home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



1

Майже триста літ прожив чорний ворон на білому світі, а такої мокрої осені не пам'ятав. Від середини вересня як задощило, то вже зо два місяці не було ні тепла, ні сонця. І хоч ворон умів ховатися від негоди, але й там — у печерках, дуплах чи в піддашші старого льоху, як ось тепер, — його пір'я натягувалося сирістю до кісток. Дощило скрізь — і над Холодним Яром, і над Ірдинськими болотами, і над Лебединським лісом. Ще добре, що вода вигнала з нір і потопила лісових мишей, а то ворон помер би з голоду. Він і так став худий, як болотяний журавель, чи, може, як отой чоловічина в чорній хламиді, що тиняється цими краями невідь із яких часів. Воронові деколи навіть здавалося, що він знає Варфоломія двісті літ, але ж люди не живуть так довго. Не живуть і ніколи не житимуть, — чомусь зловтішно подумав ворон, хоч мав добре і чуйне серце. Через те й прожив оно скільки — рідко яка ворона дотягує до такого віку, хоч їй і відведено триста років. Утім, і рік, і сто, і триста пролітають, як один день, — тямкував собі далі ворон, сидячи під замшілим дашком монастирського льоху, до якого вже давно ніхто не заходив. А чого заходити? Старезний льох міг обвалитися будь-коли. Нічого немає вічного.

Навіть Свято-Троїцька церква горіла і падала на його очах не раз, ворон її пам'ятає ще дерев'яною із блакитними банями у срібних зорях (як поглянеш було на неї згори вночі, то таке, наче небо лежить під тобою), а це років сто вже минуло, як перебудували її в кам'яну, та й то була завалилася, зводили наново, бо все, що не є, минуще, будь ти камінь, ворона чи зірка на небі. Вічна лише сама вічність.

А цей льох, що стояв біля валу, був набагато старіший за обидві монастирські церкви, тому своє вже оджив. Дивно, як він досі не завалився.

Ворон не повірив своєму єдиному видющому оку, коли раптом із ночі випливла темна постать і підкралася до дверей льоху. Від несподіванки він ледь не тріпнув крилами, але стримався. Вискнули двері — і до льоху прослизнула черниця.


* * * | Залишенець. Чорний ворон | cледующая глава