home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



2

Рік 1922-й приніс нам багато розчарувань, але й подарував велику надію.

Спершу до Холодного Яру прибув посланець із Польщі від уряду УНР полковник Манжула і замість дурних підбадьорок та «підняття духу» вилив на нас ціле Дніпро крижаної води. Він сказав, що уряд УНР закликає лісовиків припинити бойові дії, не піднімати жодних повстань, бо слушний момент для того минув. Подальша боротьба, сказав полковник Манжула, втратила сенс і за нинішніх умов означатиме лише самознищення.

З усього видно, що зараз комуну нам не здолати, тому треба зберегти людей до кращих часів. Отже, партизанські загони мусять самоліквідуватися.

Спершу мені здалося, що я розсипаюся на порох. А коли вдалося зібрати себе докупи, моя права рука лягла на кобуру.

Полковник Манжула тим часом вів далі:

— Це не означає, що нас переможено, — сказав він. — Мусимо дочекатися тієї години, коли весь світ пересвідчиться, що таке жидо-московська комуна, і наш нарід, протверезівши, знову візьметься за зброю. Тоді ми здобудемо і нових союзників за кордоном, і нові свіжі сили на Батьківщині. Тоді й розпочнеться нова боротьба. Тож я прошу всіх отаманів переказати це своїм старшинам та козакам і взяти на себе відповідальність за організований саморозпуск. Треба допомогти повстанцям документами, грішми, підсобити тим, хто виїжджатиме в дальші краї. А тим, що не хочуть або вже не можуть зоставатися на рідній землі, допомогти перебратися через польський чи румунський кордон. Там їх зустрінуть, і, повірте мені, наш уряд подбає про їхню подальшу долю.

На мить полковник Манжула зустрівся зі мною очима, примовк і, стиснувши губи, сумно покивав головою.

— Я розумію ваш стан, панове, — провадив він далі. — Можливо, на вашому місці я також потягся б до кобури, але я не ваш командир. Я всього-на-всього емісар уряду УНР і переказую вам його волю.

Я зняв руку з кобури і важкими очима подивився на приголомшених отаманів — Ларіона Загороднього, Ґонту-Лютого, Дениса Гупала, Голика-Залізняка. Що вони скажуть? У мене самого від почутого так пересохла голосниця, що я не міг говорити.

Кремезний, великоголовий Гонта-Лютий першим прокашлявся у кулак (видно, йому теж пересохло в горлі) і мовив хрипким, але рівним розважливим голосом:

— Дякуємо вам, пане полковнику, за звідомлення. Я неодмінно його перекажу своїм старшинам і козакам, але віддам цю справу на розсуд кожного. Ми й без ваших повелінь нікого силоміць не тримаємо в лісі. Щодо мене особисто, то я діятиму відповідно до тих обставин, які складуться в моєму загоні.

Полковник Манжула делікатно кивнув і подивився на Загороднього.

Ларіон Загородній вийшов наперед, припадаючи на ліву ногу (після тяжкого поранення зостався кульгавим), нервово посмикав себе за чорну бороду. Блідий, аж зелений (ще на фронті отруївся під час газової атаки), зате очі його сміялися навіть у гніві, — Ларіон огризнувся:

— Треба було нам зразу сказати, що надії на закордон немає, що наша армія тільки годує польських вошей. Тоді б ми діяли інакше. А що тепер? Поживемо — побачимо.

— Зрозуміло, — сказав Манжула, переводячи погляд на Гупала.

Денис Гупало почухав на голові корінець свого піваршинного оселедця й пхикнув:

— Здорові були! Зараз усе покину й піду додому.

Худий, як драбина, Мефодій Голик-Залізняк вилаявся:

— У наших урядників, костиль їм у гузно, сім п'ятниць на тиждень! — До війни Мефодій працював на чавунці[*], тож у сердитій балачці часто згадував «костиля». — Нехай ще поміркують до осені, а там воно покаже, кому за границю, а кому під спідницю.

Я полегшено зітхнув. На душі було чорно, але одностайність отаманів зігріла і підбадьорила. Коли полковник Манжула поглянув на мене, я сказав панібратським тоном:

— Передайте вітання генералу Тютюнникові. Сподіваюся, це не його макоцвітна ідея розпустити загони?

Моє запитання Манжула залишив без відповіді. Але він, здається, дотримувався тієї ж думки, що й Голик-Заяізняк — про сім п'ятниць на тиждень. Тому вислухав нас напрочуд спокійно і стримано, без отієї погорди, з якою закордонні посланці годували нас казками про гасло. Тепер на те гасло — довгоочікуваний сигнал до загального повстання — вже не зосталося й крихти надії.

Але влітку воно провістилося. Без літаків, без мертвих петель у небі, без церковних дзвонів і сигнальних ракет. Докотилося, як і годиться, тихо й таємно.

Однак до літа ще треба було дожити.


предыдущая глава | Залишенець. Чорний ворон | cледующая глава