункт постійної дислокації) і відбуває на південь України. Моя наречена тоді мені сказала: «Навіть не думай». Я їй кажу: «Ну добре, добре. Я поїду маму привітаю з 8 Березня». Поїхав, квіти купив і по дорозі до мами заїхав до військкомату. Там сказав, що я, такий-то, «бачив по ТБ виїзд “моєї” 95-ї бригади, у якій я 10 років тому проходив строкову службу, і маю бажання захищати Україну й вступити на службу у бригаду».

А це ж березень місяць, тоді у військкоматах стояли черги, і я у списку був уже після п’ятдесятих номерів. Мене записали і тоді ж, 8 Березня, увечері зателефонували і попросили розвезти повістки (питали, у кого є машини, щоб допомогти розвозити). То я розвозив повістки цілий вечір.

Через день мені дзвонять зранку і кажуть, що я маю збирати речі, але в 95-у рідну бригаду не потраплю, бо на неї «немає рознарядки». Правда, пообіцяли щось вигадати і мене «прилаштувати». Мені скомандували 11 березня прибути у військкомат уже з речами і взяти харчів на дві доби.

Я відразу поїхав до супермаркету і купив там тушонки — ну, знаєте, щоб запас був. Аж раптом знову телефонують й інформують, що збір не 11, а 10 числа, то я зібрав речі й харчі і пішов уже до військкомату.

Зі мною тоді четверо друзів ішли — до речі, один із них, який мене просто по телефону розпитував, як ідуть справи, приїхав мене проводжати просто з роботи, у туфлях і брюках. І так з нами і лишився! І так з нами і в армію пішов!

Йому дружина телефонує, питає: «Ти ввечері коли з роботи прийдеш?», а він їй каже: «Я в армії». Вона спершу не могла повірити, лише на другий-третій день зрозуміла, що її чоловік дійсно в армії.


«Не розумію, чому генералів боятися?! Поважати можна або ні»

— Ми потрапили в частину в Київській області. Військкомат нас направив туди, де були потрібні люди. Виявилося, що ми потрапили до зв’язківців.

А я у зв’язку насправді нічого не розумію. Тиждень усе тягнулося, а тоді вийшов командир бригади і спитав, чи є бажаючі їхати на південь країни. Що мене здивувало — це те, що багато контрактників відмовились їхати — мовляв «майдануті» почали то всьо, тепер нехай і їдуть». Нас визвалося вісімнадцятеро. Дали нам машини — їдьте.

Десь тільки 20 числа ми дісталися півдня. Їхали дуже довго, доходило до того, що солярку просили у далекобійників. Ті нам казали: «Хлопці, у нас машини “євро”, пальне не зіллєш, зупиняйте “КамАЗи”». Так допомагали чим могли  ключами чи запчастинами. Отак-то ми їхали на Херсонщину в ту бригаду, яка займалася зв’язком.

Ну, доїхали якось. А там нас теж не чекали. Ми рапорти пишемо, що хочемо країну захищати, а всім до твоїх рапортів і звернень байдуже.

Але оскільки ми не професійні військові, то з друзями, побачивши генерала, пішли до нього — напряму. От я не розумію, чому потрібно боятися генерала?! Поважати — так, якщо то дійсно достойний генерал, але не боятися.

Ну, то ми зайшли до нього і кажемо, що ми йшли у військкомат не для того, щоб тут сидіти в тилу. А коли почалося АТО, то ми начальству кожного дня набридали, і ті вже нас усіх знали і від нас ховалися. Нас у тій частині назвали «махновцями».

І ми свого досягли — перевелись у 79-ту бригаду. Це вже був серпень. Якраз бригада щойно вийшла з оточення. Нас у списки зарахували, і ми з бригадою увійшли в зону проведення АТО.


«Хлопці в аеропорту жартували: «Ану, вибивай нам квиток додому»

— Я у новинах відстежував події в Донецькому аеропорту. Я там бував раніше, під час «Євро-2012» двічі прилітав до Донецька на матчі Україна—Англія та Іспанія—Франція. Я там орієнтувався трохи.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Віталій Горкун з бойовими побратимами. Фото: Віталій Горкун


І потім хлопці, коли дізналися, що я у Жулянах працював на реєстрації рейсів, якось знайшли клавіатуру, принесли мені й кажуть: «Тримай. Це ж твоя професія. Вибивай нам квитки додому».

Та перед тим, 26 вересня, у мене був день народження, і трапилося так, що нам дали 5 діб відпустки. І на другий день після свого «дня варення» я дізнаюся, що наші хлопці при заході в аеропорт потрапили під обстріл танків і було багато загиблих. Подзвонив командир роти і сказав, що всі повертаються з відпусток і ми йдемо в аеропорт.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Осколок, який отримав розвідник, тільки прибувши у старий термінал. Осколок влучив у спину в сантиметрі над бронеплитою. Лікар казав, що боєць має вижити. Фото: Віталій Горкун


«Добре, — міркую я собі, — якщо треба їхати — будемо їхати, бо в аеро­порту наші хлопці, їх треба змінити». Їхали й розуміли, куди їдемо. «На базі» отримали зброю — і відразу в аеропорт. Там уже 10 днів тримали оборону.


«Я дві ротації був у старому терміналі аеропорту»

— У мене були дві ротації з моєю ротою. Першого разу, 2 чи 3 жовтня, точно вже не пригадую, ми змінювали наших хлопців з 3-ї роти і 3-й полк спецназу, яким керував «Редут». Це було вночі, і ми навіть не знали, де сидять ті так звані ополчєнци, де їхні вогневі точки.

Тоді ми заїхали більш-менш спокійно, але як тільки ми під’їхали до нового термінала, то відразу розпочався мінометний обстріл. Ми зайшли в новий термінал, перечекали, а тоді вийшли і почали розвантаження. Наші БТР-80 були повністю укомплектовані БК — ми ж розуміли, куди їдемо.

Розвантажили боєприпаси, і нас розподілили, хто і де буде. Ми під’їхали у старий термінал — тоді, у жовтні минулого року, до нього можна було під’їхати на БТР, а там хлопці вже приготували «двохсотих». От ми на ту ж «коробочку» завантажили загиблих: там були і хлопці з «Правого сектору», і спецназівці 3-го полку. Поклали й відправили.

І якось дуже швидко все закрутилося: поки зайшли, поки всередині облаштувались — раз, і з 3-го полку спецназу вже в терміналі нікого й не залишилося. Нам тоді «Правий сектор» дуже допоміг.

Ми зайняли оборону: хто на першому поверсі, хто на другому. На третій поверх не піднімалися. На кожній позиції з нами чергували по двоє хлопців з «Правого сектору», які, здається, на два дні раніше від нас приїхали. І так ми перший світанок у Донецькому аеропорті зустріли і побачили, що відбувається навколо.

Ніч була темна, складно було розібратися в ситуації. А вранці зрозуміли, що тримати оборону тут буде нелегко: усе прострілюється, замість стін гіпсокартон.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вигляд на новий термінал. Фото: Віталій Горкун


«Усі розуміли: є зовнішня агресія, треба рятувати країну»

— Принцип утримування аеропорту — це кругова оборона. У мене постійна точка була, яку ми тримали на другому поверсі — біля дальніх сходів. Ми контролювали ті сходи, щоб не піднялися сепари знизу або не спустилися зверху. Там ще три коридори було, звідки «ополчєнци» теж могли з’явитися. Десять днів там був. У нас у всіх ротація по 10 днів, не більше.

У другій ротації командири нас розгрупували, як і першого разу, на ті ж позиції, щоб бійці нормально орієнтувалися, що до чого.

У жовтні ще було більш-менш, можна було терпіти. А у другу ротацію, у листопаді, вже холодно було вночі добряче. Навіть у когось із хлопців з 1-ї роти нирки відмовили. Харчувалися ми сухпайком. Вода була. Боє­припаси були. Правда, траплялося, що БК у нас детонував після влучення нашого ж снаряду.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Сон між боями у старому терміналі ДАП. Фото: Віталій Горкун


У нас стосунки добрі були. У «Правому секторі» хлопці нормальні, добровольці, як і ми з друзями. Ходили й одне одного підбадьорювали: мовляв, «якщо помирати, то з музикою». У 79-й бригаді були ще контрактники. Ставлення серед них до Майдану різне: хтось проти, хтось — за, але в них робота така — боронити країну.

Якщо у ставленні до Майдану розходження були, то у питанні щодо захисту країни розходжень ніяких не виникало. Ні в кого не виникало питань, усі розуміли, що є зовнішня агресія, яку треба зупиняти.

Ми бачили в приціл найманців. Були кадирівці, з одним навіть дні два-три перегукувались, спілкувалися. Товариш мій, якого теж звати Віталій, з ним перекрикувався. Образи від них лунали різні. Можна, я не буду їх озвучувати? І без того, мені здається, всі розуміють їхні «улюб­лені фрази».

Був кадирівець, який нас зранку будив — гатив нам з РПГ у вікно, а на третій день ми вже його випередили і розбудили зранку.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

У старому терміналі. Фото: Віталій Горкун


«Аеропорт потрібно було тримати, але чому не розширили плацдарм?»

— Зараз для нас Донецький аеропорт уже як символ. Це насправді, тепер це розумієш, неймовірна річ, — 242 дні утримувати фактично нічим не захищені три приміщення. Люди тримали оборону під постійними мінометними й артилерійськими обстрілами, САУ. Танки били прямою наводкою.

Жодне приміщення такого не витримає. Жодне. А люди витримували.

Інше питання — чому не розширили плацдарм довкола аеропорту? Я солдат, я не генерал. Генералам, можливо, видніше. Але багато є запитань: чому так сталося? Чому втратили ключові позиції навколо ДАП? З «перемир’ями» цими також багато питань.



Сергій Галян — кіборг з першої шпальти «The Los Angeles Times»


Сергій Галян, студент-перекладач, який у жовтні 2014-го захищав Донецький аеропорт у складі 95-ї аеромобільної бригади. Інтерв’ю з ним у статті Сергія Лойка про захисників Донецького аеропорту потрапило на першу шпальту «The Los Angeles Times». Тоді про участь Сергія в обороні ДАП дізналася його мати, а от батько хлопця, полковник російської армії, від початку знав, де його син.

— Те, що відбувалося в Донецькому аеропорту, словами не передати. Це зовсім інший світ. Я туди приїхав необстріляний, а там стріляли з усіх видів зброї: із гранатометів, із АГС, із кулеметів, із мінометів і навіть з «градів». Найстрашніше, мабуть, — це танки.

Великим випробуванням було навіть туди просто доїхати. Фактично проривалися в аеропорт на бронетехніці дорогою, яку повністю прострілювали.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Сергій Галян


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Хлопці в Донецькому аеропорті трималися в повному оточенні. Коли я приїхав, у новому терміналі перший поверх був наш, другий наш, а на третьому були сепаратисти.

Я й так був у шоці від загальної обстановки, а коли дізнався, що над нами й під нами у підвалах — ворог і навколо будівлі в них позиції й усе прострілюється снайперами, це було дуже важке сприйняти.

Це важке випробування — усвідомити й прийняти, що відступати нікуди. Ти заїхав в аеропорт, весь час обстріли, і в цей час ти починаєш розуміти, що якщо, не дай боже, буде найжорсткіший сценарій, відступити, відійти ти не зможеш. Ти вийдеш за межі будівлі й тебе одразу «зніме» снайпер. І через цю безвихідь розумієш, що треба стояти по максимуму й звикаєш до обстрілів, до куль над головою.

Там усі розуміли, що треба стояти до останнього патрона, бо ніхто з тобою не буде церемонитися.


«Щоб не з’їхати з глузду, треба було навчитися тим жити»

— Нам хлопець один, якого ми замінювали, порадив, щоб не з’їхати з глузду, просто починати жити цією реальністю. Не сидіти в глухому куті, а піти зробити чаю, піти щось дізнатися, десь патрони піднести, комусь допомогти.

Інакше, якщо ти просто сидітимеш і накручуватимеш думки, тебе повністю охопить страх, а це добром не закінчується. Треба спробувати влитися в цю атмосферу, тримати позиції, виконувати завдання, підтримувати один одного. Цим треба жити, і тоді є шанс вижити.

Тож спочатку намагаєшся виконувати накази, а потім вже ця неможлива реальність стає буденністю.

Сховатися там фактично немає де. По тобі б’ють танкові снаряди, а ти просто притискаєшся до підлоги, бо немає жодного укриття — навколо тільки гіпсокартон.

Єдине, що нас трохи захищало, — це трьохміліметрова стрічка конвеєра для багажу. Ці конвеєри — металева конструкція заввишки до метра, яка пересувала сумки. От під нею ми й ховалися, відпочивали і спали. Але насправді ми весь час були напружені, бо під вибухами й осколками не дуже відпочинеш. Потрібно постійно бути в тонусі й розуміти, що від тебе залежить життя твоїх товаришів, так само як моє життя залежить від них.


«Кіборги — бо без сну, їжі, під обстрілами тримають оборону!»

— Коли я ще й не думав, що потраплю в аеропорт, ми переживали за хлопців, дивилися телевізор, і я тоді вперше почув про кіборгів. Коли вже опинився там, я зрозумів, чому ж їх так назвали.

Там живеш і дієш на адреналіні. Я харчувався, мабуть, раз на добу, щось вкусив, попив чаю з великою кількістю цукру. І не тому, що там часто обстріли, а просто їсти не хочеться. Я схуднув на 6 кг за 9 днів. Сну як такого теж практично не було. І ти розумієш, що твій організм працює в якомусь надзвичайному режимі, але ти при цьому нормально мислиш, ти воюєш, ти перетягуєш ящики зі снарядами. От тоді я зрозумів, чому назвали кіборгами.

У Донецькому аеропорті я зрозумів, що життя одночасно безцінне і, як кажуть, коштує півкопійки. Ось це насправді страшно. У звичайних обставинах люди цього не розуміють, і я цього не розумів. Жив собі й усе.

Ти ростеш, закінчуєш школу, далі університет, робота. Маєш народити дітей, збудувати дім, заробити на пенсію. А насправді життя людини — це ніщо, якщо проти тебе люди з автоматами і за ними немає закону. Вони що хочуть, те й роблять. Хтось не сподобався, то простіше проблему прибрати — і немає людини. Це найстрашніша суть цієї війни.


«Мама не знала, де я, але впізнала мене на фотографії Лойка»

— Мої друзі й викладачі знали, де я, і дуже переживали. Мама не знала. Вона думала, що я в Житомирі весь час. Я казав, що нас мобілізували, що ми сидимо в частині, а коли їхав в аеропорт, сказав, що їду на полігон і буду без телефону.

А потім буквально за три дні до відпустки вона впізнала мене по фотографії Сергія Лойка. Він приїздив до нас, фотографував, ми з ним розмовляли. Мама, звісно, була шокована. Але, слава богу, нам через три дні раптово дали відпустку, і я приїхав із великим букетом: «Мамо, я живий, я цілий, я на місці».

Лойка зацікавило те, що мій батько живе в Росії й служить у Збройних силах Російської Федерації. Я теж цікавився журналістикою, тож якраз розпитав його про цю справу, а він у мене взяв інтерв’ю. Потім воно опинилося на першій шпальті газети «The Los Angeles Times».

Я сказав, що ми з батьком спілкуємося, він переживає за мене, він знає, де я, і запитує, як я — чи живий, здоровий. Про конфлікт ми не говоримо. Він не воює, він на базі. Але я дуже сподіваюся, що, якби батько навіть і отримав наказ, він би не пішов у це «відрядження», як вони його називають.

Але все це, направду, настільки дико й безглуздо! У багатьох же стільки родичів на тій стороні. Прикро, що люди настільки піддаються пропаганді. Можна ж брати новини з інших джерел, і можна оцінювати інформацію адекватно.

Грудень—січень

«Наших хлопців не розпинали, а вішали», — захисник аеропорту «Дєд»


Леонід Станчук із позивним «Дєд», боєць окремого 90-го батальйону 95-ї аеромобільної бригади, захищав Донецький аеропорт взимку. «Дєд» розповідає про те, як сепаратисти порушували перемир’я, про обстріл танками та про те, як бійці «Правого сектору» прикривали військових:

— Ми зайшли в Донецький аеропорт 30 листопада. У терміналі й на вежі ми були до 20 січня. Наш підрозділ вийшов за межі аеропорту тоді, коли командування ухвалило відповідне рішення.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Леонід Станчук, позивний «Дєд»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Пам’ятаю усе за той період. Що відбувалося? Бойові дії. Яким чином? Та по-різному. Кожен день були штурми, бойові дії. Найяскравіше пам’ятаю найсумніше — поранення друзів і найекстремальніше — обстріли танками. Танки гатили по приміщеннях, де ми перебували. Це не забути.

— Мій підрозділ був на вежі. Коли трохи затихало, ми спускалися на летовище, оглядали і вежу, і прилеглу територію для нашої безпеки. Коли бойові дії відновлювалися, хоча вони, скажемо так, і не припинялися, але коли сильніші бойові дії починалися, усі назад поверталися, у вежу, займали свої позиції.

Ми не могли точно оцінити оснащення, яке було в бойовиків. Візуально така ж зброя, як і в нас. Вони мали достатню кількість кулеметів «утёс» російського виробництва. Це крупнокаліберний кулемет, схожий на наш ДШК (крупнокаліберний кулемет 12,7 мм. — Ред.), але модернізований. Та й усе їхнє озброєння було краще, бо сучасніше.

У нас були снайперські гвинтівки СВД, а вони теж їх використовували, але з більшою прицільною дальністю. І на «дуелі» наш снайпер їх не міг дістати, а їхній нас спокійно діставав. Користувалися вони ще розривними кулями у крупнокаліберній снайперській гвинтівці — у нас таких не було. Якщо куля влучить, наприклад, у віконний чи дверний проріз у приміщенні, то розривається.

Тож ми озброєння мали достатньо, але гіршої якості.


Нині Донецький аеропорт — це плацдарм для наступу

— Утримання Донецького аеропорту 242 дні не було марним, як і не марні жертви за нього. Це плацдарм, на якому нині закріпилися бойовики і російські війська. І це вже плацдарм для наступу на ті ж Піски, Водяне, Опитне.

Але ми не могли його утримувати, бо все було вщент зруйноване. Не було більше можливості тримати оборону цього об’єкта. То була вимушена міра — відступити. І звідти бійці лише трохи відійшли за летовище, щоб можна було укріпитися.

— Я виїжджав на ротацію через блокпости сепаратистів. На той момент підполковник Олег Кузьміних приїхав за нами на вежу на «КамАЗі». Туди сіли декілька людей і з ОБСЄ, і представники російських військ. Ми під’їхали до блокпоста. Там були журналісти російських ЗМІ. Я бачив «Моторолу» — він близько стояв, якісь репліки кидав.

Звісно, було образливо. Усі наші переживали. Але ми розуміли, що є Мінські домовленості.

Та коли сепаратисти просили перемир’я на дві-три-чотири години, ми дотримувалися, а вони — ні. Самі ж просили і самі ж підло його пору­шували.

Як це відбувалося? Їхнє командування зверталося до нашого командування. Просили на дві-три години дати команду, щоб не було військових дій. Коли починалися години так званого перемир’я і ми не відкривали вогонь, вони, навіть не ховаючись, проводили ротацію. Поранених забирали й убитих вивозили. І як тільки все, що їм потрібно, зробили, одразу відкривали вогонь, хоча ще обумовлений час не закінчився.

Те, що хтось каже, що на війні все робиться як робиться і не виконуються якісь команди, — неправда це все. Усе роблять по команді. Є команда стріляти — стріляємо, команда не стріляти — не стріляємо.

Коли було перемир’я і ми його дотримувалися, але нас обстрілювали, ми виходили по зв’язку на командування і говорили, що нас обстрілюють. Якщо щільним вогнем, то ми доповідаємо і чекаємо команди. Зазвичай була команда відповідати і ми придушували їхній вогонь.

Було холодно. Вода замерзала, їжа замерзала. Були такі маленькі газові горілки, на яких розігрівали і воду, і їжу. Але то таке, то солдатські будні.

Туди волонтери не могли заїхати. До нас під’їжджали так звані «Ластівки», як ми їх називали. Це БТР, командуванню яких ми замовляли, що нам потрібно: чи воду, чи їжу, чи бензин для розігріву чи для переносних станцій живлення. Усе підвозили у достатній кількості. Бували збої, як на війні, але всього вистачало.


«Бійці “Правого сектора” стояли з нами пліч-о-пліч»

— У «Правому секторі» геройські дівчата і хлопці, велике їм спасибі, що прикривали. У той час, коли ми були в аеропорту, із нашими БТР під’їжджали бійці «Правого сектору» і з нами пліч-о-пліч стояли. Якось приїхав їхній боєць Яшка. Маленький такий, сам по собі емоційно заряджений. Він казав: «Комбат Чорний дізнається, що я тут, — голову відірве».

Вони молодці, вони дуже багато допомагали. Я про «Правий сектор» і саме тих, кого я бачив, можу сказати, що це героїчні, порядні люди, які вміють воювати.

Зброю їм не віддавали, а боєприпасами допомагали. У них зброя поганенька була. Боєприпасами, якими вони просили поділитися, ми ділилися, бо ж робили одну справу. Вони дійсно нас захищали і ті ж Піски тримали.

Був випадок, що хотіли побачити снайпера, де він є, бо не могли вирахувати його позицію. То хлопець з «Правого сектору» встав, присвітив себе ліхтариком і каже: «Ось я, ось я, стріляй».

Наших хлопців не розпинали, а вішали. Було таке, коли терористи зайняли старий термінал, а наші відійшли на новий. На старому терміналі вони повісили одного нашого і двох своїх. Вони навіть своїх повісили, — мабуть, щоб настрахати нас.

У полон наших багато потрапило. Кулеметника Ігоря Брановицького з нашого підрозділу катували, а потім сам «Моторола» його застрелив — добив.

Хлопці розказували, що терористи зразу питали, де кулеметник, і сказали, що він «двохсотий». Ігор себе тримав гідно. Вони його побили так, що був як холодець, а «Моторола» уже добив.

Втрачати бойових товаришів — це взагалі дуже страшно. Навіть інколи поранення, хоча і незначні, — на них дуже страшно дивитися. Бо ж страждає людина, яка вже стала тобі рідною.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Про всіх хлопців, з якими воював, можна розказувати як про героїв. Бо ні один не злякався, не відійшов назад, не втік, не сховався, десь не пересидів. Особливо Олексій Панченко, який загинув біля вежі.

Він був мужній, освічений. Він у Черкасах обіймав посаду в одному з департаментів адміністрації і пішов воювати, захищати Вітчизну. У мирному житті весельчак, добродушний, щирий, суцільний позитив. А в бою такий мужній, відчайдушний, просто змінюється людина. Про всіх моїх товаришів можна таке сказати.



«Ця війна й оборона аеропорту сформували “чоловіче” покоління», — «Динамо»


Олексій із позивним «Динамо», боєць 93-ї бригади, обороняв Донецький аеропорт 12 діб у грудні 2014 року. Він розповідає про те, як разом із двома товаришами повісив прапор на новому терміналі, та про те, чим загрожував проїзд через блокпост сепаратистів:

— Я дизайнер ландшафту. Працював на Рубльовці (елітний район на захід від Москви з найдорожчою в Росії землею та дачами, резиденціями. — Ред.). Звільнився і пішов воювати. У мене батько, мама, дві сестри. Мама в мене росіянка, вона за Росію, а тато — великий патріот України.

Я чув, як ті, хто повернувся з аеропорту, казали, що побували в пеклі. А я так не вважаю. Нам просто трохи пощастило, бо тоді з 9 по 15 грудня було перемир’я. Хоча, звісно, були дні, коли було дуже гаряче. Ми в такі дні у туалет ходили на колінах. Ховалися всі за бетонну колону. І їли ми менше, щоб до туалету не бігати.

Скажу чесно, аеропорт був настільки замінований, що навіть після закінчення війни його ніхто не розмінував би. Сапери там зробили цілі мінні композиції. А інакше як воювати? Техніки в нас немає, БМП — гнилий. Нам не потрібні були «Оплоти», нам би хоч «Булати».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Боєць 93-ї бригади Олексій, позивний «Динамо»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Про прапор над новим терміналом

— Ми вішали з хлопцями. Ідея була Боді, хлопця з 3-ї роти. У нас був наряд з сьомої ранку до дев’ятої вечора на пості «Ромео». Цей пост найбільше обстрілювали.

Раніше з боку вежі десантники вже повісили прапор, але під кутом. Ми хотіли сфотографуватися. Взяли з собою десантника, лейтенанта «Халка», бо він знав, де там розтяжки, аж дивимося — на даху ще один прапор лежить. Великий такий прапор на металевій палці.

А на старому терміналі сепари повісили прапор Новоросії, тож у нас з’явилась ідея навпроти їхнього прапора повісити наш. Нам хотілося, щоб вони бачили кожного ранку український прапор. От ми добігли, знайшли дріт і прив’язали прапор. Одразу по нас почав стріляти снайпер і прострілив мені черевик.


«Після Іловайська ми вже розуміли, як ризикуємо через “домовленості”»

— Нас повинні були забрати зранку, але не змогли домовитись про коридор. Приїхали за нами, коли вже темніло. Домовились із сепаратистами, що ми виїжджатимемо з одним зарядженим магазином в автоматі, тобто 30 патронів. Усі інші магазини повинні були бути пустими. У мене було два магазини від БПК по 45 патронів, то я поділився з другом. Вивозили нас у супроводі двох машин ОБСЄ — трьома «КамАЗами». У двох із них були десантники, а в одному — ми.

Коли ми проїжджали повз «пожежку», нас почали обстрілювати й всіляко провокувати. Кричали до нас не російською. Згодом нас зупинили. Під’їхали два джипи. З одного вийшов «Моторола» з журналістами «Life News». Було страшно, що нас розстріляють. Але командири поговорили, і ми на спущених колесах доїхали до Авдіївки.

Але, знаєте, краще виїжджати по-бойовому, ніж ось так. Після Іловайська вже всі зрозуміли, як сепаратисти вміють «тримати слово» під час домовленостей. Не хотілося помирати по-тупому. Та обійшлося.


«Ця ситуація формує чоловіче покоління»

— У моїй роті разом зі мною воювали ті, кому є що втрачати. З точки зору обивателя вони мали б іти на фронт в останню чергу, бо в них усе є. У нас, наприклад, «Кліщ» працював на телеканалі «Інтер», у «Свояка» є своя фірма в Києві, а у Олега — своя танцювальна студія в столиці. Ці люди знають, за що воюють.

Узагалі, вся ця ситуація формує нове чоловіче покоління. Війна знімає з чоловіків усю зайву шкіру, показує, хто ти насправді: сміливий чи боягуз, надійний чи не дуже, зрадник чи друг. Я вірю, що з цієї війни, і з оборони аеропорту зокрема, вийдуть мужики, які наведуть лад у цій країні. Війна знімає відчуття недомовок. Ми наведемо порядок. Це я вам обіцяю.



«Вони використали перемир’я, щоб підірвати аеропорт», — «Запал»


Олександр Берещук, сержант 90-го штурмового батальйону Збройних сил України з позивним «Запал», був у Донецькому аеропорту з 12 по 30 грудня 2014 року. Він розповідає, як сепаратисти штурмували новий термінал, про «братство кіборгів» та про те, чим, на його думку, може закінчитися наступ бойовиків.

— Ми приїхали 8 листопада на місце дислокації до Костянтинівки, облаштувалися й 3 грудня вже виїхали в Піски.

Їхали ми «весело» — при 17 °С морозу на БТР. Ну нічого, усі доїхали, слава богу. Один пацан, правда, зняв рукавиці й обморозив пальці, а так усе нормально. І звідти перша група виїхала до аеропорту на День української армії — 5 грудня, а друга виїхала з 6 на 7 грудня.

Я був у третій групі, і ми мали виїжджали з 8 на 9. Аж тут дають відбій, бо ж ніби має бути перемир’я. То нас трохи притримали, а тоді вже, 12 числа, ми перші заїжджали на «Уралах» по тому так званому зеленому коридору. А там були «Гіві», «Моторола» — верхівка їхніх банд. У нас був наказ не стріляти, бо типу «перемир’я». Нас зустріли представники ОБСЄ й провели в аеропорт. Боєприпаси не забирали — от вже після нас хлопцям не дозволяли завозити БК.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Олександр Берещук (позивний «Запал»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Нашим завданням була в основному оборона. Спочатку ми взагалі не відстрілювалися, просто ховалися за «постами». Але коли через п’ять днів залетіло з РПГ у наш «штабік». Ми там ночували, а снаряд «прошив» стінку, то нам уже дали «добро» трохи відстрілюватися. А до того вони вже виходили напряму й стріляли по нас. То ми одного гранатометника вирахували й положили. Після того вони вже так не виходили на відкритий простір. Це було в новому терміналі.

Коли ми заїхали, то старий термінал був уже зайнятий терористами. Його вже більше не можна було тримати, бо там упало перекриття. Тож скільки б там наших людей не було, до них можна було непомітно зайти й усіх закидати гранатами. Тому старий термінал здали.

Наша перша група кілька днів була без води. Вони збирали дощову воду — те, що з панелей крапало, — очищали таблетками й пили. А на другому поверсі й «трупаки» були. Ми так і казали — «вода з трупаків».


«Ми там були як сліпі коти, практично всліпу відбивалися»

— Перші п’ять днів дуже страшно було. Наступні п’ять можна було з глузду з’їхати через ті постійні обстріли. А потім, правда, вже ходили на пости як на роботу. Були такі пости, що треба було 40 м пройти по лінії вогню. Кожен день треба було туди й назад двічі пройти, бо ми двічі на добу заступали.

Уночі ми ходили без ліхтариків, «на темну». Перші дні трохи блукали, а потім звикли. Вважайте, ми там були як сліпі коти. Хоч допомагало, що по одному тепловізору було на кожному посту від волонтерів. А терористи лазили в спеціальних костюмах — таких, що лише дві точки було видно.

От кіт — вдень повністю його силует видно. Уночі ж, якщо на нього посвітити, то тільки очі блищать. А ті точки — ні. Та ясно ж, що там російська армія — «специ».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Знищена техніка на території ДАП. Кадр із трейлера фільму Радіо Свобода «Аеропорт Донецьк»


Важливість аеропорту була в тому, що в них втрат було 8:1 або навіть 10:1. Ясно, що при обороні менше втрат, ніж при наступі. Коли ми тримали аеропорт, то бувало, що їх по 250 чоловік ложили за бій, бо вони йшли тупо чи п’яні, чи накурені. Вони йшли напролом. Але вони йдуть, ми стріляємо, один падає, інший його переступає та йде далі на повний зріст. Чого вони так йшли, я ж не знаю. Таких три атаки було, з 6 на 7 грудня й десь 19 чи 20 числа.

Снайпери працювали по колонах, розраховували на рикошет. Уночі виходили на пряму наводку автоматники. Десь хтось щось прикурив, засвітив, і вони прострілюють. Якось я теж раз так попав. Щось 4-й пост там засвітив, і нас стало видно. То чотири трасери пройшли з лівого боку. Ми з напарником — урозтіч, він в одну сторону, а я в іншу — під транспортер. І між нами одразу так: «Вшу-ух».

Я впав під транспортер, а за 5 м поворот, щоб можна було сховатися. І я рачкую до того кута, кулі свистять, а я думаю: «Хоч би в задницю не попало». Швидко так заліз я за той кут.

Тоді це вже було смішно навіть. Бо після 10 днів уже обстріл з гранатометів сприймався як звичайна річ. Сидиш, куля — клац в колону, а ти думаєш, що так і має бути.


«Ми перші не починали стріляти»

— Коли вони вже внаглу почали по прямій гатити, то ми відстрілювалися, бо не було вже куди далі діватися. Якби ми взагалі не стріляли, то вони би прийшли й практично нас всіх там положили. А формально в цей час було перемир’я.

Уже танки почали виїжджати й стріляти по вежі. А 19 чи 20 грудня ми їм там дали, що все почало горіти, пожарки приїхали, і вони кричали нам, махали: мовляв, не стріляйте. Тож, поки ми там були, танки більше не виїжджали, тільки такі сутички були — «стрілкотня».

Люди питають: «За що ти там борешся? За Порошенка?» Але ми йдемо туди не за Порошенка, а за своїх дітей, щоб вони не бачили тих обстрілів і тільки мирне небо було над ними.


«В аеропорту атмосфера така — там усі браття»

— Важко нам. Дуже морально важко. Ми там сидимо й дивимося в ствол, а сюди приїжджаємо, а тут долар до 40 з чимось росте. На гражданці зараз можна з глузду з’їхати через зростання цін, через весь цей бардак.

Але то таке. Ми вже пройшли фронт, ми вже все знаємо, як має бути. Ми вже не налякані. Ми спокійно верталися з відпустки. Я б міг іще з ногами (Олександр застудив коліна. — Ред.) лягти після аеропорту в госпіталь і не поїхати туди знову, але я поїхав, бо треба пацанів міняти.

В аеропорту атмосфера така — там усі браття, розумієш?! І якщо хтось з нас не поїде й товариша не поміняє, то той може й від переохолодження там загинути чи від слабкості. Людина виснажується там дуже.

Це ж не те що вийшов, покурив собі, нормально поїв, погуляв. Там живеш у постійному напруженні, весь час слухаєш. Постійно під обстрілами, ти спиш і слухаєш. Ти взагалі нормально не можеш спати там. Це те саме, що ми сидимо зараз, спілкуємося, а он там сепари по нас стріляють. Було ж так, що 40 м, 20 м була відстань один від одного. Їхати туди нам треба було.

І якщо вже цей аеропорт не потрібний став, то треба було всіх звідти забирати.

Ми коли їхали туди, то нам вище начальство казало, що той аеропорт не потрібний як стратегічний об’єкт, бо з навколишніх селищ прострілюється злітна смуга й там літак не сяде. Але це було для нас як виклик — як честь і гідність — поїхати й утримувати цей об’єкт. Це ніби обов’язок кожного з нас був  пройти аеропорт.

А вони то перемир’я використали, щоб дослідити наші пости. «Специ» у тих костюмах зайшли в підвал і замінували колони.


«Вони стягують танки, важке все стягують, а ви їх не чіпайте!»

— Яке це перемир’я?! Таке, як зараз. «Перемир’я» на папері, а вони обстрілюють. Наших «двохсотих» менше, звичайно, слава богу, але треба, щоб їх зовсім не було. Але ж зараз є і «двохсоті», і поранені. То яке це може бути перемир’я? Вони стягують танки, важке все стягують, а ви їх не чіпайте!

Бачить артилерія, як іде колона танків, але отримує наказ: «Не стріляйте, бо в нас перемир’я». Та якби ці колони розстріляли одразу на місці, вони б сюди не дійшли й менше було б жертв.

А так ну що? Наступати туди немає як. Артилерія працювати не може, бо густонаселені райони. Чого вони тримаються до цієї пори? Бо там село на селі, город на городі. Ми ж не будемо рівняти із землею ті міста, щоб вибити їх звідти. Тож хіба чисто спецгрупами працювати.

Звісно, якби росіяни не ввели свої війська, то все закінчилося б іще минулого року в серпні. Тоді хлопцям лишилося 7 км до російського кордону дійти.

Звичайно, що таке «перемир’я» вже всім набридло. Одні ті самі позиції, ні туди ні сюди. Але якщо наступати, то може початися Третя світова війна. Путін же не захоче програти. Він робить усе так, щоб він типу у виграші залишився.

Оце ж танків своїх в Україну насунув, бо хоче показати, що ми злякалися й віддали ці території. Не буде такого! Ніхто не злякається! Ніхто не відійде, бо позаду наші діти, наші мами, наші батьки й діди. Ніхто не відступиться.

І якщо він почне наступ, то точно ми будемо пити львівське пиво на Красній площі.

Наші пацани настроєні серйозно: якщо дадуть «фас», то всі підуть. І я так думаю, що ці, які не хочуть зараз призиватися, ховаються від повісток, вони бачать, що це вже рік тягнеться  стоїть на місці, і ніхто прямо війни війною не називає. Ясно, що треба йти вчитися на полігони, якісь навички необхідні всім здобувати. Але якби зараз визнали пряму агресію — а вона ж є, ця пряма агресія росіян, — то я даю вісімдесят відсотків, що ті, хто зараз не хочуть йти, вони б пішли, розумієш?! Правда має бути.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Аеропорт з повітря, кадр із відео, відзнятого дроном «Армії SOS» 15 січня 2015 року


Просто всім набридла оця «політика». Дебальцеве здали. Скільки там пацанів лягло! Треба було вчасно виводити. А так здали, і скільки втрат вийшло!

Так само аеропорт. Коли вони вже вийшли напряму лупити з танків! Нашим не можна стріляти по танках, а ті стоять, стріляють, бо знають, що наші стріляти не будуть, бо перемир’я. Щоб їм відповісти, то це треба було в штаб АТО звертатися, штаб АТО в Києві. Потім, поки звідти назад передадуть наказ, то ті танки вже відстрілялися й поїхали. Їх уже нема, розумієш?


«Ми не за пільги воюємо, не за гроші, а за свою землю»

— Що запам’яталося? Війна, війна. Як можна запам’ятовувати снаряди? Оці обстріли? Або як сепари «двохсотого» забирали. Ліпше б вони його не забирали, і наші не гинули, а всі були живі й жили собі спокійно. Але ж вони… Війну ліпше не запам’ятовувати, її ліпше забувати.

Я поїхав у відпустку й 19 січня приїхав. А 22 січня ми мали заїжджати знову в аеропорт. Але вже не заїхали. Наш комбат потрапив у полон. І ми молилися за наших пацанів, а там було багато «трьохсотих», і в полон багато потрапило. Бо знову ніби домовилися про зелений коридор для вивозу поранених, а вони не дали коридор, а забрали в полон.

Зразу сказали, що кіборгів взагалі не будуть міняти, але я знаю, що є випадки обміну. Зараз 10—12 наших пацанів там у полоні. У нас є свої позиції, зараз, я думаю, це вже не секрет, що це Водяне, Піски, Авдіївка, і наші хлопці бачили, як вони там бліндажі копають. Вони досі там у полоні.

Далі я не знаю, чи треба казати, чи ні. Але ладно. Захват аеропорту стався, бо 80-ка — вони загубили рацію чи, коли вони їхали, у них її забрали при обшуку. Тож сепаратисти знали всі позиції, які пости, що бачать і не бачать. Бо коли там спілкуєшся, то взагалі не треба казати, що я, наприклад, «той кут не бачу». Якщо не бачиш, то треба попросити, щоб другий пост подивився, лізе там хтось чи ні. А вони почали говорити: «Там я не бачу, а там бачу». І виходить, що сепари цим скористалися.

Ми, бувало, якщо не бачиш, а щось почув, то кільце витягнув, «мохнатку» туди викинув — так спокійніше, бо боєприпасів там хватало. Я певен, там іще, після того підриву, залишилось стільки, що мама не горюй. Тож треба було просто зайвий раз перестрахуватися й менше говорити, менше говорити.

От кажуть, що в учасників АТО чи бойових дій «льготи». А нам пільги ці ваші не треба, нам треба, щоб наші діти жили без пільг — нормально жили, щоб нормально себе почували у цій — нашій країні. Щоб ніхто не приходив і не казав: «У тебе хороший бізнес, якщо не віддаси, то завтра будеш труп». Щоб такого не було, як починалося при Януковичі. Розумієш?! От що ми хочемо!

Нам не треба купу грошей. Це що, не ясно, що людина за гроші чи пільги під кулі не полізе? Не за «льготи» йдуть воювати, люди йдуть захищати країну свою. А це тупцювання на місці, недомовки й брехня дуже дратують.



«Ми говорили російською, а стояли за Україну, і мова нас не розділяла», — «Барин»


Микола Тихонов, офіцер «Карпатської Січі» з позивним «Барин», пішов вою­вати добровольцем. У Донецькому аеропорту він зустрів новий 2015 рік і православне Різдво. Розповідає про те, як утримували позиції, як обговорювали книжки та улюблені опери під час чергування, а також про те, що бійцям добровольчих батальйонів свою участь у боях за аеропорт доведеться доводити хіба що в суді.

— У Донецький аеропорт я потрапив як офіцер добровольчого батальйону «Карпатська Січ». Я був головою Оболонської районної держадміністрації в Києві, був обраний туди відразу після Майдану. Я є координатором руху «Громадянська справа», а весь наш рух активно брав участь у Революції гідності.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Микола Тихонов, офіцер «Карпатської січі», позивний «Барин», перед «новим» терміналом ДАП


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Дорога до нового термінала Донецького аеропорту. Позаду ще ціла вежа. 30 грудня 2014 року. Фото: Микола Тихонов


Коли почалися ці події на сході України, я просто не міг залишитися осторонь. Я спочатку поїхав добровольцем у Піски, потім потрапив у Донецький аеропорт. Там і Новий рік зустрів, і Різдво. Вже тоді Донецький аеропорт був переднім краєм оборони. Туди багато хто хотів потрапити, вважали за честь взяти участь в обороні аеропорту.

Аж не віриться, що я там був. Коли ми виходили звідти, десь 12 чи 13 січня 2015 року, диспетчерська вежа ще стояла.


«Аеропорт утримували з власної волі не кіборги, а звичайні люди»

— Захисників Донецького аеропорту спершу росіяни, а потім донбаські сепаратисти назвали кіборгами. Насправді ж це звичайні люди, просто надзвичайно сильні духом і дуже патріотично налаштовані.

До цього порівняння чи назви — кіборги — я скептично ставлюся. Там були звичайні люди. Але люди, які прийшли туди з власної волі. Усі, хто там був, були добровольцями, бо самі визвалися поїхати в аеропорт.

Я не кадровий військовий, ми там були як добровольче угрупування, не маючи офіційного статусу, але навіть військові, навіть ті, хто міг формально отримувати накази, вони їхали в аеропорт на ротацію не з примусу, а свідомо.

Там були і мобілізовані, і кадрові військові, і бійці добровольчих підрозділів, але більшість із них, навіть не дуже уявляючи, що там реально відбувається, вирішили для себе, що хочуть туди потрапити й воювати проти бойовиків і російських кадрових військових.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Підготовлений до бою запас гранатометів всередині нового термінала. Фото: Микола Тихонов


Для мене взагалі Донецький аеропорт став більше навіть символом відтворення наших славних військових традицій, — можливо, іще козацьких. І там я переконався, що дійсно «козацькому роду нема переводу». Ті, хто пройшов через Донецький аеропорт, ніби пройшли таке метафізичне перетворення. Вони зрозуміли, що ми можемо оборонятися і перемагати.


«В аеропорту люди діяли, перемагаючи страх»

— Звісно, було б неправдою, якби я сказав, що не було такого, коли боявся, чи не було ніяких ситуацій, про які не хочеться згадувати. Страх був, але в якийсь момент, до мене це прийшло на третій день, — усвідомлюєш, що нічого не зміниться на краще від того, буде людина боятися чи не буде, тож треба діяти. І люди діяли!


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Стан металевих конструкцій свідчить про щільність вогню, який вівся по кіборгах. Фото: Микола Тихонов


І, до речі, що я помітив: на війні немає атеїстів, як це не дивно. З нами був військовий капелан, розмови ми з ним вели різні. Пригадую, коли ми на посту сиділи, то почали говорити, хто які любить опери. Я сказав, що «Тоску» люблю, це моя найулюбленіша італійська опера. А він якісь інші опери назвав. Ми й про книжки говорили. Наш капелан виявився поціновувачем фантастики, зокрема Роджера Желязни «Князь світла». Я теж дуже люблю саме цю книжку.

Узагалі, там абсолютно різні люди зібралися і за фахом, і за освітою, але мова, смаки, різниця в освіті нас не розділяла. Переважно ми говорили російською мовою, але ми були свідомі того, що ми тут за Україну, її народ, мову й культуру, і більшість з нас готові були вистояти й перемогти чи то всі разом загинути.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Щоб не було протягів, прострелені витяжні труби заклеювали скетчем. Фото: Микола Тихонов


От, наприклад, героїчний хлопець з позивним «Борода». Він з 93-ї окремої механізованої бригади, а ми були як добровольці відряджені до 93-ї бригади. Коли була ротація і ми поїхали з аеропорту, то «Борода» свідомо там залишився, хоч мав повне право поїхати. Він залишився ще на одну ротацію, щоб навчити новачків, які приїдуть. Він сказав: «Я досвідчений воїн, і при нинішньому загостренні протистояння якщо заїдуть хлопці, то хто їм більше допоможе, ніж я?» («Борода» потрапив у полон і в середині лютого був звільнений. — Ред.)


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Перший поверх нового термінала. Фото: Микола Тихонов


«На новорічні свята вода замерзла. Ми робили фугаси»

— На новорічні свята замерзла вода, і ми її не могли довго розтопити. Спали ми в перервах між обстрілами просто біля стін, точніше, біля того, що від стін залишилося. Вони були пошматовані снарядами і кулями, вітер з морозом гуляв і свистів.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Замерзла вода. Фото: Микола Тихонов


Я стояв на позиції «Їжачки». Ми працювали в саперно-стрілецькому напрямі, тобто підривали у випадку штурму противника мінні поля і блокували вихід з підвалу, де бігали сепаратисти. Саперну спеціальність я, до речі, уже в аеропорту опановував. На Новий рік допомагав саперам, ми робили фугаси з протитанкових мін, з’єднували їх по дві й опускали в підвал, закидали розташовані там російсько-сепаратистські групи.


Про командирів і генералів

— Коли я тільки потрапив у новий термінал Донецького аеропорту, то мене здивувало, що нами командував солдат. На жаль, цей героїчний хлопець загинув. То була його друга ротація в аеропорту. І коли його запитали, де ж офіцер, він відповів, що формально мав бути офіцер, лейтенант, але він, щоб не їхати в аеропорт, сам себе поранив. Можливо, це й на краще. За таких обставин з’являються люди, які готові взяти на себе відповідальність та знають, що робити. Той солдат міг би дати фору багатьом офіцерам.

А взагалі, тоді командиром був капітан Збройних сил України Олександр Скиба, я його добре знаю. Він контролював оборону повністю. Чим ближче до передової, тим нижчі чини і менше офіцерів та командирів. Реальним керуванням займалися люди, яким довіряли.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Церква і кладовище, звідки противник вів найщільніший вогонь (позначені червоною стрілкою). Фото: Микола Тихонов


Узагалі, я теж лейтенант формально, я закінчив військову кафедру. Тож коли потрапив наприкінці листопада в Піски, мене призначили очолити бійців. Але я розумів, що не маю військового досвіду. Я — радіоінженер, зв’язківець, тому сказав, що буду робити те, що справді вмію. А безпосереднім командуванням і керівництвом буде займатися хлопець, який хоч і набагато молодший за мене, але більш досвідчений тактик, мій друг.

Після аеропорту ми маємо «касту» офіцерів, які не мають високих чинів, але довели свою професійність у найважчих випробуваннях. І це не тільки офіцери, а й представники сержантського складу, бійці, які здатні виконувати офіцерські функції, їх і треба призначати командирами.

Було б добре надавати більш широку відповідальність офіцерам, які набули бойового досвіду і довели, що здатні правильно командувати. А так у нас є багато офіцерів, високих чинів, полковників, які фактично нічого не роблять і не здатні щось робити. Є запитання й до Генерального штабу. А що казати про тих найвищих чинів, які 23 роки знищували цю армію, а тепер вдають, що вони нею керують! А є ж і прямі агенти Кремля.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Основна бойова позиція підрозділу Миколи Тихонова. Далі за нею — старий термінал і ворог. Фото: Микола Тихонов


От я вам наведу один дуже показовий приклад. Начебто непоганий офіцер, лейтенант, який тільки підійшов до виконання обов’язків, потрапивши під ворожий вогонь, не зміг себе опанувати, а відповідно і керувати, тому був відсторонений від офіцерських обов’язків. У цьому випадку причиною був страх. Людина іноді не знає межі того, що може виконати, а що не може, поки не потрапить в екстремальну ситуацію. І вже в цій ситуації проявляється здатність діяти адекватно в стресових умовах.

Був випадок, коли до нас приїхав зі штабу АТО полковник з інспекцією. Під’їхавши до Пісків, він сказав: «А тут що, стріляють?» Ми відповіли, що так. І тоді цей полковник сказав: «Та у вас іще все нормально, розвертаємося і їдемо далі». Були й такі випадки… Не вірю, що з тих 60 тисяч осіб, які за статистикою становлять нашу армію, не можна відібрати адекватних людей, здатних замінити штабних полковників, офіцерів, які ніколи в житті цю війну не бачили, а, навпаки, обкрадали армію.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Микола Тихонов з котом на прізвисько Сепар, який жив разом із кіборгами під обстрілами. Фото: Микола Тихонов


Щодо Донецького аеропорту багато питань. Наприклад, чому Віктор Муженко приїхав у Водяне, відсторонив керівництво 93-ї бригади від керування операцією в аеропорту і сам почав керувати, не розуміючи навіть місцевості, на якій проводять операцію?! У результаті поклав багато хлопців, багато потрапило в полон.

Можна було відвести бійців з позицій нового термінала або робити наступальну операцію. Якщо він керує Генштабом, то нехай не втручається в оперативну діяльність та не береться за вузьку ділянку порівняно з усім фронтом, таку як Донецький аеропорт. Просто подія була розкручена і він хотів пропіаритися та заробити певні репутаційні бали.

Треба виявляти ці помилки не для того, щоб когось покарати, а для того, щоб змінювалась якість керівництва.

Офіцер має бути вольовою, сміливою людиною, вимогливою до себе. Я бачив, як офіцери панікували. Це, напевне, найстрашніше, що може бути: безлад в радіо­ефірі, крики, розгубленість. Навіть у найкритичніший момент, якщо зберігати спокій і ясність дій, то можна вийти практично з будь-якої ситуації з мінімальними втратами, а з панікою можна втрапити в халепу там, де її і близько не передбачається.

Недаремно ж кажуть, що офіцер, який втікає у час війни, під час боїв викликає паніку, а у мирний час — сміх. Саме страх і паніка є найбільш заразними, вони дуже відчуваються.

У Донецькому аеропорту мені теж було дуже страшно, але не можна цього показувати. Ми не маємо права демонструвати один перед одним страх. У найважчі моменти потрібно підтримувати і жартом, і посмішкою. Коли людина випромінює впевненість, то і всім іншим відповідно набагато легше.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Дорога додому. 6 січня 2015 року. Фото: Микола Тихонов


Про статус для добровольців

— Я після прибуття із зони АТО прийшов у військкомат, зробив доповідь військовому комісару, що я, такий-то, був там. Він вислухав і подякував. До честі нашого військового комісара (Оболонського району міста Києва. — Ред.), він знав, де ми перебуваємо, і навіть допомагав нам, добровольцям, матеріально.

Але він сказав: «Ви розумієте, що законних підстав щодо вас немає». У них, мовляв, немає підстав визнати добровольців учасниками військових дій, допоки вони не перейдуть у підпорядкування Міністерства оборони, а дехто перейшов у підпорядкування Національної гвардії, тобто МВС. Закон кваліфікує добровольців як членів угруповань, які мають зброю.

Ми з хлопцями жартували на цю тему, що нас можуть кваліфікувати як звичайне злочинне озброєне угруповання, тому що захищаємо Україну без статусу. З тих розмов, які я чув від військових, котрі перебували в аеропорту, то в них це простіше: вони за наказом виїжджають на певну ділянку зіткнення, отримують статус учасника військових дій. Там у них є певні пільги, наскільки я знаю, по комунальній оплаті й у випадку поранення їм надають допомогу. Добровольці нічого цього не мали і не мають. Ми думали про шлях, яким чином бійці добровольчих батальйонів могли б довести свою участь у бойових діях, і дійшли висновку, що через суд. Маємо, мабуть, готувати позови до суду, і суд має визнати факт нашого перебування на фронті.



«Війна за домовленостями — це ганьба. Нас пропускали як мішені», — «Шерлок»


Сапер «Шерлок» у Донецькому аеропорту перебував з 30 грудня по 15 січня. Кіборг розповів Радіо Свобода про московський та вологодський акцент бойовиків, про штурм нового термінала, про бойові пости і своє поранення, про побут кіборгів і волонтерську допомогу.

Хтось зверху домовився з сепаратистами, щоб ротації проходили без втрат. Але війна за домовленостями — це ганьба. Дорогою до аеропорту нас супроводжувала бронетехніка сепаратистів, колону зупинили на мосту, почався обшук. За домовленістю нам дозволялося мати три порожніх магазини і один заряджений. Усе, більше нічого. Усі щось ховали — хто гранати, хто патрони. Ми з хлопцями зашивали в бушлат детонатори.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Сапер із позивним «Шерлок»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Накази з класичним московським акцентом віддавав військовий, у нього був значок «Поліція ДНР», але він такий же донеччанин, як я — балерина. Хлопчина, мало не школяр, поплескав мене по руках, по ногах і нічого не знайшов. Бронетехніка сепаратистів супроводжувала нас до самого аеропорту. Біля нового термінала нам дали півгодини на розвантаження, ну а потім уже почалися обстріли.

Коли ми заїхали, нам показали штаб. Він же був і спальнею. Бетонна підлога, кілька брудних картонок, якийсь старезний каремат. Людина може до всього звикнути, якщо відступати нікуди. Ми контролювали новий термінал, а в старому і всіх прилеглих будівлях були сепаратисти. Вони стрельнуть — ми у відповідь, так тривало цілодобово й безперервно. І в новому терміналі, і на вежі, яку завалили 13 січня, знаходилися наші коригувальники, от вони нам дуже допомагали. Коли сепаратисти починали нахабніти й підходили ближче до нового термінала, нам на допомогу приходила українська артилерія.


«У нас був свій пост — пост “Їжаків”»

— До аеропорту разом зі мною приїхали ще двоє моїх товаришів — саперів. У нас був свій пост — пост «їжаків», чомусь так називають саперів. Навіть у спальні на стіні великими літерами було написано: «Тут сплять “їжаки”, — і стрілками позначено місця.

На посту був пульт, так зване кероване мінне поле, на лініях встановлено міни. Якщо ворог йде в наступ, ми натискаємо кнопку і ліквідуємо його. Наш пост називали «Рикошетним». Є такий заряд для підствольного гранатомета — «стрибунець», при пострілі він робив перше торкання — рикошет об щось тверде, а друге — то вже вибух. Сепаратисти стріляли то від колон, то від стелі, аби заряд у будову потрапив. Розривними патронами стріляли, запальними теж стріляли. Знімаєш після зміни бронежилет, а з нього осколки сипляться, усе, що зверху нападало.

Холод був собачий. Прийшов зі зміни, щось тепленького з’їв — і хутко в спальний мішок, закрився і «хукаєш» всередину. Надихав теплого повітря і відразу спиш. Ще будильника накрутив на півгодини раніше до того, як вставати треба, бо так важко я ще ніколи не вставав. Спали в одязі, два комплекти термобілизни, вовняна кофта, два бушлати, бронежилет. Я був схожий на цибулину.


«Уночі була цілковита темрява. Новеньких учили рахувати кроки»

— Уночі була цілковита темрява, ліхтарики суворо заборонені, а пости змінювати треба, хтось із бувалих ставав першим за ним ланцюжком, інші руку на плече — отак і йшли. Новеньких привчали — виходячи зі штабу, рахуйте кроки! Два вліво, 68 кроків уперед, потім поворот, аби в темряві не загубитися. Пригадую, кілька разів повністю втрачав орієнтацію, хоча перебував у 3 м від свого посту. Зруйнована стіна навпроти злітної смуги іноді відбивала місячне світло, десь далеко горів ліхтар, позаду над штабом була вивалена стіна, на другому чи третьому поверсі теж трохи просвічувало — от такі були орієнтири.

Уночі з 13 на 14 січня сепаратистам удалося підійти майже впритул до нашого термінала. Там уже і крики були з вологодським акцентом: «Правосєки єсть?»

Туман, нічого не видно, навіть прилади нічного бачення й тепловізори були безсилі. Схем комунікації підвалів не було, а у сепаратистів були. Там велика і складна система підвалів.

Група сепаратистів потрапила на розтяжку, обвалилася частина нашої підлоги, їхньої стелі, прямо перед нашим постом утворилася яма. Пригадую, тоді в новинах про це говорили, що ми нібито кадирівців у полон взяли, а насправді кількох сепаратистів відрізало завалом. Ми в них стрільнем, гранату кинем — вони в нас, так і тримали один одного в напрузі.


«Коли приїжджав «росгумконвой» з РПГ, нас обстрілювали кожні 7 хвилин»

— З 13 січня ворог почав нас активно штурмувати із застосуванням бронетехніки. В Україну в’їхав «гуманітарний конвой», тож з РПГ нас обстрілювали кожні 7 хвилин. Уранці 15 січня був напад на «Дракон»  пост у пасажирській залі. Одного нашого було вбито, кількох поранено. Хтось забіг у спальню, крикнув: «На “Дракон” напад! Усі на посилення постів!»

На той час нас залишилося мало, в основному ми відправляли поранених, свіжі сили чомусь не надходили. Я підбіг до стрілків з 80-ї бригади, узяв динамо-машину і став чекати. Нас оточили. Активний обстріл ішов з обох боків, і зі сторони так званого акваріума. Нам допоміг «Дракон» крупнокаліберним кулеметом ДШК, а ще один кулемет ми встановили на виході з пасажирської зали, де колись сортували багаж. Під обстрілами сиділи години три-чотири, аж доки ротний мене звідти не висмикнув.

«Фугаси» крутив з усього, що під рукою було, — гранати, тротилові шашки, детонатори, — то на один пост, то на інший. Уже під вечір від ротного прийшов наказ: на другому поверсі, де в нас був пост «Позитив», зруйнувати сходи, аби сепаратисти не спустилися з третього поверху. Я зробив серйозний «фугас» з протитанкової міни і тротилової шашки, рясно обмотав скотчем, вставив детонаційний шнур. Швиденько проскочив через пасажирський зал на сходи, на посту нашим сказав: «Хлопці, швидко евакуюйтеся!»

Під час евакуації ми не помітили, як один із сепаратистів спустився з третього на другий поверх крізь вікно і з 3 м дав чергу. Стрілка, який був поруч зі мною, у спину поранив і в ногу зачепив. Я отримав поранення в спину. Ми були біля входу, за інерцією випали на сходовий проліт, і нас хлопці швидко втягнули. Нас недострелили, пощастило. Аби легше було переносити, з нас зрізали бронежилети, зняли автомати, я вхопив хлопців за руки, вони мене. Підняли. Іти було важко. Усе розвалено, під ногами сміття. До першого поверху метрів 20—25 під обстрілами.

У штабі лікар мене оглянув, капелан наклав пов’язку — і поклали мене біля теплої буржуйки. І знову пощастило: я був дев’ятим або десятим пораненим, транспорт виїхав, лежати залишалося недовго.

Немовби хтось з усієї сили вдарив у спину бейсбольною битою — от на що було схоже те поранення. Бронебійна куля прошила кевларову вставку наскрізь.

Було страшно, навіть трохи покричав — думав, відстрелили хребет, — а потім ворухнув ногами і посміхнувся. Штабний лікар глянув на мене, запитує: «Тобі що, вже знеболююче вкололи?» — «Ні». — «Тоді чого ти посміхаєшся?»


«Ми від бомжів відрізнялися лише наявністю бронежилетів й автоматів»

— У новому терміналі я перебував 17 діб. Удень напівтемрява, уночі чорнильна темрява. Звикаєш до цієї темряви, як «діти підземелля». Коли мене з ТЛБ (гусенична машина) санітари виносили, в око вдарив яскравий промінь сонця — так незвично було.

Поранених везли через Піски, дорогою наші ТЛБ обстрілювали. Чув, як кулі від броні рикошетили. Важко поранених у гелікоптер завантажили й відправили в Дніпропетровський госпіталь, інших по найближчих лікарнях. Мене відвезли в Свиридівську ЦРЛ.

Я був весь брудний, нечесаний, у порваному бушлаті — типовий бомж. Ми ще в терміналі з хлопцями жартували, що від бомжів відрізняємося лише тим, що в нас бронежилети є й автомати. Обличчя чорне, руки чорні… Пам’ятаю, роздягли й принесли миску з гарячою водою. О! Це було просто блаженство! Руки в неї занурив і почав оживати. Лікарі кулю зі спини дістали й відправили мене в Дніпропетровський госпіталь.

За добу приїхав мій друг Діма Бібік і відвіз мене в госпіталь Полтави. Лікувався тижнів зо два, проблем зі спиною, окрім запалення, не було. Турбували відморожені пальці на руках і ногах, навіть зараз не можу бігати, стрибати важко, не відчуваю пальців.


«Ми були «медіаприводом», щоб не все було погано»

— Зв’язок зі світом у нас був. У багатьох хлопців були планшети. Сидиш у штабі, дістаєш телефон, набираєш 102 — і тебе з’єднують з найближчою міліцейською дільницею Донецька: «Ало, міліція! Терміново приїжджайте! Тут стріляють!» — «Так, ми їдемо! Яка адреса?» — «Новий термінал». Ну і починається... Як ви нас... Як ми вас любимо.

Іще піцу замовляли, величезне замовлення на тридцять комплектів, ще й напої. На тому боці слухавки всі щасливі: «Ми вам знижку зробимо! Куди привезти?» — «Новий термінал». І «мхатівська пауза». А тоді: «Ми відмовляємося прийняти ваше замовлення». Пожежники — ті поставилися з гумором, помовчали, потім сказали: «Ну, ви з хлопцями домовтеся, щоб не стріляли, ми в разі чого приїдемо».

Пам’ятаю, як ми сміялися з новин, що на передовій платять по тисячі гривень на добу. А як занижували цифри убитих, поранених, і ніхто не рахував, скільки було зниклих безвісти! Напевно, це політично обґрунтовано — навіщо говорити, що все погано, якщо можна сказати, що все не так уже й погано?

Приміром, було багато суперечок — навіщо тримали не те що аеропорт, а хоча б цей термінал? Стратегія, тактика і все таке. Я, звичайно, не стратег і в армії недавно. Але, як на мене, це просто медіапривід. Того часу всі випуски новин починалися з чого: «Наші хлопці тримають аеропорт!!!» А потім уже можна було говорити, що в нас ціни ростуть, курс долара, що все погано, але спочатку про те, що «наші тримають аеропорт». Як кажуть медіамагнати: «Піпл повинен хавати!»


«Кіборги мовби вгризалися в бетон — не зрушити»

— Бойові товариші — це довіра вищого ступеня, того ніколи не забудеш. Сидимо, жартуємо, а через 5 хвилин ідемо на пост, де він мене прикриває, а я — його. Переглядаємо фотографії: дружина, діти, а через 5 хвилин на пост, де щосекунди кулею або осколком зачепити може.

Юра, мій товариш, теж «їжак», не протримався до планової ротації. Пам’ятаю, більш-менш тихо було, ми змінили його на посту, він ліг відпочивати на моє місце. Шалений заряд РПГ, випущений зі старого термінала, зрикошетив від підлоги і потрапив прямісінько в стіну нашої спальні. Юркові пощастило, між ним і вибухом була буржуйка, яка прийняла на себе більшість осколків, але руку йому все ж таки посікло серйозно.

Найважчим для мене був перехід від страху до «режиму напівбога». Страшно, начебто тримаєшся, ворог натискає, можуть убити, а потім раз — струна лопається, і на все наплювати, хочеться тільки з собою забрати побільше попутників — і все.

Такий стан буває, коли до стінки притискають. Поранений звір, загнаний у кут, — він найстрашніший.

Ось тому кіборги й були кіборгами, вони мовби вгризалися в цей бетон — не зрушити. Адреналін! Відсутність відпочинку, ані їсти, ані пити не хотілося.

Уранці, до того як мене поранили, я «вхопив» два осколки в ліву лопатку, дізнався про них лише в Полтавському госпіталі. Намацав щось тверде, подзвонив товаришу Антону, у нього моя форма була, і кажу: «Ану глянь, у мене там в районі лівої лопатки дірок немає?» — «Є дві дірки!» — «От, блін, осколки». А я їх навіть не відчув!


«Волонтерам особливо величезна подяка, бо все на їхніх плечах тримається»

— Коли лікувався в Полтаві, бушлат старий викинув, речі мої залишилися в таборі, а на дворі зима. Полтавські волонтери дивом опинилися в тому таборі, привезли мій мішок прямо в госпіталь. Волонтерам особливо величезна подяка, бо все на їхніх плечах тримається, майже все. Форма, що на мені, берці — це все волонтери.

Вони відважні! Їздили, їздять і будуть їздити, ризикуючи не менше, ніж військові, а в окремих випадках навіть більше. Героїзму їм не позичати.

Державі до нас байдуже. Я не бачив жодної банки армійської тушонки. Найголовніше для волонтерів — жертвувати не військовій частини чи командирам, а приїхати і дати той згорток солдату в руки. Це гарантія! Бо вже скільки разів були новини, що фури назад з речами ходять.

У мене каска кевларова з’явилася тільки на другому тижні перебування в аеропорту. Військова частина видала радянський «казанок», ми його називали «нічний горщик» — він нічого не тримає, та ще й дзвенить, коли рухаєшся. Тож я в шапці ходив, як фраєр. Юра, мій стрілок, допоміг, знайшов у капелана зайву кевларову каску.

Одного разу на завданні я встановлював міну — ніби й час виждав, але мене помітили, почався обстріл  ВОГ глушили, затиснули. Наші хлопці швидко допомогли — ураганний вогонь відрили. Я хоча й у бронежилеті був, але тікав, як той сайгак, через усі перешкоди. От тоді я й зрозумів, що каска необхідна!

Мені як саперові роботи зараз років на п’ятдесят. Там у будь-яку посадку зайдеш — розтяжки, міни. Усе зачищати треба.

«Ми утримували метеостанцію під постійними обстрілами», — Коханівський


Микола Коханівський, командир добровольчого батальйону ОУН з позивним «Буревій», тримав оборону метеостанції біля Донецького аеропорту з початку 2015 року. Він розповідає про прокурора-коригувальника, про те, як працювала розвідка й як вивозили поранених:

— Ми воювали з 12 серпня 2014 року в Пісках. Рвалися в аеропорт, але тоді це було не потрібно. Коли ми стали потрібні (там не вистачало солдатів), нас завели на метеостанцію. Ми заступили туди в ніч на Новий рік, тобто 31 грудня 2014 року. Наш перший загін (до 10 людей) зайшов на метеостанцію і перебував там близько місяця.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Командир добровольчого батальйону ОУН Микола Коханівський, позивний «Буревій». Фото з Facebook-сторінки М. Коханівського


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

У цей момент саме був жорсткий період боїв, особливо на початку. Утримувати метеостанцію було важливо, бо на термінали можна було заходити через неї. Тоді якраз був невеликий скандал, тому що керівництво АТО змушувало заходити через сепаратистський блокпост, там мали перевіряти, скільки набоїв хлопці заносять. Ми, добровольці, не погодилися, а військовослужбовців змусили підкоритися наказу, і певний час це мало місце.

Метеостанція була цінною тим, що від неї вже в полі зору був термінал і можна було (теж під обстрілом, але не таким щільним) заходити без цього сепаратистського блокпосту. Із боєм, але таки заходити.


«Дуже добре працювала наша розвідка»

— Ми були під постійними обстрілами — з мінометів, «градів», важкої артилерії, крупнокаліберних кулеметів. Навіть танки намагалися виходити з піхотою, били прямою наводкою й намагалися влаштовувати щось на кшталт штурму. Там кожен день був жорстким.

Був один день дуже напружений: танк противника намагався вийти на пряму наводку й розстрілювати метеостанцію, коли наші хлопці проривалися в термінал.

Іще запам’ятався день, коли дуже добре працювала наша радіорозвідка, практично творила дива. Ми умовно називали метеостанцію «Хортиця». І от з намету нам кричать: «Хортиця, вам нора!» — це означає: «Ховайтеся!» Тільки ми встигли сховатися, почався жорсткий артобстріл. Криють нас дуже точно, прицільно. Тож радіорозвідка тоді нас врятувала. Вони перехоплювали повідомлення супротивника, знали умовні позначки по сепаратистській рації, як вони позначали «Хортицю» по-своєму, і знали, що вони зараз наводяться на нас.

Цей день був просто чудовим! Він був жорсткий по тому, як нас обстрілювали, але дуже добре працювали наші, і я це запам’ятав, бо тільки-но ми чуємо «Нора!» — ховаємося, нас одразу накривають, але ми вже в безпеці.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Микола Коханівський (третій ліворуч) разом із бійцями добровольчого батальйону ОУН, серпень 2014. Фото з Facebook-сторінки Миколи Коханівського


«Молилися Богові, а сподівалися одне на одного»

— Звичайно, той місяць не обійшлося без поранень. «Механіка» поранили на метеостанції, дотепер кульгає. «Сивого», мого першого заступника, теж поранили. Був дуже важкий бій, і ми його вивозили під кулями. Я заїхав джипом під обстрілом, а всі хлопці відстрілювалися, прикриваючи нас. Ми його практично волоком тягнули, пригинаючись під кулями, затягли в джип і поїхали. Тепер «Сивий» живий-здоровий.

А от «Рема» тоді накрило міною так, що вибило щелепу, фактично переламало і зуби вибило. Спогади, звичайно, не з приємних.

Війна поєднує людей, але не тільки. Буває по-різному. Стосунки на війні неоднозначні, але, звісно, є певне братерство. Там нам не було коли сваритися, розводити якісь чвари чи боротися за владу. Там кожен день і ніч обстріли, тому звісно, що ми об’єдналися, підтримували одне одного, намагалися вивозити людей, підтримували бійців інших підрозділів — ЗСУ, «Правого сектору».

У нас на точці було всього до 20 людей. З ОУН 10 чоловік, п’ять — з 93-ї чи 95-ї бригад, ще п’ять-сім — з «Правого сектору» — і все. Кілометрів за два — найближча наша позиція. Там, наприклад, термінал. І якщо тебе почнуть накривати, тобі ніхто не допоможе, бо в них є завдання тримати термінал. То на кого нам уже сподіватися?

Через нас раз на день заходить якась техніка чи вивозять людей на термінал під обстрілом. Ми тримаємося, молимось Богові, сподіваємося одне на одного, чергуємо і в результаті утримуємо позиції. Це об’єднувало нас.


Про прокурора-героя

— У нас був боєць — коригувальник вогню в одній з механізованих бригад. Псевдо «Прокурор». Історія в нього унікальна, він реально був прокурором, покинув свою посаду і пішов воювати в Збройні сили України. Його завданням було сидіти на метеостанції й коригувати вогонь нашої артилерії.

Чи є там бійці, чи немає, чи вже всіх перебили — якщо він живий, не має права звідти вийти, має сидіти до кінця й коригувати вогонь. І він це робив. Залишалося три-чотири людини для його прикриття, а він не йшов — коригував вогонь нашої артилерії. Зрештою, його поранили.

Я борюся з режимом «внутрішньої окупації» дуже давно й маю абсолютно зрозуміле ставлення до суддів і прокурорів, але є винятки з правил.

І я його згадую, цього «Прокурора». Шкода, не залишилося контактів, але, я думаю, його віднайду. Героїчна людина.



«Вікна закладали битим кахлем, з арматури робили “штори”», — «Михалич»


Закарпатський кіборг Микола Миньо, боєць 80-ї аеромобільної бригади з позивним «Михалич», розповідає, як у грудні 2014 року «дотримувався дієти» у Донецькому аеропорту і «проводив час» на вежі під обстрілом танка.

— Я прийшов у територіальний батальйон, а звідти мене перевели у 80-ту бригаду ВДВ. Дев’ятого вересня 2014 року ми приїхали в Дружківку, звикли до обстановки, подивилися, яка ситуація, і 14 листопада переїхали у Піски.

Коли почали під’їжджати до селища, зрозуміли, куди потрапили. Зразу почався обстріл. Та ми ще не знали, що на нас далі чекало. Уночі накрили суцільним вогнем. Ми почали допомагати «Правому сектору», «Карпатській Січі», іншим батальйонам, які там були. Так пройшло два тижні, надійшов наказ виїхати безпосередньо до аеропорту.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Захисники вежі ДАП. Стоять (зліва направо): бійці з позивними «Вінні-Пух», «Сєдой», «Михалич», сидять: «Патріот», «Дэд». Фото: Роман Трубін


Заїжджали на вежу через блокпост сепаратистів і ОБСЄ. «Моторолі» (я його раніше не знав) я не сподобався, бо сказав йому забрати руки від мого рюкзака. Після того, думаю, він помітив, у яку я машину сів, і вже при під’їзді на вежу ми побачили, що на нас летить снаряд. Але біля нас був Бог і водій. Цей хлопець врятував нам життя! Він знав, як заїжджати, прямо не їхав, маневрував весь час, а ми не розуміли, чому нас кидало в різні боки. Ми того водія потім шукали, щоб подякувати. Казали, що він з 93-ї бригади.

Тільки приїхали — почався бій. Автоматами там не стріляють — б’ють крупнокаліберними, бронебійними, запальними, СПГ, танками. Дуже весело…

Автоматами «стрекотять» тільки для того, щоб ми висунулися, а потім снайпери працюють по виявлених наших позиціях.


«За 25 днів десь 17 разів поїв»

— Ми приїхали — бачимо, а там вікна 8 м заввишки і 8 м завширшки, все вигоріле, кулі залітають. Залишилися тільки армовані стійки, за якими ми й стояли. А спали біля ліфта по черзі.

За 25 днів десь 17 разів поїв, бо там до туалету ризиковано ходити — можна не вернутися. Усе вщент розбите. Побачив, що дуже серйозна ситуація. Я ж служив у спецпідрозділах, трохи розуміюся.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Диспетчерська вежа ДАП незадовго до знищення. Фото: Роман Трубін


Подивився на обстановку. На підлозі залишилася плитка (кахель), то почали ми потрохи бити її, наповнювати мішки й закривати «вікна». Коли мішками заложили, трохи легше стало, зробили бійниці за тиждень. Потім з Ромою «Вінні-Пухом» побачили, що ВОГ залітають. Взяли арматуру 4×4 (була у вигорілій витяжці) зігнули її — вийшла штора, і ВОГ вдарявся в неї.

Проти нас там російська армія тренована, «всьо чотко», нема ніяких сепаратистів. Ми коли заїжджали, у них була повна інформація про нас. Після всіх боїв вони самі сказали, що ми достойні супротивники.


«Коли танк стріляв, стільки Господу Богу понаобіцяли...»

— Якось у неділю я прокинувся й кажу: «Хлопці, готуйтеся, після 11:00 неділя буде погана». Як знав: пройшло кілька хвилин по 11 — і почалося. Рома якраз каву пив, а Рома як каву п’є, то починається війна. Не знаю чому.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Знищений БТР на в’їзді до подвір’я диспетчерської вежі. Фото: Роман Трубін


Про Рому треба взагалі писати велику книжку: все щось придумає. Як чай підігріти, наприклад, на сухому спирті. Тут починається вогонь — спирт згорів, і чай не випили. Танк так попрацював, що завалило місце, де ми спали.

Новий рік я такий іще не бачив. Перед «їхнім» Новим роком почали обстрілювати, добряче так погатили і притихли. «Ну, напевно, пішли пити, — кажу. — Ромка, ти щоб нічого не робив, не стріляй». «Не буду, — каже він, — тільки пару петард запущу». Пішов і так запустив, що був дві з половиною години бій. Довелося пережити.

Я йому все прощаю, головне, що живий. Якщо серйозно, він дуже підготований боєць.

Там усі пацани хороші. Не було такого, щоб хтось скиглив, плакав, жінкам ніхто не дзвонив й перекривати дорогу не посилав. (Улітку 2014-го біля Мукачева жінки перекрили трасу, протестуючи проти мобілізації. — Ред.)


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Захисники вежі ДАП (зліва направо): «Вінні-Пух», «Дєд», «Михалич». Фото: Роман Трубін


Коли танк стріляв, стільки Господу Богу понаобіцяли, що не знаємо, коли це виконаємо. Усі бояться, це правда, страх є трохи. Війна є війна. Якщо по телевізору показують, що там якесь перемир’я, ніякого перемир’я нема.

Коли мінялися, залишали аеропорт якраз на Святий вечір, колядували, ставили вертеп, то дуже запам’яталося. Я колись у дитинстві ходив щедрувати.

Мені так Бог дав: з ким я заїхав — з тими я виїхав. «Дєд», теж із Закарпаття, і Рома — порядні хлопці й бойові мої друзі, з якими я буду йти до кінця.


«Аеропорт не здали, а відійшли максимум на кілометр»

— Війни тієї ніхто не хоче, бо то смерть. Із тої сторони біда, і з цієї, але захищати свою територію ми будемо, бо це вони до нас прийшли, а не ми до них. Тут усе ясно. У політику я не влажу — це не для мене. Треба захистити країну, а потім будемо думати, як далі жити.

Тут багато питань, чому така ситуація: довго тримали аеропорт і здали. То неправда, що здали, там не було вже де стояти, не те що за щось сховатися. Аеропорт відійшов їм метрів на 800, ну кілометр від сили. Неправда, що аеропорт лишили і вони там можуть робити що хочуть. Якщо будуть іти на штурм Пісків, їх будуть крити.



«Звичайні люди воюють проти спеців, справжньої армії», — Роман Трубін


Боєць 80-ї аеромобільної бригади Роман Трубін із позивним «Вінні-Пух» узимку 2014-го утримував вежу Донецького аеропорту. Він розповідає про «сафарі» бойовиків та героїзм звичайних людей у протистоянні зі спецами супротивника.

— Була мобілізація. Я сам прийшов у військкомат, а до того працював на будівництвах. Я би радий, щоб війна закінчилася, але якщо вона є, то що сидіти вдома? У декого на Закарпатті улюблена фраза: якщо прийдуть сюди, буду захищати. Люди не розуміють, що «якщо прийдуть сюди», то захищати вже нічого буде. Вони поняття не мають, що таке розруха, що таке розбиті міста. У телевізорі це одне, а коли ти бачиш це в реальності… Відчуття не з приємних.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Роман Трубін із позивним «Вінні-Пух» на бойовому посту вежі ДАП. Фото: Роман Трубін


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Наша влада реальним героям нічого не дає»

— Один раз на день мінімум був обстріл. Кожної неділі робилося так зване сафарі — полювання на нас за гроші. Стріляли переважно з готелю, «дальнобоями» (снайперські гвинтівки калібру 12,7), і танк стріляв.

Одного поранили, «Монгола», пішло по щоці, та лямку на бронежилеті розірвало, і контузило його. Наскільки знаю, платили за участь у такому п’ять тисяч доларів. Йдеш собі стріляєш, маєш визначений арсенал. Аж до того, що танк можна було взяти в оренду і стріляти.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Внутрішній двір біля диспетчерської вежі ДАП. Фото: Роман Трубін


Вежа перед нашим приїздом згоріла, і було лише три поверхи, решта вже завалено. Якби сепари знали, що там (на вежі) тільки чотири «автомати», то взяли б її у той же вечір. Правда, нам підвезли через ніч боєприпаси.

Найважче — коли когось ранять чи є проблеми, усе решта — дрібниці. Головне, щоб усі вижили. Наш батальйон зазнав значних втрат. Ранених дуже багато. Одного подавали на Героя, позивний «Псих». Молодий пацан, медик, ми з ним жили разом у палатці. Я б тій людині дав Героя і не тільки. Стільком поміг! «Псих» бігав без бронежилета, ранених витягував. Йому Героя не дали, а якомусь генералові, що сидів, штани протирав у бункері або ще десь, — дали.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вигляд на вежу ДАП після її обвалу. Фото: Роман Трубін


Наша влада реальним героям нічого не дає. От «Колюня» з 93-ї — ви­йшов з «іловайського котла», воював на вежі, двічі заїжджав в аеропорт, а третій раз заїхав і загинув.

Ви собі навіть не уявляєте: звичайні люди воюють проти спеців, справжньої армії! Той медиком був, той фермерством займався.

У мене розчарування одне — у нашому командуванні. За пацанів я впевнений, а у владі й командуванні ніхто не впевнений. Хто там був, той мене зрозуміє.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Бойовий пост захисників вежі ДАП. Фото: Роман Трубін


Страшно там завжди. Хто не боїться, той мертвий або дурний. Страх включає інстинкт самозбереження. Головне, щоб не було паніки, а так, у принципі, ми можемо дати гідну відсіч. І росіяни в тому вже переконалися, адже там була реальна російська армія, кадирівці й казаки.


«Уся кава пішла на термінал, а нам уся вода прийшла»

— Була в нас хохма з кавою... «Уся кава пішла на термінал, а нам уся вода прийшла». Хлопці там без води сидять, а ми — без кави. Я давай сух­паї розривати й шукати каву. Знайшов, тільки нагріли — і почався обстріл. Так і кави не попили.

І приємне було. «Дєд» одного разу подарунки відкриває, а там малюнок і записка від дівчинки: «Передзвони мені, будь ласка». «Дєд» бере і дзвонить. Піднімає дитина, і «Дєд» каже: «Добрий день, ми отримали ваш подарунок. Є хтось із батьків? Дай мамі, я хочу подякувати». «Дєд» подякував, мама в шоці, адже ми з вежі Донецького аеропорту дзвонимо! Кажемо, дайте ще дівчинці трубку, а мама: «Вона не може говорити, вона плаче». Батько на другий день передзвонив, подякував.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Напис, який зробили вояки, коли залишали вежу ДАП. Фото: Роман Трубін


«Ми називали себе “бандерівцями”»

— Коли ще стояли в Дружківці, приходив мужик казав: «Прийдуть сепаратисти, я буду за них». А інші люди місцеві вночі нам приносили їсти. Ми створили українську спільноту й називали себе «бандерівці».

З Пісків практично нічого не залишилося, там руїна. А були багаті будинки, були хатки простіші, «Дім сонця» був з куполами. Люди повиїжджали. Коли ми були, може, ще п’ятеро-шестеро людей залишалося. Наші давали їм їсти, тушонкою ділилися.

Будь-який аеропорт — це стратегічний об’єкт. Будь-який літак може приймати. Простіше один літак відправити, ніж ешелонами завозити. Донецький аеропорт був один з найкращих в Європі, взльотка хороша. Коли ми виїжджали, взльотка стояла. Там 3 м бетону, падали міни, але навіть не було слідів. Літак сяде.



«В останні дні в Донецькому аеропорту літала смерть», — Олександр «Павук»


Боєць окремого 90-го батальйону 95-ї аеромобільної бригади, черкасець Олександр Тимошенко з позивним «Павук», був останнім пораненим, якого вивезли з Донецького аеропорту. Обидві ротації він був на вежі й припускає, що це й врятувало йому життя. Ти­мошенко розповів про останні дні свого перебування в Донецькому аеропорту:

— У Донецькому аеропорту я був дві ротації: із 30 листопада по 12 грудня, а вдруге — з 16 по 19 січня 2015 року.

Перше перебування в аеропорту я б назвав «ротацією цікавості». Усі працювали як єдиний механізм, було спокійніше і певною мірою розмірено. Хоч нас постійно обстрілювали, було й багато так званих перемир’їв — від 15 хвилин до 2 годин.

Другу ротацію я б назвав «ротацією смерті». Якщо проаналізувати, то досі багато чого незрозуміло. Але це сталося — втратили Донецький аеропорт. Можливо, хтось думав, що після цього всі занепадуть духом. Насправді все було трошки не так, історія про це розповість. Особисто мені б хотілося, щоб із цього всього всі зробили висновки — і можновладці, і військові, і самі командири, і солдати. І більше цього не повторювалося.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Боєць окремого 90-го батальйону 95-ї аеромобільної бригади, черкасець Олександр Тимошенко, позивний «Павук»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Якщо когось звинувачувати чи ще щось… Особисто моя думка, що цього робити не потрібно, а треба просто зробити висновки. Уже все сталося. Давайте пробачимо один одного, зрозуміємо і будемо далі захищати країну.

Складнощі. Що таке на війні складнощі? У мене як таких їх не було. Я мав наказ і його виконував. Можливо, складнощі були більш глобальні — в озброєнні, у керуванні, у моральному духові.

Саму історію про початок захисту аеропорту я знаю з новин. Але хлопці, які були на ротації перед нами, коли розповідали і згадували, то в їхніх очах був не лише сум від втрат. Їм було дуже прикро, що все те, що було побудовано, уся та краса — її просто знищили. І ми думаємо, що летовище вже не відбудують — там уже аура не та.


«На вежі було більше шансів вижити, аніж у самому аеропорту»

— Я останній, кого 19 січня вивезли пораненого з Донецького аеропорту. В останні дні там просто літала смерть. Нас травили газом, а потім бойовики просили про перерву, щоб нібито забрати своїх поранених, і, як виявилося, у цей час заносили вибухівку. А потім уже прийшло 21—22 січня — вдалі дні для сепаратистів, для бойовиків.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вигляд з диспетчерської вежі ДАП на околиці. Фото: Роман Трубін


Обидві свої ротації я був на вежі, що приблизно 300 м від самого термінала. Можливо, це й врятувало мені життя, і можна сказати, що нам набагато більше пощастило, ніж іншим. Коли ми йшли на свою ротацію, то друзі-товариші-побратими запитали мене: «Залишимося живі?» Я вежу дуже добре знав, тому відповів: «У нас набагато більше шансів вижити на вежі, ніж у тих, хто в самому аеропорту». Я знав, де потрібно зайняти оборону, розумів, де можна сховатися, тому, може, і мав таку упевненість.


«Бойовики забавлялися, розстрілюючи вежу з танка»

— Поранення я отримав під час обстрілу з танка. Це у їхнього танка така «забавка» була: виїжджати й розряджатися у вежу. Коли 40 снарядів випускали, коли менше, коли два танки виїжджали.

Вони з серпня так «бавилися» й насилу завалили вежу. Можете собі уявити — у середньому по 40 снарядів щодня! Якщо перемножити на кількість днів до 13 січня, то можна приблизно порахувати, скільки туди випустили снарядів.

Під час одного з таких обстрілів просто від вібрації спрацювала розтяжка. Чия вона була, ніхто не знає. Я коли почув, то сховався за ріг, але мене зачепило за руку осколком. Якоюсь мірою можна сказати, що це було по-дурному. Перед цим у нашого побратима було поранення, його забрали вночі. І наші перші слова були: «Не пощастило». Але коли нас залишилося четверо там, де повинно було бути мінімум дванадцятеро, ми зрозуміли, що ще невідомо, кому пощастило. Щоб не тримати інтригу, одразу скажу, що 22 січня хлопці — всі живі — вийшли з вежі. Ніхто не загинув.

Не знаю, можливо, ми дуже гаряче молилися й просили сили всевишні про захист. Але можна сказати одне: що в ті моменти, мабуть, прохання до Всевишнього найбільш щирі та чисті. І взагалі, я думаю, що люди, які пережили ці всі події й психічно витримали, будуть дуже чистими людьми. Ми їх скоро побачимо. Можливо, не зараз, не так швидко, але через три-чотири-п’ять років вони себе проявлять. У нас буде нова нація.


«Перший раз тобі цікаво, другий — страшно, а третій — ідеш як на роботу»

— Коли мене вивезли з Донецького аеропорту і я вже був тут, удома, в обласній лікарні, я був на багатьох не те що злий. Мені хотілося багатьом виставити претензії. Потім пройшов час, я заспокоївся і зрозумів, що так повинно було бути. Я ніколи нікому не буду дорікати за ту ситуацію. Давайте будемо чесними: ми знали, куди йшли. Так, смерть — це дуже страшно. Але це війна, ми повинні це розуміти. Це не антитерористична операція — це війна.

Мене запитують: ну як вам там, на війні? Я відповідаю досить-таки просто: «Перший раз тобі цікаво, другий — страшно, а третій — ідеш як на роботу». Це і є твоя робота в цей момент життя.

У кожної людини свій страх. І якщо брати мене, то я подумав, що це може бути «все», коли танки обстрілювали вежу й почали зсуватися стіни. Ми тоді всі це зрозуміли. Але сталося по-іншому, ми всі звідти вийшли.

Там тоді здебільшого були всі наші — черкасці, нормальні, адекватні хлопці.


«Дещо змінити хід війни можна було ще в грудні»

— Неправильно говорити, що не потрібно було утримувати Донецький аеро­порт. Можна сказати по-іншому: треба було вести суттєві військові дії до серпня. Ось тоді все це можна було «закрити». Давайте будемо справедливими й чесними: ну не буває такого, щоб воювати-воювати і не мати втрат. Такого не буває навіть у жодному сценарії, а тут реальна війна, снаряди й танки. Просто аеропорт потрібно було по-іншому захищати і бути більш дієвими.

Ще й проблема все-таки в нас самих, в українцях, бо ми все намагалися бути гуманними. Ті самі наші «батьки-командири» до останнього вірили, що будуть якісь перемовини, якесь перемир’я. Я вважаю, що навіть у грудні, до перемир’я, можна було дещо змінити хід війни. У нас тоді був і запал, і можливості інші.


«Ті, хто воює, здебільшого патріоти. Воюють не за гроші»

— Хотів би сказати загалом про всіх хлопців-побратимів, які пішли воювати і які воюють. Як би там не було, але здебільшого ці люди — патріоти. Ті, хто каже, що ми пішли за пільгами, за грошима, нічого не розуміють. Там є люди з вищою освітою, є мільйонери, є люди, у яких усе було.

У нас був знайомий Олександр, не з нашого підрозділу, так він корінний донеччанин. У мирний час у нього було все: квартира, машина, робота, багато дітей. Він мав повне право не йти в армію. Але він вивіз свою сім’ю у безпечне місце, а сам пішов воювати. Він не зійшовся з командирами у поглядах на ведення війни, написав заяву — бо має право як батько більше аніж трьох дітей, — звільнився і знову пішов у добровольчий батальйон. Можете уявити, як у людини, корінного донеччанина, боліла душа за те, що там відбувається.

Кожен виконує свій обов’язок, можливо, не завжди так, як він хотів би, але намагається все зробити так, як треба.

Утрата побратимів — це момент, який кожен переживає по-різному. Не хочу бути жорстоким, але якщо постійно переживати, плакати за побратимами, то робиш гірше собі й іншим. Краще перевести свій біль, цю енергію в потрібне русло: допомогти родині, поспілкуватися з сім’єю, зайнятися волонтерською діяльністю. Найголовніше — їх потрібно пам’ятати.

Страшно, коли товариш гине на твоїх очах. У цей момент головне повести себе правильно, а тоді усе стане на свої місця.

З нашого батальйону багато людей потрапило у полон у 20-тих числах січня. Мабуть, скажу про смерть Ігоря Брановицького. Ми з ним ходили в атаку, були на посту. А потім він пішов на аеропорт, а я пішов на вежу. У нього смерть була надзвичайно жорстока. Спочатку забили до смерті, а тоді пристрелили. Це негуманно, це не вписується в жодні правила ведення війни.



«Набагато болючіше здавати свою Батьківщину, аніж намагатися рятувати», — «Крим»


Іван на псевдо «Крим», командир Кримської сотні в складі добровольчого батальйону «Дніпро-1», був у Донецькому аеропорту наприкінці 2014 — на початку 2015 року. Він розповідає про те, як добровольці «підмінили» бійців 93-ї бригади на метеовежі, та про те, чому для нього війна розпочалася з Криму:

— Ми приїхали на метеостанцію на ротацію. Заміняли хлопців з нашого батальйону. Пробули там загалом два тижні — десь з 25 грудня по 7 січня.

На цій метеостанції такий огляд хороший, що все як на долоні видно — і вежу, і термінал, старий і новий, і пожежну частину між ними. Ми спостерігали бої — як сепари працювали одночасно й по вежі, і по терміналах. Як виїжджав танк і працював по терміналу. Було й так, що ми працювали по пожежній частині, по сепарах, які на той момент працювали по терміналу, а їхній танк бив по нас. Такий от трикутник.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Командир Кримської сотні в складі добровольчого батальйону «Дніпро-1» Іван (позивний «Крим»)


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Нам доводилося і брати участь у боях, і спостерігати, як ідуть бої. В Інтернет заходиш, читаєш про «перемир’я» і в той самий момент бачиш, як іде бій на вежі чи в терміналі.

Коли ми там стояли, наша задача була утримувати вежу, відбивати диверсійні групи, які постійно намагалися зайти зліва-справа, з боку Спартака нас обійти, щоб зробити засідку. Ми мали відбивати їхні атаки і тримати цю геодезичну вежу, щоб можна було в будь-який момент скористатися цією дорогою, яка веде до злітної смуги.

За час нашого перебування там військові не користувалися цією дорогою, їздили з обшуками через блокпост сепарів, але треба було цю вежу утримувати, бо в будь-який момент вона могла знадобитися. Тим більше, вона була відбита в сепаратистів, піти з неї означало знову її повернути, тобто все було б дарма.

У другій половині січня почалися активні бої за аеропорт, і наші військові скористалися цією дорогою. Кінець кінцем вони вирішили, що можна через метеостанцію вискакувати на злітну смугу і йти на термінал.

Коли ми були на вежі, у нас не було ні вбитих, ні поранених. Було без втрат, хоча працювали по нас дуже щільно. Найбільше запам’ятався день, коли ми прокинулися вранці від того, що по нас бив танк прямою наводкою. Прямі попадання були в будівлю, де ми жили, у саму вежу, на якій стояли всі ці локатори, працювали з дуже близької дистанції й дуже прицільно.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Одна з будівель на позиції метеостанції. Фото: Кирило Бабенцов


Цю вежу втримувала 93-я бригада, у них не вистачало людей, вони попросили хлопців з «Дніпра-1», щоб вони прислали когось на підкріплення. Вийшло так, що хлопці приїхали і залишилися там з 93-ю бригадою, потім 93-я пі­шла — залишилося лише дві-три людини їхні — і виходить, що «Дніпро-1» сам тримав метеостанцію. Потім ми приїхали на ротацію, наші хлопці відбули там два тижні, ми заїхали, вони виїхали, з нами залишалося ще дві людини з 93-ї бригади. Потім до нас приїхали ще хлопці з батальйону ОУН, вони як діди морози — у новорічну ніч прийшли до нас і залишалися з нами, поки ми були там. Потім ми пішли, а вони ще залишалися там деякий час.

Ротація була в нас вночі. Одні приїхали, інші зібрали речі, щоб їхати. Щоправда, все це було під обстрілом, трохи насипали мінами, і снайпери працювали постійно. Так що ми швидко все збирали, закинули речі й виїхали. Так швидко збирались, що навіть забули дещо.

Але якщо порівнювати метеостанцію з тим же терміналом, то метеостанції було простіше дістатися, так що можна сказати, що виїжджали ми більш-менш спокійно порівняно з хлопцями з аеропорту.

До цього ми були в Іловайську, прорвалися з боєм із цього оточення, не­одноразово були в Пісках.


«Оформлення для нас було ділом принципу»

— У нас своя сотня в складі батальйону «Дніпро-1», це кримчани, до того ж у нас своя група, ми мусульмани. Усього нас там було десь десятеро.

Ми і так, і так брати. У першу чергу по вірі. Більшість з нас із Криму, земляки, що само по собі теж об’єднує. Ну і, без сумніву, те, що ми побули на війні, теж зближує. Я не скажу, що до цього братерства не було, але воно укріплюється, стає сильнішим. Це у нас добровольче об’єднання, як і «Дніпро-1», воно складається з добровольців.

Ми офіційно оформлені, як треба. Для нас це було принципово. Я, як командир, був категорично проти того, щоб хлопці воювали неоформленими. Там існує багато факторів. Наприклад, якщо люди поранені, були такі випадки, що їх ніхто не хотів лікувати. Приходилось їх якось оформляти десь там заднім числом. До того ж ми бачимо, як зараз із добровольцями чинять: завтра до тебе прийде СБУ чи міліція й скаже, що ти колись десь там незаконно бігав зі зброєю, неоформлений, і, може, когось убив, чи припишуть тобі, що ти когось убив. І потім ти будеш крайнім. А якщо ти оформлений, то тобі ніхто нічого не скаже.

Я розумію тих хлопців, які не оформляються сьогодні, тому що не всі хочуть бути під командуванням наших воєнних «геніїв», їх теж треба зрозуміти. Але нам, можна сказати, пощастило, ми знайшли золоту середину — і командування у нас хороше, адекватне, скарг ніяких нема, і в той же час ми оформлені, ніхто не може сказати, що ми якісь нелегали. Наші командири завжди були разом з нами — і в Іловайську, і в Пісках. Це не просто командири, які сидять у штабі і протирають штани. Ми в Іловайську разом виходили з тим же Березою. Він не втік, як решта.


«Не можна порівняти втрату Криму зі втратою Донбасу»

— Якщо запитати нас, кримчан, тих, хто воює в усіх підрозділах у зоні АТО, ми скажемо, що для нас війна почалася з Криму. Вона почалася 27 лютого, коли перші грузовики із «зеленими чоловічками» з’явилися в Криму і почали захоплювати об’єкти.

Для мене війна почалася 26 лютого 2014 року, коли ми збиралися під стінами кримського уряду в Сімферополі й намагалися не дати ухвалити рішення про відділення Криму від України.

За Донбас ми воюємо, хоч якось намагаємось його відстояти, а в Криму було так, що ми нічого не могли там зробити, там не було зброї, не було бойових дій, і ти просто сидів і спостерігав, як твою Батьківщину просто «зливають». Якщо тут ти можеш іще якось боротися, хоч якось вплинути на хід подій, то там не було такої можливості абсолютно. Це набагато болючіше, коли ти от так здаєш свою Батьківщину, нічого не роблячи, ніж коли ти намагаєшся її врятувати.


«Люди Донбасу нагадують мені поволзьких німців»

— Були в СРСР так звані поволзькі німці. Вони при Катерині приїхали в Російську імперію, їх поселили на Поволжі, а потім їх звідти депортували в Казахстан. Іще частина жила в Одеській області. Після розпаду СРСР вони виїхали до Німеччини. І коли вони тут жили, їх завжди в школі дражнили, називали «фашистами», «фріцами», а вони казали: «Ні, ми росіяни». А після розпаду СРСР вони різко стали знову німцями.

Це теж трагедія цих людей, бо в них проблема з ідентичністю. Вони вважали себе росіянами, але росіяни їх не вважали такими, а потім вони стали німцями, а німці їх не вважають своїми.

Так і люди з Донбасу — вони наче народились і виросли тут, але ми знаємо, як Донбас заселявся після Голодомору, що в усіх у них російське коріння. От вони кричать: «Ми русскіє!», але в Росії їх бачити не хочуть, а в Україні їм жити не хочеться, їм «в западло» бути хохлами. Такі вони — не туди і не сюди — люди без стрижня, безхребетні просто. Тому така біда на Донбасі.

Ні, звичайно, не всі. Є певний відсоток людей, які мають свою думку. Але, ви знаєте, я був в Іловайську. Ми там коли півміста утримували, нам доводилось тісно спілкуватися з місцевим населенням.

Я вам так скажу: там ідейних, тих, які за Новоросію чи Росію, дуже мало — там більша частина безхребетних, байдужих, яким усе одно: «Моя хата скраю і лиш би мене не чіпали». Я краще матиму діло з ворогом, який має свою чітку позицію, ніж з тією людиною, яка сьогодні твій ворог, завтра вона тобі посміхатиметься, а післязавтра встромить у спину ніж.

З такими людьми не можна мати справу, бо ніколи не знаєш, чого від них чекати. Це головна проблема Донбасу.



«Я залишився з пораненими і вийшов до сепаратистів на переговори», — «Спартанець»


Анатолій Свирид, головний сержант 1-ї роти 90-го окремого аеромобільного батальйону з позивним «Спартанець», перебував у Донецькому аеропорту під час його руйнування. Він розповідає про обвал плит перекриття, про загибель побратимів і про те, як з білим прапором вийшов до бойовиків, щоб урятувати поранених:

— Я був серед тих добровольців «крайньої» групи, яка заходила в Донецький аеропорт перед самим його зруйнуванням. До того ми були в районах, які прилягали до аеропорту: Тоненькому, Опитному, Водяному, Авдіївці, «Зеніті». Ми приїхали туди на ротацію. Людей там треба було постійно міняти, бо в тих обставинах — морози, постійні атаки й обстріли — організм працює на межі своїх можливостей. Ну і плюс поранення і таке інше.

Прорвалися ми в аеропорт під обстрілом, під ранок. Заїхали, слава Богу, чи ні, але то вже таке діло. Ми зробили те, що мали. Ми їхали на допомогу нашим бійцям.

Заїхали в ніч на 18-го січня, а 19-го був перший вибух, і 20-го уже остаточно термінал як такий перестав існувати.

Дев’ятнадцятого січня, напередодні першого вибуху, бойовики застосували газ, а саме хлорпікрин. Це така бойова отруйна речовина сльозоточивої та задушливої дії. Вони гранатометами пробили отвори в стелі, там, де не пробили міни, потім пустили звичайний дим, а після нього пішов газ. Він дуже летючий, і достатньо одного вдиху, щоб після цього задихатися і корчитися. «Рвота» — це м’яко сказано, нас просто вивертало і виїдало очі. Протигазів було дуже мало, та й вони після вдихання газу не могли допомогти.

Природним бажанням було потрапити на свіже повітря. Бойовики на це й сподівалися, але ніхто не вискочив. Ми просто валялися в калюжах і корчилися, але залишилися на позиціях. Тут на руку нам зіграло те, що стіни були фактично зруйновані. Газ через час видуло протягами.

От після газу сепаратисти підірвали частину перекриттів і потім пішли на нас штурмом, який з перервами тривав більше 12 годин.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Анатолій Свирид, головний сержант 1-ї аеромобільної роти 90-го окремого аеромобільного батальйону, позивний «Спартанець»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Вибух розніс перекриття, мов пил»

— Такий потужний був вибух, що перекриття бетонні розлетілися мов пил. І ми опинилися під завалами — під обваленими плитами перекриття. Ми пролетіли 5—6 м униз і тоді, на жаль, зазнали втрат. З моєї роти загинуло три людини. Це Женя Яцина — «Бєня», Іван Марченко й Олег Мусієнко. Та інші хлопці.

Там тоді все врізалося у пам’ять. Особливо ті вибухи.

Враховуючи кількість вибухівки, яка там знаходилася, вибухи були дуже потужні. Вони замучилися нас штурмувати, втрачати людей і вирішили у такий спосіб досягти мети. Вони підірвали колони, які тримали перекриття. Хлопці думають, що вибухівку вони заклали, коли напередодні забирали своїх поранених разом із представниками. Особисто я їх не бачив, але хлопці так казали. Я ж кажу про те, що я бачив, — про вибухи.

Коли рвонуло, я стояв з Ігорем «Психом». Це медик — Ігор Зінич. Він неймовірна людина, стількох врятував. Ігор загинув. І «Краб», Іван Іванович Зубков, теж. Це герої. Реальні герої.

Ми стояли, розмовляли, і в цей момент — вибух. Навіть звуку не встигли почути, як відкинуло вибуховою хвилею.

Для мене це була вже третя контузія. Я отримав забої хребта й ніг, але загалом залишився цілим.

Тут доля, звісно, своє зробила, бо якби вибух був хвилин на 10 раніше або трохи пізніше, то я був би посередині, де стояв кулемет ДШК, — якраз в епіцентрі. А склалося так, що я перед цим попросив мого друга «Італійця» вивести мене за периметр. Так що точно доля — доля вийти звідти взагалі та ще й вийти на хоч і поранених, але своїх ногах.


«Це, мабуть, найтяжче, що може бути, — коли помирає твій друг»

— Найстрашніше, коли ти чуєш стогони друга, який помирає, і допомогти нічим не можеш. Немає знеболювальних — вони десь там під завалами знаходяться. Оце крає душу більш за все.

Мій побратим, Женя Яцина, був тяжко поранений, були перебиті ноги. Він дуже любив життя, але потрапив в обставини, де вижити виявилося неможливим. І коли він зрозумів, що він уже, в принципі, не жилець, просив мене, щоб я його добив, але я не мав на це права. Я до останнього надіявся на евакуацію. Цього не сталося, ну, і Женя не дожив.

Це, мабуть, найтяжче, що може бути, — коли помирає твій друг. Він такий веселий був, з таким почуттям гумору надзвичайним. Навіть тоді, перед цим нашим заїздом у термінал, розуміючи, що нас чекає, він своїми жартами компенсував хвилювання. Він зміг підтримати бійців, у яких був перший заїзд туди.

У школі, де він вчився, йому встановили меморіальну дошку. Я вважаю, що це правильно. Країна має пам’ятати своїх героїв. Бійцю треба знати, що у випадку чого його пам’ять належно вшанують.

Треба розуміти, що звичайні люди можуть робити геройські речі. Наче з виду звичайна собі людина, а виявляється, що в надзвичайній ситуації це просто кремінь.

Після першого вибуху я говорив хлопцям, що загинути в бою за свою землю — це честь. Як би це цинічно не звучало для мирних людей. Для воїна це честь.

Ті ж російські військові гинуть. Їх прислали сюди. Серед них же теж є нормальні люди, у них є сім’ї. Але їх хоронять як незрозуміло кого.


«Не дочекавшись евакуації, я вийшов до сепаратистів на переговори»

— З нашого батальйону було чоловік 20. Там іще різні підрозділи були, різні роти з різних бригад. Багато загинуло. Я особисто бачив десь близько двох десятків загиблих.

Ми діставали кого могли з-під завалів. Живих дістали дев’ятеро. Але вони були тяжко поранені. Ми допомагали як могли. Кололи лід, давали пити. Але хлопці помирали, а підмога не йшла.

Хтось у ніч на 21 січня вийшов. А я, Ігор Брановицький і Олександр Михайлюк вирішили залишитися із пораненими. І ще хлопці залишилися.

Я до потрапляння у цю ситуацію був упевнений, що ніколи в житті в полон не здамся. Але коли хлопці помирали вночі, помирали один за одним, без знеболювального… Молоді хлопці, 21—22 роки, я мусив щось зробити.

На жаль, не всіх, але половину з тих, кого ми дістали, врятував.

Почало світати, я взяв якусь білу шматину й пішов. Вийшов між першим і другим «рукавом» і пішов у бік старого термінала.

Ну, «пішов» — це сильно сказано. Я поранення у ноги отримав 19 січня, а це було вже 21. У ногах кілька десятків осколків. Від падіння там іще поранення додалися й контузія. Зовнішній вигляд у мене теж був іще той: весь посічений — від пальців до голови.

От іду, шкандибаю, а мені назустріч виходить такий собі «мікс» колишніх «братніх народів»: росіяни, білоруси, східні хлопці. Різношерсті такі, але всі з хорошою підготовкою, видно, що військові, у тому числі учасники військових дій у Чечні, специ. Білорус там був, з такого їхнього 5-го полку спецназу. І весь цей «мікс» приїхав рятувати братський народ Донбасу від «фашистів», від «бандерівців».

От я їх побачив і кажу: «Покличте командира». У відповідь було багато усіляких реплік: хтось там різати хотів, хтось не різати, а стріляти. Я не дослухався, у мене була конкретна мета, і що там хто говорив — не важливо. Я був готовий на все, тільки щоб якось допомогти пораненим.

Мене обшукали і повели. У деяких місцях — там, де купи металу й сміття, — навіть тягнули попід руки, бо я на обидві ноги ледве наступав — ішов як справжній кіборг, як робот.

От вони провели мене через новий термінал, і, коли ми практично до старого термінала дійшли, нас зустрів польовий командир «Матрос» із підрозділу «Спарта». Він чи не єдиний був з «мєсних».

«Хто, хто? — перепитує. — “Спартанець”? Так це ж ми «Спарта». А я йому: «Хлопці, ви “Спарта” півроку, а я “Спартанець” уже давним-давно». І кажу, що прийшов домовлятися про коридор для вивезення тяжкопоранених і що необхідно терміново надати медичну допомогу.

Вони мені кажуть, що «беремо тільки усіх» або «нехай поранені помирають». І я вирішив, що хлопці повинні вижити.

Вони викликали лікаря й разом із ним повернулися в термінал. Там було багато поранених і п’ятеро, м’яко кажучи, тяжкопоранених. Лікар вколов хлопцям знеболювальне, наклав пов’язки.

Наступного дня, коли був обмін «двохсотими», ополченці всі ходили й дивилися на мене. Кричали, що я очі не відводжу: «Дивися, дивися, як вовк дивиться».


«Місяць полону. Морально тиснули, фізично не чіпали»

— У полоні мене, можна сказати, не чіпали, не били. Крім морального тиску, нічого не було — ні тортур, ні фізичних принижень. А хлопців били.

Психологічний і моральний тиск був цілодобово. Усе намагалися знайти якихось польських найманців чи американців або якусь літературу. Казали, що обміну не підлягаю, бо кіборг, бо «очі горять і знову повернешся».

У мене брало інтерв’ю «НТВ». Питали: «За що ви воюєте?» Я казав: «За прапор, за гімн, за Україну». А вони: «Але ви ж убиваєте мирних жителів!», а я їм відповідаю: «Я мирних жителів у терміналі не зустрічав. Не було там пасажирів».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Фотографія Анатолія Свирида у полоні


Потім я таки потрапив на обмін. Звільнили з полону 21 лютого. І головне, що ті п’ятеро тяжкопоранених залишилися живі.


«До того, що трапилося, не можна було доводити»

— Захист аеропорту був і залишається важливим. Але до такої ситуації доводити не можна було. Треба було зробити все «красиво», замінувати, вивести людей і «помінятися ролями».

На жаль, у нас воєнне планування не особливо проглядається. Якщо був у командування план з утримання аеропорту, то треба було укріплятися весь час де тільки можна й починати це робити з самого початку.

А так виглядає, що це була спонтанна реакція хлопців на всі анексії, відступи й «здавання», а потім вже з’явилася політична воля.

Бо як все почалося?! Увійшли ополченці в аеропорт. Наш спецназ їх вибив. Красиво так, шикарна операція була. От і треба було далі так само красиво укріпитися на позиціях й утримувати аеропорт скільки треба.

Можливо, думали й про план подальшого наступу. Потім, очевидно, не виявилося сил для цього. Склалося так, що в нас усі елітні підрозділи відігравали роль звичайних піхотинців. Ну, може, елітних піхотинців.

У нас є дуже хороші командувачі повітряно-десантних військ. Освічені, які продумують усі операції. Той же комбат 79-ї бригади. І не тільки він. Зараз є вже такі капітани, майори й комбати, що можуть легко очолювати бригади. Той рейд, який провела 95-а бригада, аналогів в історії не має.

А захист Донецького аеропорту, звісно, мав сенс, але робити все треба було по-іншому. Якби в перші дні укріпилися добре, то можна було б тримати й тримати.

Наші хлопці в аеропорту показали, що вони можуть утримувати позиції, незважаючи ні на що. Я собі не дуже уявляю, як би ті ж самі американці воювали в тих умовах, які були в аеропорту. Атаки, обстріли з танків і мороз нижче 20 °С. Я отримав перше поранення 2 грудня, і тоді було –22 °С.

У таких умовах дух навіть більше важить, ніж підготовка. Було відчуття, що нарешті нація відроджується, з’являється якийсь козацький дух, який сотні років спав десь. Він був там — в аеропорту, цей козацький дух.

У всі часи, і в Другій світовій війні, і в Афганістані, українці як воїни і командири показували себе дуже добре. І в інтелектуальному аспекті, і силою духу. А в аеропорту вже включилося щось більше, ми справді відчули, що «душу й тіло ми положим за нашу свободу».



«Мій друг Ігор залишився з пораненими. Його вбив “Моторола”», — «Сєвєр»


Професійний військовий із позивним «Сєвєр» у другу свою ротацію в аеропорт зайшов за кілька днів до того, як бойовики підірвали термінал. Він розповідає про те, як витягував товаришів з-під завалів, як намагався вивести з-під обстрілу машини, як заблукали в тумані, як поранений разом із товаришем дійшов пішки до своїх:

— Уперше я потрапив в аеропорт наприкінці листопада — на початку грудня і був там шість днів.

Як ми туди дісталися… Процедура проста: нам кажуть — ми виїжджаємо на точку. Там очікуємо на команду, перевіряємо готовність техніки, чекаємо на паузу між перестрілками. Перед першим заїздом ми чекали дві доби. Перша рота нашого 90-го окремого аеромобільного батальйону замінювала там 79-у бригаду.

Обидва рази я був у новому терміналі. Поверх — поняття абстрактне. Те, що з одного боку зветься першим поверхом, з іншого — підвал. Ми були на умовному другому поверсі. Під нами було те, що з одного боку звалось підвалом. Там був мій пост.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Позивний «Сєвєр»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

У перший заїзд я був на «першому» посту, туди зазвичай приїжджали машини — привозили поповнення, вивозили поранених і бійців на ротацію. Крім того, звідти велось постійне спостереження на 160°.


«Нас попередили: що б вам там не казали про аеропорт, ви здивуєтеся»

— З якою періодичністю в годинах/хвилинах там був обстріл, я вам не скажу. Зрозуміло, що він був кожного дня, щораз по-різному. Коли ми заїхали, у 93-ї бригади сепари відбили старий термінал і там закріпилися. А між старим і новим терміналами відстань 70 м. З їхніх вікон-бійниць постійно щось стріляло. Якщо зав’язувався бій, то були задіяні «Мухи» (РПГ-18 «Муха», ручний реактивний протитанковий гранатомет одноразового використання), гранатомети, підключалася крупнокаліберна зброя та снайпери з обох боків.

Перші дні були напружені: ми по черзі брали участь у боях з боку старого термінала. Якщо бачили, що там щось серйозне, підтягувались до тих постів, які були з боку старого термінала, і допомагали там хлопцям. Навпроти старого термінала були пости «Ромео» і «Номер чотири», як ми їх називали. Я ходив постійно на «Четвірку» до своїх хлопців, іноді вів з ними бій, іноді намагався коригувати вогонь. Це відбувалось декілька разів на день, не кажучи про артилерію, — коли зав’язувався серйозній бій, вона завжди викликалася й працювала. Як і в них, у нас не найточніша артилерія у світі — іноді це була дуже непогана робота, іноді — не дуже.

Нас попередили: що б вам там не казали про аеропорт, у будь-якому випадку ви здивуєтесь. Так і сталося, попри те що кожен був готовий побачити щось незвичне. Але те, що кожен там побачив, змінювало людей. Можна сказати, «бойове хрещення» було пройдене. Усі, хто там був, — серйозні солдати, принаймні, звідти вони вийшли саме такими.

Не знаю, що саме змінилося в мені, я не вловив цю ноту. Я вже служив до аеропорту, був миротворцем, учасником бойових дій, бачив, як убивають людей. Цього разу хоч і дивувало все, але не так, як багатьох інших.

Я був в Іраку. Єдине, що дійсно схоже між цими двома війнами, — там теж воював, можна сказати, один народ — суніти і шиїти. Звичайно, ми з росіянами не один народ, але в нас багато спільного, і те, що зараз їхні лідери хочуть захопити територію, копалини, прикрившись чимось благородним… Напевно, усі війни, коли починалися, прикривались чимось «благородним».


«Усі були рівні — кожен вартий, не більше не менше, свого життя»

— Кожна людина має перш за все сподіватись на власні сили і розум. Якщо вона бачить, що на її посту треба, наприклад, кинути сітку чи поставити мішки з піском, то не треба чекати команди, доки прийде командир і скаже про це. Це не «гражданка», коли хтось не хоче виконувати зайвої роботи… Треба просто взяти і зробити, тому що на кону життя твоє і твоїх друзів. Це люди повинні добре розуміти, всі там були рівні. Кожен вартий, не більше не менше, свого життя. Якщо командир хороший, за ним люди підуть, і не важливо, який у нього чин, таке не міряють погонами.

Виходити за межі оборони просто не вдалося б. У цілому, якщо нам треба було щось зробити, аби втриматись там, — іноді треба було б це робити, іноді воно і робилося… Зараз добре про це розмірковувати, коли це вже в минулому. Звичайно, був наказ утримувати свою територію: якщо є периметр, його треба утримувати будь-якою ціною. Якщо є можливість його розширити, треба це зробити, але це вже інше питання…

Найскладніший момент був, коли там уперше вбили нашу людину. Бійцю в голову прилетіла куля, він був іще живий, коли ми його вантажили в БТР. Та поїздку він не пережив. Це був дуже серйозний момент для мене — це сталося під час одного з найперших боїв, після взяття старого термінала. Хлопці ще не були готові до такого.

Сепаратисти хотіли розвинути успіх, після того як захопили старий термінал. Казали, що приїжджав російський «Вимпєл» і намагався нас «притискати». Але я так зрозумів, вони надовго запам’ятали ці виїзди. Судячи з усього, і нас також. Хто прийшов до нас з автоматом — хай не ображається.


«Після першого заїзду зникло відчуття страху»

— Після першого перебування найбільше запам’яталося те, що з сепаратистами можна так само воювати, аніскільки не боятися. Вони не якісь там «суперспецпризначенці» — вони теж вчиняють безглузді речі… Після першого заїзду в аеропорт зникло відчуття страху, з’явилось осмислене розуміння для прийняття рішень, що треба воювати і не боятися. Бо всі їхали в аеропорт із думкою, що там — пекло.

Перші чотири дні були в якомусь напруженні, але потім я виспався, поїв нормально, навіть якимось чином почистив зуби — і поглянув на все по-­іншому, почав інакше себе поводити, знайшов місце, з якого дуже добре можна було стріляти.

Нас вивели звідти раніше, ніж повинні були. Не знаю, чому так вийшло. Може, тому, що приблизно через п’ять днів постійні перестрілки зі старого термінала закінчилися. Вони вже зрозуміли, що просто так, наскоком, нас не взяти: ми укріпилися й давали добрий опір. Може, вирішили нас поміняти, доки тихо, а може, тому, що старого термінала не стало і було потрібно менше людей.


«Водію, друже, виручай»

— Їхати назад було страшніше. Коли машина мчить по злітній смузі, у неї з обох боків можуть летіти ПТУР і постійно стріляють два крупнокаліберних кулемети «Утёс» — один стояв уздовж смуги, у кінці, а другий — посередині, поперек. Вони постійно стріляють — у них гарна швидкострільність та дальність бою, і калібр у них теж нічого. Вони наскрізь пробивають броню. Нюанс у тому, що, коли ідеш в аеропорт, вони цього не очікують. Поки вони зібралися, починають стріляти навздогін. Та потім вони очікують на момент, коли ти будеш їхати назад, ціляться — це вже страшніше.

Я виїжджав на МТЛБ (всюдихід, призначений для доставки людей і транс­портування вантажів на великій швидкості). В один тягач вмістилося багато людей, а наш був напівпорожній, я там навіть лежав. Наді мною був відкритий люк, я запам’ятав, як туди залітав сніжок і свистіли трасери. Якби вони пролетіли на декілька сантиметрів нижче, то влучили б у нас.

Це ж не бій — там ти можеш заховатися й відстрілюватися. А тут ти просто їдеш, беззахисний, і думаєш: «Водію, друже, виручай».

Нас постійно возили не наші водії, дай Бог їм здоров’я. Бо навіть один раз на день отак поїхати — це величезний стрес, навіть більший за бій. МТЛБ — це просто тягач, в якому навіть зброї немає, він пробивається наскрізь. Виходить, тебе постійно намагаються роздовбати два кулемети, а якщо ще й ПТУР летить…

І, відповідно, коли машина під’їжджає під термінал, у неї також намагаються чимось влучити здалеку — і «Мухою», і ВОГ.

Нас вивезли в Піски, потім далі, на місце нашої дислокації, у Костянтинівку. Дали нам декілька днів — відмитися, поїсти та відпочити. Потім ми ходили в караули по Костянтинівці, деякі поїхали додому у відпустку.


«Дістатись в аеропорт нам допоміг… Бог»

— Армія в Україні зараз — напівдобровільна справа. Так, є наказ, так, треба туди їхати. Нас запитували, хто поїде до аеропорту, іноді намагались переконувати — та люди, які готові туди їхати, йшли добровільно. Це і на краще, бо навіщо змушувати їхати тих, хто не готовий…

Удруге ми туди поїхали одразу, як закінчилось перемир’я, — нас перекинули у Водяне, там ми чекали деякий час. З настанням темряви у нас була невдала спроба штурму однієї зайнятої сепаратистами будівлі. Танки тоді нас не підтримали — вони десь заблукали. Після цього ми поїхали в новий термінал підтримувати людей, бо вони були виснажені боями з багатьма пораненими. Нюанс був у тому, що туди було дуже важко прорватись на той момент.

Я туди поїхав зі своїм товаришем Ігорем, позивний «Натрій». Потім він потрапив у полон, у нього двічі була можливість піти звідти пішки, та він залишався з пораненими. Ігор був побитий мало не до смерті, його вбив «Моторола» двома вистрілами в голову, коли той був у напівпритомному стані.

Дістатись в аеропорт нам допоміг… Бог, як би це не звучало. Ми їхали туди групою з 14 чоловік на двох МТЛБ. З нашого батальйону заїжджала тактична група, був командир Зубков Іван Іванович із позивним «Краб», він потім загинув. З нашої роти були ми з Ігорем. Набились у тягач як оселедці в бочку, у бронежилетах, бушлатах, бо тоді була зима, холодно, ще й рюкзаки в усіх були чимось набиті. Коли їдеш, не видно, але чутно, що поруч щось вибухає… Доїхали, за це, знову ж таки, спасибі хлопцям-водіям.

Почали розвантажуватися. Доки ми розвантажували воду, соляру, генератор, бойовий комплект, рюкзаки, наш МТЛБ підірвали з верхніх поверхів — чи то граната прилетіла в люк водія, чи то РПГ. Вона загорілася з боку водія — ми його дістали з машини, він був обпалений і не вижив. А другий МТЛБ поїхав — через це ми не змогли вивезти поранених і загиблого.


«Усі були стомлені, виснажені й поранені»

— Ми заїхали, зорієнтувалися на місцевості — тоді периметр, який утримували наші хлопці, вже був невеликий. Боєприпасів було достатньо, але люди були стомлені, виснажені й поранені. Деяка зброя вийшла з ладу. Хлопцям потрібна була моральна та фізична підтримка.

Коли ми заїхали, «свіжих» людей одразу розподілили по постах і напрямках, почали облаштовувати свої бійниці, кулеметні гнізда й барикади. Будувалося це з ящиків із патронами — їх було дуже багато, достатньо для того, щоб у декількох місцях зробити багатошарові барикади й поставити на них по кулемету. Призначили людей позмінно на пости, розгребли все, що було під ногами, відділили поранених.

Тією групою, що залишалася, позмінно командували Іван Іванович «Краб» і я. Ми доповіли про обстановку і почали шукати… Іван Іванович розібрався зі зброєю — його хлопці з роти вогневої підтримки, які розбиралися в крупнокаліберних кулеметах, АГС та в усьому іншому, полагодили, зібрали й почистили деякі речі. Ми розклали всі боєприпаси по різних місцях — знали, скільки у нас гранат, «мух», ящиків «7-62» чи «5-45», ПКМ, РПГ чи ДШК. Крупнокаліберний кулемет відіграє дуже важливу роль — він далекобійний, пробиває стіни й техніку. Відповідно усе це трохи налагодилося. Ми дали людям відпочинок.

Далі почали шукати способи під’їзду до нашого периметра. Нашу МТЛБ спалили, то ми почали шукати сліпі зони, щоб нас не прострілювали і можна було під’їхати й забрати поранених. Ми знайшли таку зону доволі швидко. Наша група приїхала туди в ніч з 16 на 17 січня (конвої тоді їздили тільки вночі). А наступної ночі вдало приїхала ще одна МТЛБ — ми завантажили всіх критично поранених та двох загиблих (нашого водія і хлопця, який загинув до нашого приїзду; тобто на той момент був лише один загиблий — це показник, що бій був на нашу користь, хоча ми й втратили багато периметра). У них була перевага — вони з одного боку воювали двома танками. У нас і близько такого не було.


«Навіть по звуку було зрозуміло: ми не збираємося здаватися»

— Нам на МТЛБ привезли воду, бо з нею були труднощі — усі дуже хотіли пити. Коли її завантажували, мене поранило — під кінець сепаратисти зрозуміли, де ми знаходились, і намагалися туди дострелити, і мене, напевно, зачепило рикошетом у ногу. Тоді медик Ігор із позивним «Псих» — зовсім молодий хлопчина, йому, здається, було 23 роки, дуже тямущий медик, він теж загинув, — він мене тоді швиденько перев’язав і зупинив кров. Я тоді відіспався, а потім знову був здатен вести бій.

Наступної ночі до нас знову приїхала МТЛБ, у ній приїхала ще одна група з мого батальйону — здається, там було 12 чоловік. На ній відвезли всіх поранених — середньої і легкої важкості та контужених. Тобто в нас уже не було поранених і половина була більш-менш свіжою. Були барикади, робочі засоби оборони, пункти бойового харчування, розподілені обов’язки — сектори обстрілу та все інше. На маленькому периметрі трималися доволі міцно, ми дали це зрозуміти сепаратистам. Ми не сильно в них стріляли, але, якщо вони з’являлися й намагалися щось зробити, вмикалися кулемети. Навіть по звуку було зрозуміло: ми не збираємося здаватися.

У цей момент були спроби штурму, аби деблокувати нас, тих укріпрайонів, що нас оточували. Було як мінімум чотири напрямки штурму, були задіяні бійці декількох бригад, в основному десантних. На жаль, ці штурми «захлинулися». Дуже шкода, що для того, аби нас деблокувати, стільки людей загинуло й отримало поранення.

Рації були у декількох людей, у тому числі й у мене, я чув, як гинули наші бійці, але не давав слухати це всім іншим.

На той момент ми знаходилися в мікросередовищі. Була смуга, по якій можна було до нас приїхати, але вона була дуже затиснута. У період перемир’я, що цьому передував, наші вороги дуже добре укріпилися довкола. Вони знаходилися навкруги нас, прострілювали практично всі ділянки довкола нас — відповідно треба було деблокувати нашу групу, щоб завести людей, боєприпаси та розширити периметр. Для цього потрібно було сполучення, це дуже важливо. Коли нас там притиснули, командування вирішило задіяти її по всій широті довкола нас і таким чином деблокувати. Можливо, треба було вчинити інакше, але, знову ж таки, постфактум добре про це говорити, а тоді ми багато про що не мали уявлення — де, що і як.


«Гіпсокартон здуло, немов папір»

— Приблизно в обід 19 січня вони вперше підірвали будівлю нового термінала. Яким чином вони це зробили, я не знаю. Усі перекриття були провалені до підвалу. Була діра розміром у пару десятків метрів чи навіть більше. Чи до п’ятдесяти, дивлячись, у якому перекритті. У цю діру ми побачили шматочки неба, хоча вона була не зовсім над нами, а трохи збоку.

У цілому якоїсь шкоди, окрім легкої контузії, вона нам не завдала. Та всі наші укриття і барикади знесло, бо вибух був доволі потужним. Він пройшов великою хвилею, знесло всі перегородкові стіни — вони були з цегли. Ще був гіпсокартон — його взагалі здуло, немов папір. Я тоді спав — мене, лежачого, посунуло приблизно на 3 м. Мені здалося, що пройшла вогняна хвиля. Та в цілому критично поранених не було, лише легкі. Потім загинув боєць із моєї роти — Олег Мусієнко, йому було приблизно 50 років, він був такий худорлявий і дуже добрий, — його зачепило випадковим уламком. Ми намагались на повний зріст не маячити, а він просто встав, щоб кудись перейти, — і йому в шию влучив уламок.

Потім усі ми очікували, що буде штурм, — розподілились по всіх напрямках, звідки міг бути вогонь, і направили туди вогневі засоби. Та його не було. З уламків ящиків та всього, що було під руками, — з цегли, банок з тушонкою — спорудили барикади, зробили бійниці, були виставлені пости. Ми були готові до подальшої оборони. Та нічого не відбувалося, вони лише періодично пускали сльозогінний чи нервовопаралітичний газ, причому всі дні, що ми там були. Ми від нього укривалися, та я не скажу, що він був надто великою загрозою. Декілька разів було таке, що сепаратисти пускали газ, починався вітер і ніс його в їхній же бік.


«Вони підірвали колони… Ми витягли з-під завалів усіх, хто подав голос»

— Ми відстрілювалися. Я казав, щоб не стріляли бездумно, тільки прицілившись, щоб економити. Наші сильні бойові точки мали вмикатися лише в серйозних ситуаціях. Дехто слухався, дехто — ні. У будь-якому випадку, якщо хтось намагався до нас підповзати, туди одразу йшов посилений вогонь; якщо у відповідь надходило декілька спалахів, то вогонь посилювався — тоді вмикалися кулемети. Були АГС, ВОГ, «мухи», гранати — усе працювало при потребі, трималися доволі нормально.

Була частина людей, яка була до цього не готова, — ми по можливості їх відправили з пораненими або вони займалися спорядженням стрічки, зарядженням тепловізорів і рацій, чистили зброю, займалися пораненими чи їжею, будували барикади. Більшість розуміла: для того щоб вижити, їм не можна сидіти без діла.

Надвечір 20 січня, коли ми прийшли до тями після першого вибуху, стався новий — з підвалу, у якому знаходились сепаратисти.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Фото руїн нового термінала. 21 січня 2015 року


Колони, які тримали перекриття під нами, замінували і підірвали. Від будівлі залишились тільки опорні колони, перекриття й підлога, завалена сміттям. Плити «склались», ми туди «з’їхали». Я був з самого краю — на одному з напрямів у першому ряду. Тоді все провалилося метрів на 6—7. Нас з Ігорем затягнуло на 2—3 м, ще й згори навалилося. Мені завалило ногу цеглою. Та більшість хлопців упали в яму, їх завалило набагато сильніше — і бетоном, і залізом… Частина людей, які одразу прийшли до тями, злякалися можливого штурму. Усі, хто міг, вибралися нагору і знайшли автомати.

З того провалля було чутно стогін і крики людей, які провалилися. Я попросив легкопоранених і хлопців, яких дуже не зачепило, спуститись вниз, інші сіли навколо зі зброєю, яку вдалося знайти, зайняли кругову оборону. Хлопці діставали бійців знизу; проводи, які звисали у провалля, прив’язували, кидали нам кінець, а ми витягували ним людей нагору. Це продовжувалося до самої ночі, а коли стало темно, підсвічували ліхтариками. Діставали до останнього бійця, який подавав голос. Усі були знесилені — ноги запліталися, але витягнули всіх, хто подав голос.

Коли всіх витягнули, перша група, у якій був «Рахман» з двома хлопцями, пішли по допомогу — сказати, щоб до нас надіслали конвой. На той момент у нас уже не було зв’язку. Вони пішли, а потім Рахман повернувся з конвоєм.

Приблизно опівночі взводний лейтенант «Халк» повів другу групу з 14 чоловік, у якій були легкопоранені та контужені, з аеропорту. Пропонували піти і мені, але я з Ігорем залишився. Не дарма — о четвертій ранку приїхав конвой аж із трьох машин МТЛБ. Це багато, нам би вистачило виїхати. Та був дуже густий туман, а вони, ясна річ, їхали без фар, і конвой під’їхав не з того боку.

Я вибіг із термінала на вулицю, махав їм ліхтариком, кричав, намагався їх повернути. Не подіяло — вони потрапили під жорсткий вогонь, спочатку від «утёсов», потім від РПГ та «мухи». Дві машини з трьох згоріли на моїх очах. Третя машина сюди не під’їжджала, вона забрала поранених на смузі, де вони лишилися після штурму.

Я довго не знав, що робити далі. Дві машини згоріли, і зв’язку в нас не було… Я вирішив піти на вихід, за машинами. Ми пішли удвох: я і Вася «Сокол», розвідник з 80-ї бригади.

У мене була поранена нога, а в «Сокола» прострілена гомілка, ми обидва були такі «спортсмени», що могли й не дійти.

Була приблизно шоста ранку. Від термінала ми відійшли спокійно. Ішли потихеньку, спираючись один на одного. Коли починали стріляти, ми лягали, лежали на землі, дивилися на небо — можна було навіть заснути, так там було тихо і спокійно. Потім піднімалися й ішли далі. Інколи навіть повзли. Та все ж більше йшли по бетону, щоб не натрапити на міни чи боєприпаси, які не вибухнули. Ішли по слідах від МТЛБ, які нещодавно приїжджали до нас. Дорога зайняла приблизно дві години.

Прийшли до нашої РЛС (радіолокаційна станція. — Ред.). Найбільше я боявся, що по нас почнуть стріляти наші: ми були дуже брудні, тож було важко ідентифікувати, хто ми і звідки. Ми підійшли й почали махати, кричати — вони розуміли, що ми загрози не становимо, тому прийняли, пустили, побачили, що ми свої, швидко завантажили в машину й відправили на Водяне. Нас почистили і перев’язали. Моєму пораненню вже було чотири дні, я переживав, щоб не сталося зараження.


«Якщо він може вбити беззахисну людину, то це не солдат»

— Прийшов наш командир бригади, я йому швидко намалював і пояснив, де бійці, передав список тих, хто був у мене, бо я тоді був за старшого. Я перед цим попросив Ігоря «Психа» побатальйонно записати прізвища всіх людей, тому ніхто не міг загубитися. Про загиблих же одразу було все ясно, поіменно.

Я розповів про те, що сталося, про чисельність і шляхи підходу, просив командира швидше вивезти хлопців. Наскільки я знаю, вдень туди не поїхали, бо це було надто небезпечно. Поїхали по темному, о дев’ятій чи десятій годині. Як розповіли, наших живих там уже не було — їх по обіді взяли в полон. Не побачили там навіть сепарів — лише наших «двохсотих».

З-під завалів ми витягнули до десяти чоловік, вони були дуже тяжко поранені. З них до ранку дожили лише троє. Потім одного нібито застрілили сепари прямо на місці. Двох, Стаса Стовбана і Остапа Гавриляка, забрали в полон, а потім обміняли. У кожного з них немає однієї ноги.

Я чув про те, що, коли наші приїхали туди поночі, хотіли забрати «двохсотих», та вони нібито вибухнули. Та це не підтверджені дані. Коли сепаратисти почули, що почало щось вибухати, направили туди і вогонь, і артилерію. Той конвой, який приїхав забирати хлопців, втратив там бійців. Ось і вся історія.

А про те, що сталося з моїм другом Ігорем, я дізнався від тих, хто туди дзвонив і намагався забрати полонених. Пізніше «Сова» і «Спартанець», бійці, які були з ним в одній камері, розказали, як «Моторола» двома вистрілами в голову вбив Ігоря, коли той був у напівпритомному стані. Спочатку я не вірив у це, не думав, що так просто добити людину пострілом у голову… Потім про це багато говорили та писали, кажуть, що навіть «Моторолі» дзвонили.

Якщо він може вбити беззахисну людину, яка фізично не може йому опиратися, то для мене це не солдат, а клоун. Він працює на телевізор, на терміналі його мало хто бачив, навіть з його власних підопічних.


Значення аеропорту

— Аеропорт — це стратегічна точка, ми фактично були в межах Донецька. На оборону аеропорту ми витрачали набагато менше сил і засобів, ніж сепаратисти на його штурм. Вони розуміли, що нам нема чого втрачати, і боялися лізти до нас відкрито.

Під час перемир’я українська сторона не зорієнтувалася й не підготувалася так, як готувалися сепаратисти. Вони взагалі кожне перемир’я для підготовки використовували. Вони хотіли відсунути нас і показати всім, що вони все ж таки вибили звідти кіборгів.



«Солдати в аеропорту готові були за цей символ віддати життя», — капелан Кравець


Військовий капелан Леонід Кравець двічі був на вежі Донецького аеропорту. Останнього разу він разом із кіборгами покинув вежу в момент її повного руйнування. Капелан розповідає про те, як артилерія й танки розстрілювали аеропорт і вежу, про командира «Сумрака» й про духовну підтримку бійців:

— Коли почалася війна, я молився, думав, куди і як поїхати… Тоді мій друг, капелан «Архітектор», під час місіонерської зустрічі в Києві сказав мені, що є такий батальйон, у складі якого можна потрапити в Донецький аеропорт. І я поїхав.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Леонід Кравець (ліворуч) з товаришем на диспетчерській вежі Донецького аеропорту. Фото: Леонід Кравець


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Уперше в Донецький аеропорт я потрапив 25 листопада 2014 року у складі 79-ї аеромобільної бригади. Командиром у нас на вежі був капітан «Су­мрак». Для мене честь працювати саме з ним. Це був дійсно командир з великої літери, і це була вже не перша його війна. Я був на вежі дві доби, до поранення, але не бачив, щоб він спав. Він постійно ходив, усіх розставляв по місцях, навчав, як правильно усе робити.

Тоді я пробув на вежі всього дві доби. На другий день мене поранили під час штурму. Мене тоді вивезли до дніпропетровського госпіталю, там я трохи відновив здоров’я, і вдруге вже випало потрапити до аеропорту тоді, коли вежа й аеропорт «впали».


«З Пісок до аеропорту півгодини, але видалися найдовшими в житті»

— Перший раз шлях на вежу був важким. У Піски я приїхав приблизно 19 листопада. Відтоді ми щоночі збиралися виїжджати в аеропорт, та нашу поїздку постійно відкладали з невідомих причин. І от вранці 25 числа нас врешті завантажили в БТР. З Пісок до аеропорту недалеко — всього півгодини, але вони, здавалося, були найдовшими в моєму житті. Чому? Бо навколо темно, нічого не видно, ти сидиш у «коробці», яку можуть прострілити будь-якої миті. Близько четвертої ранку ми заїжджали на вежу, а інша команда їхала на термінал. Ми повністю змінили тих, хто тримав вежу, з попередньої ротації залишилося тільки декілька чоловік з 93-ї бригади.

Я заїхав з тими хлопцями, з якими ми до того тиждень жили в Пісках. Це команда «Сумрака», і вони вже не вперше заїжджали в аеропорт. У бійців настрій був хороший, вони були обстріляні й готові до всього. Необстріляні серед них були тільки я й лікар. Але нам з ними було дуже легко.

Я колись давно служив в армії, але реального досвіду в мене не було й у бойових діях брав участь уперше.

Як і всі бійці, я стояв на посту й наглядав за закріпленим за мною сектором. Я заступав на пост на дві години, спостерігав і розмовляв із бійцями. На той час 79-та вже стикалася з капеланами, до цього там був «Архітектор», ще один наш брат — Валерій Педченко, тому 79-та вже знала: коли в аеропорту є капелан, вони себе почувають спокійніше. Вони знали: коли заїжджають капелани, не так сильно обстрілюють…

Коли ми з ними заїжджали на вежу, не було жодного вистрілу. Наступного дня, коли заїжджала команда в старий термінал, розпочався бій приблизно о шостій ранку і продовжувався вісім годин. Під час цього бою я й був поранений.

Коли ми ще були в Пісках, зі мною в кімнаті був хлопець Олексій, який десь три дні лежав і грався на мобільному телефоні. Одного разу, коли ми зібралися за столом, він каже: «Я от лежав у кутку, три дні за вами спостерігав і зрозумів, що всі ваші розмови зводяться до одного: до вашого Бога. Ні про що інше ви не розмовляєте».

Довелося йому пояснювати, що Бог — це наше життя. Це було якраз перед тим, як ми виїжджали на вежу. Коли прийшов «Сумрак» і повідомив, хто в якому БТР буде їхати, цей Олексій попросив його відправити з пастирем. Певний час він мене називав саме так.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Леонід Кравець


У Пісках з нами був іще один боєць, Саша, він жив у сусідній кімнаті й приходив поспілкуватися з нами. Я в нього запитав, чому він тут, а не з друзями. А він каже: «З вами відчуваю якусь віддушину».


«Людині, яка не була на війні, неможливо це зрозуміти»

— Моє уявлення про те, як там усе відбувається, дуже відрізнялося від того, як все було насправді. Людині, яка не була на війні, неможливо це зрозуміти. Я чув про війну, бачив її по телевізору, але коли туди потрапляєш… Там інше відчуття, інші переживання, світ на той час стає іншим.

На вежі ми жили на другому поверсі. На верхні поверхи піднімалися лише спостерігачі. Там були кімната, коридор, шахта ліфту, практично дуже мало було помешкань. Перший раз там зі мною було 18 чоловік.

На другий день перебування, коли почалась атака аеропорту, загорілася сусідня будівля й ми з командиром пішли подивитись, що там горить. Коли командир почав спускатися зі сходів на перший поверх, там був замінований вхід, хоча мінер повинен був його розмінувати. Я йому крикнув, що там розтяжки…

Перед виходом він зупинився й почав іти потихеньку. А я спускався позаду нього: сказали, нема розтяжок — то й нема. Потім «Сумрак» зупиняється і каже: «Давай назад, розтяжки не познімали». Коли ми тікали звідти, сходи були покриті згарищем. У мене нога там просковзнула, і в цей момент стався вибух. Осколками поранило руку та ногу. У госпіталі я був чотири дні, а потім мене відправили на амбулаторне лікування.

Ми не знаємо, як це вийшло: розтяжка вибухнула, коли ми вже розвернулися назад. Потім ми розмірковували: скоріш за все, коли «Сумрак» розвертався, антеною від рації зачепив розтяжку, і вона вибухнула.


«Боєць запитав, чи правда, що в пеклі такий самий запах, як в аеропорту»

— В аеропорт знову я повернувся вночі 13 січня. Цю дату я ніколи не забуду. Я повернувся тому, що розумів: солдатам необхідна духовна підтримка.

Я заїжджав «по-бойовому», тоді блокпости були відмінені. Цього разу — з Водяного, з 80-ю бригадою. Того ж дня, приблизно по обіді, завалилися верхні поверхи вежі. Вежа обвалилася десь до 14 поверху, а ми були на другому.

Потім почалася війна, яку в Україні ще не бачили. П’ять днів уся артилерія, яка була, напевно, в Російській Федерації, розстрілювала термінал і вежу з ранку до вечора.

Цього разу було по-іншому, ніж із 79-ю бригадою. Ці хлопці не були обстріляні. Ніхто з них, окрім декількох людей, не потрапляв у серйозну бойову обстановку. Тому перші декілька днів було важко. Мені доводилося заспокоювати бійців, виводити їх із шокового стану й казати, щоб вони йшли до бійниць і відстрілювалися, тому що від цього залежало наше життя.

Коли по нас довго стріляли танки, стояв чіткий запах сірки. Один боєць запитав, чи правда, що в пеклі такий самий запах. Я сказав: «Так». Якщо ти не прочитаєш цю молитву-покаяння, вічно будеш відчувати цей запах сірки.

Я роздав усім бійцям молитву-покаяння. Коли танки починали нас бомбити, бійці по черзі ставали на коліна й читали цю молитву. Я думаю, що саме в той момент, перед обличчям небезпеки, вони були щирі. Вони розуміли, що зараз людина є, а через секунду її може не бути. Біблія вчить, що кожен, хто покличе Бога, врятується. Тим паче в той момент, коли люди розуміли, що можуть не вижити, зверталися до Господа. Це так завжди.

Під час другої ротації я теж чергував на позиції «Броня». Коли починалися обстріли, майже всі бійці там збиралися і ховалися від пострілів танка. А коли наступала ніч, заступали на чергування.

Я не брав зброю до рук, хоча вона вільно лежала біля бійниці. У цьому не було необхідності. Дуже важко пояснити невіруючій людині, чому Бог, який заповів: «Не вбий», — потім посилав ізраїльських царів винищувати цілі народи. Ця заповідь була дана для того, щоб люди не вчиняли самосуду. Бог казав про те, щоб й ізраїльський народ, і ми захищали свою країну. Ворог прийшов до нас додому, і ми свій дім маємо захищати.


«Нас було 13 — із вежі всі вийшли живими»

— Були бійці, які каялися прямо в Донецькому аеропорту. Пам’ятаю одну дівчину. Їй на той момент було 24 роки. Вона була зі штурмової роти 93-ї бригади. Це були добровольці, які перейшли з батальйону «Донбас». Вони штурмували аеропорт з боку вежі 19 січня. Коли ввечері, після цілого дня боїв, ми ховалися під сходами, тому що скрізь усе прострілювалося, ми з цією дівчиною стали на коліна, і вона молилась і читала молитву-покаяння.

Тоді там не було часу, щоб думати чи говорити. Я просто закликав усіх молитися, бо єдина надія в той момент була лише на Бога. Командири зв’язувалися з нами по рації й казали, що аеропорт ніхто залишати не буде. Усі розуміли: це може бути остання година або останній день — і думали, що ніхто з аеропорту вже живим не вийде. Іноді я навіть хотів подзвонити дружині, попросити в неї вибачення й попрощатися. Добре, що Бог дав мені мудрості цього не зробити.

Дев’ятнадцятого січня танки з ранку до вечора розстрілювали вежу й термінал. Одного разу в мене все ж таки було бажання взяти зброю до рук. Це було в той момент, коли терористи поливали наших бійців згори бензином і підпалювали. І нам телефонували, казали, що там іде жахливий бій, — це було перед тим, як підірвали плити-перекриття. Напевно, то був якийсь чоловічий адреналін — взяти автомат в руки і влучити хоч у когось. Але я розумів, що молитва може зробити більше, ніж автомат.

Коли на вежі почалися серйозні руйнування, ми перейшли на «Броню» — позиція перед входом до вежі. Там же була «дорога життя», яку прострілювали снайпери й кулемети. Від пострілів танка нас вежа трохи прикривала, по «Броні» вони не могли потрапити, хоча туди летіли уламки й каміння. П’ять днів ми ховалися на цьому пості. Коли вежа була повністю зруйнована, в останній вечір ми ховалися біля входу на вежу під сходовим майданчиком — найбезпечніше місце на той момент. Під сходами ми бачили, як танк стріляв у вежу. З нашого боку було видно спалахи.

Нас було 13 чоловік — із вежі всі вийшли живими. Бог відповів на наші молитви — було всього два легкопоранених бійця.

Коли ми пішли з вежі, там залишились тільки спостерігачі, там уже неможливо було знаходитись. Поїхали ми вночі 19 січня на МТЛБ, у просторіччі її називають «мотолига». Я їхав із лікарем і пораненими. Потім поїхав наш командир «Нортон», який згодом послав за бійцями техніку, щоб вивезти їх. На той момент, коли ми виїжджали, настало певне військове затишшя. Навіть коли «мотолига» під’їхала до вежі, водій її заглушив, та пострілів не було, лише тиша. Навіть коли я тягнув поранених до «мотолиги», ніхто не стріляв.

Було гірко від того, що все зруйновано. На той момент, коли ми вийшли з вежі, термінал також був майже повністю зруйнований — приблизно за добу до цього впали плити-перекриття. У цю ніч бійці як із термінала, так і з вежі виходили практично одночасно, там не було навіть де ховатися.

Коли штурмовий загін з 93-ї бригади мав їхати повз вежу на монастир, зупинилися з танками й БТР під вежею, розвантажилися, і в цей час їх почали накривати міномети, чоловік тринадцять було з мінометними пораненнями. Тому мені доводилось їх перев’язувати, вантажити в БТР й відправляти на так звану велику землю. Я умів це робити, бо всі капелани проходили тактичну медицину — надання першої медичної допомоги.


«В аеропорту ми стали з бійцями друзями»

— Я думаю, що в аеропорту ми стали з бійцями друзями. Був у нашому житті такий випадок: ховали лікаря з позивним «Псих». Я не був із ним знайомий особисто, лише чув про нього; коли я був на вежі, він був з «Архітектором» і «Гітаристом» у новому терміналі. Близько місяця сепаратисти не віддавали його тіло батькам, вимагали викуп. Коли вони нарешті віддали тіло, його мати попросила, щоб приїхали капелани, тому що за декілька днів до своєї загибелі він вимовив молитву-покаяння й став християнином. У нього була можливість поїхати з аеропорту, тому що він був поранений, але він сказав, що не може залишити своїх поранених, тому що тоді вони залишаться без лікаря. Коли ми його ховали, з аеропорту було дуже багато наших знайомих.

Я теж думав про те, наскільки потрібне там наше служіння, чи згадають мене бійці після того, як пройде війна, чи згадають при зустрічі? І мене дуже вразило, коли я стояв на сходах біля міської адміністрації й раптом побачив, як із натовпу до нас почали йти військові. Хлопці обнімали нас, ледь не валили з ніг, і я зрозумів, що це були бійці, з якими ми були в аеропорту.

У десантників є таке негласне правило, що вони збираються тільки своїм колективом. Після того як поховали Ігоря, ми їм запропонували поїхати з нами в Дім молитви, посидіти за одним столом, щоб його пом’янути. Вони спочатку сумнівалися, а потім погодилися.


«Бог зберіг бійцям життя, щоб вони наслідували вічність»

— У десантників є погана, на мою думку, традиція: вони кажуть, що не здаються в полон. Тобто за певних обставин вони можуть усвідомлено позбавити себе життя. Вони обвішуються гранатами і в той момент, коли можуть взяти в полон, цю гранату підривають. На вежі була ситуація, коли розуміли, що ось-ось — і все, уночі можуть увірватися. Якщо не всі загинуть, то потраплять у полон, і вони почали обвішуватися гранатами. Я їм почав розповідати, що це один із найбільших гріхів, який вони можуть скоїти у своєму житті. Мене радувало, що проходив якийсь час, і я помічав, що цих гранат на десантниках уже нема. Тому, думаю, Бог через мене виконав ту задачу, яку планував, — зберегти бійцям життя так, щоб вони унаслідували вічність.

У нас був плеєр — там був Новий завіт англійською й українською — навіть хворий «Моторола» колись слухав його, казав: «Так укропи зомбують своїх солдат». Розказував: якщо вони загинули в аеропорту, то одразу потрапляють до раю. Та ми казали про те, що в рай людина потрапляє, якщо покається перед Богом.

Узяли вони плеєр після того, як аеропорт був зруйнований. Вони витягували з кишень у поранених чи мертвих бійців. Казали, що в кожного нашого бійця є такий плеєр. Я думаю, що, звичайно, далеко не в кожного, та у багатьох — ми роздавали всім, хто бажав їх взяти.


«Коли по тобі постріляють трошки, ти станеш віруючим»

— За три мої ротації на Донбас я зустрів одного атеїста. Я їхав на вежу, а він — у термінал. Коли я розмовляв з ним у Водяному, він мені розповідав, що він атеїст. Я у нього запитав, чи стріляли вже по ньому. Він сказав, що він був у Пісках, десь там у городі падали міни… Та я запропонував йому повернутися до цієї розмови, коли він повернеться з аеропорту. «Коли по тобі постріляють трошки, ти станеш віруючим». Це була єдина людина, яка казала, що вона невіруюча.

Коли виїхав з аеропорту, я три дні ще допомагав медикам: було дуже багато поранених. Аж тут кажуть, що аеропорт здали… Знаєте, я так не вважаю. Я часто чую, що «не витримали стіни». Та солдати там були готові віддати своє життя за цей символ для України. Його обороняли до останнього й не віддали. Його не змогли взяти. Там досі є наші солдати. От нещодавно дзвонив знайомий, казав, що він зараз на РЛС — от мене після вежі вивозили на РЛС, а відстань між ними — десь метрів 700—800. Також наші стоять у Спартаку, а ще десь всередині окопалися, «пожарку» зайняли.



«ОБСЄ заїжджали на 15 хвилин чаю попити, а лиш виїдуть — “жара”», — «Бориспольський»


Віталій Немиренко, кулеметник 3-ї роти 93-ї окремої механізованої бригади на псевдо «Бориспольський», був у Донецькому аеропорту двічі: у жовтні 2014-го та в січні. Він розповідає, як виживали кіборги під постійними обстрілами, як переносили морози, про загибель побратимів в останні дні оборони:

— Уперше я заїхав в зону АТО в жовтні 2014 року. Ми стояли тоді в Тоненькому, якого вже немає. Нас сім чоловік заїхали на метеовежу, і почалася війна... Обстрілювали нас, ми відстрілювалися й викликали наших, щоб допомогли  прикрили, бо до вежі було дуже важко підійти.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Віталій Немиренко із позивним «Бориспольський» у Донецькому аеропорту


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

До вежі сепаратисти намагалися не підпускати, бо це була єдина точка, звідки все видно й можна добре вести координування. Та вже немає й метеовежі.

Ми туди заїжджали на тиждень, але про нас там трохи «забули», і ми відбули 18 днів. Залишалося нас п’ятеро. Якби сепари знали, скільки нас, може, і частіше б атакували. Але ми створювали видимість того, що нас там багато, як могли.

Щопівгодини по тобі луплять, стріляють... По нас працювала «рапіра» — тиждень нас на вежі розстрілювала. Я там отримав контузію. Перша «рапіра» потрапила в балку, там, де мішки стоять, — нас ними привалило. Рознесла вона багато — третього й четвертого поверху вже практично не стало.

Залишався другий поверх. На ліфтовій було чотири пости. І середина ліфтової — це там, де ми жили: 50 квадратів, навіть менше. Там було приміщення, з чотирьох сторін «бетонка» і вхідні двері. Ми чергували по годині, по чотири години, по шість годин, а потім cтало ще важче, бо розпочалися холоди.

Зігрітися не можна ніяк, приміщення не опалювалося, а ввечері відключали й світло. Мобільні не працювали, тільки «радійка». Звуків не повинно було чути. Навіть якщо хочеш курити, то треба зариватися в найглухіший кут, бо вони теж за нами спостерігають: тільки якийсь вогник, одразу снайпери починають «працювати».

Було дуже страшне відчуття холоду, коли тіло промерзає до кісток. Обмундирування не зігрівало. Була висока вологість повітря, а кругом бетонні стіни. Коли вдарили 28-градусні морози, у терміналі все покрилося льодом. А бетон ще й має особливість віддавати холод. Було дуже важко. Хлопці обморожувалися. Коли лягали спати, то обов’язково знімали взуття, одягали шкарпетки чи мішок на ноги. Бо у взутті можна було все повідморожувати.

До 5 січня були невеликі перестрілки. Потім уже не було ніякого перемир’я, почала працювати військова техніка — гранатомети, «мухи», танки. Нас почало накривати. Шостого січня була пряма атака першого поста: один «двохсотий» і троє «трьохсотих».

Ми не відповідали на це, адже мали право відповідати тільки на стрілецьку зброю. Зрозумійте: з кулемета танка ти не зіб’єш і нічого не зробиш.

З аеропорту мене з пораненням вивезли 11 січня. Зараз у мене це вже третє. Перше — це контузія на вежі, потім друге 10 січня, перед тим як упав аеропорт, а це вже третє — на «Зеніті».

Коли мене вивозили 11-го, термінал іще стояв. Загострення розпочалося ще з п’ятого. Нас уже конкретно «лупили», ми викликали нашу «арту», а вона не працювала, бо перемир’я. А по нас танки прямою наводкою гатять, ми зв’язуємося: «Ось він! Даємо координати, накрийте, бо ж розносить усе!» Але ні. Що, це комусь потрібно? Ну і стало, що стало... Нас накрили. Купа «трьохсотих», вночі двоє «двохсотих».

Через день, щоправда, накрили мінометами, але ж це можна було б зробити.

У старому терміналі цегляні стіни, у новому нічого такого не було, окрім бетонних колон. Решта все картон. Оборону тримати було важко. Навіть у туа­леті на картон був приклеєний кахель, і ми туди не ходили, бо якщо попаде снаряд, то кахель розлітався. Ми знаходили інші «вишукані» місця.

Останньою в нас залишилась одна кімната, де ми тримали оборону. Автомати заклинювало, кулі залишалися в ньому після пострілу. Але потім прийшла наша «беха» і танчик, який дав укриття.

Я вже стільки там тих ОБСЄ бачив! Як тільки вони заїжджають, то не стріляють. Там заїдуть на 15 хвилин чаю попити, а лиш виїдуть, то по нас іде така «жара». Який сенс від того ОБСЄ? Кому це все вигідно?


Через блокпост російські кадрові впускали з одним «ріжком»

— Спочатку заїжджали через Піски, а потім, коли ми в останній раз заходили, 28 грудня у новий термінал (старого на той час уже не було), то вже заїжджали через сепарів. Ми, звичайно, дуже злі йшли, бо дозволяли один автомат, один «ріжок». Я, наприклад, кулеметник, то в мене мала бути одна коробка на 100 патронів, не пристебнута. Гранат не брали, нічого не брали, бо заборонялося все це.

Нам потрібно було їхати міняти хлопців — ротація. Ми до мосту, там нас зустрічали сепари. Тобто ми під’їжджали, заїжджали на тентованих «уралах», розвантажували все, нас обшукували, сумки ретельно переглядали, у кого бачили щось особисте, забирали. Щоправда, ми практично нічого такого з собою не брали, бо навіщо віддавати?

Чесно кажучи, нас перевіряли не еленерівці й деенерівці, а була спецслужба російська. Четверо їхніх передивлялися, ми знову все завантажували й заходили в аеропорт. Вони до злітної смуги нас проводжали, а далі ми самі. Вони бачили тільки те, що в нас в руках, вони не знали, що знаходиться в тому ж терміналі. А там вистачало всього.

Щоправда, коли ми перший раз зайшли, була проблема з підствольними гранатометами. Це та ж сама граната, тільки далі летить. Бо якщо гранату кинути — ну на скільки ти її кинеш, на 20 м? І не докинеш. Ті ж «мухи» й гранатомети — з них особливо не постріляєш, бо закрите приміщення. Для цього діла потрібен простір, щоб ззаду метрів на 15 нікого не було, щоб хвиля вибуху не пошкодила тебе.

Провіанту якогось також вистачало, були сухпайки наші, українські. Ну, якось їсти можна! Ми і з собою завозили. Коли проходила ротація, кожен брав з собою продукти, патрони, зброю…

У мене тепер війна асоціюється з тушонкою. Отак прибігаєш з посту, хочеш їсти — береш тушонку, а вона як лід. Часу гріти її не було, а їсти-то хочеться. До сьогодні пам’ятаю, як вона хрумтить на зубах. Зараз уже не можу на неї навіть дивитися.


«Хтось воював, а хтось тихенько телевізори й холодильники вивозив»

— Якщо брати стратегічні аспекти, то на той момент аеропорт — це була висота. Там сама смуга до сих пір не пошкоджена. Скільки там не сипалося й не падало — якщо машина почистить, проїде все, можна користуватися.

Але чого вийшло так, що тупо здали?!

Я лише солдат, але деякі командири так «керують», що слів немає. Рано чи пізно, думаю, що відповідати вони будуть і за хлопців, за все це. Бо той штурм, який був 20-го числа, коли вибивали ДНР—ЛНР з обсерваторії, з «пожежки», він же нічим не був прикритий. І отримали те, що отримали: купу «трьохсотих», 12 «двохсотих».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Пожежна частина, вигляд з нового термінала. Фото: Руслан Боровик


Були й нормальні командири. За своїх не буду говорити, бо їх не було фактично. Хтось воював, а хтось тихенько телевізори й холодильники вивозив. І це війна. Зате вони тепер «атошники». Контузії невідомо як вони отримали — у штабі, можливо, сковорідка упала. Був у нас там один офіцер, який у «бойові» не ходив: коли перебував у зоні АТО, якраз не стріляли, а контузію отримати встиг. Мабуть, холодильник на нього впав. Ми воюємо, а вони наживаються. Образливо, одначе.

При нормальному керівництві дуже багато чого можна було уникнути. Навіть здати аеропорт можна було розумно, а не «накосивши купу м’яса» і так не зумівши до сьогодні вияснити, що з цим робити.

А накази ці незрозумілі: «Ви йдіть, ми вас прикриємо». Ну, і пішли, і що? Що відбивали, що не відбивали — усе одно нас залишили.


«Хто не хоче, хай краще не йде, бо в бою головне — хто поруч»

— Я вважаю, що тема аеропорту вже нікому не цікава. Воно все забувається. Але зрозумійте: не поясниш іншому словами те, що пережили там люди.

Я звичайний солдат, а не якийсь там герой. Я просто виконував те, що мав робити. Ховатися, то я не ховався, але те, що я розказав, може кожен розповісти з кіборгів.

Я хочу сказати про тих, які не пішли воювати, краще хай вони залишаться, ніж підуть туди. Бо така людина не тільки себе може підставити, а й тих, кому випаде з нею бути. Дуже страшно, коли ти не знаєш, хто в тебе за спиною. На війні головне довіряти тому, хто поруч.

Буває багато різних моментів: навіть коли ти підзаряджаєшся, біля тебе завжди хтось є. Розумієте?! Він тебе відводить і страхує. А тут ти можеш повернутися, а його вже немає. Секунди вирішують усе. На війні не хвилини, а секунди вирішують усе.

Тим більше що бої в аеропорту — це ж не у відкритому полі. У закритому приміщенні ніде де сховаєшся, у землю не зариєшся. І ми там не йшли, ми стояли… стояли на смерть.


«Наймолодший із нас мріяв одружитися, а загинув під уламками»

— Найбільше я хочу розповісти про свого побратима, якого вже немає. Саша з позивним «Борода» був із Київської області. Йому в травні мало бути 23 роки. Хотів повернутися звідти й одружитися. Він був єдиний з нашого підрозділу такий молодий. Він завжди усміхався. Завжди. За будь-яких подій.

Але його вже з нами немає, він помер, загинув в аеропорту, коли впав новий термінал. Він помер...

Останній раз він 17 січня виходив на зв’язок. Він сказав, що ситуація… ну, словом, розповів, що впала стеля і що, мабуть, їх звідти ніхто не забере.

Він був такий маленький, у нього була в’язана шапка, така з балабонами синьо-жовтими та з гербом. Він на гітарі не вмів грати, так собі — бринькав, але сам складав пісні й надзвичайно гарно співав. У нього був дуже гарний голос... Кому це було потрібно? Невже не можна було цьому запобігти? Не ясно, чому необхідне не робиться або робиться лише після того, як щось жахливе трапляється.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Кадр з відео, знятого загиблим бійцем Олександром «Бородою». Бійці 80-ї та 93-ї бригади заїжджають у новий термінал


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Звичайно, що хлопці тримаються. Дух не падає, але дуже втомлюються від усього цього незрозумілого.

Війна — це взагалі погано.



«Влада боїться добровольців, бо вони їй нічого не винні», — Кирило «Кобра»


Кирило Бабенцов із позивним «Кобра», боєць батальйону ОУН, розповідає про те, як потрапив у Донецький аеропорт, про самовільне залишення позицій бійцями ЗСУ та оцінює ставлення влади до добровольців:

— Від самого початку, як потрапив у Піски, я знав про Донецький аеропорт і думав, як туди потрапити. Це була моя мрія — потрапити в аеропорт. Я пішов до командира ОУН і попросив узяти мене. Та тоді не вийшло, бо були обмеження по кількості людей і труднощі з узгодженням з військовою бригадою, яка це організовувала. Але 31 грудня мене командир покликав і сказав збиратися. Через півгодини ми з другом виїхали. Так я туди й потрапив.

Є багато причин, чого я хотів саме в Донецький аеропорт. Через юридичні та бюрократичні складнощі нашої системи я не потрапив в АТО на самому початку. Вийшло лише через місяців п’ять після того, як записався. І я мав відчуття провини за те, що в той час, коли мої хлопці були на фронті, ризикували своїм життям, я сидів на вишколах, тренувався й не воював. Мені було соромно за це. Я хотів це якось компенсувати, довести самому собі, що я не боягуз. І як на мене, аеропорт як найнебезпечніша точка був найбільш підходящим місцем для того.

Ми були на позиції, яка називалася метеостанція. Воєнні дії були такого ж плану, як і в Пісках, — це була оборона. В основному ми зай­малися спостереженням, тобто чергували цілодобово, дивилися, щоб ніхто не підійшов, і за потреби відкривали вогонь.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Боєць батальйону ОУН Кирило Бабенцов, позивний «Кобра», біля метеостанції ДАП. Фото: Кирило Бабенцов


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Я ліг спати, а зранку виявилося, що солдати ЗСУ покинули позиції»

— У воєнному плані там не відбувалося нічого надзвичайного. Єдина така цікава подія значуща відбулась тоді, коли ми приїхали туди. Там були хлопці з трьох підрозділів: ми — оунівці, хлопці з батальйону «Дніпро-1» і хлопці зі ЗСУ. Ми їхали на двох машинах, заповнених солдатами вщерть. Я думав, що вони теж їдуть на зміну тим, хто там воює. Але коли ми приїхали, то всі хлопці, які разом із нами приїхали, поїхали назад. Залишились тільки я і двоє моїх побратимів з батальйону ОУН.

Я ліг спати, а зранку виявилося, що солдати ЗСУ, які там несли службу, теж самовільно покинули позиції. Командир їхнього взводу, який приїхав разом із нами на машині, сказав, що ротації не буде і якщо вони не хочуть сидіти там до другого пришестя, то нехай беруть ноги в руки і йдуть. Солдати давно вже були на цій позиції, його послухали й зі своєю зброєю, залишивши боє­комплект і важке озброєння, пішли по полю в розташування українських сил.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Бойова позиція в руїнах метеостанції. Фото: Кирило Бабенцов


І нас залишилося дев’ять чоловік: троє з батальйону ОУН і шестеро з «Дніпра-1». Чергувати на позиції було фізично трохи складно, бо ми чергували по троє: три людини чергує, шість відпочиває. Заступали на дві години з проміжками в чотири години. Ти відчергував дві години, і у тебе є чотири години, щоб почистити зброю, поїсти, поспати — і через чотири години знову заступаєш на чергування. І так день за днем. Я пробув там тиждень.

У другу ротацію в аеропорт із групою бійців ми їхали, коли наші сили вже покидали позиції. Ми мали прикривати їх відхід, але, на жаль, через відсутність налагодженого зв’язку, під’їжджаючи до аеропорту, ми не змогли вийти з ними в радіоефір. Вони прийняли нас за нападників, і ми були обстріляні своїми ж бійцями й вимушені відступити. Таким чином, друга моя ротація в аеропорт не склалася.


«Ми усвідомлювали, що від цієї держави нічого не отримаємо»

— Ми розуміли, на що йшли, розуміли, що ніякого оформлення не буде, не буде зарплат, пенсії, спорядження, не буде урочистого салюту на наших похоронах. Люди йшли туди й усвідомлювали, що від цієї держави нічого не отримають, і були готові до цього.

З різних причин ідуть добровольцями — дехто принципово не хоче підпорядковуватися владній верхівці, цим старим радянським генералам, які нічого не тямлять у зброї, але й не хочуть іти в міліцейські підрозділи, у Нацгвардію й підпорядковуватися Арсену Авакову. Багато хто саме через це обирав ОУН чи «Правий сектор», щоб бути вільним і не залежати від таких людей.

Були розмови з приводу оформлення батальйону ОУН. Керівництво армії давно намагалося позбутися такої неконтрольованої сили шляхом оформлення і, по суті, підпорядкування собі, але далі обіцянок це не пішло і ніхто з батальйону ОУН як член батальйону не був оформлений.

Деякі люди, зрозумівши, що їм треба все-таки статус через фінансові труднощі й інші проблеми, пішли й оформилися як військові в різних підрозділах. Багато пішли в 93-ю бригаду, разом із якою ми стояли в Пісках, але оформлялися не як члени батальйону «ОУН», а просто як окремі добровольці.

Я думаю, що влада небезпідставно побоюється, що добровольчі підрозділи, які нічого від неї не отримали й нічого їй не винні, які самі здобули собі зброю, купили спорядження й поїхали на війну, можуть бути для неї небезпечними. Адже добровольчі підрозділи мають досвід, зброю й командирів з організаційними здібностями.

Поки несправедливість і корупція не подолані, невдоволення наростає, люди обурені.


«Після того як мене поранили, я задумався про оформлення»

— Після поранення я зрозумів, що, раптом щось станеться, держава мені нічим не допоможе, а я можу залишитися тягарем для своєї матері. Тринадцятого квітня ми брали участь у бойовій операції і я отримав кульове й осколкове поранення в ногу. Після поранення мене доставили в лікарню імені Мечникова в Дніпропетровську. Там лікарі надають допомогу усім, незалежно від того, військові це чи добровольці, і документи навіть не запитували. Вони знали, що я поранений в АТО за Україну, і цього було достатньо.

Та коли я переїхав у Київ на продовження лікування, у лікарні, куди мене направили з Дніпропетровська, мені сказали: «Чому ти взагалі до нас прийшов, ти ж не оформлений? Де твої документи?» І лише після пояснення ситуації, якогось близького спілкування мені сказали: «Ну добре, ми дозволяємо тобі ходити до нас на перев’язки, але ніяких документів у тебе не буде, лікарняного режиму не буде, ти не будеш займати койку, приїжджай у лікарню на милицях, ходи на перев’язки своїм ходом, а ми тебе будемо перев’язувати, так уже й бути, зробимо тобі послугу».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Напис в одному з приміщень метеостанції. Фото: Кирило Бабенцов


На жаль, це проблема не тільки з добровольцями — у мене є друзі, які офіційно зареєстровані, і навіть після бойових поранень їх лікують на «відчепись», типу: «От ми тебе полікували, а здоровий ти став чи ні — не наше діло».

Я спілкувався з матір’ю хлопця, який загинув у тому бою, у якому мене поранили. Вона намагається оформити сина посмертно як учасника бойових дій. Поки ніяких зрушень нема, ніхто не хоче надавати статус цьому бійцеві, який загинув за Україну, у той час як деякі міліціонери їздять у зону АТО (вони формально називають зоною АТО Слов’янськ чи Маріуполь, де насправді ніяких бойових дій нема), через кілька днів отримують посвідчення учасника бойових дій.

Багато хлопців, які загинули чи поранені, досі не мають того папірця, не кажучи вже про якесь гідне лікування чи підтримку від держави.



«Ми відмовилися йти через блокпост сепаратистів», — «Сивий»


Андрій Пастушенко, боєць батальйону ОУН на псевдо «Сивий», разом з іншими бійцями тримав метеостанцію біля Донецького аеропорту з 31 грудня 2014 року. Він розповів Радіо Свобода про своє поранення в ближньому бою й про те, чому без декого краще на передовій, аніж з ними:

— Геодезична вежа стоїть по другий бік злітної смуги Донецького аеропорту. Вона не має зв’язку з терміналами, де стояли основні захисники аеропорту, але це був дуже важливий стратегічний об’єкт, тому що з вежі добре проглядалася вся злітно-посадкова смуга і всі підходи до терміналів. Навіть якщо просто людина сиділа на вежі й дивилася в бінокль, вона бачила все, що відбувалося навколо терміналів. Це була допомога в прикритті основних позицій.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Андрій Пастушенко, боєць батальйону ОУН, на псевдо «Сивий»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Сепаратисти одразу зрозуміли, що координація вогню ведеться з нашої вежі, і ми їм були як та скалка в пальці. Якщо в терміналах було кілька рівнів і можна було десь сховатися й тримати оборону, то вежа — це було невеличке таке одноповерхове приміщення, легка конструкція з металу, обшита пінопластом і обкладена цеглою. Тобто для міномета, для артилерії — це не захист. Але була велика необхідність тримати там людей, бо ми бачили все, що робиться в аеропорту й навколо терміналів. Коли наших хлопців атакували, ми бачили, звідки які сили ворога підходять, і одразу передавали цю інформацію. Звичайно, ця вежа одразу з артилерії була розстріляна. Але там була гора, така могила насипана (на ній стояла вежа), то ми просто закопалися в цю гору.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Руїни метеостанції ДАП. Фото: Кирило Бабенцов


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Металевий ящик, поверхня якого свідчить про щільніть обстрілів метеостанції. Фото: Кирило Бабенцов


«Ми націоналісти, ми не можемо ворогам кишені показувати»

— Приїхав я туди перед Новим роком. Зайшли ми. Якась там була така домовленість, що наші люди, які мінялися в аеропорту, проходили через блокпост сепаратистів. Був навіть такий випадок, коли офіцер 93-ї бригади на псевдо «Купол» мало не обнімався з «Моторолою».

Звичайно, це був нонсенс, і ми відмовилися виконувати це завдання, сказали, що не підемо в аеропорт через блокпост сепаратистів, що ми не будемо кишені вивертати й показувати їм, що там у нас. Ми націоналісти, ми не можемо ворогам кишені показувати. І ми сказали, що пройдемо туди — з боєм, але пройдемо. І от зайшли, взяли цю вежу під контроль і тримали її. І через цю метеостанцію проривалися наші, коли не проходили через сепарський блокпост.

Там якісь такі домовленості дивні були. Дозволялося мати по два «ріжки» набоїв на автомат. Ну що таке два «ріжки» набоїв? Це три хвилини бою. Була обмежена кількість боєприпасів, потім наші хлопці навіть пробували брати машинку якусь на радіоуправлінні, грузили її боєкомплектом, ця машинка заїхала чортзна-куди, взагалі до сепарів поїхала. Ну якого біса? Взяли б рюкзак, навантажили боєкомплект і поповзли тихенько — які машинки? Я взагалі не розумію, як можна воювати з такими от домовленостями. Або вже воювати, або не воювати.

Через нашу вежу проходили. Коли треба було допомогу живою силою чи боєкомплекти, то у нас концентрувалися хлопці, а потім вночі під прикриттям повзли на термінали і точно так же витягували звідти поранених, і покійників через нас витягували. Надивилися, звичайно, на це все.


«Хлопці, вас міняти ніхто не буде. Нема у нас бажаючих»

— Там кожен день врізався в пам’ять. Найбільше мені запам’ятався (можливо, не варто було навіть про це говорити, але все одно це було і від цього нікуди не дінешся) один випадок. Там же не тільки наш підрозділ стояв. Там були шість чоловік із «Правого сектору», були люди з батальйону «Дніпро-1», безпосередньо з Кримської сотні (командував сотник Кримської сотні Ваня на псевдо «Крим»). Вони (кримчани) всі були мусульмани, віруючі такі хлоп’ята.

Ну, і військовики там були. Було 12 чоловік з 93-ї бригади. Вони зайшли, і їм сказали, що вони сюди прийшли на тиждень, а потім їх поміняють. Але приїхав офіцер роти розвідки 93-ї бригади і каже їм: «Хлопці, вас міняти ніхто не буде. Нема в нас бажаючих. Ну от обіцяли вас поміняти через тиждень там чи через 10 днів, цей час пройшов, і якщо ви просто самі звідти підете, то вам за це нічого не буде».

Я просто прозрів. Як? Ти, бойовий командир, офіцер армії, і ти кажеш людям, що якщо ви кинете бойові позиції, то вам за це нічого не буде?

Питань нема, якщо обіцяли людям провести ротацію через певний період і щось там не виходить, ти маєш їхати як офіцер до командира бригади і наступати йому на горло, казати: «Так і так, поміняйте, ви обіцяли, де ваше слово офіцера?» Вживати якихось заходів, щоб людей поміняли. Але отак сказати хлопцям, що якщо вони покинуть свої позиції, то їм за це нічого не буде, — це повна дурниця. Мене це, звичайно, вразило.


«Є люди, на яких не можна надіятися, краще хай їх не буде»

— Ми зібралися з командирами на невеличку нараду: що робити, як захищатися, як воювати. Хлопці з 93-ї бригади були деморалізовані повністю. У них тільки такі розмови були: ось зараз сюди зайдуть, нас порубають, зірвуть — такі от розмови панікерські були. Ми так порадилися з добровольцями, поговорили й вирішили їх просто відправити.

От є люди, на яких не можна надіятися, краще хай їх не буде, і ти знатимеш, що нема нікого, можна лише на себе розраховувати. Так, нам доведеться більше чергувати, більше лежати на вогневих позиціях, менше відпочивати. Ми і так спали там три-чотири години (якщо вдавалося поспати). А так — постійні обстріли, напади, атаки відбивали. Реально вже була боязнь, що проспиш, а там нападуть на нас — і все…

Тож ми покликали їх усіх і кажемо: «Хлопці, давайте ви зберіться, поговоріть між собою — і як уже вирішите. От зараз друга година ночі: якщо ви вирішите йти, то о четвертій ранку ви вибираєтесь звідси й посадкою повзком у маскувальних халатах до траси по снігу доповзете, перелізете через трасу і вже по кювету на свій штаб і йдіть собі. Якщо ви не хочете воювати, ми не можемо постійно слухати це ваше ниття — то вам гроші не заплатили, то не замінили вас.

Ми націоналісти, у нас інші задачі, ми хочемо воювати за перемогу, а не за якісь гроші, чи там сидіти ждати, поки нас поміняють. Тому якщо ви не хочете, нема у вас настрою, то йдіть собі к *** ***, щоб ми на вас не розраховували, ми просто будемо знати, що вас нема, ми вже поділимось, кожен собі візьме сектор обстрілу, і ми будемо стояти без вас.

Бо що ви є, що вас нема, ви покійники, ви фактично покійники, з вас толку все одно немає з таким настроєм. Це ж не рибалка, що хочеш ловиш рибу, а не хочеш — то й ліг та поспав. Це робота серйозна».

Ми їм таке сказали, а вони зібралися, поговорили і вирішили йти. Але потім майже кожен з них підходить до мене і каже: «Друже “Сивий”», я б лишився, чесне слово, мені дуже незручно, соромно, але ж бачиш, мої хлопці всі йдуть. Тому мені теж доводиться йти з ними». Перших трьох я послухав, потиснув їм руку: мовляв, усе, бувайте здорові. А потім уже коли інші підходили й починали те говорити, то я вже не витримав, просто посилав.

Таке враження, що вони написали один і той самий текст і приходять, мені читають його. Кажу, хлопці, я все розумію, ідіть собі. Ну, і вони о четвертій годині ранку (зима, ніч довга, розвиднюється десь годині о восьмій) пішли. А ми залишилися. Ну, і нормально, трималися.

Війна — це така штука, де за 10 хвилин бою можна людину взнати набагато краще, ніж тут, роками спілкуючись. Перший-другий бій — і одразу зрозуміло, що то за людина. Були двоє хлоп’ят, вони коригувальники, військовики, вони були мобілізовані, але залишилися з нами. По-моєму, з 28-ї бригади, вони не з 93-ї були.


«Відчуття страху — це дуже правильна річ»

— Коли хтось каже, що він не боїться, він або бреше, або в нього не все в порядку з головою. Не може людина не боятися. Бог дав нам страх як реакцію на небезпеку, і від цього нікуди не дінешся. Важливо, чи ти зможеш перебороти свій страх і діяти акуратно й правильно.

Страх і паніка — це різні речі. Якщо ти піддаєшся паніці — все, ти покійник, ти труп. Бо коли людина панікує, вона чинить неправильно, а коли вона може опанувати свій страх, то робить те, що треба, а не те, що хочеться.

Ти можеш залізти в землю, закопатися й не вилазити. Але все одно тебе витягнуть звідти, навіть якщо ти залізеш у якийсь колодязь на глибину 6 м, прийдуть ці сепари, кинуть тобі зв’язку гранат — і тебе розмаже по цьому колодязю. Усе одно ти покійник. Навіть якщо тебе не знайдуть, ти все одно замерзнеш там чи помреш з голоду.

Восьмого січня був ближній бій, я не знаю навіть, скільки сепарів бігало по посадці, як комашні — стільки було. Нас попередив патруль, який пішою ходою обходив територію, вони по рації сказали, що в нас атака. Там буквально 20 м до посадки, і ті сепаратисти вже були у посадці. Я вискочив, там мав стояти у нас БРДМ, але я його відіслав за продуктами в Тоненьке, і транспорту в нас фактично не було на той момент. Коли почалася атака, там лежав перевернутий екскаватор, на міні підірвався, — то двоє наших хлопців лежало під ним, вели вогонь по посадці. А сама станція огороджена бетонним парканом — тоненький бетон, він прострілювався. Але прицільний вогонь вести по ворогу я не міг — наприклад, щоб лягти за фундаментний блок (там лежали фундаментні блоки). Якби я ліг за фундаментний блок, я міг би обстрілювати лише верхівки дерев, тому довелося стати на нього й стріляти з-за прикриття боксу. Той бокс — це щось таке, як металопрофіль, бляшанка звичайна, її автомат прошиває, як решето, навіть куля не затримується. Ну, але все одно чисто психологічне відчуття, що ти за чимсь сховався. І мені прийшлося стати на повен зріст, я навіть заліз на цей фундаментний блок (він 60 см заввишки) — і я вже вище паркана стою й веду вогонь.

Звичайно, сепари побачили, звідки я стріляю, і теж почали по мені стріляти. Я по рації дав команду до бою, бо зміна саме відпочивала. Хлопці почали вискакувати зі зброєю й займати позиції (у кожного була чітко визначена позиція, де він працює). А ми в цей час — хлопці під екскаватором і я з іншого боку — прикривали наших людей. І тут я помітив помах руки. Бо дуже видно було — місяць такий гарний світив і сніг. Хоч і в маскхалатах, але видно — тіні бігають. Ворога видно — і як він стріляє, і все інше. Усе як на долоні, це буквально 20—30 м, ближній бій. Я побачив помах руки — це, видно, хтось переповз через дорогу під парканом. Ну, і він піднявся й через паркан кинув гранату — вона прилетіла прямо до мене. Я не встиг зреагувати. Я гранату не бачив, побачив тільки, як хтось махнув рукою.


«Мене вивезли аж через чотири години після поранення»

— Ну, і порвало мені все, що нижче бронежилета. Мене кинуло вибуховою хвилею на рулони маскувальної сітки, якою ми накривали БРДМ. Упав на цю сітку — і відчуваю, як потекла кров, розумію, що мене сильно підірвало. Я починаю відповзати і продовжую вести вогонь, бо якщо вони через паркан перемахнуть, то вже все… Сказав по рації, що я поранений і скільки ще можу прикривати — не знаю, бо відчув, що сильно поранений, кров хлинула моментально. І там не тільки кров, це вже потім виявилося, що в мене був розірваний сечовик, тобто все решта теж потекло. Я подумав, що у мене прострелена пахова артерія. Добре, що голодний був, бо поранення в живіт на повний шлунок — це у 80 відсотків випадків летальний кінець.

Мене вивезли аж через чотири години після поранення, і то дякуючи тому, що наш командир Микола Коханівський з водієм прорвалися під обстрілом через посадку. Так і скінчилося моє перебування в аеропорту, а решта хлопців вийшли, по-моєму, 18 січня, тобто ще 10 днів без мене воювали. Я бачив фотографії з аеророзвідки — там нічого не залишилося, так «перекопали» цю гору. Вона була схожа на великий мурашник, там були діри, ходи, ми в них ховалися від обстрілів. Таке щось по типу окопів, навіть не окопи, а якісь глибокі щілини викопані... Ну, відбивалися як могли.

Чому нас вивели? Ну нема політичної волі в нашого керівництва воювати.

Чому здали взагалі аеропорт? Що, ми не могли його тримати? Могли. А якщо не могли, тоді я не розумію, для чого ми його стільки тримали і для чого стільки людей поклали там.

Зараз деякі ЗМІ пропагують таку думку, що «Україна може бути успішною без Донбасу і без Криму». Звичайно, може. І сам Київ теж може бути успішним. Людина теж може бути успішною без руки, без ноги… Але коли на руці щось вискочить, ми не кажемо: «Відрубайте мені руку», — а йдемо до лікаря й лікуємося. Звичайно, простіше за все сказати, що Україна і так буде успішною, і залишити ці території. Але чи буде без них держава повноцінною? Не думаю.



«Треба нагороджувати “За мужність” лише за те, що зайшов в аеропорт», — сержант «Батя»


Геннадій Бакунєвич, доброволець, обороняв Донецький аеропорт узимку в складі 90-го батальйону 81-ї бригади. Молодшого сержанта 2-ї роти називають «Батя» — за сміливість, турботу про ближнього й розсудливість. Геннадій розповідає про трагічні події січня 2015 року:

— Готувалися ми ще з житомирського полігону. Майже 70 відсотків з нас були добровольці. Усі були з «минулим»: по дві-три миротворчі місії, служба в різноманітних «спецназах» — люди бувалі. А інші 30 відсотків вчилися в них.

В основному нас готували до зачистки міст. Ясна річ, після Іловайська й Дебальцевого ми зрозуміли, що армія зупинилася. Було ясно, що єдине місце, куди нас можуть послати, — це Донецький аеропорт.


«Ми, як бультер’єри, натаскані на атаку, а не на оборону»

— У листопаді ми поїхали з Києва до Костянтинівки — половина техніки їхала сама, половину тягнули. Так якось доїхали до Костянтинівки, де нас поселили в покинуту психіатричну лікарню. Трохи обжилися.

Замполіт та комбат сказали, що нас чекає захід у Донецький аеропорт, але довго не могли визначитися з часом, коли ми зайдемо туди і яка буде обстановка.

— Ми як десантура думали, що будемо працювати за нашим призначенням, але в аеропорту нас використали для роботи в окопах. Це не наше завдання, а піхоти. У десантних підрозділах практично немає прикриття артилерії й того, що потрібно для окопної війни. Ми, як бультер’єри, натаскані на атаку, а не на оборону.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Геннадій Бакунєвич, сержант «Батя»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Звісно, ми працювали в будівлях, знаємо специфіку, але оборонна тактика, що застосовувалася в аеропорту, була незвична для нас. Коли ми зайшли, там були чітко сформовані сектори, вісім постів — кожен відповідає за свій сектор обстрілу.


«Командир сказав: «Хлопці, половина з вас — “двохсоті”. Хто не хоче?»

— Перед виходом на аеропорт новий командир бригади сказав: «Хлопці, половина з вас — “двохсоті”, половина — “трьохсоті”. Хто не хоче, може вийти». Були такі, хто вийшов, вони поїхали в Піски, там трохи обстрілялися.

Не приховуватиму: ті, хто був мобілізований, за рік служби на бойові завдання так і не виходили. Тож ми сказали їм: «Хлопці, в тилу теж вистачає роботи, треба підвозити, охороняти».

Навіщо мені за спиною людина, щодо якої я не буду впевнений, чи вистачить у неї мужності вийти під відкритий вогонь, подавити його, щоб я зміг перебігти?

Коли ми зайшли в аеропорт, бої за нього вже завершувалися. Навіть кіровоградці, 3-й полк спецназу, які це починали, нам дзвонили й казали: «Коли ми зайшли, у нас були стіни і було літо. А у вас — ні того, ні іншого».

Таке враження, що потрапили в скажений вулик. Рикошети зверху, знизу, кулі свистять з усіх боків — з таких траєкторій, що ти не можеш зрозуміти, звідки взагалі ведеться вогонь, бо вони летять одночасно звідусіль.

В аеропорту було таке правило: ідеш на ротацію — боєкомплект із собою не забираєш. Й туди тягнеш якомога більше. Їжа та вода на другому плані, головне — більше патронів і гранат.

Аеропорт тримали 242 дні. Сорок два з них тримали наші хлопці з 90-го батальйону. Ми розуміли, що він надихає інші війська не здаватися.

Якось приїжджав заступник командира повітряно-десантних військ і сказав: «Ви — десантники-смертники. Коли ви йшли служити, ви це розуміли». Тобто нас закинули в тил ворога, ми маємо виконати своє завдання — і все. А відійдемо ми чи ні — то вже наша справа.

Тож загалом кожен знав, на що йшов, і був готовий. Звідси у підрозділі виникає братерство: доки живеш ти, живу я.

Чому мені потім стало гірко? Я вважаю, що людину, навіть якщо вона просто зайшла в аеропорт, як мінімум треба нагороджувати «За мужність». Ти розумієш, що ти йдеш у повне оточення, відходу немає, а тобі залишається єдине — тримати і помирати.


«Бригади, які йшли на ротацію, не передавали карти мінування»

— Я знаходився на четвертому посту — ми тримали прохід між старим і новим терміналом, прикривав пост «Ромео». Там у нас стояло три ДШК. Ми їх привезли, але не запускали в роботу, бо сепари нічого про них не знали: ми їх берегли на крайній випадок. Довгий час обходилися стріляниною з автоматів та кулеметів Калашникова. Під час серйозних атак нас прикривали мінометники, бо ми самі б їх не витримали.

Коли перед Новим роком я вийшов з аеропорту у відпустку, сказав комбату, що ми весь час чуємо розриви в підвалах. На той час там уже було наставлено багато розтяжок і мін. Найцікавіше — бригади, які йшли на ротацію, не передавали карти мінування. А їх усе продовжували ставити. Ми боялися лізти в той підвал, бо не знали, чи на своїй, чи на сепарській міні можемо підірватися.

Командири… Наш Кузьміних був в аеропорту при мені два або максимум три рази. Заїхав — швидко заскочив і поїхав. А коли він потрапив до аеропорту вдруге, його взяли в полон. Якщо оте командування не може скоригувати вогонь та не вилазить зі штабу…

Наш колишній комбат нам казав: «Те, що тут когось призначили ротними або взводними, — фігня. Коли ввійдете в бій, серед вас з’являться лідери, які візьмуть на себе відповідальність за певні рішення, — вони і стануть вашими командирами».


«Зв’язку не було, а “Правий сектор” не знав, що наш батальйон заходить»

— Зв’язок узагалі не був налагоджений. Ми налагодили зв’язок лише по телефону з «Правим сектором» та «Українським легіоном» тільки через певний час після того, як зайшли.

Я це можу виправдати тим, що армія розвалена, ми це розуміли. У нас були свої кулібіни, які налаштовували наші рації на «стрибку» хвилю (у нас є 80 рацій, які «стрибають» однаково, і сепари не можуть їх запеленгувати). Та ми ж не могли завезти їх «правосекам» або ще комусь. До того ж нас довго секретили — наш батальйон готували як подарунок Путіну чи що, тому до нас майже не приїздили волонтери і не могли нас забезпечити раціями.

Тож коли ми заходили в Піски (це база підходу — там ми чекали можливості проскочити в термінали), то потрапили під обстріл. Ми «посипались» з броні й почали вести бій. Потім нам кричать: «Зупиніться». Виявилося, що ми почали рубатися з «Правим сектором», бо вони не знали, що 90-й батальйон заходить в аеропорт, і відкрили вогонь.


«Було всього два накази — обороняти і не стріляти під час перемир’я»

— Міни ставили, щоб прикрити слабке місце, а після бою деякі просто про це забували. Якось під час бою я по рації кажу: пришліть «їжаків» (мінерів) на пост, у секторі слабина, нехай поставлять там розтяжки. «Їжаки» поставили, але почався бій — і вони побігли в інше місце. Бій пройшов, але не зрозуміло, чи підірвалися ті розтяжки, чи ні — для цього треба виходити туди і дивитися. А «їжаків» було небагато, на всі пости не встигали, і це виглядало так: прибігли, заскочили, поставили і втекли.

Було всього два накази — обороняти і не стріляти під час перемир’я. По мені стріляють з 20 м з РПГ, а я нічого не можу зробити у відповідь. Ми мали лише наказ не стріляти, а вони ж це розуміли — і підходили впритул.

Спершу ми терпіли, а потім уже іншого виходу не було, як відстрілюватися. Бачу ціль — стріляю на ураження, щоб ніхто не міг побігти й сказати ОБСЄ, що «вони по нас стріляють».

Ми взяли з собою їжу і боєприпаси на п’ять днів, як і належить десантникам, а пробули в аеропорту 18. А ще ж зайшли — і одразу поділилися їжею з тими, хто там був. Тож уже на третій-четвертий день не залишилося нічого. Довелося нишпорити по смітниках.


«Якщо ви продовж доби не прийдете, нам кінець»

— У нас не було жодного загиблого, бо спочатку зайшла перша рота. Наша ж друга рота її змінила. Я заходив 5 грудня — тоді перша рота пішла у відпустку, а ми тримали оборону. Ми також після цього поїхали на новорічні свята у відпустку.

Повернувся 11 січня, а вже 15-го був перший великий підрив — валили стіну. У той час там іще була наша перша рота.

Вони подзвонили і сказали: «Хлопці, нас впритул розстрілюють з танків. Уже чотири пости з 60 м розстріляли. Якщо ви продовж доби не прийдете — нам кінець».

Тут усі починають бігати й метушитися. З командування нікого немає, комбат залишався в Пісках або у Водяному. А йти нема кому — усі роз’їхалися на Новий рік. Починають визбирувати ці залишки. І так ми втрачаємо майже три доби. У цей же час комбат бере загін розвідки, снайперів — і вони намагаються їхати туди на допомогу. Вони йшли вночі, а тоді ще був сильний туман.

А 19 січня там відбувся ще один підрив.

І ось стоїть новий термінал, а поруч, за 20 м, — старий. Водії, з якими ми заїхали, жодного разу не ходили на термінал. Вони не знають, де «причалювати». Через туман хлопці промахуються і потрапляють у старий термінал. Виходять сепари, оточують їх із «шайтан-трубами» і кажуть: «Або ви здаєтеся, або ми зараз тут усіх палимо».

За рахунок того, що нас тоді не було в терміналі, наша друга рота залишилася жива. Третя рота загинула на марші. Сепари чули всі наші переговори, тож, коли третя рота пішла на допомогу, її просто накрили «градами» і мінометами.


«Танки поїхали прямо на протитанкові рови»

— Комбата з нами не було, і командування на себе взяв «Красота». Він зробив усе, що зміг. Але в нього були проблеми зі здоров’ям, і він потрапив у лікарню. Командування перебрав «Комісар», але він не військова людина.

Тоді командування — не знаю, хто саме, кажуть, що Муженко, — вирішує організувати танкову атаку, щоб «прорубати коридор». І ось танкова атака іде прямо на протитанкові рови — тобто туди, де танки пройти не можуть. Наші танкісти через ці танкові рови бачать термінал, бачать, як наші хлопці намагаються прорватися, але нічим допомогти не можуть.

Нам допоміг «Правий сектор» і «Український легіон». Вони почали атакувати позиції сепаратистів у Спартаку і монастирі, відволікли увагу на себе і дали хлопцям можливість хоч якось відходити.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Українські танки на підступах до аеропорту. Кадр з YouTube, відео Арама Степаняна


«Ви що, поставили за мету обнулити 90-й батальйон?»

— Я потім уже поїхав у госпіталь, але хлопців з мого підрозділу поставили тримати метеовежу. Вони тримали її два тижні, а потім прийшла 72-а бригада. Їм надійшов наказ — і вони наступного дня її здали. А через деякий час приїжджає якийсь заступник командира і розпоряджається: «Ваше завдання — зайняти метеовежу».

Я тоді прямо запитав: «Ви що, поставили за мету обнулити 90-й батальйон?» Бо коли я їхав у госпіталь, у строю залишалося 86 штурмовиків. Решту визбирували по амбулаторіях. Хлопці просто телефонували на мобільний і казали: «Приїдьте, заберіть, бо сказали, якщо до вечора не заберуть, ніхто тримати в амбулаторії не буде».

У лютому я лежав у госпіталі. У мене почалося запалення шлунка, кишечника, почалися проблеми з серцем. Туди залишалося тільки підвезти зброю, бо там був практично весь 90-й батальйон.


«На фронті нас почали називати 9-м легіоном»

— Ніхто нічого нам не пояснював. Наш ротний з позивним «Валет» став виконувати обов’язки командира частини. Він був з нами в терміналі. Він — один з тих офіцерів, яких я визнаю як офіцера.

Після того як ми вийшли, у 90-го батальйону командування взагалі не було. Хіба потім поставили завдання тримати метеовежу, Водяне. Тобто почали тикати по таких місцях. Довго ще тримали диспетчерську вежу. Потім у Водяному хлопців накрило. Вони вижили, але їх там посікло. Тож нас ставало все менше.

Я вже казав: якщо батальйон втратив хоча б третину, його потрібно відводити на переформування, міняти позивні. Але нас ніхто нікуди не відводить, починають затикати нашими хлопцями дірки. Тоді ж на фронті нас почали називати 9-м легіоном.


«Мені вручили грамоту»

— Я гадаю, що підполковник Кузьміних, позивний «Отаман», коли пішов за хлопцями, вчинив по-людськи правильно. Але я знаю, що його просто так відпустили з полону, як «подарунок» від Медведчука.

Я от по-людськи розмірковую: стільки полягло твоїх хлопців, які не отримали жодних нагород. А ти перший приходиш — і Порошенко тобі вручає орден «За мужність» ІІІ ступеня.

Коли я їхав у відпустку, побачив таку картину: в усіх штабних — ордени Богдана Хмельницького, інші високі відзнаки. А кулеметника Бойка запитую: «Що тобі дали?» Відповідає: «А мені грамоту вручили».


«Треба було підняти дух. Але ж у всьому має бути межа»

— Стратегічно аеропорт не був настільки важливим. Він був важливим політично. І ми це розуміли.

Кіровоградський спецназ, який першим зайшов в аеропорт, перший узяв на себе відповідальність і сказав: «Це наше. Ми його здавати не будемо». Всупереч усім наказам вони прийняли рішення не здаватися.

А ми вже їх підтримали. Навіть комбат казав, що стратегічно аеропорт не має жодного значення, тому що з Пісок ми прострілювали всю територію аеропорту. Сам термінал нам не був потрібен. Але він був як Брестська фортеця, де ми стояли і не здавалися. З цієї позиції я вважаю, що ми правильно вчинили. Треба було підняти дух. Але ж у всьому має бути межа.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Стіна з автографами 90-го батальйону 81-ї бригади, Донецький аеропорт


Уже перед Новим роком там не було за чим ховатися. Там щось готувалося. Ми своє зробили вже. Я тоді сказав Кузьміних: «Не посилай більше туди людей. Ми вже все зробили». Сепаратисти ж сказали: «Ми будемо Новий рік в аеропорту святкувати». Наші хлопці вбрали ялинку. Мій пост був саме на охороні ялинки. І ми там відсвяткували Новий рік, Різдво і Старий Новий рік. Ми не здали позицій — сепарів там не було. Хоча й сказали, що будуть.

Цей аеропорт уже нікому не був потрібен.



«Операція з деблокування була сумбурною, накази не відповідали обстановці», — боєць «Багдад»


Руслан Боровик, гранатометник 1-ї роти 90-го батальйону із позивним «Багдад», двічі стояв на обороні Донецького аеропорту. Колишній миротворець добровільно пішов до військкомату, потрапив у збірний 90-й батальйон, який готували для заходу в аеропорт. «Багдад» розповідає про останні дні оборони Донецького летовища, а також висловлює власне бачення причин невдачі операції з порятунку кіборгів:

— Ми потрапили в аеропорт як раз у той момент, коли працювати було найбільш складно. Одночасно штурмували і старий, і новий термінали.

Заїхали ми зранку 29 листопада. У старому терміналі були інші підрозділи, але до вечора там уже практично не було кому обороняти. Ми евакуйовували бійців, виносили поранених і загиблих.

Вийшли 6 грудня. Потім нас замінила наша 2-га рота. Через якийсь час після їхнього заходу в аеропорт оголосили перемир’я, здається, були другі Мінські угоди. Перестрілки були, але таких штурмів, як раніше, не було.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Руслан Боровик, гранатометник 1-ї роти 90-го батальйону із позивним «Багдад», у Костянтинівці перед виїздом у ДАП


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Операція з самого початку була приречена на провал»

— Шістнадцятого січня ми вдруге зайшли в аеропорт. Тоді ж, пізно ввечері, почалися активні дії з нашого боку. До цього хлопці з 80-ї і 93-ї бригад тримали оборону в розваленій диспетчерській вежі й у терміналі.

Нашим завданням було штурмувати церкву і монастир — укріпрайон бойовиків, щоб відтягнути на себе основні сили сепаратистів з термінала. Треба було його захопити, протриматися до ранку й чекати підкріп­лення.

Ця задача, може, і була реальна, але була максимально непідготовлена. Усе робилося швидко і сумбурно. Ми говорили вищому командуванню, що так робити не можна, бо хлопці, які були на диспетчерській вежі, бачили їхні позиції й казали, що так їх не взяти… Але солдату мало хто вірить, вони вважали за потрібне вчинити саме так.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Місце висадки біля 1-го посту нового термінала. Фото: Руслан Боровик


Нас було півроти — 40 чоловік. Ми мали чотири бойові машини, дві броне­машини без озброєння і два танки для прикриття. Планувалося, що наноситься артилерійський удар по церкві й монастирю, у тому числі з реактивних установок — «Смерч», «Ураган», «Град». І поки бойовики відступають, нас на бойових машинах мали б швидко підкинути до цих будівель і висадити під вогневим прикриттям танків.

Нам чотирма групами треба було взяти ці дві будівлі, зробити всередині зачистку і закріпитися. Бойовики, які знаходилися в терміналі, пішли б на нас, а інша група могла зайти туди й забрати поранених.

Але бойовики знали про цю операцію, бо прослуховували рації. Взагалі-то, у нас мала бути окрема хвиля, але її не було. Бойовики нас чекали, в результаті ми навіть не дійшли до їхнього укріпрайону. Мабуть, добре, бо якщо б дійшли, нас би живими звідти не випустили. Як мінімум був би полон.

Танки піти далі не змогли — там були протитанкові рови та міни. Крім того, були проблеми з бойовими машинами піхоти — один боєць казав, що в нього було всього 40 снарядів. У іншого заклинило гармату, у третього башта нормально не поверталася. З трьох БМП нормально працювала лише одна. Тому операція з самого початку була приречена на провал.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вигляд на укріпрайон бойовиків (церкву і монастир) з позицій захисників ДАП. Фото: Руслан Боровик


Найголовніше, коли ми чекали сильного артилерійського удару, було лише кілька залпів, ми почули лише декілька вибухів.

Якби це було зроблено вчасно і всіма засобами, як і планувалося, тоді б, можливо, операція вдалася.

Наступного дня 80 чоловік, здається, з 6-ї роти 93-ї бригади, так само наскоком хотіли взяти позиції бойовиків. Їм вдалося просунутися трохи далі. Але в результаті всього за 45 хвилин половина їхньої роти стала «двохсотими» і «трьохсотими».

«На весь аеропорт було максимум три-чотири офіцери»

— Скажу вам чесно, командування зі штабу взагалі ніколи в аеропорту не було. Коли ми тільки прибули в термінал, зранку почався штурм. На той момент за головного був «Спартак», старший лейтенант 79-ї бригади. Не було ані майорів, ані підполковників, тим паче зі штабу. В основному там несли службу сержанти, які були старші на секторах і позиціях. З офіцерів із кожного підрозділу там були хіба що старший лейтенант, максимум капітан. На весь аеропорт було максимум три-чотири офіцери.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Ваня «Голівуд», сержант 2-го взводу 1-ї роти на бойовій позиції. Фото: Руслан Боровик


Після того як аеропорт був розбитий і наш батальйон був деморалізований, взводами і ротами керували сержанти й солдати. Лише «Біба» та «Красота» зуміли нас зібрати, організувати оборону й не пустити бойовиків далі аеропорту. Від Авдіївки до Мар’їнки зайняли позиції ми. От вони були компетентні — знали обстановку, знали людей, знали, як це все робиться. Зуміли налагодити зв’язок між підрозділами 91-ї бригади, «Правого сектору» та 11-го батальйону територіальної оборони.


«Ворог завжди був на крок попереду нас»

— Ворог завжди був на крок попереду нас. Ті задачі, які ставилися, були несвоєчасними. Вище командування дуже повільно реагувало на обставини. Багато офіцерів некомпетентні й не відповідають своїй посаді.

В Україні армія багато років існувала на папері, разом з паркетними генералами. А коли прийшла війна, ніхто не знав, що робити.

Я зробив висновки: керівництво не знало обстановки, розвідка не велася належним чином. Вони діяли, покладаючись на свій розсуд, інтуїцію й логіку, не слухаючи того, що ми їм передавали. А так робити не можна.

Крім того, бойовики знали практично про всі наші задачі. Під час перемир’я була заміна ротацій в аеропорту. Коли виходили через їхні блокпости, вони все перевіряли. У результаті було втрачено декілька радіостанцій. Зазвичай у таких випадках зв’язок перепрошивають. Але цього не зробили, тому, ясна річ, вони все чули і практично скрізь нас чекали.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Знищений «Урал» на першому поверсі нового термінала ДАП. Фото: Руслан Боровик


Основні проблеми — зв’язок та неналежна артпідготовка

— Бувало, я сідаю в БМП, а механік-водій запитує: «Куди їхати?» Розумієте, не всім була поставлена конкретна задача. Перш ніж виконувати серйозні операції, кожен солдат мав знати свою задачу. Механіку сказали кудись ви­їхати, а куди — незрозуміло. Цього не повинно було бути.

Тим паче в той час там уже не були прості «сборища ополчєнцев» — були підрозділи морської піхоти; пізніше, у лютому, вони штурмували одну з наших позицій. Багато людей загинуло, зокрема з їхнього боку — усі були з «якорами».


Озброєння

— Із озброєнням в цілому в нас усе було в порядку. На початку не вистачало тепловізорів. Але волонтери забезпечили нас нічними «очами», коли ми заходили в термінал. Боєприпаси теж були. Інше питання, що не завжди їх можна було туди поставити. Привезли броню на МТЛБ, прив’язали догори, а зняти її звідти було проблематично. З верхніх поверхів одразу починали закидати гранатами. Окрім того, доставити її в саме приміщення теж було важко.

У таких підрозділів, як наш, має бути швидка мобільна бронетехніка, як БТР і БМП. У нас вони були, але зразка радянських часів. Вони довго стояли на консервації, не їздили, напевно, років 30. Звичайно, з ними були проблеми. Ті ж БТР, які виїжджали на допомогу бронегрупам в район аеропорту, часто просто не доїжджали з технічних причин.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Склад зброї і харчів на другому поверсі нового термінала. Фото: Руслан Боровик


«Жалкую, що не відзняв більше цікавих моментів»

— Ми заходили в аеропорт і виходили звідти по злітній смузі. Туди й назад пробивалися під обстрілами ПТУР і крупнокаліберних кулеметів. Але ніхто з бойовиків у мене не влучав, тому камера відносно ціла. Вона зі мною була і при штурмі «будинку з хрестом» (монастир неподалік від аеропорту. — Ред.), і навіть у госпіталі.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Боєць 74-го розвідбату «Рекс» заряджає гранатомет. Фото: Руслан Боровик


Я не зовсім задоволений фотографіями, які зробив в аеропорту. Бо багато чого я міг сфотографувати краще. У перші три дні, коли ми приїхали, бойовики взяли старий термінал. Тоді ж почали закидати нас у новому терміналі з більшою силою.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Руслан Боровик з котом, який жив із захисниками ДАП


Під час бою було багато цікавих моментів. Іноді я переривався і робив декілька кадрів. Пам’ятаю, під час бою я відстріляв магазин, відійшов перезарядити автомат. Потім відклав його на хвилину й дістав камеру — встиг зробити буквально один кадр. У цей час мене якраз помітив командир — зрозуміло, він мене ледь не ногами почав пинати. Тоді всі були на нервах. Бували моменти, камеру взагалі хотіли забрати й розбити, але я знаходив потрібні слова, і після цього мене залишали в спокої.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Сапер Віталій «Борода» мінує підступи до посту. Фото: Руслан Боровик


Коли підрозділи 79-ї й 95-ї бри