home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



2

І ось, нарешті! Ждали-виглядали й таки діждалися.

Це було ще не гасло, але його час підоспів. З-за кордону прибули два емісари Юрка Тютюнника, які розпочали підготовку до загального повстання. Сталося це тоді, коли ми, як ніколи, вагалися, потерпали від перевтоми, а то й гострих суперечок.

Хоча влітку 1922-го ми ще так давали комуні, що з неї сипалась тирса. Чихвостили продзагони, чрезвичайку, міліцію, чонівців, трусили червоні установи, колошматили всіляких активістів, котрі боялися нашого духу, десятою дорогою обминали ліси, добачаючи месника в кожному дереві й кущику. Часом здавалося, що до нас повернулося завзяття, яким повстанство горіло у своєму зачині; селяни знов почали поглядати в наш бік, адже після тривалого голоду наближалися жнива, на які окупант уже роззявив ненаситну пельку. Нікому не хотілося віддавати своє, набуте тяжкою працею, і — чудасія — Ларіонові Загородньому навіть жиди почали підсобляти в Златополі, щоправда, просили отамана видати їм письмову подяку із тризубовою печаткою від найвищого партизанського командування, на що Загородній питав їх зі своєю незмінною усмішечкою: «А якого ж вам ще треба командування, вищого за мене самого?» — «Якби ваша ласка, пане отамане, то від отого, що сидить у Тарнові», — казали всезнаючі жиди. «Добре, — погоджувався Загородній, ховаючи шкіряного мішечка з миколаївками до кишені чумарки. — Я передам генералу Тютюнникові, буде вам і подяка, й печатка. Від самого Петлюри».

Однак, я ж кажу, не все так гладенько було в наших лавах: усі знали, що післяжнивна пора найкраща для широкого виступу, та як його бути — кожен трактував по-своєму, отамани вагалися, яка тут тактика ліпша. У тій суперечці побили горшки Гупало і Загородній: Денис казав, що треба тимчасово зачаїтися і не чіпати червоних, аби не підставляти селян під розправу, а Ларіон, навпаки, вважав, що саме настала пора духопелити продзагони та іншу червону сволоту.

І ще б нічого, якби сварилися тільки за те, як воювати, а то ж Гупало згарячу візьми та й ляпни до Загороднього:

— Тобі, Ларику, добре хоробрість показувати, — тріпнув він своїм піваршинним оселедцем. — А в мене самих тільки братів та сестер дев'ятеро. І кожне ходить у заручниках.

Гупало враз схаменувся і прикусив язика. Бо що ж тут доброго, як торік, саме на Ларіонів день народження, окупанти спалили його хату, батька Захара розстріляли на місці, а вагітну дружину й тестя закатували в Єлисаветградській ЧК на допитах.

— Я тобі не Ларик! — одрізав Загородній. — Ларик на базарі свищиками торгує. — Він, як завжди, усміхався, але в тій усмішці було стільки смутку, що краще б він гнівався.

— Вибачте, пане отамане, — опустив очі Гупало. — Вибачте, не подумав. Я ж не від того, щоб чавити червону мерзоту. Але треба робити так, щоб це не окошилося на безвинних.

— А ми з тобою винні? — гостро спитав Загородній.

— Ми вояки, знали, на що йдемо. А зараз, поки все з'ясується, я закликаю до обачності.

— Що з'ясується? — ще різкіше спитав Загородній.

— Становище за кордоном, — сказав Гупало.

— За яким кордоном?

— За тим, де наш головний повстанчий штаб.

— Срать я хотів на такий закордон з високого дерева! — скипів Загородній. — Ти й досі не втямив, хто ми для них? Одного не можу второпати: якщо Петлюра з Тютюнником уже не збиралися вертатися в Україну, то чому ж вони, такі розумні, не передали свої повноваження комусь іншому? Невже у них там не знайшлося людини, здатної керувати боротьбою отут, у своєму краї, а не давати вказівки з чужого болота? Я вважаю, це злочин! Злочин, за який вони мусять відповісти…

— Тпр-р-ру! — перебив його Гупало. — Ми далеко заїхали.

— Це я далеко заїхав? — і далі паленів Загородній. — Це я закликав вас до саморозпуску? Чи ті, що возили курвів у хвешенебельних вагонах? А може, й зараз сидять із ними в загранишних рестораціях…

— Годі вам, — втрутився я в суперечку. — Спершу наведімо лад між собою. Аби менше сваритися, нам потрібне підпорядкування одному отаманові.

— Навіщо? — здивувався Гупало. — Зараз доведеться діяти невеличкими групами.

— Все'дно мусимо мати єдиного зверхника, — сказав я. — Для дисципліни й узгодження дій.

Щодо тактики боротьби, через яку завелися отамани, то я всією душею був на боці Ларіона. Тому відразу сказав, що на час перебування в Холодному Яру та Чорному лісі підпорядковуюся отаману Загородньому.

Гупало для годиться трохи покрутив носом, почухав корінець оселедця, та потім також зголосився підлягати Загородньому, навіть якщо той зараз накаже засолити на зиму сто діжок червоноголової капусти.

Тоді ми ще не знали, що до Єлисаветграда вже прибули командувач Чорноморської повстанчої групи, полковник Армії УНР Гамалій та його начальник штабу Завірюха — прибули для організації загального повстання і вже шукали до нас найкоротших стежок.

Законспірувавшись у Єлисаветграді на приватних квартирах, вони без поспіху, без метушні розпочали поступове налагодження зв'язків із місцевим підпіллям, з надійними, перевіреними людьми, які б вивели їх на отаманів Холодного Яру та Чорного лісу. Збіглося так, що насамперед вони вийшли на Гупала. Денис мав доброго приятеля Миколу Сильвестрова — сина лісника, який не раз ставав у пригоді повстанцям, і ось цей Сильвестров сказав Гупалові, що з ним хочуть зустрітися полковник Гамалій та сотник Завірюха.

Гупало погодився, але сам призначив день, годину і місце зустрічі — становище вимагало студити й на холодну воду, бо невідомо ще, хто там, звідки і з чим приїхав. Гупало сказав, що ждатиме їх у Чорному лісі на такій-то грабовій просіці о сьомій вечора. Нехай Сильвестров сам проведе їх і покаже дорогу, — при цих словах Гупало поклав руку на ефес кавалерійської шашки і так виразно подивився на свого приятеля, що той зрозумів: у разі провокації його голова покотиться першою.

Надвечір Гупало заховав у грабині двадцять козаків напоготівлі (серед них були і його рідні брати Іван та Степан), а сам у супроводі двох охоронців рівно о сьомій рушив верхи на цибатому жеребцеві до просіки. Ще не доїхав до умовленого місця, як побачив трьох верхівців — Миколу Сильвестрова і двох чоловіків у червоноармійському виряді. Гупало зупинився, зняв із плеча австрійського карабіна (його охоронці Мартин Дорошко та Федір Момса зробили це ще раніше) і, дарма що впізнав Миколу, гукнув сердито:

— Хто такі? Спішитись і покласти зброю на землю!

— Свої! — озвався Микола. — Може, ти ще накажеш і нам самим полягати?

— Покладіть зброю! Я кому сказав?

Коли наказ було виконано, Гупало виїхав на просіку і зіскочив з коня.

— Кажіть, що хотіли!

Перш ніж знайомитися, він дістав із кишеньки срібного годинника на простенькому ланцюжкові, подивився, кивнув сам собі: мовляв, ага, приїхали вчасно, бо якби запізнилися, то ніякий дурень вас тут не ждав би. Потім звів погляд на незнайомців: один із них, зодягнутий, як продзагонівець, у бруднозелену форму, дивився на Гупала з такою щирою цікавістю і захопленням, що йому стало ніяково. Гість мав біле обличчя (відразу видно, що не лісовик), трохи видовжене, мовби здивоване, та водночас уважне і чемне.

— Сотник Завірюха, — міцно потис він Денисові руку.

Гупало у відповідь не назвався, лише кивнув і перевів погляд на другого: ага, якщо то Завірюха, то, виходить, оце перед ним і є полковник Гамалій. Його обличчя видалося Гупалові навіть знайомим, і справді — у другому гостеві Денис раптом упізнав… Ялисея Лютого, з яким у 20-му воював у Степовій дивізії Костя Блакитного. Гупало знав, що тепер Ялисей має свій загін, гуляє біля Кривого Рогу, проте аж ніяк не сподівався побачити його в ролі полковника Гамалія.

— Ні-ні, Денисе, я не командир Чорноморської групи, — сказав Ялисей, побачивши, як здивувався Гупало. — Полковник Гамалій сьогодні не зміг приїхати. А я супроводжую сотника Завірюху, щоб ти не мав підозр.

Таке пояснення не сподобалося Гупалові. Хоча він добре знав Миколу Сильвестрова і Ялисея Лютого, сповна не вірив нікому: люди зараз скурвлюються на очах і ще не такі потрапляли в чекістські тенета. Ну, і знов-таки — домовлялися так, а вийшло інакше — замість Гамалія приїхав його заступник Завірюха. Ні, це Денисові було не до шмиги.

— Бачу, ти нам не радий, отамане, — сказав Лютий. — Невже не довіряєш?

— Я не отаман, — набурмосився Гупало.

— Як не отаман?

— Я тепер Гупало-Гарасько і лише тимчасово очолюю загін.

— Он як! — Лютий здивовано подивився на Сильвестрова, мовляв, а це що за новина? Той тільки знизав плечима. — А кінь у тебе отаманський!

— Прикупив у начальника Знам'янського гарнізону, — Гупало трохи пом'якшав, згадавши, як «купував» жеребця.

— А самого начальника спровадив до небесної канцелярії? — весело спитав Лютий.

— Ні, там його не прийняли. Віддав звірині на вечерю.

— Молодець! А ще придурюєшся, що ти не отаман. Ми, Денисе, прийшли до тебе не ляси точити. Настала година, якої ми всі не могли діждатися. Веди нас до загону, сотник Завірюха має серйозну розмову.

— Справді, — озвався Завірюха, котрий досі чемно мовчав. — Ми гаємо час.

— Не метушіться, — остудив його Гупало. — Вам немає куди поспішати, бо ще невідомо, чи я вас випущу з лісу.

— Ваша обережність заслуговує схвалення, — сказав Завірюха.

— А як інакше? Я вас не знаю і вам не вірю. Так що вибачайте.

— Хіба вам друзі не пояснили?

— У мене немає друзів, — одрізав Гупало.

— Ну, це вже занадто! — спохмурнів Завірюха. — Або ми їдемо до загону, або повертаємо голоблі назад.

— Ні, сядемо і поговоримо тут, — наполіг Гупало. — Як маєте що сказати, то я послухаю. А як ні — тоді ще подумаю, в який бік вам повертати голоблі.

Гупалові охоронці Мартин Дорошко та Федір Момса, які сиділи на конях, тримаючи рушниці навпереваги, весело переморгнулися: оце по-нашому!

Гупало кивнув їм, щоб зоставалися на місці, а сам відвів гостей убік, де вони повсідалися на землю. Виявилося, що Завірюха таки мав що сказати, і невдовзі отаман відтанув. Сотник дедалі більше викликав у нього довіру, бо говорив мовби вустами самого Гупала, говорив про те, що давно у всіх накипіло на душі.

Казав, що ми маємо останній шанс підняти повстання проти московського окупанта по всій Україні, але для цього потрібна єдність усіх повстанчих і підпільних сил під одним проводом.

Наші збройні сили, які тепер за кордоном, казав Завірюха, прийдуть сюди великою потугою. Із-за Збруча виступить щонайменше тридцять тисяч вояків трьома групами: генерал Безручко поведе частину війська на Київ, генерал Удовиченко — на Одесу, Тютюнник на чолі кінноти вирушить між двома арміями на Холодний Яр і зробить його центром загального руху.

Але до того, казав Завірюха, ми здатні власнимй силами підняти велике повстання, тільки для цього потрібні послух і дисципліна. Треба зібрати всі загони в єдиний кулак, викорінити самочинство, негайно провести з'їзд усіх отаманів, узгодити дії і призначити дату загального виступу.

Почувши про з'їзд усіх отаманів, Гупало знов насторожився.

Діло, звичайно, добре, але й непросте. Може, це каверза чекістів?

— З якими отаманами можете організувати нам зустріч? — спитав Завірюха. — Наступного разу неодмінно буде й полковник Гамалій.

— А хто вас цікавить?

— Загородній, Чорний Ворон, Голик-Залізняк…

— Я спробую зв'язатися з ними, — обережно сказав Гупало.

— А на коли планувати зустріч?

— Не раніше як через тиждень. Я дам знати через Миколу.

За розмовою Гупало не помітив, як смеркло, тож, коли Завірюха дав йому письмовий наказ командувача Чорноморської повстанчої групи (виведений від руки на аркуші у клітинку), він уже не міг його прочитати і сказав, що зробить це в таборі біля вогнища.


предыдущая глава | Залишенець. Чорний ворон | cледующая глава