home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



2

У червні ми затаїлися в нетрях Холодного Яру. Там, під Великодньою горою, Гриць показав нам печеру, де було сховано чимало боєприпасів, у тому числі й десяток кружків до «люйса» та дві скриньки гранат «мільса». Завалений купою трухлого хмизу, вхід до печери скидався на лисячу нору, зате всередині тут був справжнісінький грот. Вирили його хтозна й коли, може, це був окраєць прадавніх підземних катакомб, що розгалужувалися під Мотриним монастирем. Печера закінчувалася земляним обвалищем, за яким, вірогідно, відкривався дальший хідник. Так чи ні, але на літо нам не зайвою була ця «хатина», де ми всі разом, щоправда, без коней, могли сховатися від дощу і негоди. Хоча яка влітку негода? Літо — наш союзник: ні холоду, ні голоду. Хлопці, зробивши лозові верші, ловили в озерах линів, у лісі збирали ягоди, гриби, а Ходя майже щодня приносив якусь дичину.

За тих коней, що лишилися від Козуба, Момота і Сутяги, ми виміняли на хуторах дещо з харчів та одягу. Селяни зробилися хитрими скнарами; знаючи нашу безвихідь, вони відмовлялися платити справжню ціну. Казали, що купувати в нас коней — то надто великий ризик, за це можна поплатитися життям. Але вони чомусь не дуже потерпали за свою шкуру, коли вимінювали коня за мішок-другий ячменю чи стару кожушанку. Люди перевелися, що тут казати.

Доля дедалі більше від нас відверталася. У середині червня безслідно пропали Цокало, Фершал й одноокий Карпусь. Вони трійкою пішли в бік Ребедайлівки — і не повернулися. Важко сказати, що з ними сталося, та я був певен, що козаків спіткала біда. Про всяк випадок ми на якийсь час покинули печеру. Трохи згодом попід Великодньою горою з'явилися озброєні «лісоруби» — селяни-відповідачі шукали наших слідів. Ми принишкли неподалік печери, готові щомиті зірватися з місця. Кожен тримав коня за вуздечку, погладжуючи його, щоб часом не заіржав.

«Лісоруби», минаючи нас кроків за сто, нічого не помітили.

А якщо хтось і побачив сліди від копит, то міг промовчати.

Такі збірні загони з відповідачів нас не лякали (ми називали їх дерев'яними), але в разі зіткнення довелося б переходити на інше місце.

Нас зосталося восьмеро. Вовкулака, Біжу, Ходя, Василинка, Ладим, Невіруючий Хома, «дикий» Гриць і я. Оце і весь Лебединський полк. Після того, як троє наших не повернулися, хлопці підупали духом. Ще раніше почав закисати Біжу. Втративши брата, він став мовчазним і замкнутим. Я не знав, як його розрадити. «Може, провідаєш свої Мурзинці?» — якось спитав у нього. Біжу мовчки похитав головою. Додому йому не було вороття, але я думав, що, може, він хоче від нас піти, то хай би йшов.

Я готовий був полегшити йому цей крок. Я взагалі хотів, щоб Василинка й Біжу вийшли з лісу. Ще такі юні, вони могли розпочати інше життя. Та це залежало від них самих.

А зараз треба було підняти козакам настрій. Лише гостра й успішна операція могла підігріти їхню віру у власні сили. Наша відвага давно не впивалася медом.

Я послав Василинку розвідати, що діється на станції Фундукліївка. Залізниця завжди викликала у хлопців особливий інтерес. Спалити сільраду, волосний виконком чи комезу — діло одне, а потрусити вузлову станцію, зупинити поїзд — то вже був вихід у ширший світ. Вихід на Ростов і Москву, чий невгамовний народець безнастанно снував нашими залізницями.

Василинка прийшов через два дні і сказав, що на станції стоїть відділ залізничної охорони із дванадцятії чоловік. Окрім того, Фундукліївку патрулює дорожня міліція. Є там, звичайно, й уповноважений гепеву[*]. Засідає в кімнаті з табличкою «Дежурный по станции».

Уночі ми перейшли до соснового бору, який підступав до станції, проте навідали «бабусю Фундукліївку», коли розвиднилося. Зробити це затемна було б ще зручніше, тільки тоді наш візит не вийшов би таким офіційним. Поки мої хлопці роззброювали охоронців у пристанційній касарні, я заглянув до «чергового по станції» і попросив не хвилюватися, адже наша банда фіктивна. Ми, сказав я, тільки вдаємо напад, щоб мати добрий поголос, оскільки нам потрібна довіра бандитів, які ще переховуються у довколишніх лісах. Адже ми їх виловлюємо. Наш спецзагін сформований органами ҐПУ, але про це не повинна знати жодна душа, окрім нього — «чергового по станції».

— К сожалєнію, ми винуждєни і вас обєзоружіть, — сказав я, звільняючи його кобуру від кілограмового тягаря (саме стільки важить парабелум з усіма набоями). — І докумєнтікі пожалоста.

«Черговий по станції» виявився доволі кмітливим, хоча зовні мені не сподобався. Людям, у яких щелепи ширші за лоба, я ніколи не довіряв.

— Пачєму мєня нікто нє прєдупрєділ? — око чекіста кумедно сіпнулося. Спершу навіть здалося, що він, сучий син, мені підморгує.

— Ето строжайшая тайна. Нікто нє должен засомнєваться в подлінності нашєй банди. Ви мєня понялі?

— Кажется, да.

— Тогда слушайтє мєня вниматєльно.

Щоб усе було схоже на правду, я наставив на нього наган і наказав покликати начальника станції та касира з усіма грішми, що є в касі. Його око знов кумедно сіпнулося, але сучий син прочинив двері й гукнув:

— Лєдяєв! Капула! Ка мнє!

До кімнати вони вкотилися разом і, вгледівши «бандита» з наганом, усе зрозуміли. Касир Капула швидко приніс брезентову торбу із грішми.

— Ви можєтє дать нам распіску в том, што забралі дєньґі? — раптом спитав чекіст.

— Канєшно, — сказав я. — Дайтє карандаш і бумагу.

Я зробив це з великою радістю. Письмово засвідчив, що касу реквізував сотник Завірюха, оскільки серед шкурників гроші ходять і на тому світі.

Прочитавши розписку, чекіст подивився на мене, як пес на висівки.

— Ви что, іздєваєтєсь?

— Пожалуй, да, — сказав я і, діставши з піхов австрійський тесак, різонув по телефонних дротах.

— Ви настаящій бандіт, — «підморгнув» мені сучий син.

— А ти сумнівався? — Я увігнав тесака йому в ліву нагрудну кишеню. Він незграбно сповз зі стільця на підлогу.

Начальник станції і касир підняли руки.

— Службовців ми не чіпаємо, — пояснив я. — Якщо не показуватимете носа надвір, то будете живі.

А надворі все відбувалося швидко і злагоджено: козаки не лише роззброїли охорону й міліцію, але встигли вже всіх роздягнути і, як овець, загнати до пристанційної комори із заґратованими віконцями. Зробили це без жодного пострілу. Під стіною залишився в калюжі крові командир охоронного відділу, який «нє понял» наказу Вовкулаки.

Прихопивши дещо з речей та провізії, ми лісом відійшли під Нову Осоту. Тут, як у кращі часи, я вишикував загін й оголосив подяку «за взяття станції Фундукліївки». Козаки збадьорилися, та невдовзі розгорілася й суперечка. Біжу не міг змиритися з тим, що ми не винищили охорону станції. Після смерті брата ним трусила жадоба помсти. Його підтримали Ладим і Невіруючий Хома.

— Хлопці, — сказав я. — Тепер інша війна. Відвага не повинна впиватися тільки кров'ю.

Ладим, ніби нічого не чуючи, поволі затяг:

Ой, що ж бо то за ворон,

Що він за один,

Що згукує товариство

У той лісок Лебедин…

Коли я вперше почув од Ладима цю пісню, то був певен, що він її придумав сам. Аж ні — Ладим сказав, що цій пісні вже сотні, може, й тисяча літ. І ось виходило так, що хтось через сторіччя підказував мені, як діяти далі. Іди до Лебединського лісу, наказував він. Незабаром жнива — і більшовики знову попруть грабувати селян. Іди і перешкоджай їм як тільки можеш.

Ладим знав, що і для кого співає. Тому він ніколи не доспівував цю пісню до кінця. Бо те, про що там співалося далі, відбулося сотні, а може, й тисячу років тому:

Гей, поховали пана отамана

В сиру землю глибоко…

Незабаром ми вже були в Лебединському Лісі. У липні — серпні згоріли канцелярії не одного волвиконкому, де складалися списки про податкову повинність. Як ото волос на голові, так було пораховано й кожен колосок селянина, над душею якого і далі стояв червономордий продзагонівець. Тому, як тільки випадала нагода, ми охоче навчали цих упирів замість хліба їсти святу земельку. Один тільки Ладим вишив на своєму шлику сім червоних хрестиків. Але й нам ставало тісно в лісах.

Ударні групи ганяли нас з місця на місце. Вислизати з облав ставало дедалі важче. Іноді рятувалися лише Божою поміччю.


предыдущая глава | Залишенець. Чорний ворон | cледующая глава