home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement






Слово третє. Вона

 

Якими темними берегами чорної ріки, через які хащі похмурого лісу, понад якими глибокими безоднями мороку Ти поспішаєш до мене, кохання моє?

РАБІНДРАНАТ ТАГОР


Позаду Чоп — прикордонна станція. Під колесами вагона закарпатська земля. Україна. Мерехтять вогні на стелі вагона, відбиваються в люстрах. Миготять за вікном стрункі чорні ялини, виростають гори. Поїзд сповільнює ходу, важко дише. Десь недалеко перевал.

Сагайдак сам у купе. Не спиться. Враження минулих днів товпляться в свідомості, напливають, мов повінь весняна, затоплюють простір думки. Десятки голосів, облич, потоки світоглядів. Де Істина? Чому кожна людина творить свій обмежений світ? Хіба він не один? Хіба не спільне небо над нами, хіба не для всіх колоситься пшениця на полі, хіба не спільну воду п’ють усі, дишучи спільним повітрям планети?

Здається, Свамі найближче до правди. Знає, що силою Істину не нав’яжеш в свідомість. Вона повинна стати власним здобутком після тяжких і напружених пошуків. У книгах її не відшукаєш, від мудреців не почуєш — лише життєвий бій у вічному прагненні до Таємниці відкриє якусь частку неосяжної Істини.

Близько, зовсім близько схиляється над Михайлом обличчя Гаррі, привітно зоріють сині очі, задумливо заглиблені в безмір небесний. «У небі приходить розгадка, Михайле. В небі. Коли реактивний вихор винесе тебе понад хмари, коли відкриється зоряна безодня, зникає найменша іскорка страху і весь ти сповнюєшся спокоєм — великим всерозумінням. Внизу планета — маленька, затишна. І здається, що можна її взяти до грудей, обняти, приголубити. Смішними здаються з неба людські сварки, поєдинки, теорії. Спільний корабель, спільна колиска серед мовчання космічного. Кожен, хто погляне на Землю з простору, не захоче змагатися за обмежену ціль».

Співчутливо хитає головою Свамі, прикладає руку до грудей, сумно шепоче, пливучи над Михайлом: «Не так все просто, Гаррі. Не так просто. Не міряй своїми почуттями. Механічною швидкістю не завоюєш нової етики. Підняти людство у Космос? Ти гадаєш, всі забажають цього? О, ні. Треба навчити людину літати у розумі. В дусі. Серцем ширяти над світом, щоб збагнути свою невіддільність од людства».

А з темряви насуваються строгі обличчя учених, поблискують окуляри, ніби штучні очі, розтуляються і стуляються сухі вуста, сотаючи — методично й байдуже — холодні фрази.

«Утопії, мрії — вороги науки. Вони одволікають дослідників на манівці. Замість аналізу реальності інтелектуальні сили покладаються на мурування повітряних замків. Задуми руйнуються, і, коли ілюзія розвіюється, наука виявляє, що сотні років було витрачено даремно. Мрійники — хворі маніяки. їх треба нищити, в кращому разі — ізолювати, як психічно хворих людей».

«Мрійники — квіти Еволюції. Без мрійників людство загрузло б у багні прагматизму, міщанства і задихнулось би в смороді власних випарів».

«Краще важка очевидність і віддана праця на неї, над її покращанням, ніж поривання в світи неіснуючого. Майбутнього нема, є лише сучасне з його бідністю й багатством, з його радощами й розчаруванням, з його смертю й народженням».

«Минулого й сучасного нема. Є лише майбутнє, і ми живемо вічним наближенням до нього. Є лише здійснення, розкриття грядущого плоду. Саме тому мрійники — каталізатори майбутнього. Не жаліючи себе, вони поривають сучасників у невідомість, бо знають — лише стріла в польоті досягає мети».

Михайло заворушився, прогнав видіння. Досить, досить. Протиріччя, барикади духу. Де ж вона — єдність? На чому виникне? Безліч аргументів у обох сторін і в тих, які займають позиції посередині. Інколи здається, що над суперниками стоїть гігантська постать лукавого експериментатора і регочеться над потугами своїх маріонеток. Страшно…

Сагайдак, відкинувши ковдру, сів на лежаку. Спершись ліктями на столик, дивився у вікно. Пливли темні масиви гір, похмурі зарості ялин та смерек. Над ними хиталися зорі. Десь в глибині лісу зажевріла ватра, біля неї заметушилися тіні, осяяні багровими полисками. Потім скелі насунулися з мороку, закрили вогнище. Знову темрява, мерехтіння зірок, щетина лісу.

Не заснути. Треба вийти в коридор, прогулятись. Михайло накинув на плечі синю піжаму, відчинив двері. В проході тихо. В кінці вагона біля відчиненого вікна військовий палив цигарку. Поряд з Михайловим купе дівчина в сіренькому плащику сиділа на відкидному стільчику, дрімала, тримаючи в руках авоську з якимсь добром, замотаним в газету.

Сагайдак здивувався — чому вона тут сидить? Адже є місця. В його купе три місця вільні. Він торкнувся до плеча дівчини. Вона кинулась, лупнула зі сну злякано сірими очима.

— Що? Вам пройти? Прошу — проходьте!

— Ні, ні, — зніяковів Михайло. — Пробачте. Я хотів запитати — чому ви тут, у проході?

— Я маю квиток, — позіхнула дівчина, затуляючи рожевою, долонею рота. — Мені провідниця дозволила…

— Я не про те, — зовсім розгубився Сагайдак. — Є місця в купе. Можете лягти спати…

— У мене квиток без місця, — сказала дівчина. — Не маю права…

— Але чому?

— Грошей нема, — знизала плечима дівчина.

— Але ж місця вільні? Хіба не все’дно, де їхати — в коридорі чи в купе?

З службового купе виглянула чорнява повна провідниця, сказала:

— Громадянине пасажир, не порушуйте закон. Прийде ревізор, штрафу не обминеш. Якщо ви такі щедрі, купіть дівчині квиток для купе…

— З радістю, — знітившись, сказав Сагайдак. — А де це можна зробити?

— В Стриї. Давайте гроші, я сама зроблю. — Провідниця покликала Сагайдака до себе, пошепки запитала: — А хто вона вам?

— Ніхто, — здивувався Михайло. — Просто жаль. Зморилася дівчина…

— Всіх не пережалієш, — строго озвалася провідниця. — Ну так я візьму. Шість карбованців. Гей ти, дівчино, іди в купе. Білизну дати?

— Не треба, що ви? — притиснувши до грудей руки, благала дівчина. — Я й так, на стільчику…

— Несіть, несіть постіль, — сказав Михайло. — Хай виспиться дівчина. Прошу вас. Як же так можна?

Сагайдак відчинив купе, впустив дівчину, ввімкнув світло. Вона оглянулась, поклала біля себе авоську, сіла на краєчок полиці. Потерла долонею втомлені повіки, винувато усміхнулася.

— Навіщо вам ця морока задля мене?

— Яка морока? Приємно щось зробити людині. Адже просто?..

— Так мій неньо казав…

— Неньо?

— Батько. Ниньки нема його. Помер. Казав: «Маєш кусень хліба — розділи його з тим, хто не має. Маєш добре слово — скажи його сумному. Маєш горе — терпи, тримай його при собі, не сій горя по землі».

— Гарно, — зачудовано сказав Михайло. — А хто він був — ваш неньо?

— Пастух. Він пас корів та ягнят на полонині. Там і помер…

Ввійшла провідниця, принесла постіль. Запитала:

— Послати?

— Ой, що ви? — злякалася дівчина. — Хіба я каліка?

— Ну то спи, голубко. Дякуй долі, що є добрі люди. Я в Стриї візьму тобі квиток. На добраніч…

— Добраніч, — сказала дівчина.

Вона зняла з голови благеньку хустинку, скинула плащик. Михайло завмер, зачудований. Яка дивовижна перлина під сірим покриттям! Товсті коси, як спіле жито, чисте чоло і смутні прозорі очі — суворі й лагідні водночас. Під грубим полотном вишитої сорочки вгадується сильне струнке тіло, довга лебедина шия підтримує прегарну голівку з царською величчю.

Дівчина хутко послалася, покрила простирадло ковдрою, сіла. Невимушено, щиро простягла руку, дивилася в Михайлові очі ясно, по-дитячому.

— Дуже вдячна вам. Хочу познайомитися. Мене звати Ганнуся.

— Михайло Сагайдак. Михайло Кузьмович.

— Сагайдак, — задумливо повторила дівчина — Чи не астроном?

— Він самий. А ви звідки знаєте?

— Я вчилася в десятилітці. У нас був чудовий вчитель по астрономії. Він розповідав нам багато цікавого. Давав читати книги з своєї бібліотеки. Там я бачила вашу книгу. «Червоне зміщення і схематика світу». Це ж ваша?

— Моя, — сказав Сагайдак, милуючись нею. — Дуже приємно, що раптово стрічаєш молодих, які люблять астрономію…

— Ой, — смішно махнула руками Ганнуся, — нас багато. Тільки жаль, що астрономію викладають в останньому класі. Якби одразу! Так цікаво. Мій неньо був пастух, а теж казав: «Нема нічого кращого від неба зоряного. Вмиратиму під зорями. Хай моя душа полетить до них». Так і вмер, як сказав. Мати принесла перед світанком хліба з села, а його нема в колибі. Шукала, шукала — знайшла недалеко. Лежить горілиць проти неба, вівці навколо збилися в купу, жалібно мекають. Руки зложив на грудях, дивиться просто на зорі. Гарно вмер…

— Гарно вмер? — вражено запитав Михайло, не вірячи своїм вухам.

— Гарно, — спокійно повторила Ганнуся, задумливо дивлячись у вікно. — Я б теж так хотіла. Наче заснув. Усе минуло — турботи, болі, муки, ціложиттєва крутанина. Зітхнув — і все… Він наказував, щоб не плакали за ним. Гріх, каже, плакати за померлим. Ще за злодієм, за лихим чоловіком, як помре, можна сплакнути. Бо жаль, що чоловік не зумів порядно прожити. А за трудящою людиною навіщо плакати? Одробив своє, одлюбив, пройшов важкий гостинець, треба й спочити. Так ми з мамою й зробили… Не плакали… Хоч і сумно було. Бо другого такого тата не стрінеш. Добрий тато був…

— А мама? Мама здорова ваша?

— Нема, — просто відповіла Ганнуся. — Померла тиждень тому. Я поховала її на полонині, поряд з неньом. Він так хотів, і вона заповіла. Залишилась я сама-самісінька. Голова сільради казав, аби стала секретарем. Не згодилася…

— Чому?

— Що мені технічна робота. Хочу вчитися на астронома. Люблю всесвіт. Тягне мене, хвилює. Думаю поступити до університету. Маю золоту медаль. Як гадаєте — приймуть?

— Треба здати основний предмет на п’ятірку, — усміхнувся Михайло. — Тоді приймуть без інших екзаменів… Але я можу поговорити…

— Ой, що ви, — сплеснула руками Ганнуся, і очі її потемніли. — Хіба ж можна? Що сама досягну — те й буде…

— А якщо я прийматиму іспит? — розвеселився Сагайдак. — Все одно п’ятірку поставлю…

— А я до вас не піду, — серйозно сказала дівчина.

— Чому б то?

— Бо ви добрий.

— А хіба доброта — це погано?

— Гарно, але не завжди. Інколи доброта потурає злочинству…

— Може, й так, — зітхнув Сагайдак. — Де ж ви думаєте зупинитися?

— У Києві є в мене знайомство. Десь живе дівчина з села. Працює па будівництві. Знайду. Голові звеліла продати батьківську хату. Гроші пришле — буде на якийсь рік. Влаштуюся, не страшно. Аби вчитися…

— Не хочеться мені втрачати зв’язку з вами, — щиро сказав Михайло. — Ви така славна дівчина. Може, чимось допоможу…

— Ви теж славний, — усміхнулася Ганнуся. — Серцю не закажеш. Є потреба побачити людину — йди, двері відчиняться. Так мене навчав неньо…

— Добре навчав. І недарма, — сказав Сагайдак. — Ну, спіте… Треба спочити. Завтра поговоримо…

— Дякую вам…

Михайло вимкнув світло. Ганнуся пошаруділа в сутінках, шаснула в постіль, завмерла. Дихала тривожно, напружено. Напевне, думала про дивного зустрічного. А може, й ні? Може, є в неї зовсім інші думи, поривання. Може, є в неї коханий хлопець — веселий і сильний леґінь з Верховини. А що йому до того? Чому бентежить його доля зустрічної дівчинки? Гарна? Так безліч прекрасних дівчат. Розумна? Можна знайти немало розумних жінок де завгодно. Щось невловиме, щось незбагненне проникло в серце, захвилювало глибінь, збурило. Навіщо?

Дома ждуть його Ніна, Андрійко. Сім’я. Зручно, приємно, звично. Але чому не хвилюється душа, коли він згадує дружину? Чому?

Що з тобою, Михайле? Чи забув ти, що вже не парубок, не юнак? Чи забув, що недавно минуло тобі сорок п’ять, і розпилив ти сили по манівцях життєвих? Що тобі і їй — юній дівчині? Забудь, викинь з голови, з душі…

Не викидається, дивляться в серце серйозні сірі очі, кличуть кудись в незбагненну далечінь. Може, він лише для того й жив, щоб зустріти її? Може, все заплутане життя тільки й було лабіринтом, який треба подолати для єднання з нею?

Стій, зупинись, Михайле! Ти занадто далеко зайшов. Одна година, і ти вже розпанахав душу навпіл! Не знаєш нічого, не відаєш, не можеш бачити всієї складності того, що діється в серці дівчини. Може, то лише твій романтичний ідеал? Може, то лише твоя туга за нездійсненним коханням, вимріяним у сірій павутині буденщини? Не треба, не треба томління. Спи, спи, спи…

Приходила дрімота, забуття, але і в ній залишалося відчуття чогось невимовно приємного, чарівного, неповторного.

Коли Сагайдак прокинувся, вже було видно. Поїзд ішов по рівнині. Сонце заглядало у вікно, кидало райдугу на синю пластикову стіну. Ганнуся сиділа біля столика, вбрана, зачесана, туга коса лежала на грудях, вона перебирала її рожевими пальцями, читала щось у журналі. Дівчина помітила, що Сагайдак прокинувся, посміхнулася.

— Пізненько встаєте, Михайле Кузьмовичу. А я звикла в горах до світання схоплюватися. Гарно походити до сходу сонця, вмитися росою…

— Міська людина, — винувато сказав Михайло. — Розділена з природою. Ганнусю, вийдіть на хвильку…

— О пробачте, прошу…

Вона вийшла з купе. Сагайдак хутенько вдягнувся. Захопивши електробритву, рушник та мило, рушив до вмивальника. Вибирав на схудлих щоках щетину, приглядався сам до себе, зітхав. Гай-гай, старцюга! В чубі половина сивини, зморшки повзуть біля очей, біля вуст, очі тьмяніють. Де тобі думати про любов?

А в глибині серця боліло щось невидиме, нило, благало: не треба того, що бажають молоді. Хоч би дивитися в очі ясні, слухати мову щиру, чути теплий подих чистої дівчини. Любов… Він не знав справжньої любові. Без бажання, без жадібних обіймів, без «права» насолоди. Просто — дивитися в очі й мовчати…

Повернувся до купе, сів проти Ганнусі. Провідниця відчинила двері, поцікавилася:

— Чай давати?

— Дайте…

Ганнуся розв’язала авоську, виклала на столик півкоржа, помідори.

— З власного городу. Парнички розвела. Тепер сусідка господарюватиме. Прошу вас…

Сагайдак подякував, узяв помідор, розрізав пополам. Запахло сонцем, городом. Посоливши половинку, з насолодою куснув. Од-ломив коржа, гризнув.

— М-м-м, — замукав він, — який скарб дає природа. Із землі, води й сонячних променів отаке диво…

— Правда, — радісно згодилася Ганнуся, довірливо дивлячись у щирі очі Сагайдака. — Мій неньо казав, що земля й сонце можуть дати людям все, що потрібно для радості. Бійка, війни та злочинства не від нестатків, а від сліпоти…

Провідниця принесла чай, печиво. Сагайдак поклав у склянку цукру, розмішав.

— Розкажіть мені про свого тата, Ганнусю…

Темні вії дівчини затріпотіли, потім знялися вгору, як пташині крилята, сумовитий блиск в очах пропав, у кутиках повних вуст з’явилася добра усмішка.

— Добре. Оповім. Та мало що можна сказати про нього. А може, так багато, що краще мовчати?

Михайло не відповів. Думав над її фразою. Як глибоко сказано — так багато, що краще тиша, мовчання. Небагатослівні люди землі, уміють вони терпіти, мовчати. І тримати в грозовому спокої своєму нерушиму силу. Силу сіяння і збирання, силу любові й ненависті, неторканої мудрості й співстраждання.

Не діждавшись відповіді, Ганнуся сказала:

— Вам би зустріти його — не пожаліли б. Що моя розповідь… Ну — народився в гуцульській родині, як всі. В тісній, задимленій хатині. Кажуть, виріс красний леґінь. На всю Верховину. Служив у цісарськім війську, був поранений. Потім повернувся домів, посватався до мами, почав ґаздувати. Та все поривало його, вергало кудись. То на Чорногору, то десь в Румунію на заробітки, то просто в ліс на кілька днів, походити в хащах… «Нема спокою мені, — все казав він. — Ех, якби Довбуш жив, пішов би до нього». Мама плакала нишком ночами, але мовчала, жаліла його, не хотіла бентежити. Він приходив з мандрівок, брався до господарства, мовчки робив справу. А навесні знову мандрував. Та одного разу десь біля Чорногори він знайшов старого самітника. Той жив у невеликій хатині, сам собі скопав городик, тримав кіз, рубав дрова, топив узимку. З ним подружився неньо. Що вони бесідували, про що гомоніли — не відаю. Але дуже змінився тато відтоді. Вже не бігав по чужих краях, а став пастухом на полонині. Мама вела господарство, а він заробляв гроші, віддавав їй. Став спокійний, просвітлений, повний сили й внутрішнього розуміння. Дивувалися люди, дехто прозивав його мольфаром, відьмаком. Але то байки. Щось оповів йому старий самітник, щось відкрив. Незабаром він помер, а неньо відтоді так і не спускався з полонини. Пас худобу, дивився на сонце, на зорі, співав пісень. Я любила ходити влітку й навесні до тата. Він оповідав мені багато казок, показував квіточки та трави, якими можна лікувати людей. А скільки примовок знав неньо. І мову лісу та гір розумів…

— Хіба дерева мають мову? — озвався Михайло. — То казка…

— Казка, — згодилася Ганнуся, лагідно дивлячись на Михайла. — Але ж казка — то правда?

— Як то?

— А так. Все правда — і казка, і реальне. Тільки в реальних творах правда груба, а в казці — ласкава правда, сердечна…

— Нове слово в літературознавстві, — засміявся Сагайдак. — Вам би за такі ідеї намилили шию…

— А це не літературознавство, — зітхнула Ганнуся, схиливши голову на руки. — Це життя. Хіба ви не бачите, як вивчали історію — є два потоки у світі: один видимий, а другий прихований. Видимий — гине, а прихований — вічно живе. Той вічний — є казка. Бачте — де колишні господарі, царі, де їхні походи, гульбища, розкіш? Нема, вітер розвіяв, час ковтнув. А казка, пісня, примовка живе. Ні, казка — то велика правда. Тато казав мені про те й заповів найпильніше берегти в житті казку. «Де скінчилася між людьми казка, там жди занепаду й погибелі», — казав тато…

Казка? Справді без неї немислимо жити. Ось він заблукав у реальному житті, бо зійшов зі стежечки казки. Нема дива, нема легенди, нема й радощів…

— А ще казав тато, — мовила далі дівчина, — що треба всіх жаліти…

— Всіх? — перепитав Михайло.

— Всіх, — повторила Ганнуся серйозно. — І друзів, і ворогів…

— Християнська доктрина, — сказав Михайло. — Тисячоліттями знедолені підставляли щоки під удари сильних. Але що сталося від того? Покращали тирани? Стали людьми?

— Неньо не так казав, — похитала головою Ганнуся. — Людина мусить захищатися і боронити свою вітчизну. Але ворог нищить тебе з люттю, з гнівом, а ти змагайся з ним, жаліючи його. Тим ти станеш відмінний від нього. Не по люті, не по звірству своєму ти змагаєшся з ворогом, а по необхідності…

— Прекрасна філософія, — згодився Сагайдак. — Я оце їду з Праги, там був філософський симпозіум. Ваш тато вигідно відрізняється порівняно з ученими мислителями деяких країн. Знаєте, що вони кажуть? Що людство породжене випадковістю і неодмінно загине.

— Неправда, — сплеснула руками Ганнуся, і такий милий був цей її безпосередній порив, що в грудях Михайла залоскотало. — Які ж вони недобрі люди — такі філософи! Хай подивляться на матір, коли вона народить дитя. Скільки любові, скільки ніжності? А коли воно починає ходити чи розмовляти? То ж радощі невимовні. А вийдіть під зорі, послухайте музику ночі — де ж тут шукати загибелі? Безмір же над нами? А погрійтеся на сонечку, гляньте, як воно любо напоює всяку бадилиночку, кожне деревце? Яка ж випадковість? Не випадковість, а любов…

«От кого б до серця притиснув Свамі, — подумалося Михайлові. — Які перлини розсіяні по нашій землі. І не треба симпозіумів — істинна мудрість живе у серцях…»

А Ганнуся розповідала про тата, про Карпати, про своє дитинство, і Сагайдакові було любо слухати її нехитру мову, насолоджуватись м’яким, мелодійним голосом і думати, думати до болю в скронях — звідки у нього незрозуміла впевненість, що вони вже зустрічалися, що вони знають одне одного, що ця зустріч — лише одна ланка з неосяжного ланцюга радості й печалі…

Перед Києвом вони прощалися. Сагайдак складав свої речі в чемодан, сумно говорив:

— Ганнусю, невже я вас більше не побачу?

— Як захочете — побачите, — спокійно відповіла дівчина, запинаючись хустинкою. — Коли з друзями не бачитись, кого ж тоді бачити?

— Мені так багато хочеться сказати вам. Тепер я просто не можу… Ганнусю, не подумайте нічого поганого, але я мушу з вами зустрітися завтра…

— Я не можу про вас подумати погано, — мовила Ганнуся. — Ваша душа дивиться з очей. Куди прийти, Михайле Кузьмовичу?

— До святого Володимира. Вам кожен покаже.

— Знайду. А коли?

— Ну о другій, о третій дня. Щоб ви встигли зробити свої справи. А може, вам в чомусь допомогти?

— Не треба, — твердо сказала Ганнуся. — Я сама… Прийду о третій, Михайле Кузьмовичу. До Володимира. Дякую вам за все, за все…

Колеса заляскали, зацокотіли на стрілках, наближався київський вокзал, люди зашуміли, поспішали до дверей. В купе зазирнув академік Береговий, побачив Ганнусю, цмокнув пухкими губами, підморгнув Михайлові.

— Дома нарешті. В гостях добре, а дома краще. Правда, Мишо? А я й не знав, що в твоєму купе така королівна їде! М-да, справжня Марічка з пісні. Якби я був парубком, то…

Що «то», академік не доказав, його штовхнули в спину. Ганнуся мило усміхнулася йому, подала руку Сагайдаку.

— До побачення, Михайле Кузьмовичу…

— До зустрічі, Ганнусю…

Сагайдак телеграми не давав, його ніхто не зустрічав. Він доїхав на таксі до площі Богдана, розплатився з водієм, піднявся до своєї квартири. Поставив чемодан біля вішалки, постояв на порозі. Поліровані меблі, серванти, порцеляна, блискучий паркет. Вкрадливо цокають великі дзиґарі. Чому він прийшов сюди? Це його дім? Хто сказав? Війнуло чужим духом, незатишною привиділась кімната, холодною і неприємною.

Він пройшов до кабінету. Зупинився біля столу. Розкрита папка, на першій сторінці напис: «Походження Всесвіту в світлі релятивізму». Його дисертація. Незабаром захист. Звання доктора, вечірка, висока зарплатня, підвищення по службі. «По службі, — в думці повторив Сагайдак. — Яке слизьке слово». А хто допоможе піднятися в дусі? Де та дисертація?

Випливла в уяві Ганнуся. На серці полегшало. Сірі очі дивилися насторожено й тривожно. Сутінки, неясність, надія. Що це з ним? Чим закінчиться?

Він одійшов від стола, підняв трубку телефону. Викликав обсерваторію. Обізвався Сашко. Привітавшись, він радісно горлав:

— Скучили за вами! Скучили, кажу. Всі питають — коли та коли приїде? Вже й дядько Яків питав. Садівник. То як — договорились до чогось у Празі?

— Потім, Сашко, потім. Слів було багато…

— Великих слів велика сила, як писав Тарас, — кричав Сашко. — А більш нічого?

— Скажу при зустрічі. Передай шефу, що не прийду ще днів три. Дисертацію піджену, справи деякі…

— Єсть, передам. Чекаємо. Новини є цікаві… З Юпітера. Бувайте…

Михайло поклав трубку, ліг на дивані, дивився в стелю. Дивувався сам собі. Байдужими стали йому відкриття, дисертація, робота, ідеї. Ось — увійшли в душу сірі очі, заслонили Всесвіт. Що це? Звідки їхня сила? Не тваринний же інстинкт заграв у нього? Не примітивні почуття? А втім — хто знає? І чому — примітивні? Може, це найголовніше в житті. Може, заради цього існує ціла Світобудова, щоб на її дорогах могли зустрітися розпорошені душі. Недарма ж писав Платон про розділені серця? І Рішідева — з якою любов’ю він оповідав про кохану дружину. А Гаррі?..

Ляснули двері. В коридорі почулися дріботливі кроки. Михайло звівся з дивана. Радісно зойкнула Ніна, кинула на підлогу сумку, метнулася до чоловіка. Повисла на плечах, припала мокрими губами до його вуст. Одхилилася, сяяла прозорими емалевими очицями, раділа.

— Михасику! Нарешті. Заждалися тебе. Ну як? Ну що?

— Тільки що повернувся…

— Чому не телеграфував? Я б зустріла. Ти їсти хочеш? Зараз розігрію…

— Не дуже, — слабо протестував Михайло.

— Кажи мені, — метушилася дружина на кухні, зав’язуючи фартух на поясі. — Одна секунда. Котлети курячі, картопелька. Свіженькі помідори…

Михайло згадав Ганнусю. Йому стало недобре. Брехня, брехня. Тепер треба уникати дивитися в очі, змовчувати, фальшивити. Як це негарно, як огидно.

— Щось привіз мені? — допитувалася Ніна, перевертаючи котлети на сковороді. — Там же, мабуть, багато цікавих речей?..

— Я не ходив по магазинах, — знизав плечима Михайло. — Сувеніри з чеського скла. Для Андрійка…

— Того добра й у нас можна знайти, — невдоволено надула губи Ніна. — Ти б щось з жіночого туалету. Чехи вміють робити…

— Вибач, — сухувато сказав Михайло. — Не подумав…

— Ти ніколи про мене не думаєш. Ну, ну, не дмися. Забудемо. Сама собі куплю. Ось, будь ласка, сідай до столу. Випий вина. «Закарпатська троянда». Прекрасний букет…

Знову в уяві Михайла випливло обличчя Ганнусі. «Закарпатська троянда». Справді, квітка. Як разюче вона провела водорозділ між фальшивим і справжнім. Тепер вже неможливо жити по-старому. Неможливо грати і прикидатись.

Він недбало копирсався виделкою в котлеті, а Ніна сиділа навпроти, невгамовно говорила:

— Ти дуже змінився. Ніби схуд. І якийсь похмурий…

— Голова болить…

— Від зміни місця. Це буває. Не забувай, що через кілька днів твоя дисертація. Треба класно підготуватися. Я вже організовую вечерю…

— Яку вечерю? — здивувався Сагайдак.

— А після захисту. Запросиш душ сто. Бенкет на весь Київ.

— Ще невідомо, чи схвалять…

— Не турбуйся. То — моя справа. Все буде гладко. Зате потім — я з тебе не злізу. Наступного року у нас має бути машина і дача…

— Ну знаєш… ти мені голову прогризла з тією машиною…

— Нічого, нічого, ціла твоя голова. А у нашому інституті велике відкриття…

— Що там за відкриття?

— Дивні біологічні структури під мікроскопом. Ти розумієш — вода, певні розчини, слабкий електричний струм. Виникають структури, схожі на протистів, діляться, поглинають один одного. Схоже, що підходимо до утворення штучного життя…

— Ну й що?

— Як то — ну й що? — вражено перепитала Ніна. — Що це з тобою? Тут таке епохальне відкриття…

— Багато їх було, «епохальних», — байдуже сказав Михайло, випиваючи компот. — А який толк?

— А якого толку треба? — розсердилася жінка. — Можна буде ліпити біологічні кібернетичні системи. Так говорить керівник роботи професор Авдюшко. Може, тут ниточка до безсмертя…

— Безсмертя, — покрутив головою Михайло. — Наче папуги, повторюємо ці слова, не задумуємось, що за ним. Безсмертя чого? Уяви собі, що ти безконечно крутишся на кухні, вариш борщ, бігаєш в інститут, мрієш про машину, а як придбаєш — тоді про щось інше! Це ж збожеволіти можна, захочеться померти!

— Не збагну, яка муха тебе вкусила, — образилася Ніна, забираючи миски зі столу. — Вже й безсмертя тебе не влаштовує. Чого ж тоді ти бажаєш?

— Тиші, — сказав Михайло сумно. — Тиші й мовчання. Знаєш, інколи тиша мудріша від базікання. Ми втомилися від слів. Я їх чув у Празі досить. І вдома — теж…

— Тоді давай посідаємо поряд, дивитимемось одне одному в очі, мовчатимемо. Страшенно цікаво…

— Якби-то можна було. То — велике уміння. Не кожному дано…

— Краще б ти не їздив на симпозіум. А то наслухався всяких філософій! Поїдемо на Дніпро, покупаємось?

— Щось неохота…

В кімнату влетів Андрійко, побачив батька, радісно загоготів, обняв Михайла за шию. У Сагайдака біля серця затепліло, він поцілував сина в щоку, притиснув худе жилаве тіло до грудей. Ось та ниточка, що зв’язує його з сім’єю! Чи міцна вона? Чи витримає?

Він погладив синову вихрясту голову, відсторонився.

— Звідки влетів, як ошпарений?

— З пляжу, татку! Біжу на футбол. Людей — море!

— Психоз, — зітхнув Михайло. — Що там цікавого?

— Ти не розумієш, татку! — авторитетно сказав син. — Мамо, дай якийсь бутерброд, їсти хочу! Дякую. Там, на стадіоні, — поле бою! Дві системи. Фізичний аспект, психічний, емоційний…

— Хм. А по-моєму — тваринні інстинкти тішите. Замість гладіаторів — футбол. Кориду дозволять — бикам станете аплодувати!

— Ні, Михасику, — заперечила Ніна. — Ми в інституті фізіології вивчаємо футбол як клапан для випускання зайвої психічної енергії в час дозвілля…

— Так? — підвів брови Михайло. — Це цікаво. Це ти недурне слово сказала. Клапан. А що — схоже. Хто придумав?

— Молодий працівник. Аспірант. Готує дисертацію на таку тему…

— Не бачити йому кандидата, — усміхнувся Сагайдак. — Небажані висновки випливуть з такої теми…

— Ну, татку, адью! — сказав Андрійко, давлячись бутербродом. — Поспішаю…

— Чого ж ти мене нічого не запитаєш?

— А що ти скажеш? Я все знаю! Філософи? Не люблю! Транзистора привіз?

— Ні. Навіщо він тобі? Маєш же.

— Японського хочеться. В Празі не бачив?

— Не бачив. Не цікавився.

— А чим же ти цікавився? Бувай! А то запізнюсь…

Син вискочив у двері, загрюкав по сходах. Затихло.

Михайло покрутив головою, хмикнув. Лобуряка росте. Як бадилина — без догляду, без програми. Еклектичний світогляд, хаос в голові. Головне — транзистор, футбол, анархічне мислення, заперечення авторитету. Філософія для нього «зола», як він любить висловлюватися. А сам, як і його задерикуваті товариші, в полоні найгіршої, вулично-міщанської філософії: «Один раз живемо». Невже не переросте цього жахливого впливу, невже віддалиться, стане чужим? Очі, обличчя, тіло — рідні, теплі, бажані. А душа — в сутінках, дихає холодком, чуженіє. А може, гра? Гра в самотність, незалежність? Якби-то!

Непомітно спадав над Києвом вечір, спалахували на вулицях ліхтарі, неонові реклами. Михайло помився під душем, переодягнувся, ліг в кабінеті на дивані.

Ніна з’явилася на порозі спальні в розкішному пеньюарі, ніжно покликала:

— Йди до мене, Михасику…

— Голова болить, Ніночко. Хочу спати. Я не виспався…

Він одвернувся до стіни. Ніна кішечкою підступила ближче, вражено зазирнула в його обличчя. Гарячі перса лоскотали спину, дратували Михайла.

— Як? У перший вечір… і ти не хочеш зі мною?..

— Нездоровиться… пробач… може, грип?..

— Я тебе вилікую… посунься…

Вона ковзнула ласкою під ковдру, обняла чоловіка. В ньому прокинувся звір, заворушився, випустив кігті. Слабенький голос застороги дзвенів, ніби комар, але він був нечутний в громі и бурі предковічного почуття. Вічна жадоба і вічне невдоволення. Як це смішно, нарешті!

Пролетіла, зійшла хвиля. Стало незручно, соромно перед самим собою. Що з ним? Раніше такого не було. Адже дружина, чверть століття незабаром, як живуть разом…

Ніна муркотіла, мліла від задоволення, цілувала його в щоки, в груди. А він огидливо завмирав від тих доторків, і йому здавалося, що то хтось з кожним поцілунком ставить на його тілі, на серці, на душі мокру, слизьку печатку, яку треба було одмивати…

Нарешті вона пішла. Було сумно, безвихідно. Ніна теж не винна. Чому в нього виникає до неї неприязне почуття? За віщо. Яка є, така є. Бачили очі, що купували… Довгий час мирився, подобалося. А тепер? Зустрілася молода, чиста. Скажуть — розпутник. Хто загляне в душу? Хто проаналізує? Та й сам себе хіба він проаналізував? Відчував єдине: без Ганнусі не жити.

А як бути з нею? Вік розділяє їх. І становите. Вона розквітає, він зів’яв. Що дасть їй — безпосередній і юній? Свій трагізм, свої пошуки? Кинути в її впевнену душу зневіру, сумніви, тривогу. Загадка, безвихідь…

Знав напевне лише одне: мусить побачити її, почути чаруючий голос, пройтися поруч з нею. І більше нічого не треба. Хай вирішить доля. Хай вирішить…

Вранці Михайло старанно голився, довго вибирав біля гардероба сорочку. Дружина помітила те, здивувалася. Поспішаючи, похапцем кинула:

— Що це з тобою? Ніби до нареченої збираєшся.

Михайло щось муркнув, сердито схопив якусь картату сорочку з коротким рукавом, застібаючи ґудзики, косо глянув на Ніну, пробурмотів:

— Все тобі щось ввижається…

— Чого там, — сказала жартівливо вона. — Одразу видно — сподобатися хочеш. Нічого не вийде, такого тюхтія дівчата не люблять. Сучасні кралі шукають бойових хлоп’ят. А ти — гімназист. На роботу йдеш сьогодні?

— Ні. Попрацюю над дисертацією…

— Чудово. Я дуже хвилююсь за тебе. Правда, ґрунт підготовлений, але знаєш — треба з блиском прочитати. Ефектно! Ну бувай!

Вона цмокнула чоловіка в щоку, вийшла. Михайло стояв біля дзеркала, боявся глянути сам собі в очі. Збрехав. Уже треба брехати. Як же так? Святе, чисте почуття, а треба приховувати, затаювати. Інші можуть, вважають це навіть необхідним, природним. Живуть подвійним життям. Він не зможе. Бо совість спалить, заклює. Краще буря, сварка, конфлікт, аби не брехня…

Він вийшов на вулицю. Опинився в людському потоці. Відчув себе, ніби листочок у вихорі. Треба подолати невмолимий потік, знайти серед хаосу інший листочок. Які сили, яка глибока чи випадкова закономірність кинула їх назустріч одне одному? Де причинність? Чи є вона? Не може не бути, бо тоді не існувало б нічого в безмірі — ні сонця, ні любові, ні совісті, ні самозречення. Найкращі людські почуття, найчудовіші творіння розуму й серця не можуть бути наслідком випадку…

Михайло спустився на фунікулері вниз, погуляв біля річкового вокзалу, пообідав у буфеті. Потім пройшовся по набережній і вузькими покрученими алеями піднявся до пам’ятника Володимиру. Здалеку побачив тендітну постать Ганнусі. Вона стояла над кручею, спершись на парапет, роздивлялася постамент пам’ятника. В грудях Михайла ворухнулась незрима рука, здавила серце. Не знати звідки — легенько прокотилася хвиля туги. Дівчина побачила Сагайдака, ступила кілька кроків назустріч. Простягла руку, вітаючись.

— А ви мені снилися цеї ночі, — сказала просто й серйозно.

— Як? — тихо запитав він, затримуючи її гарячу руку в своїй. Потім випустив, і вони пішли понад огорожею вниз.

— Ніби я з дівчатами над Черемошем. Вечір на Івана Купала. Зоряно. А ми пускаємо вінки на воду. Знаєте — є такий звичай? Гадають на суджених. Інші вінки пристають до берега, а мій — пливе й пливе. Я за ним, я за ним, а він все далі, далі. Вже й сіл не видно, нема людей, а я все біжу. Урвища, скелі, моторошно — а вінок все пливе. І ріка невесела, каламутна, і ліс якийсь дикий. Мені страшно, і нікого попросити, щоб допоміг спіймати вінок…

— А я? Ви ж казали, що я снився?

— Потім, пізніше. В цьому сні вас не було. Потім щезла тота ріка, вінок. Далі забула, як то було — та опинилася я з вами поряд біля вогнища. Ніби теж на Івана Купала. Треба стрибнути через вогнище. Я розігналась, стрибнула. Обпекло мене, але перестрибнула. Дивлюся — а вже з цього боку вогнища темно, немає людей, безодня поза мною. А ви ще там. Я чекаю, а ви не стрибаєте. Пробуєте розігнатися, а вогонь піднявся високо, так і скаче полум’я, жбухає аж до неба. Не дає стрибнути. Ви щось кричите, вуста ворушаться, а я не чую. Хочу обійти вогнище — не можу. Ноги не слухаються, тіло мовби не моє. Стало страшно, холод покотив за спиною, я прокинулася…

Михайло промовчав. Моторошним здався йому той сон. Дівчина теж не обзивалася. Дивилася на краєвид, на людей, на дерева зосереджено, замислено.

Вони підійшли до павільйону з написом «Морозиво». Він кивнув:

— Зайдемо?

Дівчина усміхнулася, по-дитячому радо згодилася:

— Охоче. Я дуже люблю, а в селі ніколи його не буває…

Вони сіли за столик, поряд була зелена стіна живоплоту з дикого винограду. Десь грала бравурна музика. Сусіди поглядали на них, почулися слова:

— Гарна в нього донька. Схожа на батька…

Михайло відчув, як гаряча хвиля заливає обличчя. Донька. Що ж — мимохіть його поставили на місце. Треба знати співмірність. А дівчина дивилася йому в очі задумливо, ніби хотіла проникнути в потаємну глибінь душі. Повні вуста-пелюстки заворушилися, вона запитала:

— Правда — цікаво?

— Що? — не зрозумів він.

— Кажуть, що ми схожі. А насправді — ні.

— Ні, — згодився він. — Зовнішньо — ні.

— Може, внутрішньо, — сказала вона.

Михайло промовчав.

Підійшла офіціантка, прийняла замовлення. Принесла морозиво. Ганнуся їла малесенькими ковтками, смакувала, заплющувала очі.

— Ви влаштувалися? — запитав він.

— Так. Знайшла подругу. На Куренівці. Я теж поки що матиму ліжко. Тихо, одна бабуся. Я лишила там речі. Днями здаватиму документи в університет…

— Київ подобається?

— Угу. Дуже файне місто. Веселе й сердечне. А все ж Карпати кращі…

— Чому?

— Там щиріше. В місті сумно, самотньо.

— Серед мільйонів людей?

— Так. Не підійдеш до людини, не порозмовляєш з нею. Хіба що адресу розпитаєш. А по серцю — ні.

— А в горах?

— В горах кожен — твій співбесідник. Зупиниться, оповість про себе, тебе розпитає. І не лише людина — кожна бадилина, кожна квітка — твоя рідня…

Михайло слухав її милий голос, радів. Говори, говори. Дивне створіння, де ти виникло, звідки з’явилося? Може, ти мавка гірська чи донька пісень верховинських, народжена звуками флояри й трембіти, чистотою роси світанкової та запахом смереки? Говори, говори…

— Правда, я дивна?

— Як дивна, Ганнусю?

— Ну… смішна. Несучасна…

— Не знаю. Ти завжди будеш… сучасна… У всі віки…

— Не розумію…

— Ти природна, не штучна. І сто років тому була б така, і тисячу…

— Може, — згодилася вона. — Я не люблю скороминущу моду, яка так люба дівчатам. Мене то дивує. Навіщо їм парфуми, коли мають чисту шкіру, ясні очі, своє волосся, яке парфумами так швидко псується? А на мене вони дивляться, мов на дикунку…

— О ні, — сказав гаряче Михайло. — Це неправда. Не знаю, як дівчата, жінки, а чоловіки… навпаки…

Він поглянув на її стан. Знайома вишита сорочка з грубуватого полотна так вигідно вирізнялася поряд з холодними нейлонами сусідніх дівчат, які скептично поглядали на Ганнусю. Чорна спідничка з скупим візерунком гармонійно доповнювала туалет, додаючи дівчині особливої принадності. На худорлявих бронзових ногах синіли простенькі босоніжки. Ганнуся помітила ледь вловимий погляд Михайла, підібгала ноги під стілець, засміялася. Він теж усміхнувся. Вони зрозуміли одне одного без слів.

— Ходімо, — сказала вона, встаючи.

— Що вам показати? — запитав він. — Музеї? Храми?

— Краще до Дніпра, — похитала вона головою. — Музеї можна відвідувати взимку. Найкращий музей — природа…

«Гарно сказала», — подумав Михайло. Взяв її за руку, повів до спуску на Поділ.

«А що, як побачить хтось із знайомих?» — майнуло в свідомості Сагайдака. А, нехай. Яке це має значення? Тепер уже все байдуже, окрім того, як йому бути з нею. Від нього не залежить нічого. Що вона скаже — те й буде. Вона вирішить правильно, по серцю. Хай буде так. Аби тільки не фальшиво сказати, не злякати, не відштовхнути. І не приховати нічого…

— Поїдемо до гирла Десни, — мовив Михайло. — Там менше людей, гарні пляжі…

— Чудесно, — радісно заплескала вона в долоні. — Я ж іще ніколи не купалася в Дніпрі! Оце вперше. А я так мріяла. Навіть купальник придбала, — наївно додала дівчина.

Вони купили квитки на невеликий теплохід, чверть години погуляли біля вокзалу, попили газовану воду з автомата. Нарешті пролунав сигнал посадки. Незабаром вони вже милувалися краєвидами Лівобережжя. За годину теплохід доправив їх до гирла, там вони зійшли, рушили понад берегом. Зупинилися у безлюдному місці, на піщаному п’ятаку серед густої лози. Перед ними струмилася прозоро-жовта вода, в небі жалібно кричали чайки.

Ганнуся хутенько скинула спідничку, сорочку, залишилася в голубенькому ситцевому купальничку. Щасливо сказала:

— Чарівно. Наче сон…

Вона, стрибаючи на одній нозі, заплескала в долоні.

— Я ніколи не знала, що тут так добре!

— Краще, ніж у Карпатах? — усміхнувся Михайло.

— То різне, — серйозно відповіла дівчина. — Сидітиму тут — снитиму Карпатами. Опинюся на полонині, мріятиму про Дніпро…

Вона вбрела у воду, по-дівчачому невміло заборсалась серед хвиль, зняла фонтан бризок, щасливо сміялася. Михайло роздягнувся, стояв біля лози, милувався нею. Звідки рідне почуття? Чому вона така близька. Ніби справді дочка. Хочеться оберегти її, допомогти, йти поряд, заслонити від небезпеки…

— Йдіть купатися, — кричала вона.

— Хочу напитися сонця…

Вона лягла горілиць па плин, завмерла, похитуючись на хвилях. Видно було заплющені очі, маленькі перса, біляві коси. Час зупинився чи зник. Не треба його, отак би вічно — піщаний п’ятачок поміж лозами, прозоро-жовтий плин і чайки в небі. І вона під сонцем на хвилях…

Ганнуся перевернулася, пропливла трохи до берега, повільно вийшла на пісок, витискала воду з коси. Світло-бронзове тіло блищало, високо здіймалися груди. Михайло чудно дивився на неї, ступив назустріч. Вона мовчала, губи в неї дрижали. Він поцілував її. Ганнуся поклала мокру голову йому па груди, заплющила очі, усміхалася.

— Гарно, — прошепотіла вона.

— Я збожеволів, — сумно сказав Михайло.

— Ти любиш мене, — одказала вона ледве чутно.

— Я старий. Я одружений…

— Що мені до того. Ти мій…

— Ти будеш моєю?

— Я вже твоя. Одразу, як стріла…

— Ми одружимось?

— Ми вже одружились. Давно…

— Як? Що ти сказала?

— Не знаю… Не знаю… Мені нічого не треба… Я вже ніколи не забуду тебе. Я ждала такого леґіня…

Михайло задихнувся від туги й радощів. Чому, чому не сталося цього двадцять років тому? Чому така несправедливість долі? Що він дасть, чим відплатить щирості невимовній, дарунку безцінному?

— Я теж чекав тебе. Мені було сумно й тоскно, Ганнусю. І нині — радість і сум. Чому — не збагну. Може, тому, що ти така молода…

— Кохання не знає віку, — прошепотіла Ганнуся. — Квітка юна, тільки що розпукнулася, а сонцю мільярди літ. А вони любляться. Що таке вік, Михайле?

— Я розійдуся. Ми будемо навіки з тобою…

— Не знаю… Не знаю, — печально мовила вона.

— Чому? Що з тобою? В тебе руки холодні…

— Згадався сон. Вогнище… і ти не можеш перескочити його…

— Сон — мара, — палко сказав Михайло. — Треба жити понад привидами, слухати голос життя… Чуєш, Ганнусю?

— Чую, коханий. Мовчи. Я хочу тихо постояти з тобою. Тихо…



Слово друге. Куди йде людина? | Чаша Амріти | Слово четверте. Мара