home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





Слово четверте. Мара

 

Нащо мені сонце, коли воно змело твої зоряні знаки?..

СХІДНА МУДРІСТЬ


Михайло встав раненько. День народжувався ясний, тихий. Вулиці зітхали віддаленим гуком одиноких машин, шелестом кроків. Сагайдак хутенько вмився, сів до столу, переглядав дисертацію, мугикаючи веселу пісню.

Заглянула Ніна. Здивувалася.

— Ти ніколи так рано не вставав. Що це з тобою?

— Хочу попрацювати. Сама знаєш — чотири дні лишилося.

— О, тоді добре. А я думаю — чого це ти такий веселий? Наче закоханий…

— В дисертацію, — невміло пожартував Михайло. — А чому ти прокинулась? Я розбудив?

— Ні. їду в інститут.

— Що сталося?

— Експеримент. Зараз заїде за мною Лігосов…

— Що за експеримент? Епохальний? — іронічно поцікавився Михайло.

— Може, й епохальний, — пробурмотіла Ніна, обнімаючи чоловіка. На нього війнуло терпкими парфумами, розімліле тіло дружини було неприємне. Він відсторонився.

— А яка тема?

— Фізіологічна основа етики.

— Ого! Може, й любов кібернетизуєте?

— Ти ніби не сучасний учений, — стенула плечима Ніна. — Все підлягає кібернетиці. Хіба любов поза законами світу?

— Вона сама закон.

— Ну це вже щось євангельське…

— Дивно, — сказав Михайло. — Дуже дивно. Як тебе Лігосов перекував на свій лад.

— А хіба я була іншою?

— Була. Пам’ятаєш — виспівувала: «Любов — і більше нічого не треба».

— Ха-ха, згадав. Усі дівчата божевільні, коли закохуються. Та ще навесні. Грає природа, збуджує відповідні органи…

— Ніночко!..

— Що, любий? Ах, ти шокований. Ну, не буду, не буду. Ти ж у мене зорегляд, ти далекий від фізіології. Хоча, коли доходить діло… Мовчу, мовчу… Дзвінок. Здається, він…

Ніночка вийшла в коридор. Почулася приглушена розмова. До кабінету зазирнув Лігосов — керівник відділу біокібернетики Інституту фізіології. Обличчя в нього схоже на сокиру — гостре, сухе. Очі, мов швайки, біля тонких губ — насмішкуваті зморшки. Він кивнув Михайлові.

— Здоров, зоряний анахорете! Давно тебе не бачив. Скоро захист?

— За чотири дні.

— Прийду. Цікаво, якого туману ти напустиш!..

— Не більше, ніж ти. Ніночка сказала про ваші фокуси-покуси…

— Не фокуси, — засміявся Лігосов, потираючи сухі долоні, наче від холоду. — У нас — гола практика. А в тебе — пуф! — вигадки, еклектика!

— Ти правду сказав, — пожартував Михайло, — у вас — гола практика. Гола — ясно? А треба одягти ЇЇ. В одежу глузду…

— От-от, — підхопив Лігосов, — це ми якраз і робитимемо!

— Чую-чую, — озвалася Ніна, з’являючись на порозі кабінету. — Вже завелися. Прошу до столу, поснідаєте. Потім — поїдемо.

— Рано, — сказав Лігосов. — Ще люди сплять, а ми кендюхи набиватимемо…

— Вино, кава, — сказала Ніна.

— Вино — можна, — усміхнувся Лігосов. — Це — завжди. Хоч уночі. Гарне вино — радість життя. І ще — мудра жінка.

— А яка вона — мудра? — перепитав Михайло, встаючи з крісла.

— Хоч би така, як твоя Ніна…

— Комплімент? — заясніла Ніна. — Прошу за мною…

— Ви ж знаєте, Ніночко, я компліментів не говорю. Це непристойно.

Перейшли до вітальні. На столі стояло кілька пляшок вина, кофейний сервіз, фрукти. Лігосов потер долоні, понюхав цитрину.

— Чудово. Хоч ми і кібери Природи, а все-таки чудово.

— Що чудово? — запитав Михайло, розливаючи вино.

— Жити, — відповів Лігосов, піднімаючи келих. Промінь сонця пронизав фіранку, заграв у вині. — Глянь, якась банальна рідина, а чудо. Веселить серце, зігріває душу.

— Бач — серце, душа, — під’юджив Михайло, відпиваючи маленькі ковтки вина. — Ти ж кібернетик, а вживаєш метафізичні поняття…

— Нема таких понять, — сказав Лігосов. — Є чиста фізика, кібернетика. Серце — генератор енергії, насос, біохімічний трансмутатор…

— О, все-таки розширили функції серця, — єхидно озвався Михайло. — А то раніше — лише насос…

— А душа, — не звертаючи уваги на іронію господаря, вів далі Лігосов, — то є сфокусований рефлекс нашого організму…

— Не розумію…

— Чому ж? Будь-яка одрегульована машина працює весело. Так і ми. Відчуття душі — це відчуття єдиного комплексу всіх частин системи.

— Кошмар…

— Та ні, — сміявся Лігосов, наливаючи ще один келих. — То ти просто не звик до конкретного мислення. Астрономи взагалі схильні до містики. А ми — люди факту. Факт — наш бог.

— Знову бог. А всякий бог — ідол.

— Що ж — краще бог, якого можна помацати, — запевнив Лігосов. — Бог, який не маніфестує себе, — nihil, вигадка.

— А бог факту, який виявляє себе, — мара. Очевидність завжди обманює нас.

— Знаю. Але все-таки менше, ніж абстракція. В повітряних замках неможливо жити. Ми віддаємо перевагу реальному будинку, хоч би й найбіднішому. От тобі й очевидність.

— Я кажу не про таку очевидність, а про філософську…

— Заплутався, брате! З тебе філософ поганий. Ти в кібернетиці ні бум-бум, краще слухай і мовчи. Мотай на вус…

— Так гидко слухати. Брешете ви все. Моделюєте мислення, почуття… хочете до інтуїції добратися. Любов запрограмувати…

— А чому б і ні? — здивувався Лігосов. — Ніночко, можна кави? Та міцнішої!

— Одну хвилину.

Ніна побігла до кухні. Лігосов узяв кілька скибочок цитрини, посипав їх цукром, з насолодою почав жувати.

— Ти, Мишко, — плямкаючи, говорив він, — ігноруєш найголовнішу закономірність світобудови…

— Яку ж це?

— Всеохоплюючу програму природи. Все запрограмовано — від атома до… ну до ангелів, якщо вони є. Ми як піддослідні кролики в лабораторії природи. Все, що не дієш, — ти дієш не своєю волею. У нас нема свободи. Злочин, добро — все це фікції…

— Ну знаєш, — обурився Михайло. — Тоді злочинець не відповідальний…

— А він і не відповідальний, — спокійно сказав Лігосов. — Перед ким йому відповідати? Бога нема, душі нема. Перед природою? Так вона байдужа й холодна. Вона машина. Меле, крутиться, січе голови, якщо вони попадають під трибки, або підносить вгору, якщо щасливець осідлає висхідні щаблі. Ми судимо злочинця не тому, що він грішний, чи що, а тому, що більшості його дія заважає. Добро, злочин — все це фікції, символи діалектичної природи…

— Ти страшна людина, — сказав Михайло, з цікавістю дивлячись на пергаментне обличчя Лігосова. — Як ти можеш жити з таким світоглядом?

— А чому б і не жити, — знизав плечима той. — Я позбавлений ілюзій. Одні вигадують Бога. Інші — прекраснодушні ідеї. І ті, й ті — брехуни. Закон світу — вічна боротьба. Жорстока, невблаганна. Любов і краса — лише клоунські маски злоби й потворності.

— Ти цинік, — сказав Михайло. — Ти наче пеклом породжений…

Лігосов зареготався. Ніна принесла каву, він узяв чашку, одпив, вдячно кивнув.

— Ніночко, ви чуєте, що Мишко меле? Він уже замість наукових аргументів вживає терміни з церковної метафізики! Я — породжений пеклом!

— Михасику! — докірливо сказала Ніна.

— А чого з ним церемонитись? — вже дратуючись, одказав Сагайдак. — Так же можна дійти до заперечення найсвятішого. Є абсолютне добро, є любов. Не маски жорстокої природи, а її сокровенна суть. Ти мовиш неправду. Квітка — добро. Сонячний промінь — добро. Прекрасна картина, яка захоплює глядачів, — добро…

— Сліпець, — зітхнув Лігосов. — Ягня поїдає квіти. Вовк поглинає ягня. Або людина. Сонячні промені вплітаються через фотосинтез в рослинах, через асиміляцію в тваринах, в тіло людей. І кати, й жертви породжені променями сонця. У зло вплетені, висловлюючись поетично, золоті ниті сонця. А ще точніше — нема ні зла, ні добра. Є лише машина світу — а в ній маріонетки, які грають спектакль, умовившись називати те або інше — злом чи добром…

— А совість?

— Що совість?

— Чому нам радісно, коли ми діємо добро, і негарно, коли чинимо зло?

— А Гітлер?

— Що?

— Ага, — злорадно мовив Лігосов, — ти не розумієш! Есесівці теж відчували совість? Коли палили в печах мільйони жертв? їх мучила совість чи ні, я тебе запитую? Навпаки, вони раділи, катуючи людей. Чим поясниш?

— То не люди. То виродки. То — оболонки, справді кібернетичні машини…

— Тоді що — душа?

— Так. У них не було душі. Вони втратили її…

— Що ж це таке — душа? Що ж це таке — невловиме?

— По-моєму, — спокійно відповів Михайло, — це нагромаджена тисячоліттями, в процесі суспільного життя найкраща суть людей. Вона передається через рід, через нації, через мистецтво. Хтось нагромаджує, передає естафету далі й далі, а хтось — відкидає. А оскільки в природі вакууму нема, то відсутність добра заповнюється його протилежністю. Отже, душа — це запас добра. Бездушна людина — це кібер без запасу добра. Хто має в собі той чудесний запас — той відчуває радість при добрій дії, той може любити, співстраждати, шукати щастя…

— Прийди до мене, — скептично сказав Лігосов. — Я покажу тобі своїх пацюків. Вони знемагають од радості й щастя, натискуючи кнопку.

— Яку кнопку? — здивувався Михайло.

— Кнопку добра, — злорадно пожартував Лігосов. — Ми з Ніночкою якраз моделюємо всі твої метафізичні почуття. Знаходимо в пацючому мозку локалізовані центри насолоди, радості, вживляємо електроди. Пацюк замикає контакт, відчуває радість. І ти його вже не одірвеш від тієї кнопки. Він не буде їсти, пити, він умре біля кнопки, натискаючи її. Своєрідний релігійний фанатик. Отак-то, друже. Світ — це гігантська лабораторія для пацючої радості. Або печалі. Одні шукають кнопку, інші знайшли, насолоджуються, відпихають інших. Оце й уся філософія!..

— Іди ти к… — Михайло почервонів од гніву. — Якби це не при Ніні, я б тобі в морду дав. Ваш інститут треба висадити в повітря!

— За віщо? — невинно запитав Лігосов. — За правду? За те, що ми звільняємо людей від павутини фальші? Гай-гай, Мишку, ти безнадійно хворий. Я тебе днями поведу в анатомічний театр, там у мене є чудові експонати, я тебе вилікую. Ніночко, пора. Дякую за вино. Чудовий напій. Мишку, гуд бай!

— Дивися ж, готуйся, — схилившись над Михайлом, проспівала Ніна. — А я все, що слід, зроблю. До побачення…

Лігосов і Ніна вийшли. Михайло сидів за столом сам, понурий, засмучений. Здавалося, ніби його обплювали, обгидили чимось липким, смердючим. Боже мій, куди вони ведуть науку? Який апофеоз готують людям? Прекрасні досягнення людського генія — для ненависницької, холодної теорії. А втім — чому він турбується? То лише хитання маятника. Не всі ж кібернетики такі, як Лігосов…

Ганнусю, ластівко моя! Ти своїм поглядом, щирою мовою руйнуєш отакий потворний світогляд. Непотрібно слів, мудрувань, ерудиції. Ласка очей, мовчазне розуміння, і навіщо докази, навіщо формули й авторитети?..

Робота не клеїлась. Михайло облишив рукопис дисертації, вийшов на вулицю. Незабаром побачення. Досить тривоги та роздумів, треба вирішувати. Сказати Ніні, вона збагне. А ні — хай як хоче. Він не бажає жити двоїстим життям. Пацюча радість? Ні, це не для нього. Він бажає повноти людської любові. Або горя — але горя людського. Він не буде натискувати кнопку, щоб здобути солодке облудне відчуття. Хай вони самі заглиблюються у світ химер, хай вірять потворним теоріям, хай мурують незриму в’язницю для свого духу. Він воліє вмерти на свободі. З нею і на життя, і на загин. Не страшно. Бо без неї — навіщо щось діяти? Коли, може, все життя пройдено заради зустрічі?..

Ганнусі біля пам’ятника Володимирові не було. Михайло здивувався. Вона обіцяла, що буде о дванадцятій. Вже п’ять хвилин на першу. Може, затрималася? Трамвай з Куренівки йде довго, не розрахувала.

Він походив навколо пам’ятника, підібрав кілька колючих їжачків — падалок з каштанів. Змайстрував іграшкового дракона з трьома ногами. Усміхнувся. Можна подарувати Ганнусі — вона зрадіє. Любить такі дрібнички, захоплюється ними щиро.

Минуло ще десять хвилин. Михайло занепокоївся, поглянув на годинник, прислухався. Ні, не зупинився. Отже, вона запізнюється. Якийсь високий тонкий юнак з прищуватим обличчям нахабно підморгнув, недбало сказав:

— Тут не часы виноваты. Дело сложнее.

Михайло глипнув на нього гнівно, юнак загиготів дурним голосом, одійшов.

Минуло ще кілька хвилин. її не було.

Михайло пробіг понад металевою загорожею. Може, забула, де домовлялися? Так ні, сказано ж — на тому самому місці. Може, час переплутала? Може, не дванадцята, а перша? Або друга? Ні, здається — дванадцята…

Він дочекався першої години. Другої.

Знав, що вона вже не прийде. Проте ждав. Тупо дивився на дніпровський плин, на людський мурашник на пляжі, безліч разів перечитував написи на п’єдесталі пам’ятника.

Нема. Ніби й не було. Що сталося? Може, захворіла? А він навіть прізвища її не знає, не запитав, де зупинилася. Як знайти, як запитати? Ходити попід будівлею університету, чекати, доки стрінеться? Хто зна, коли вона там буде. А може, передумала? Та й поїхала додому?

Чи можливе таке? Вона може так вчинити — щось не сподобалося, спалахнула туга за горами, не втрималася… А втім — дурниці. Могла б попрощатися з ним. Адже домовилися. Вона не істеричка. Серйозна дівчина. Хіба, може, інше… Подумала про його сім’ю… Про неминучий клопіт… Про людський поговір. Пожаліла його… Вона чиста, чесна — вирішила одрізати зненацька, щоб не боліло, щоб не мучитись. Мабуть, що так…

Він дочекався до п’ятої години. Поволеньки пішов геть. Зустрівся хтось знайомий, привітався, заклопотано глянув йому в обличчя:

— Що це з вами, Михайле Кузьмовичу? Чи не захворіли? Мов із хреста зняті…

Він щось буркнув, не розпізнавши, хто його питає, про що. Йшов тротуаром безтямно, бездумно, розглядаючи каштанового дракончика. Постояв біля будинку міліції, подумав. Може, запитати? Не дай бог, сталося нещастя — тоді лише вони скажуть…

Михайло несміливо ввійшов до вітальні. Його зустрів черговий управління — чемний, підтягнутий.

— Чого бажаєте?

— Дівчина зникла, — хвилюючись, сказав Сагайдак.

— Яка дівчина? — усміхнувся черговий. — Прошу сідати. Та ви не хвилюйтеся. Знайома? Наречена? Сестра?

— Знайома. І навіть більше. Домовлялися зустрітися… не прийшла…

Черговий весело засміявся, присунув до себе аркушик паперу, вийняв кулькову ручку з кітеля.

— Це ще не біда, друже. Не прийшла сьогодні — завтра прийде. Мало що може трапитися…

— Вона не тутешня. З Карпат, — сказав Михайло.

— Он як, — серйозно мовив черговий. — Тоді справді… А чому ви не одвідаєте її, де вона зупинилася?

— Не знаю, не запитав. Сам себе картаю…

— Абітурієнтка, чи що?

— Так. В університет поступає. Чудова дівчина. Майбутній астроном. Я Сагайдак. Може, чули?

— Читав, — зрадів черговий. — Дуже радий познайомитися. Люблю космонавтику, астрономію. Я вам допоможу. Як її прізвище?

— Не знаю, — розгублено розвів руками Сагайдак. — Не запитав…

— Ну як же так можна? — докірливо запитав черговий.

— Звати Ганнусею…

— Ганнуся… Ганна чи Анна? А може, Галина?

— Мабуть, Анна. Втім не знаю…

— А з якого села?

— Десь на Верховині…

— Ну, знаєте, це вже як у пісні — «напиши куда-нибудь». Ми навіть з повними даними інколи місяцями шукаємо людей. А тут — Ганнуся…

— Що ж робити? — з тривогою запитав Сагайдак.

— Заждіть. Може, вона з’явиться. Адже адресу вашу знає?

— Знає.

— То й гаразд. А я слідкуватиму. Перевірю. Якщо матиму відомості — повідомлю. Залиште адресу. Ось тут. Дякую. До побачення. Дуже радий…

На другий день Михайло пішов до університету. Ходив серед товпища абітурієнтів, дивився. Ганнусі не було. Додому листа від неї чи якоїсь вістки теж не приходило.

Він вийшов на роботу. В обсерваторії йому зраділи. Будьласка бідкався:

— Що це з вами? Кістяк. Вас Ніночка не годує? Я їй догану винесу. Перед захистом треба бути в формі, в силі…

— Нездужається, — скупо озвався Сагайдак.

— Відпускаю вас, — сказав Будьласка. — Відпускаю до захисту. Спочиньте, погуляйте. Можете в «Кукушечці» посидіти. Хе-хе. З зозулечкою якоюсь. Поможе, поможе. Як рукою зніме втому, хандру. Ну, ну, не гнівайтеся. Пуританин — знаю…

Михайло поїхав увечері на Куренівку. Знав, що це безглуздо, а все-таки ходив покрученими вулицями, розпитував людей, никав попід ворітьми, лаяв сам себе в думці. Може, вона не хоче з ним зустрічатися? Може, був перший порив, а потім… Вона юна, все життя попереду… Зустрінеться хлопець, рівня їй. Без муки, без клопоту. А так — що їй зі мною? Павутина, плутанина…

Повернувшись додому, Михайло зачинився в кабінеті, не пускав нікого. На запитання Ніни одмовчувався. Сидів за столом, стиснувши долонями скроні, тамував тупий біль, що шматував мозок, холодив душу. Хто вона, чому ввійшла так глибоко в його життя? Запалила вогонь, що виріс у пожежу. Сама зникла, а пожежа бушує, охопила виднокрай. Як віднайти спокій, рівновагу?..

Вранці заїхав Лігосов. Безцеремонно схопив Михайла за рукав піджака, потяг за собою.

— Поїхали. Не пожалкуєш…

— Що там у тебе? Пацюки? — скривився Сагайдак. — Мене заканудить од них. Милуйся сам ними…

— Боїшся? — сміявся, поблискуючи золотим зубом, Лігосов. — Боїшся втратити свої ілюзії? Хто до мене приходить, той, справді, брате, стає зрячим. Можу над дверима повісити давній пекельний лозунг… Як там у древніх? «Хто сюди заходить — хай попрощається з надією». Ха-ха! Що ж поробиш — істина жахлива. Але я віддаю перевагу істині. Святій правдоньці…

— Женю, — сказав, пильно дивлячись на товариша, Сагайдак, — а мені інколи здається, що це ти боїшся…

— Чого? — іронічно поцікавився Лігосов.

— Боїшся втратити ілюзію своєї «правди». Тремтиш, що, може, завтра чи позавтра кібернетичний світогляд полетить шкереберть, наука відкриє нові перспективи, і перед розумом відкриється безодня! Що — хіба не так? А відкинути твій куций світогляд — тоді ти виявишся жебраком, голеньким королем…

— А ти ще й кусаєшся? — здивувався Лігосов. — Нічого, я не ображаюся. В тебе в голівці рожевий туман. Це буває. Навіть у великих учених. Я завжди дивувався, чому це в багатьох геніїв (я не про тебе, тобі ще далеко до генія!) — чому це, я кажу, в багатьох геніїв дивний нахил до надмірного абстрагування, до містики. Ейнштейн, Кант, Гегель, Спіноза, Бруно! Ти хоч і не Ейнштейн, але з тієї ж породи. Не проти, щоб десь там за матерією Світовий Розум приліпити! Ха-ха! Хіба неправда? Містична закваска. Звідки таке? Дивно. Мені здається, що це від переповнення інформацією. Інформації багато — а синтезу, розуміння її нема… Нема, голубчику! Тоді залишається що? Домисли, братику ти мій!

— Домисли? — скептично запитав Михайло. — Що ж воно таке з кібернетичної точки зору?

— А пошуки відповіді. Безсистемні. Методом проб: так — ні, так — ні. Доки надійде точна відповідь — знаєш, скільки містифікацій перейде через твою бідолашну машинку? Ого-го!

— Самовпевнений антропосе! — пожартував Сагайдак. — А ти що ж — не шукаєш? Ти став кібернетичним богом — всезнаючим?

— Я знайшов, — серйозно відповів Лігосов. — Давно знайшов єдино правильну відповідь: світ — машина. Звичайно, не якась там примітивна механістична модель, наша матінка Природа потрудилася довгенько, чималенько вузликів нав’язала за квадрильони років існування… але розв’яжемо! Котеня, граючись з клубком, теж накрутить такого з нитками, що не дай боже! А все ж таки в тій плутанині нічого містичного нема. Вузли. Хай і найскладніші, але звичайнісінькі тривіальні вузли. І не вигадувати доктрини треба над ними, а розплутувати. Ха-ха! Розплутувати, Михасю, а для цього треба терпіння і почуття реалізму.

— Звідки ж вона взялася, ця твоя машина? — роздратовано перебив Сагайдак. — Де той кібернетик, який дав їй програму? Може, знов уявляти якогось мегаінженера, боженьку, що грається з Всесвітом, як котеня з клубком?

— Навіщо ж? — ліниво осміхнувся Лігосов. — Обійдемося. Безмежжя — це, брате ти мій, складна штука. Спонтанно в ньому може виникнути всяка чортівня. Часу і Вічності вдосталь, матеріалу теж. Сліпа гра стихій та сил, є ймовірність будь-яких поєднань, вузликів. Один з тих вузликів — ми, наша Галактика, наша Земля, твій покірний слуга, такий метафізик, як ти…

— Знаєш що? Я не хочу продовжувати, а то голова починає боліти…

— Тоді поїхали. Не пожалкуєш…

— Я ж тобі сказав — на пацюків дивитися не буду. Я поважаю все-таки людей, і твої пацючі експерименти… не переконають мене! Слухай, Женю, ти відчепишся од мене? Не грай Мефістофеля двадцятого сторіччя. Я тобі не Фауст. Цілуйся з своїми пацюками, а мене залиш з моїми, як кажеш, «містифікаціями».

— Які там пацюки. Маю чудовий експонат. Він тобі дещо відкриє. Не станеш сперечатися зі мною…

— Не розумію.

— От я й хочу, щоб ти зрозумів. Чудовий психологічний етюд, їдьмо. Ненадовго. Машина чекає.

Сагайдак знехотя згодився. Вони під’їхали до Інституту фізіології. Ввійшли в фойє, почали опускатися в підвал.

— Ти мене в шкуродерню ведеш, чи що? — похмуро пожартував Сагайдак.

— Майже, — в тон йому відповів Лігосов. — В камеру анабіозу. Я давно чекав такого експоната. Нарешті здобув. Клінічна смерть, замороження…

— Навіщо це тобі? — здивувався Михайло, поглядаючи на ряди овальних дверцят у стіні.

— Заготовки, — скупо пояснив Лігосов, одмикаючи двері. — Заходь. Навчимося виводити з клінічної смерті — воскресимо. Збагнув? Ось поглянь — краля. Молода, прегарна, раз — і нема! Удар авто, прямо під серце. Ось тобі й глузд, і радість, і душа. Все тут — у цій крижинці. Вмикаю…

Він клацнув вимикачем, спалахнула під бетонним склепінням газосвітна трубка, осяяла прозорий купол над анабіозною ванною. Михайло, затамувавши подих, підступив ближче, зазирнув під покриття. Майнула чорна блискавиця, затьмарила свідомість. Ганнусю!!

Стояв скам’янілий, непорушний, а Лігосов, нічого не помічаючи, спокійно пояснював:

— Ти позавчора закипів, обурився. В морду хотів мені затопити. А за що? Ось тобі ілюстрація. Який глузд в природі? Якась наволоч живе, а отака краса — гине. Я сухар, а теж схвилювався, як побачив. Божественний експонат. Досить глянути на неї, і всяка романтична каламуть, як павутина, облітає. Ось так. Невідомо навіть, хто вона. Документів не було, ніхто не звернувся. З моргу подзвонили мені — вони знають, що цікавлюсь такими екземплярами, придатними для дослідів. Може, мине півста–сто років, її оживлять…

Слова Лігосова глухо булькотіли десь у віддаленні. Перед Михайлом була лише вона. Вона чи ні? Голісінька, як народжена дитина, з безпомічно випростаними вздовж тіла руками. Вспокоєне обличчя, мудра усмішка біля вуст. «Інші вінки пристають до берега, а мій пливе та й пливе. Я за ним, я за ним, а він все далі», — почулося Михайлові. Гостре лезо впилося в серце. Він застогнав, упав на холодну цементову підлогу. Лігосов замовк, кинувся його піднімати. Посадив на стілець, метушився, бурмотів:

— Що це з тобою? Ну, Мишку, я не знав, що ти така панночка! Ніколи б не привів…

— Ганнуся, — прошепотів Михайло. — Це Ганнуся…

— Як? Ти знаєш її?

— Знав… Чекав… Вона не прийшла… Женю, ти розумієш мене. Женю, навіщо таке безглуздя?..

Михайло напівлежав у кріслі з заплющеними очима, а Лігосов, розгублено потираючи шорстку щетину на щоці, бурмотів:

— Так. Справді… Халепа… Жаль… Що ж діяти?.. Мишку, йдемо звідси. Тут тобі не можна. Ходімо, голубчику…

Він погасив лампу, вивів Сагайдака з підвалу, зачинився з ним у кабінеті. Посадив товариша на диван, сам ходив туди й сюди од вікна до дверей. Михайло тупо дивився поперед себе, губи в нього посиніли, руки дрібно тремтіли, з очей пливли скупі сльози — безмовні й страшні.

— Як же тепер? — розводив руками Лігосов. — Хм. Ніна. Ти. Хто ж вона? Втім — розумію. Буває… Раптом — нещастя. Трагедія. Гримаса диявола. А ти казав — краса. Що ж тепер? Дисертація. Треба заспокоїтися. Завтра ж захист, а ти — мертвяк…

— Поховати б її, Женю, — прошепотів Михайло. — Як людину…

— Не можна, — заперечив Лігосов, похитавши головою. — Вона інвентаризована.

— Що ти сказав? — жахнувся Михайло.

— Те, що чув. Ти ж не маленький. Нам її передали з моргу, як екземпляр для анабіозу. Вона заінвентаризована під певним номером. Державна власність. Якби родичі з’явилися, — інша справа…

— Я її заберу, — понуро мовив Михайло.

— Не маєш права. Які докази? Прізвища не знаєш. Звідки вона — не знаєш. Чи, може, знаєш?

— Ні.

— От бач. Та й навіщо тобі похорони? Ніна, начальство. Дізнаються, випливе. Не треба. Потім — може, справді, колись її оживлять? Га? Таку кралю оживлять. Хай лежить. А в землю — черви з’їдять… Стій, куди ти?

Сагайдак встав, пішов до дверей. Його нудило, паморочилося в голові. Біля порога він зупинився, жалібно скривився, кивнув.

— Не віддавай її… нікому… Чуєш, Женю?

— Чую, Мишку. Ти, слухай, — тримай себе в руках. Захист же… Життя ж не зупинилося. Розумію — важко. Але будь мужчиною. Я прийду завтра, послухаю..

Михайло вийшов з інституту, поплентався, не відаючи куди й навіщо. Щезали звуки, німо в просторі. Люди — як тіні. Розмахують руками, щось роблять, кудись поспішають. Навіщо? Для чого?

В небі проклав білу смугу реактивний літак. Стрілою заглибився в блакить. Навіщо? Куди? Падають на асфальт капітани, розбивають живу плоть об мертве байдуже покриття вулиці. Так і вона. Так і вона… Розбилася, зникла, нема… Лежить дитяча худенька постать. Нерухома… Мовчазна… А де ж Ганнуся? «Квітка юна, а сонцю мільярди літ, а вони — любляться». Де квітка? Обсипалися пелюстки на землю, втоптані в бруд, роздушені каблуком долі. Де квітка, де її краса?..

Суворі й непорушні очі Рішідеви зазирають в душу, чути беззвучний голос: «Мудрі не сумують. Мудрі не відзначають смерті чи народження. Хіба перелічиш всі хвилі в океані? Хіба передивишся всі осколки єдиного дзеркала?»

Свамі, не можу стримати плачу серця. Я не мудрий, я не осягнув спокою, який дає розуміння єдності. Що мені від розумування? Зникла моя одна-єдина квітка, найкраща у Всесвіті. її вже нема, не буде. Чуєш, Свамі? Може, східна філософія скаже, що вона прийде в іншій подобі, перевтілиться в іншій жінці, в грядущі віки. Що мені до того? Скільки ще шляхів треба пройти, щоб знову зустріти її серед вселенського мороку? А знайду — може, знову втрачу, не втримаю, ніби сніжинку в теплих долонях?

Гаррі мовчить, дивиться в небо. Очі сині сумні, печальні. Він нічого не скаже. Він знає — слова даремні…

Шелестять листям сірі каштани. Сонно хлюпає в закутий каменем берег попеляста дніпровська хвиля.

Криваве сонце сідає за обрій. На небі хмари, як плями крові. Захід конає. Важко сперся на хрест Володимир, задумався. Спалахнули в сутінках ліхтарі, жевріють тьмяними жаринами.

Михайло ввійшов до квартири нишком, хотів пройти в кабінет. Ніна уздріла, щось сказала. Він не почув. Похитуючись, пішов до себе, ліг. Андрійко залементував про своє, наболіле — батько слабо махнув рукою, син одійшов, ображено засопів. Ніна схилилась над чоловіком, приклала долоню до чола. Що вона хоче? Дисертація? Гаразд, гаразд. Він готовий, дай спокій. Що з ним? Не знає, депресія, треба спочинку, самотності…

Знемога склепила повіки. Замерехтіли якісь образи. Продзвенів ніжний сміх. Ганнуся. Стрибає на піщаному березі, витрушує воду з вуха, підбігає до нього, заглядає в очі. Дивиться довго-довго, не змигне. «Якби можна було отак навіки». — «Хочеш?» — «Хочу, Ганнусю». — «А чому ж ніхто не описує такого кохання? Стрічалися і розлучалися. Іван і Марічка. Ромео й Джульєтта. Ізіда й Озіріс. Орфей та Еврідіка. Що тут, Михайле? Чому така страшна закономірність? Невже неможливе на Землі кохання?» - «Кохання можливе. Адже ми покохались. Та важке воно тут. Так було. Так є. Так не мусить бути…» — «Не мусить», — сумно шепоче Ганнуся. Плюскоче хвиля, чайки стогнуть, квилять над Дніпром, креслять небо тривожними, ламаними лініями…

Ніч минала. Без сну, без відпочинку. Змучений Михайло раненько вийшов на вулицю, походив попід каштанами. Постояв біля Софії, притулившись чолом до холодного каменя. Очі мов піском засипані. Ноги гудуть од утоми. Як він прочитає дисертацію?

Повернувся додому, зайшов до кухні. Знайшов пляшку «Столичної». Налив склянку по вінця, випив. Вогняна хвиля прокотилася по тілу, засудомила. Він зморщився. Все попливло перед очима. Ніна зазирнула до кухні, в розрізі нічної сорочки колихалися повні груди.

— Що це з тобою? Свято якесь відзначаєш?

— А тобі що? Не маю права?

— Дивина. Попросив би, я щось приготую. По-людському. А то ніби п’яничка. Фе, Михасику. На тебе не схоже. Сьогодні захист, а ти…

— Дай спокій. Я не спав цілу ніч. Голова — як чавун… Пішов у кабінет, впав на диван, провалився в сон. Невдовзі

Ніна розштовхала, подала чашечку кави.

— Випий, проясниться…

Він байдуже випив, віддав чашечку. Згаслим поглядом провів по її постаті. Вона злякано дивилася на нього.

— Що це з тобою сталося? Грип? Так ні, нема гарячки. Михасику, може, лікаря викликати?

— Не треба… Минеться…

— Тоді збирайся. Пора йти. Люди ж зійдуться, чекатимуть… Я тобі допоможу…

Ніна принесла чорний костюм — ідеально випрасуваний. Вбрався, постояв перед дзеркалом, дивився під ноги. Дружина бігала навколо, здмухувала неіснуючі пушинки, поправляла щось.

— Як бог. Михасику, ти повинен вчинити фурор. Пам’ятай, там будуть жінки. Не забудь віддати належне вченій раді, керівникові…

Він мовчав. Слова Ніни не доходили до свідомості, гасли в просторі. Папки, діаграми. Все це зібрала Ніна. Взяла його під руку, повела… Вони під’їхали до університету, знайшли там опонентів.

Михайло вітався з кимось, комусь потискував руки, усміхався. А в підсвідомості вперто ворушилася думка: «Навіщо, навіщо, навіщо? Доктор наук? Навіщо? Високе становище? Навіщо? Для кого? Йому непотрібно. Ніна обійдеться без звання. Андрійко? Хай пробиває сам шлях у житті. Не хочу, не хочу, не бажаю…»

А руки машинально розвішували діаграми, малюнки. Збиралися члени вченої ради, займали місця. Гомоніла аудиторія. Перемовлялися між собою опоненти та учений керівник Будьласка. Пильно дивився з кутка приміщення на Михайла Лігосов — очі мов скляні, між бровами зморшка. Певне, він добре розуміє стан Сагайдака.

Ніна підійшла до чоловіка, прошепотіла:

— Дзвонила в ресторан. Там все готове.

— Що готове? — байдуже запитав Михайло.

— Бенкет. Ти що — спиш? Бадьорись, Михасику. Сто двадцять душ буде на бенкеті. Весь цвіт…

Він одвернувся. Будьласка дав знак. Можна починати. Аудиторія замовкла, очікувала. Михайло провів поглядом по схемах, по мальованих галактиках, туманностях, зоряних роях, системах. Все те здалося йому таким мізерним і бідним, плоским і школярським. Що він їм скаже — цим поважним ученим? Повторить їхні ж думки? А вони за добре зубріння присвоять йому гучне звання…

— Вельмишановна учена радо! Шановні опоненти! Друзі! Відколи пралюдина стала людиною мислячою — Ношо заріепз — всі покоління прагнули розгадати таємницю світобудови. Паралельно суспільному поступові йшов розвій космологічних доктрин. Від уявлень про небо на залізних стовпах до теорії відносності, від Землі, що тримається на черепасі, до Метагалактики, що розлітається в безмір, породжена Праатомом.

Світова схематика, походження Всесвіту в світлі релятивізму, — вів далі Сагайдак. — Ключ до цього нам дає теорія відносності. Що ж, побачимо, коли відкриємо тим ключем двері Пізнання? Ось я виходжу вночі на вулицю, в поле, під зоряне небо, дивлюся, захоплююся величчю неосяжності. Пишаюся знанням, яке дало мені розуміння неймовірних глибин Космосу. Я — нікчемна пилинка, коли порівняти мене з масштабами Світобудови, але розумом своїм зазираю в невимірні глибини Часу… в той страхітливий момент, у ту апокаліптичну мить, коли була розірвана Єдність…

Ніночка з жахом дивиться на Михайла, робить застережливі жести, науковий керівник з подивом переглядає сторінки автореферату, не може знайти того, що раптом почав говорити Сагайдак. А дисертант, злорадно закусивши вудила здорового глузду, вже розпанахує навпіл тканину врівноваженості і не бачить нічого — ні облич, ні діаграм, ні дружини, ні вченої ради. Орган звучить у Безмірності, б’є болісними акордами в його серце, грає величний Реквієм на смерть Ганнусі. Чуєте? її нема! Цілого світу нема! Це більше, ніж галактика, значніше, ніж всі галактики безмежності!

— Друзі! Осколки Єдиного Поля породили безліч світів. І всі вони замкнуті, ізольовані. Чому? Просто! Дуже просто! Сучасна наука дала прекрасну відповідь. Вона створила чудову ідею гравітаційного колапсу. Замкнутий світ. Ні фотона, ні атома, ні звуку… так, так, ні словечка не проникне з тієї гравітаційної пастки! Ось тут, поряд з нами, існує безліч інших світів, але вони — незримі. То ж наші брати, то частки тієї Праєдності, а з’єднатися — не можна!

— Михайле Кузьмовичу, — прошепотів професор Будьласка, — навіщо так багато кучерявості. Сухіше, точніше…

— Кучерявості? — визвірився на керівника Михайло. — В мене серце кров’ю обливається. Для мене це не красива фраза, а найголовніша проблема буття. Чому розбивається єдність? Чому, я вас запитую? Маємо гострий розум, зазираємо в невимірні глибини Космосу, і це чудово, геніально! Та враз — автомашина налітає на мене, вбиває, я падаю. Вмираю…

— Михайле Кузьмовичу, — прошелестіло зловісне попередження професора Будьласка. — Ви ухилилися…

Ніна ламає руки, робить якісь судорожні жести Лігосов, здивовано перезираються члени вченої ради. А Михайло, розпалюючись, веде далі, стиснувши кулак і стукаючи ним у груди:

— Я вмираю. І лежить мій холодний труп у морзі або ще десь — самотній, одрізаний від життя. Що тоді станеться з Метагалактикою, з полум’яними зорями? Чи існують вони, чи, може, гаснуть, надають у безодню разом зі мною? Що мені до світової схематики, коли моя любов, моя туга, моє захоплення згасло разом зі смертю тіла? Що мені до того, вельмишановні члени вченої ради?..

Аудиторія завирувала. Будьласка схвильовано крикнув:

— Захист не відбудеться. Дисертант захворів. Ніно, невже ви не бачили, в якому він стані? Лікаря, негайно лікаря…

— Я не хворий! — люто крикнув Михайло, вимахуючи паличкою-вказівкою. — Це ви хворі! Понавигадували всяких доктрин, а людське серце прочитати не вмієте! Лицеміри, ошуканці! Геть!

Ніна повисла на руках в чоловіка, ззаду підбіг Лігосов, обурено зашепотів:

— Ти збожеволів! Істерична баба! Ніночко, допоможіть мені!..

Розгублена юрба, гнівні обличчя учених. Що йому до того? Вінок пливе по темній-темній річці, серед моторошних скель, і Ганнуся не може наздогнати його. Ось головне, а не схематика Всесвіту.

Лігосов з Ніною вели Михайла додому. Дружина ненависно шепотіла, ніби випльовувала отруйні слова:

— Боже мій, все зруйнував! З ним щось сталося! Збожеволів! Пропали всі плани, бенкет на сто двадцять чоловік. А гроші ж заплачено, назад не повернеш! Які збитки, який сором!

— Мишку, — сердито сказав Лігосов, — я все прекрасно розумію. Але ти сволота. Сволота і неврастенік. Чуєш?

— Іди ти к чорту, — визвірився Михайло, тручаючи його. — Чого ти від мене хочеш?

— Сходи до лікаря. Або я тебе одвезу. Полікуйся трохи. Минеться. Захист перенесуть на інший день…

— Я домовлюся, — благально сказала Ніна. — Михасику, поїдемо до психіатра. В тебе щось не гаразд…

— Божевільного з мене хочете зробити? — з тихою люттю запитав Сагайдак. — Не вийде. Самі йдіть у Кирилівку. Там ваше місце. А я більше не хочу грати комедії. Захисту не буде. Так і знайте…

— Тоді я розведуся з тобою, — верескнула Ніна. — Йди, куди хочеш! Мені набридли твої вибрики, сентиментальний істеризм, твоя ідіотська депресія! Не хочу!

— От і все, — враз зупинився Михайло. Він якось знітився, ніби став менший на зріст, погляд погас. — Ти сама сказала. Я йду, куди хочу. Женю, повідом в обсерваторію… Я не вийду на роботу. Відпустка за власний рахунок. Не можу. Ну… сам поясниш…

— Куди ж ти?

— До матері… Побуду в селі… Не можу інакше, Женю…

Ніна спідлоба дивилася на чоловіка, мовчала. Михайло круто повернувся, не попрощавшись, рушив до фунікулера. Спустився до річкового вокзалу, взяв квиток на теплохід, який зупинявся біля рідного села.

Так, тільки так. До рідних сердець, до простору, до волі. Може, там знайдеться ласка, заспокоєння, може, там вщухне буря і настане благословенна тиша. Мамо, поспішаю до тебе… Розрай, дай надію… А не даси — навіщо тоді мені жити? Навіщо сонце, коли вмерла моя квітка — одна-єдина в неосяжному Безмірі?..


Слово п’яте. ВЕСІЛЛЯ

 

Ой горе, горе, нещасна доля.

Виорала дівчина мисленьками поле.

Чорними очима та й заволочила,

Дрібненькими слізоньками все поле змочила.

Ой помагай Біг, ти, несуджений друже!

Будь здорова, серденько, тож любилися дуже.

Любилися, кохалися, а матуся й не знала,

А тепер розійшлися, як темненька хмара.

З НАРОДНИХ ПІСЕНЬ

 

Теплохід минув мости, Жуків острів. Пропливли буйні луки, лози, човни рибалок, намети на берегах. З півдня вставали кучеряві темно-сині хмари, від них до землі снувалися сірі пасма дощу. Яскраво спалахнула розірвана дуга веселки. Михайло сидів на носі теплохода, дивився на райдугу, на пінисту гриву хвиль, па імлисту далину. М’яке поєднання барв і звуків літнього дня заспокоювало, згасло напруження сутички, думка входила в усталене річище. Але холод лишався. Крига в душі. Розтануло чи вмерло сердечне ставлення до подій і явищ, інтелект загострився й нещадно зривав запону з віри в життєвий глузд.

Всі народжуються. Всі вмирають. Це правда. Один раніше, інший пізніше. Найбільше горе забувається. Найбільша радість минає. І не лишається нічого — ні радощів, ні горя. Хіба лише спогад. А потім і спогад тане. Минають віки, тисячоліття. Минають цикли геологічних зрушень. З’являються й зникають в мороці небуття міріади тварин, мислячих істот. Мов піна під днищем теплохода. Як бульбашки від крапель дощу на воді…

Лігосов у чомусь правий. Ми брешемо самі собі. Ми вигадуємо смисл життя, щоб убити страх перед неосяжністю, якій байдуже до наших мук і страждань, радощів і надій. Вона просто не помічає нас, як слон не бачить, не може бачити мокриць, яких чавить йогами в своїй важкій ході до певної мети. Чи є смисл у Вічності? Цього ми не знаємо і ніколи не зможемо дізнатися. Ми — піна під ногами Безміру, ми — бризки від великого пахтання Єдиного Життя.

Михайло загострював мозок, вибирав з надрів свідомості найболючіші, найпекучіші визначення, щоб не лишити надії, щоб не обдурювати самого себе знову й знову. Людина, людство. Заради них діється все прекрасне й огидне на планеті. І те, й інше — обман. Нема ні людини, ні людства. Ми бачимо це, знаємо, і все-іаки хочемо обману, самообману, аби побути хоч хвилину в наркотичному чаду ілюзії. Церкви, ідеї, доктрини — скільки їх. Всі обіцяють, втішають. І нічого не дають. Лише скороминущі блага для адептів та проповідників, які, може, ще нещасніші за своїх підлеглих, бо обманюються честолюбною фікцією влади, якої не мають.

О страшна мара! Майя, ілюзія, як говорив Свамі! До якої ж межі доходить її сила?

Людина вмирає, віддає своє життя на олтар громадського життя, і їй обіцяно, що життя її не пропаде даремно, що воно наблизить жаданий час загального звільнення й добробуту. І це — обман! Не можна досягти недосяжного, не можна безодню прагнення наповнити здійсненнями, навіть найзначнішими. Бо смерть приходить і все забирає з собою — величність і нікчемність, славу й ганьбу, багатство й бідність. Все — в людині, а вона — ефемера, піна в безмірному океані Вічності.

І людство — теж химера, бо воно роз’єднане. Нема людства, є хаотичне сплетіння осіб, сімей, народів, націй. Кожен вигадує особистого бога, прагнучи поставити його вище всіх інших.

Фантастичні мрії? Сподівання на те, що наука Грядущого воскресить всіх нас із небуття, поверне до відчуття й усвідомлення? Це нерозумно й неспівмірно. Що таке ми для Майбутнього? Слід копита па березі Безмежжя, де проїхав на коні життя вершник, ім’я якому — Таємниця. Смішно й гірко…

Той піщаний п’ятачок поміж лозами над Десною, де вона поклала голову мені на груди, — для мене Всесвіт і найвище досягнення. Нащо мені галактики, нащо мені дивовижні форми інших світів, далекі химерні істоти, велетенські планети, страшні квазари, безодні молочних шляхів. Нащо воно мені? Дайте мені силу повернути час, ще раз поглянути в очі Ганнусі. Заберіте від мене все — звання, вміння моє, освіту, службове становище. Я хочу бути пастухом, як її тато… або лісорубом чи бокорашем. Ми б з нею сиділи на полонині, дивилися в небо, тримали б руку в руці. І не треба нічого… Нічого… Проте, й це брехня… Минуло б життя, і знову — невблаганна смерть. Розлука. Я перший, чи вона. Все одно. Туга, безглуздість.

Забути все. Затулити запоною. Інтелект — занадто болісний дарунок буття. І до того ж безглуздий. Досить було б мавпі стрибати по деревах, вистачило б з неї інстинкту. Якомусь хвостатому Адаму закортіло дізнатися щось про зірки? Маєш проклятий дарунок з дерева Зла й Добра. Будь як Бог. А вірніше, як жебрак, що має в торбині безцінний діамант, а йде по пісках пустелі. Навколо ні краплі води, щоб втишити спрагу. Лише міражі на обрії та чорні смерчі розпуки…

Може, щезнути з цього світу? Одсікти химерну пуповину життя? Спокій, тиша, небуття… Ні, не можна. Я можу припинити лише те, що сам розпочав. Життя моє вже не належить мені. Воно пов’язане незримими ланками з життям інших людей. Треба йти далі, віддати борг іншим. Борг матері, батьку, дитині, товаришам. Втекти з поля життя — це дезертирство. Солдати не втікають з поля бою. Треба пройти до кінця…

А своє, близьке… хай воно буде в недосяжній глибині серця… Я закрию його, поховаю…

Драстуйте, луки мої кохані! Давно я не бачив вас. Чи пам’ятаєте мене?

Кладка кинута з теплохода на піщану кручу. Михайло зійшов по ній на луг. За ним шкандибала старенька бабуся з двома великими клунками через плече. Сагайдак допоміг їй перейти на берег. Теплохід посигналив, відчалив. Весело завуркотівши моторами, поплив далі, вниз по Дніпру.

— Може, допомогти вам, бабо? — запитав Михайло.

— Чого там? Донесу, — прошамкала бабуся. — Піддай, синашу…

— Та ні, я все ж таки молодший од вас. Незручно. Буду йти поруч, а в руках — нічого…

— То й що. Ви, молоді, звичні ходити порожняком. А ми — як воли. Здавна зучені. Як нема на плечах поклажі — аж дивно. Ну та коли такий поштивий — неси. Спаси біг тебе, синашу. Ти, може, тутешній?

— Тутешній, бабо.

— Чи не Сагайдаків?

— Еге ж. Михайло…

— Отож я бачу — твар наче батькова. В гості, чи що?

— Та так…

— Ага. А чого ж без чамайдана? Хіба не надовго?

— Не знаю. Як складеться, — неохоче відповів Михайло. Він широко ступав по траві, толочив квіти, збивав кашку з високих стеблин щавлю. Бабуся дріботіла поруч, не одставала, гомоніла про своє.

— А я оце сиділа-сиділа на припічку, думаю — дай поїду до Києва. Одне діло, що ще раз Київ побачу, давно не була, а друге — хлібця м’якенького куплю…

— А хіба в селі нема?

— Та привозять з району, продають. Тільки такий глевкий, що можна собак ним вціляти. А в Києві — м’якенький. Зуби в мене повипадали. Двійко залишилося, от я й не вгризу. А київський хлібець іде добре. Можна й яснами товкти. Колись, як було борошенце, сама пекла. В печі. Найбільше любила пекти житній хліб. Пахучий, ніздрюватий. Твоя мати Мокрина теж добрий хліб пекла. Я позичала в неї. Давно це було, до війни…

— А тепер чого ж не печуть?

— А зледачіли. Легше в сільмазі купити. Та й борошно не в кожного є. Звикли — нічого. А воно, як подивлюся я, щось не туди йде…

— Як не туди?

— А так. Наче й техніка, радіво, телевізори всякі, а чогось нема. Сидять вечорами коло мигалки тієї, витріщать очі, дивляться. І старі й малі. А колись було — з вечора аж до раночку пісні понад селом котяться. З одного кінця один гурт дівчат та хлопців виспівує, а зтого — другий. Чуєш — вже третій обізвався. Ще краще. Аж серце мре — так гарно. Зіроньки сяють, місяць пливе в небі, сади цвітуть. Старим людям — і то хочеться постояти на вигоні, згадати жениханнячко та милуваннячко. Гарно було, гарно, що й казати… Або вечорниці… Зберуться в коло та всякі історії розповідають одне одному — страшні чи веселі. Бувальщини або казки. А тепер позабували…

— А клуб? Клуб же є в селі?

— А що клуб? Підеш — глянеш. Кіно крутять там через день. Танці. Поплюють насінням один одному в очі, подригаються, по-галайкають. Пісні якісь не наші. Дівчата наче кошенята обсмоктані — ні коси, ні виду, ні постави. Вертляві, пусті. І батьки подивляться, подивляться, кажуть: може, так і треба? Старе минуло, нове йде. А що воно — нове? Ну машини прудко ходять, щось вивезти там чи привезти — хутчіше, правда. Письменні всі стали — правда. Читають, про зорі знають. Таке мале, ще з яйця не вилізло, а вже воно тебе навчає, так і ріже, так і ріже — що, де, як воно! Наука, нічого не скажеш. Але ж увечері не почуєш над селом пісні. А чого? Бо горло оте коло контори реве і вдень і вночі. Реве й реве, аж спати не дає. Соловейка не чути. Ну в хаті — інше діло. А посеред села — нащо воно?..

— Це правда, бабо, захопилися ми технікою. Старого теж не треба вихваляти, було там багато дурного — і п’янства, і забобонів, і темряви…

— Було, було, Михайле Кузьмовичу, — закивала головою баба. — Але ж і доброго багато було…

— Про пісню — це ви точно сказали. Пісню забувають. Хіба в самодіяльності співають, де вона є. А так — тиша вечорами. Я теж звернув увагу…

— Отож-бо. Старші пам’ятають, могли б передати молодим. Так ті зневажають, не хочуть. А гарно ж? Хоч би й весілля. Колись було — обвінчаються, поспівають, повеселяться кілька днів підряд. І молодятам приємно, і людям — свято. Запам’ятається на все життя. А ниньки молоді й не знають весільних пісень… Ну ось тут мені повертати… Давай клунки, спаси біг тебе, синашу…

— Нема за що, бабо Килино. Вас же Килиною звати?

— Килиною, — вдоволено закивала баба, надіваючи клунки на плече. — Не забув. Я ж тобі двоюрідна баба. Твій дід Левко мені двоюрідний брат. Так що ми — рідня. Заходь, як матимеш охоту. Чарочкою пригощу, малосольним гурочком…

— Прийду, бабо, як час випаде.

— Ну йди здоров.

Баба пошкандибала поміж осокорами до подвір’я крайньої від річки хати. Михайло, поминувши ряди осель, що стояли понад лугами, пішов далі. Рідна хата визирала вже з-за густого саду, за нею зеленіла крона соснового лісу. На тин вискочив зозулястий півень з мерехтливим хвостом, голосно закукурікав, ніби вітав гостя. Михайло усміхнувся. Важко вгрузаючи в пісок, підійшов до перелазу, постояв, дивлячись на димок, що курівся з димаря.

Що сказати батькам? Чи варто бентежити їх, оповідати все, що з ним діється? Може, це поселить в їхні душі сум і тривогу за сином? Все було гаразд, а потім — нате вам, старенькі, милуйтеся, до чого ваш синок докотився. На старі плечі звалив свій тягар, не витримав. Ні, не слід говорити. Обминути те, що сталося. Так, втомився, перенапруга, треба трохи спочити на природі. Менше буде запитань, треба зберегти спокій батьків…

Пройшов по межі, розгортаючи соняшники. Важкі плескаті голови хиталися, вдарялися в груди Михайлові, шурхотіло під ногами гарбузиння, басовито гули джмелі над городом, привабливо червоніли помідори поміж зеленим бадиллям. З картоплиння вискочила ряба кішка, дременула до ґанку. Заскрипіли східці, на порозі з’явилася постать. Знайома, рідна. Затепліло під серцем, сльози підкотилися до очей. Михайло стримався, усміхнувся, одхилив молоденьку вишеньку, яка застувала йому хату, тихо покликав:

— Мамо, добридень…

— Ой, хто це? — сполошилася мати. Побачила сина, махнула руками, ніби соколиця крильми, поспішила назустріч. — Мишко приїхав! Ой боже ж мій, так негадано! Хоч би повідомив — зустріли б!

— А нащо? Так краще…

Мати обняла його, зморшкувата щока її пахла чебрецем і грибами. Сині очі були ясні, як і завжди, тільки брови та коси побіліли, наче сповило їх осіннє бабине літо. Син тримав матір за руку, шорстка долоня її була гаряча, негнучка. Пішли до ґанку.

— Ходімо ж до хати. Ти ж, мабуть, зголоднів?

— Та ні, ні, дай надивитися на тебе…

— Ще надивишся, — щасливо відказувала мати. — А чого ж сам? Чому ж без своїх?

— Вона не хоче в село, — спохмурнів Михайло. — Каже, чого в тій ямі сидіти?..

— Ага. Ну а синок, Андрійко? Я скучила за ним…

— Не пускає. Каже, перейматиме всякі селянські звички, мову їхню…

— Уже й мова селянська, — сумовито сказала мати. — А хліба не цурається нашого? Мабуть, що ні… Ну та бог з нею. А як же ти? У відпустку? Чому ж без нічого? Наче од гіллі одірвався… Може, проїздом?

— Не знаю. Втомився, захотілося спочити у тебе…

— То й добренько, Мишку, добренько зробив. І батько радий буде. Ми ж тебе вже цілий вік не бачили. Та й рідня вся згадує — де та де Мишко? Як став астрономом, так і не показує носа в село. Спротивилося йому, чи що? Кажу, справи всякі зоряні затримують. А вони посміхаються та головами кивають: запанів, мабуть, бо зорі тут ще кращі, які там в городі зорі — дим та кіптява…

Михайло сів на ґанку, не одпускаючи руки материної, мовчав, ласкаво дивився їй в очі. Вона зітхнула, прошепотіла:

— Важко тобі, сину. Знаю, бачу…

— Важко, мамо, — похилив голову син.

— Маєш добру роботу, маєш хату, сім’ю, а щастя нема…

— Немає, мамо.

— Бо дружина не до пари. Не до серця. Тут вже хоч в’яжи, хоч крути крутенем, — не буде доброго снопа з жита й кукілю. Засмітить кукіль добре зерно…

— Правда твоя…

— Я й одразу бачила, та мовчала. Бо що б помоглося? Ти б не послухав. А тепер — пізно. Син, сім’я…

— Яка там сім’я, мамо. Так — одна видимість.

Він подумав, поглянув на промінці зморщок біля вуст материних, одважився і палко сказав:

— Зустрів недавно я дівчину. Полюбив її дуже. Ой матусю, якби ти бачила її… Вона б тобі припала до серця. І вона мене полюбила.

— Так чого ж…

— Нема її, мамо, — понуро сказав Михайло. — Померла. Машина збила…

В його очах заблищали сльози. Мати гладила долонею синову руку, мовчала, наче прислухалася до чогось нечутного. І Михайлові було легко від того мовчання.

— Не судилося, — прошепотіла мати. — Та тільки ти, Мишку, не сумуй. Не плач. Добрих людей треба піснею згадувати, любим словом. Земля їй пухом…

— Навіть того вона не матиме, мамо. І не можу я бути веселим, коли її нема. Це все’дно, що квітці веселитися в льоху без сонця. Які серед пітьми веселощі…

— Бережися, Мишку, такого почуття. Зав’язано тобі світ, можна дійти до божевілля.

— Так є, мамо. Стараюся бути спокійним, але що вдію, коли сум гризе серце…

— Може, стрінеться інша…

— Ніколи, — гаряче заперечив син. — Досить з мене Ніни. Розійдуся, житиму сам. А тієї Ганнусі — не можу забути. До смерті…

Знову тиша. Жалісливий погляд матері. Десь під стріхою зацвірінькали горобці, підійшов кіт, задер хвоста, потерся біля ніг. Михайло погладив його. Кіт зрадів, вигнувся, знеможено заплющив очі.

Мати схопилася, занепокоєно сказала:

— То я ж побіжу в кузню, батькові скажу. Та родичів покличемо, повечеряємо. Гаразд?

— Хай буде, — сказав Михайло. — Клич, я посиджу на ґанку…

Михайло посидів на ґанку, послухав цвірінчання горобців, подивився на метушню курей, які билися між собою біля коритця з якоюсь товченею. Нічого не змінилося. Лише для тебе — трагедія. А всі інші — не помітять. Мати посумує, втішить, розрає, щоб не печалився. Все тече, все минає. Вони — селяни — звикли за віки до смерті й розлуки. Для них це — як схід сонця і захід. Народився, помер. Поплакали, пом’янули, потанцювали, винили, закусили. Побажали царства небесного. А мені — незабутнє. Не переплачу, не переп’ю, не пересумую.

Кури гребуться в смітті, як греблися тисячоліття тому, дозрівають соняшники, наливаються сонцем яблука, сміються десь за тином діти, татакають з дерев’яних кулеметів. Поки що з дерев’яних… Що їм до того, що десь у підвалі лежить крижинка, яку звали колись Ганнусею? Що всьому світові до того?

Він підвівся з ґанку, зігнувшись у дверях, увійшов до хати. Призахідне сонце золотило сволок, образи в кутку. На сволоку під вирізаним хрестом вирізнявся напис: «25 іюня 1905 року». Давненько будувалася хата. А ще тримається, привітно дивиться на світ чималенькими вікнами. Щаслива, бо виростила чотири покоління, захистила від негод, дала притулок.

Михайло глянув на ікони. Христос у терновім вінку дивився в небо, великі краплі крові котилися по обличчю, він не міг збагнути, за віщо така наруга над ним? «Батьку, Батьку, навіщо мене залишив?» Що означає страшна фраза? Що побачив син в останню смертну хвилину? Може, бездонну порожнечу над собою? Може, прірву, перед якою жахнувся дух Сина людського?

Мати Божа тулить до лона, пригортає дитя. їй тісно в золочених шатах. Їй дивно, навіщо це її — жінку теслі — вбрали в химерні царські убори? Корона, золото, парча. їй до лиця просте полотно, вишита сорочка, барвиста хустка. Взяти синка за руку, серп у другій руці, та — на поле, до широкого лану життя. Хвилюються хліба, зоріють волошки поміж колосками, вітер грається з вусатими ячменями, складає легенду про Сина людського…

Михайло постояв перед іконами, задумавшись. Мати зберігає давню традицію. Молиться чи ні? Кого вона бачить за мальованими ликами? Про що їй каже суворий сивий Саваоф? Може, в тому образі дивиться на неї батько її, або дід, або пращур? І дякує вона рідні предковічній за життя і турботи, за любов свою і горе, за все те неповторне й химерне, що передали їй предки з минулих віків через лона матерів божих — матерів людських. Куди веде той шлях? Де скінчиться?

Скрипнули двері. В хату всунувся батько, грюкаючи важкими чобітьми. Війнуло неповторним запахом кузні — вугільним димком. Обнялися батько з сином — просто, щиро.

— Пробач, я прямо з кузні, не вмивався. Руки чорні…

— Що руки, тату? їхня чорнота ясніша за деяку чистоту…

— По-книжному говорити навчився, — усміхнувся батько, смикнувши сивого вуса. — А проте — правду сказав. Ну, сідай, вип’ємо, розкажеш, як та що. Зараз родичі прийдуть — дядько Харко, тітки, ще хтось там з сусідів. Зажди, я тільки руки одшарую — бач, як вугіль в’ївся…

Батько вийшов з хати, зупинився біля вмивальника, взяв великий шмат господарського мила, почав милити вузлуваті руки. Михайло став на ґанку, дивився на його похилу постать. Постарів коваль Кузьма, постарів. І понижчав. Колись був славний козарлюга, ставний, високий. Чорний вус, карі очі, кучерявий чуб. Як проходив вулицею — тини тріщали. Добра ж бо пара комусь судилася! От і зітхали дівчата, червоніли, коли падав на них погляд молодого коваленка.

Вибрав Кузьма мовчазну дівку Мокрину. Поселився у батьківській хаті край села, став ковалювати. А як з’явився колгосп — пішов у колгоспну кузню. Скільки того залізяччя перейшло через його руки? Хто полічить?

Батько скінчив умивання, втерся рушником. У хвіртку вбігла мати, несучи четвертину горілки. Передала батькові.

— Неси, став на столі. Я розпалю примус під комином, посмажу яєшеньку та вишкварок. А холодець у мене є, з линів. Добрий холодець. Та гурочків нашукаю, помідорчиків. Добра закуска буде. Там люди йдуть, хай заходять до хати. А я — зараз…

Вона шаснула на город, зігнулася над гудиною, вишукувала огірки. На подвір’я зайшов сусід Клим з жінкою. Вони поздоровкалися з Михайлом, почали питати про погоду в Києві, про ціни на картоплю, на м’ясо. Батько одніс четвертину в хату, запросив гостей. Вернулася з городу мати, висипала з пелени десятків два тугеньких огірочків на лаву. Хутенько розпалила примус, поставила сковороду. Зашипіло синє полум’я, зашкварчало сало. Мати почала бити в сковороду яйця.

Прийшов дядько Харко, мірошник. Зняв сірий піджак, пожартував:

— Що не одягай — все одно біле буде. Так я вже в одному піджаку ходжу. Як умру, витрусите мене — підвода борошна набереться…

— Таке скажеш, — мовила мати, помішуючи яєчню. — Аж страшно слухати…

— Чого там страшно? — сміявся Харко, пригладжуючи руді патли. — Ну де ти там, Михайле? Йди сюди, почоломкаємося. Не одцурався ще рідні?

— Як бачите, — відповів Михайло, вітаючись з дядьком.

— Нічого, славний козарлюга. Тільки змарнів. Змарнів, брате! Чого б то? Мо’, зірки так засушують?

— Зірки ж не дівчата, — жартував Клим.

— Клопоти, — неохоче сказав Михайло.

Мати пильно глянула на сина, заметушилася біля столу, примовляючи:

— Ну то сідайте та повечеряємо. Кузьма, ти ж виставляй там чарки. Мишку, сідай на покуті. От добре, ось і кума Марина йде. Прошу вас, якраз вчасно. Мишко ж приїхав…

Приходили ще люди, дядьки, тітки, сестри та двоюрідні брати. Сідали довкола широкого дідівського стола. Дивилися на Михайла, оцінювали, прислухалися.

Меркли барви дня. Сутеніло. Грав багрянцем захід. Батько ввімкнув електричну лампочку. Заіскрилися в тому сяйві шати богів, замерехтів у четвертині сивий первак, заблищали принадні помідори. Старий коваль почав розливати в чарки. Запанувала урочиста тиша.

— Мокрино, йди ж до столу. Чого ти там, у кочергах?

— Та, може ж, подати що…

— Все є, — загукали гості. — Матір до сина. Мокрино, не огинайся. Вип’єш з усіма…

— Ну, будьмо, — сказав батько.

— Щоб не остання, — додав сусіда Клим, сяючи повним червоним видом. — 3 добрими людьми випити — і не треба нічого!

— За Михайла, — мовив дядько Харко, дмухаючи на чарку. — За його зоряну науку!

— Та за матір, що виростила такого сина, — озвалася кума Марина, повертаючи кругловиде обличчя до Мокрини. — І наше село прославиться ученими. Не тільки гречкосії, а й он які люди виросли!

— Таке скажеш! — докірливо мовив коваль. — Хіба гречкосії — злодії, чи що? Годують же всіх гречкосії!

— Так-то воно так, а все ж гречкосіїв багато, а учених мало. Ти, Кузьма, не прибіднюйся, син у тебе славний!

— Хіба він один? Багато з села учителів, та інженерів, та механіків. І поет є, і в міністерство он Варфоломеїв Симон добрався!

— То вип’ємо ж, — забідкалася мати, — а то засперечалися, аж руки потерпнуть!

— Солодша буде, — засміявся Харко. — Будьмо!

Випили. Захрумтіли огірки на зубах. Смачно зачавкали щелепи, перемелюючи помідори, холодець, яєчню. Налили по другій. Випили, пом’янувши далеких і близьких покійних родичів, царство їм небесне. Ніс у Клима набряк, налився бурячковою синявою. Він підняв товстого пальця вгору, одкашлявся і сказав:

— Ти оце, Марино, сказала — царство небесне! А де воно, те царство? Пусте слово, еге ж!

— Так примовляли діди, батьки, — чемно відповіла кума Марина, обтираючи краєчком хустки губи. — Так і нам заповіли. А воно таки і є. Кудись же дівається душа людська після смерті?

— Яка там душа? — зареготався Клим. — Пара, дим. Ху — і нема. Що таке людина? Все’дно, як кабан. Зарізали, здох, нема. Так і ми. Спустив дух, упав, закопали. Черви з’їдять. Оце тільки й нашого — четвертина на столі, горілка в ній. Ото наша душа. Ха-ха-ха! Пий, гуляй — тільки й нашого. Як ти гадаєш, Михайле! Правда ж? Ти учений чоловік, скажи!

Присутні гості обурилися, напали на Клима, жінки почали його соромити.

— Як це так — людину із свинею порівнювати? — сплеснула руками кума Марина. — Де ж таки — то звір, а то божа душа!

— Однаково, — захоплено ревів Клим, наливаючи нову чарку. — Розріж кабана, точно все, як в людини: кишки, серце, печінка!

— Тоді сиди в сажку, — сердито сказала жінка Клима, смикаючи його за рукав. — Раз однаково, що свиня, що людина, — лізь у свинюшник і хрюкай!

Гості зареготалися. А Клим, перехиливши ще чарку, теж гиготів разом з ними.

— А я не проти, га-га-га! Аби мені їсти носили. Носитимеш, га? Пійла якогось, дерті замішаєш. А то в колгосп ходити, трудодні ви-виробляти! Надокучає. Готовий лежати в сажку, жінко! Га-га-га!

— Так з тебе толку нема! Ні на сало, ні на чоботи!

Родичі іржали від захоплення, а Михайлові було невесело. Чимось нагадував Клим Лігосова, він ніби був його погіршеним виданням, кривою копією. Невже така жорстока, гола правда? Фізіологічний апарат, машина, що поглинає їжу, сито гикає від задоволення, спить і потім вмирає від старості або нещасного випадку? Чому ж тоді така розмаїтість? З одного боку, психіка, яка дорівнює шимпанзе, а з іншого — невимовно тонка духовна квітка, яка розквітла на тому ж самому людському древі. Страшна, проклята загадка!

Випита горілка, міцна й пекуча, вдарила в мозок, моторошно-солодкою хвилею прокотилася до ніг. Повернулася назад. Гойднулася лампа, обличчя гостей. Клим, тикаючи пальцем через стіл у груди Михайлові, репетував, бризкав слиною.

— Ні, ти скажи… скажи! Прав я чи ні! Прав чи ні?

— Неправда, є душа в людини, — твердо сказав Михайло. — Яка це людина — без душі? Бездушними звуть дуже поганих людей, злих…

— Слово!.. Слово!.. Ти до діла скажи, до діла! Я сам читав брошуру, сам читав… Чорним по білому написано — нема душі… Га? А «душа» — то слово… Еге, ти мене не спіймаєш! Га-га-га!

— Ніщо не пропадає, — сказав Михайло. — Все передається далі й далі. Добро і зло, наука, знання. Так і ми залишимося в ділах наших, в дітях…

— Еге, таке ми чули! Так то ж не душа!..

— Душа, — вперто заперечив Михайло. — А все інше щезає. Живе тільки пісня, казка, знання…

— Де воно в чорта живе! — гукнув Клим. — Колись он які були козаки! Самому луциперу в очі плювали, татарві та ляхам страху наганяли, а їхні діти — самогон дудлять та всякі, як їх — твісти викобенюють! Га-га-га! От тобі й живе!..

— Правду каже Михайло, в пісні народна душа, — розчулено озвався дядько Харко. — Заспіваймо нашої, старовинної. Мокрино, починай, а ми — підтягнемо…

Мати одкашлялась, тихесенько, проникливо заспівала, тримаючись рукою за щоку:

— Повій, вітре буйнесенький,

Та з глибокого яру…

Посмутніли обличчя гостей, схилилися додолу голови.

— Ой прибудь, прибудь, моя миленька,

Та з далекого краю.

Ой та як мені повівати —

Яри глибокії.

Ой та як мені прибувати —

Краї далекії.

Хилітеся, густі лози,

Та куди вітер віє,

Ой дивітеся, карі очі,

Відки милий їде.

Хилилися густі лози

Та вже перестали,

Дивилися карі очі

Та й плакати стали…

Туга стисла серце Михайла безжалісною рукою. Покотилися сльози з очей. Життя моє, Ганнусю, чому так рано пішла від мене? Навіщо покинула серед пустки, під порожнім небом?..

Він налив собі велику склянку перваку, винив, аж забило дух. Мати смикнула за сорочку, благально прошепотіла:

— Не треба, синочку… Синочку, не треба…

— Хай п’є, Мокрино! — Басом заревів Кпим, бликаючи налитими кров’ю очицями. — Тільки й нашого! Хай п’є! Учений чи товчений — га-га-га! — всі люблять горілку… бо вона, голубонька, гріє душу… чи то пак, нема душі! Заплутався я, ну та біс з ним! Наливай і мені. Та горілку жінкам не давай, хай їм… ик!.. наливка! Пісню, кумонько!. Пісню!

Кума Марина охоче поклала ложку і почала виводити високим дзвінким голосом:

— Віє вітер, віє буйний,

Дуба нагинає.

Сидить козак на могилі

Та й вітра питає:

«Скажи, вітре, скажи, буйний,

Де козацька доля?

Де надія, де гетьмани,

Де слава і воля?»

Йому вітер одвічає:

«Знаю, козак, знаю.

Твоя доля козацькая

В зеленому гаю…»

Перед очима Михайла пливли розмаїті кола, але він ще тримався річища свідомості, намагався піймати думку пісні. Віками, десятками віків плине сумна скарга лицарів… Шукачів… Де вона — доля? Де знайти її? Чи є вона? А може, лиш міраж, насмішка над бідними ляльками, створеними для гри примхливою природою?

— …Затоптана, заорана

Сірими волами…

Схиливсь козак та й заплакав

Дрібними сльозами…

А чоловічі баси гнівно скаржилися, дорікали покійним матерям і пращурам:

— Породила мене мати

В зеленому просі,

Дала мені гірку долю,

Горюю я й досі.

Породила мене мати

В зеленому житі,

Дала мені злую долю,

Тяжко з нею жити…

Сусіда Клим з дзенькотом поставив склянку на стіл, безтурботно підхопив драматичну мелодію:

— Повезу я свою долю

На торг продавати,

Ніхто долі не купує,

Нічим торгувати.

Гей, повезу я свою долю

Із торгу додому,

Та й ударю свою долю

Об піл головою…

«Так, так, — дзенькнуло в затьмареній свідомості Михайла. — Об піл головою. Щоб нікому не дошкуляти, щоб нікого не мучити. І одразу все стане на своє місце. Тиша. Барвінок виросте на горбку. Співатимуть пташки. Ха-ха. Сентименти. А все ж таки… гарно… І природу можна обдурити… обвести навколо пальця… Ха-ха-ха…»

Михайло підвівся, вийшов з-за столу. Гості не звертали на нього уваги, співали іншої пісні. Тільки мати наздогнала сина в сінях, благально прошепотіла:

— Тримайся, Мишку. Не можна ж так…

— Як, мамо?

— Я ж бачу. Ти сам не свій. Вона тебе зурочила. Ще зі світу згубить…

— Хай згубить, мамо. Що мені до того?..

— У тебе син є, Мишку… Та й сам ти не старий…

— Мамо… ти мудра в мене… ти найрідніша моя… — Михайло важко впав на лавочку, притягнув до себе матір. — Але що я подію з собою? Нецікаво мені без неї… Для себе? Нащо мені для себе? Син? Він ближче до матері. Не пропаде… Ви — вже самі добудете…

— Що ти таке мовиш, синочку? — лякалася мати. — Наче, не дай бог, надумав щось погане…

— Та пі… ще не надумав… Може, надумаю…

— Одведи й заступи, — перехрестилася мати. — Навіть не думай, викинь таку думку з голови. Як любив її, то не можеш накласти руки на себе. Яка ж то любов, коли вона веде до згуби страшної?

— А знаєш… ти правду сказала. Гарно сказала, мамо… Любов для життя… А яке життя… коли її нема? Страшно й дивно…

— Глянь на небо, синочку… Глянь, які зорі… Аж серце мре…

Михайло звів очі вгору. Мерехтливе вогнище далеких світів увійшло в душу, мов цілющий бальзам. Безладні мислі розпорошилися, примовкли, неспівмірні й нікчемні перед величчю неба. Мати з сином сиділи мовчки, прислухалися до вселенської тиші, а в те тривожне мовчання вривалися запальні голоси:

— Ні, ти скажи мені, скажи, не викручуйся… де він — Бог? Понавигадували, начіпляли… а де він? Хто його бачив?

— Людина — бог, — глухо відказав коваль. — Все в ній. І світло, і ніч. А що — неправду кажу? Людина й мурує, і руйнує. Ти мені не заперечуй, Климе. Ти любиш базікати багато. Не кип’ятись, а слухай. Я оцими руками гори залізяччя перекував. Скільки косарок та комбайнів чи плугів од мене пішло на поля…

— Так ти хто — бог? — хрипко засміявся Клим. — Творець?

— Бог, — з гідністю відповів коваль. — А хто руйнує, вбиває — чорт. Найбільший бог, я тобі скажу, це — хлібороб, сіяч. Вийде навесні в поле, сійне жменю зерна в ріллю, а восени — засіки ломляться. Ого, ще й який бог — людина. Богіша од усіх богів!..

У хаті замовкли, певне, оцінюючи філософію старого Кузьми. А мати поворухнулася, прошепотіла:

— Гарно батько сказав. Та все ж таки перебільшує. Дуже багато в людях ще поганого, дрібного. І не стільки поганого, як дрібного. Нікчемного. Я люблю дивитися на зорі. Ти, мабуть, од мене любов ту перейняв. Вийду, гляну… і здається мені все земне таким мізерним, неважливим…

— А що ж важливе, мамо?..

— Огонь… Зірки, сонце — все горить, палає. Все небо в огні… А ми так… мокрі якісь… чадимо. Ото життя… Якби так жити — в огні… Може, колись і ми станемо зірками. Бабуся моя колись мені таку казку розповідала… Що праведні люди стають зірками, щоб світити іншим, тим, які йде не піднялися вгору…

— Ти що… віриш у безсмертя?..

— Не знаю… Я малописьменна. Тобі видніше… А все ж таки задумуюсь часто: а де я була, як мене не було?

— Химерне… запитання…

— Чому ж… ще як дівкою була, все отак було замислюся і цілий вечір думаю. Аж голова болить. Вже мені потім учитель один казав, що я дурне питаю… а воно знов і знову крутиться: де я буду, як мене не буде?

— Ти теж туди, мамо… Філософи всіх віків… мудрують над тими запитаннями… Пробач, матусю, мені погано… я прогуляюся… Піду в ліс…

— Дивися ж, синку, не заблудися…

— Ха-ха… та я тут всі виходи знаю… навпомацки розшукаю дорогу…

— Не дуже хвалися… Нові посадки, кущі, багато чого змінилося… А ти ще напідпитку…

Михайло, похитуючись, зійшов з ґанку, помахав рукою, рушив до воріт.

— Нічого… я все знаю… Голова чиста… тільки ноги важкі, як свинцеві… Трохи просвіжуся…

Вийшов за обійстя, минув горби. Голоси п’яних гостей тихішали, десь вили собаки. Пружні лози хльоскали по обличчю, з-під ніг духовито пахтів чепчик. Хиталися зорі в небі, танцювали якийсь грайливий танець. Михайло зупинився, глибоко зітхнув. У роті гидко смерділо самогоном. Він сплюнув, схилився до землі, вирвав, намацавши в пітьмі пучку чепчику, пожував. Терпкі стебла холодили піднебіння, язик. Він сів на горбку. Потім ліг, розкидавши руки, горілиць.

Красо моя невимовна! Навіщо ти? Маниш, обіцяєш, заспокоюєш. Може, є розгадка? В чому ж вона? Скажи… Для кого ти убралася в зоряні вінки, в шати пахучі?..

Нічна волога пронизує кості. Встати б. Не хочеться. Руки й ноги неслухняні. Склеплюються очі. Приємно, страшно. Крізь примружені вії мерехтить зоряне колесо. Обертається. І здається Михайлові, що він прикутий до неосяжності, серед безодні. Нема кого покликати, нема на кого сподіватися. Хто розкує, хто розіб’є кайдани, коли він сам — закатований і кат? Кричи, гукай — лише космічна безодня іронічно відгукується на відповідь…

Тужливо, тяжко, невимовно тривожно…

Грає серед пітьми веселка, наближається. Хто це? Невже ще є жива душа серед безмежжя? Невже є?

Він розплющив очі. Під сосною стоїть Ганнуся. Вбрана в тем-но-синю сукню, помережану зірками. Війок з білих лілей на чолі, китиці калини. Личко усміхнене, лагідне. Тільки очі сумні.

Михайло не здивувався. Серце болісно затріпотіло, та в свідомості майнула думка: «Як же це? Вона ж там, у похмурому підвалі».

— Ти жива, Ганнусю? — тихенько озвався він.

— Жива, коханий, — кивнула Ганнуся.

— Де ти тепер?

— У нас великий сад. І багато-багато квітів. Нас восьмеро дівчат. Ми доглядаємо квіти. Скільки не йди — все квіти, квіти, червоні маки. А людей не видно. Я сумую за людьми.

— Ти до мене прийшла, Ганнусю? Ти пожаліла мене?

— Я винна перед тобою, коханий, — схиливши голову, мовила Ганнуся. — Не прийшла тоді. Ти дуже мучився. Пробач мені. Вставай, Михайле, підемо вінчатися. Вже й дружки мої чекають. Одгуляємо наше весілля.

— Ходімо, — згодився Михайло. Легко підвівся з горбка, поплив над землею, взяв Ганнусю за прозору руку. Дівчина затріпотіла, в очах її спалахнуло щастя. Вони разом рушили понад лозами до густого лісу.

Поміж деревами переливається жар-цвітом папороть, кидає срібні полиски на трави, на кущі терну й глоду. Ліс мовчазний, ніби зачарований. А ось і галявина. Посередині — багаття. Довкола стоять семеро високих дівчат, усі в білому. Золоті коси тугими хвилями спадають на тонкий стан, вії у всіх опущені, очей не видно. Тихо, беззвучно горить полум’я, іскри не скачуть з нього, і від того Михайлові стає моторошно. Та ось дівчина промовляє до Ганнусі:

— Подруженько, чи вже ви готові до весілля?

— Готові, — дзвенить голос Ганнусі.

Дівчина втоплює глибокий страшний погляд в Михайла, пронизує його наскрізь.

— Чи любиш Ганнусю?

— Люблю, — помертвілими губами шепоче Михайло.

— Чи міцно, чи навіки?

— Навіки, дівчино. Глянь в серце моє, коли можеш бачити…

— Бачу, — вже лагідніше мовила дівчина і усміхнулася ледь помітно. — Добре, козаче. А чи повінчаєшся з нею?

— Хочу вінчатися.

— А ти, Ганнусю, чи кохаєш його?

— Кохаю, сестро.

— Навіки?

— Навіки, назавжди, подружки мої.

— Будеш вінчатися?

— Буду. Я готова, сестри мої.

— Станьте посеред вогнища, — наказала дівчина.

Ганнуся глянула на Михайла. Він якусь мить сумнівався, острах пронизав серце. Як же так? Вогонь спопелить їх, яке ж це вінчання?

— Не бійся, — суворо мовила дівчина. — Ти сказав, що кохаєш її віковою любов’ю. Вічне не боїться вогню. Певний себе, козаче? То йди сміливо…

Полум’я охоплює молодих. Тепло, приємно. Темними привидами стоїть стовічний ліс, колихаються казкові дівчата. Одна з них починає співати тоненьким тихим голосом:

— Ганнусю, наша дівонько,

Покажи нам своє личенько…

А дівчата дружно підхоплюють:

— Дай же нам надивитися,

Щоб було чим похвалитися…

А Ганнуся, не випускаючи руки Михайла, відгукується на заклик сестер щирим речитативом:

— Сестри мої, лебідоньки,

Ой вам не буде обидоньки,

Личко моє для вас відкрите,

Тільки серденько кров’ю облите…

Задумалася старша дівчина, склала руки на грудях, тужливо запитує:

— Чому серце гризе скорбота?

Ой від чого твоя турбота?

Від роботи, чи від кохання,

Чи від недовгого дівування?

— Мала я, сестри, любу годину,

Та загубила туди стежину.

Ой заберіте люту розпуку,

Щоб я не мала з милим розлуки…

— Ім’ям любові поєдную Михайла і Ганнусю, — урочисто сказала дівчина, а подружки радісно повторили її слова і захоплено додали:

— На віки вічні! На віки вічні!

— Поцілуйтеся, — мовила дівчина. — Ви тепер нерозлучні. У всіх світах, у всіх світах.

Посипалися зорі з неба, наче пелюстки квіток, заясніли на плечах, на косах, на віях Ганнусі. Михайло схилився до вуст дружини, хотів поцілувати. Вона пройшла крізь нього, мов хмаринка. Він лячно повернувся за нею. Ганнуся засміялася, попливла над галявиною в колі сестер. Він кинувся слідом за нею, щоб наздогнати, обняти, відчути живе, тепле тіло.

Здалека чувся регіт, змикалися глухою стіною дерева, папороті, згасало світло, пропали зорі.

Тиша. Морок. Небуття.

Задубіли руки. Не ворухнуться ноги.

Боляче в грудях.

— Сину, синочку! Що ж це з тобою? Ой боже мій, та він же зовсім захолов!

— Тихо, стара, не кричи! Скоріше несіть додому та в кожух! Не треба було стільки йому пити!

Хитаються сосни, поскрипує пісок, побивається мати, як ранена пташина. Зазирає в обличчя. Михайло всміхається, шепоче:

— А я… обвінчався, матусю…

— Що ти кажеш, синочку? Ой, зурочила вона тебе, зав’язала світ! Ой синочку мій безталанний! Що ж буде з тобою?

— Все добре, мамо… Вона моя… Нас вінчали дівчата біля вогнища…

— Марить, — почувся похмурий батьків голос. — Треба б лікаря.

— Де його тут візьмеш? Фершал — та й той п’яниця. Треба до Києва везти. Кузьмо! Біжи до голови, хай дає машину. Ой боже ж мій, отака халепа! Це я винна, бачила, що він негодящий, а пустила…

— Годі, стара, побиватися. Не поможе. Я побіжу за машиною, а ти закип’яти молоко та з медом дай йому. Трохи одійде!

— Ой, мед же тут не поможе!..

Гаряче молоко капає на губи, на груди. Михайло відсторонюється, усміхається матері.

— Не треба… я не хворий… Я щасливий… Вона прийшла до мене… тепер вона — моя… на віки вічні… на віки вічні…

Розкривається безодня. Не втриматись, не зупинитись. Летить у неї все — свідомість, серце, тіло. Лиховісне падіння. Коли воно скінчиться? Ні зірок, ні вогню, ні голосу.

Німо. Глухота.

Небуття.

Прокинувся, прийшов до тями Сагайдак у київській квартирі. З вікна долинали звичні звуки вулиці, блищав на сонці ситим листком різак. Крізь причинені двері чулися голоси. Один з них належав Ніні. Вона схвильовано говорила:

— Я вже давно за ним помічала. Щось починає говорити не те. Вічні протести. Те йому не так і те не так. Потім пити почав. Завалив дисертацію. Тепер — маєте. Поїхав до матері, напився. Пішов гуляти в ліс. Заснув там. Земля сира, ну й… Кажуть, марив, галюцинації якісь йому ввижалися. Треба підлікувати, докторе. Пропадає людина. З обсерваторії все дзвонять. Що та що?

— Гаразд, — озвався м’який чоловічий голос. — Так одразу я нічого не можу сказати. Треба забрати до лікарні. Подивлюся, огляну. Заспокойтеся. Все може бути в житті. Вік наш такий розбурханий, серце не витримує, інтелект руйнується…

— Інші ж витримують, — невдоволено сказала Ніна.

— Бубон витримує, — заперечив чоловічий голос. — А скрипка псується. Не всі організми однакові. Психіка — тонка штука. Беру його, спробуємо поставити на ноги…

— Ой докторе, я вас озолочу. Буду вдячна на все життя.

— Вдячність — чудово, — скупо сказав лікар. — А золотити мене — ні до чого. Краще я буду в натуральному вигляді.

— Ну це я так… фігурально…

— Я так і подумав, — серйозно відповів голос.

Двері до кабінету відчинилися. Михайло заплющив очі. Краще не дивитися на неї тепер, не розмовляти. Хай везуть, куди хочуть, роблять, що бажають. Все байдуже. Вона приходила, вона є, вона чекає його серед червоних маків. Вона і семеро білих сестер…

Знову забуття. Гомін людей. Погойдування на носилках. Машина. Куди його везуть? Мабуть, у Павлівську лікарню. Вважають, що збожеволів. Ну й хай. Всі потроху божевільні. Він божевільний з любові. Хай вони думають, що лікують його. А він знатиме своє. Ждатиме Ганнусю темними ночами. Вона знову прийде. І ніякі стіни не втримають їх, вони попливуть над землею, понад Дніпром, понад луками, до похмурого лісу, де на галявині чекають білі посестри…

Скрипить підлога. Білі стіни. Нікого нема поруч. Він сам. Спокій. Тиша.

Десь кричать люди. Голосно, люто. Потім жалібно плаче хтось. Виє вовком. Знову тиша.

Темрява. Не хочеться вийти з неї. Ждати, ждати. Може, прилине. Може, поведе серед темних дерев до вогню, на вінчання…

Білою примарою пропливла санітарка. Поставила тацю з їжею на тумбочці. Щось говорила, вмовляла. Михайло не слухав.

Вона пішла.

Час зупинився. Думки кружляли у вузькій спіралі, ніби в ополонці. Все минуло. Тріснув глузд колишнього життя, розсипався па дрібні черепки. Не збереш. А збереш — нащо ті шматки? Краще ліпити нову посудину. Нову — нема з ким. У цьому житті — нема. А в тому? Лише в тому. Червоні маки. Сади. І вісім посестер. Він буде їм братом. Затишно, любо.

Що скажуть друзі? А, пусте. Скажуть, що нема іншого світу. Скажуть, що він учений і треба йому повернутися до тверезого мислення. Скажуть — полікуйся. Він промовчить. Він збереже таємницю для себе. Червоні маки. І між ними Ганнуся. В ній цілий світ. І навіть більше. Не треба квазарів, не треба наднових зірок. Взяти за руку й плинути понад садами. Білі, білі сади. І сірі очі над ними…

Прошелестіли кроки. Думки — врозтіч. Затаїлися.

Хто це?

Хтось у білому. Лікар? Грива сивого волосся, довгі козацькі вуса, худе аскетичне обличчя. Добрі, втомлені очі з-під волохатих брів.

Він сів на стілець. Дивиться, мовчить. Побачивши розплющені очі Михайла, вітається.

— Добридень…

— Драстуйте, — прошепотів Сагайдак.

— Чому не їли?

— Не хочеться…

— Треба.

— Може, й не треба, — зітхнув Михайло. — Мені добре й так…

— Познайомимось, — сказав лікар лагідно. — Вас я знаю, Михайле Кузьмовичу. А мене звати Григорієм. Григорій Васильович Сокіл. Лікар…

— Психіатр? — ущипливо запитав Михайло.

— Психіатр, — спокійно відповів Сокіл. — І психолог. І невропатолог. Ви ображені, що сюди потрапили?

— Ні, чого ж, — знизав плечима Михайло, одвертаючись. — Раз божевільний — куди ж іще…

— Хто вам сказав, що ви божевільний? — строго запитав Сокіл. — Не смійте думати про такі дурниці…

— Чув. Жінка казала…

— На чому вона ґрунтується?

— Нібито я галюцинації бачив… А це неправда! Неправда!

— Що неправда?

— Що я галюцинант. Я насправді бачив її…

— Кого?

— Ганнусю. Як от вас…

Брови Сокола насунулися ще нижче на очі, здригнулися вуса. Він помовчав, коротко мовив:

— Далі. Далі…

— А далі — вона зникла. Я біг за нею, шукав. Не знайшов. Потім мене взяли. Привезли сюди. Лікарю… Я відчував її руку, я чув пісні весільні її сестер. Вона розповідала мені про той світ, де вони живуть. Там червоні маки, сади. Яка ж галюцинація? Те відчуття яскравіше від цього. Якщо там ілюзія, то чому цей світ не ілюзія? Майя, як казав мені мій друг індус…

— Ви маєте друга в Індії? — пожвавився лікар.

— Маю, — сухо відповів Михайло. — Але чому ви нічого не скажете? Звідки вона прийшла? Чому така реальна? І я радів її появі, і мені не потрібно нічого, аби бачити ЇЇ, відчувати… Якщо це божевілля, то хай буде так вічно. Аби з нею… Слухайте, лікарю! Багато віків люди вірили в потойбічні світи. Ми скептично відкинули їхні погляди. А може, зробили помилку? Хто заглядає в ту щілинку — ми вважаємо божевіллям. І людина потрапляє сюди. І наступають патологічні зміни. Дисгармонія між реальністю й оточенням…

— Ви мислите цілком нормально, — сказав лікар, розгладивши вуса. — Розкажіть мені все. Все, все, що було перед нашою зустріччю. Це дуже важливо. Якщо, звичайно, довіряєте мені. Подумайте…

— Я розповім, лікарю. У вас щире обличчя…

Сокіл сидів нерухомо годину. Чи дві? Закам’янів, пив серцем чужий біль, гнітив мозок чужим неспокоєм, розплутував павутину складного світовідчуття.

Вислухавши Сагайдака, він сказав — тихо, розважливо:

— Друже, ви цілком здорова людина. Єдина ваша вада, якщо це вада, — надзвичайна вразливість і незвичайна уява. В майбутньому, коли світ стане гармонійним, такі якості будуть благословенням. А в нашу епоху чутливі організми горять, як свічки. Я давно працюю лікарем, бачу, як під молотом протиріч розплющуються тонкі душі. Ми входимо в нову епоху. Навала вражень, лавина інформації, а форма, мозок, свідомість — старі. Вони відстають. Зіткнення ідеологій. Наукових, релігійних, мистецьких. Розкрилася безодня Космосу. Конечне ввійшло в конфлікт з безконечним. Поняття смерті, як остаточного знищення, вже не задовольняє людину, тим більше, що супроти цього повстає закон збереження. Нового визначення нема — старе ненаукове, інфантильне. Віковічні загадки Буття. Не ви перший, не ви останній. Тим більше, що домішалося особисте. Я розумію вас, друже. Така втрата не відшкодується нічим…

— Бачте… Ви самі сказали — невідшкодовна втрата…

— Якщо вона насправді безповоротна, — серйозно сказав лідар — А якщо ні?

— Не треба загадок, — тихо попросив Михайло. — Я втомився від гри. Благаю вас, говоріть…

— Формул вам не дам готових, — мовив Сокіл, зітхнувши. — Та проте можу розповісти про себе дещо. Я теж пройшов той шлях, на який ви ступили..

— Ви?

— Так. Хочете — розповім. Вам буде цікаво. Може, ця розповідь стане відповіддю на ваше шукання…



Слово третє. Вона | Чаша Амріти | Слово шосте. Чаша Амріти