home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



2

Нарешті прибув до нас і Гамалій. Приїхали вони вдвох із Завірюхою на ту ж таки грабову просіку. Ми зумисне довго до них не виходили, придивлялися здалеку, як вони поведуться, — а раптом котрийсь спересердя обмовиться необережним словом чи ще якось видасть себе. Ми випробовували їхнє терпіння години зо дві.

Гості нервово виглядали нас на просіці і вже хотіли їхати геть, аж тут із лісу викотився на гнідій Ларіон Загородній зі своїм ад'ютантом Тимошем Компанійцем і ще одним козаком: даруйте, панове, вийшла прикра затримка, вибачився Загородній і повів усміхненими очима на огрядного чолов'ягу, значно суворішого за сотника Завірюху, навіть сердитого, може, через те, що примусили його топтатися на просіці ледь не до вечора.

А Завірюха мовив примирливо:

— Будьте знайомі, панове: полковник Гамалій — отаман Загородній.

Ларіон, довго не розбалакуючи, повів їх у бік села Водяного.

На одній із галявин простелив на землі кавказьку бурку: прошу сідати, панове, в ногах правди немає, і тільки тоді десь із-за чагарів, що ворушилися тінями, виплив Голик-Залізняк, з іншого боку виринув Гупало, а я взагалі не з'явився: одне, що почувався ще поганенько, а друге — хай не думають, що всі ми відразу затанцюємо під їхню дудку. Треба ще придивитися.

Гамалій, певна річ, відчував недовіру, відчував і навіть схвалював — а як же інакше? — тому, ніби між іншим, дістав десь із пазухи журнал «Син України»[*] і подав Загородньому.

— Киньте одним оком, пане отамане. Не сприйміть за хвальковитість, показую для ближчого знайомства.

Загородній розгорнув часопис і відразу побачив на фото усміхнене обличчя Гамалія, який ніби запитував у нього: ну як?

Під фотознімком зазначалося, що полковник генштабу Гамалій нещодавно призначений новим командувачем повстанських військ Південної України.

Побачивши, що знімок справив враження на отамана, Гамалій додав:

— Тютюнник наполягав, щоб, фотографуючись, я начепив Залізного хреста[*]. Але я цього не люблю. Не в нагородах доблесть. Хіба ні, пане отамане?

— Не в нагородах, — погодився Загородній, передаючи журнал Гупалові.

— А в чому? — Гамалій з цікавістю дивився отаману в очі. — У чому ж вона?

— Найвища доблесть — це померти в бою, — сказав Загородній.

— Браво, отамане! Але ми повинні вижити й принести на шаблях перемогу своєму краю. — Гамалій кинув оком на Гупала й Голика-Залізняка: а як їм «Син України»?

— Чорний Ворон запізнюється? — спитав він.

— Ні, його не буде, — сказав Загородній.

— Як то не буде?

— Ворон поранений.

— Так тяжко, що не зміг з'явитися на нашу зустріч?

— Він втратив багато крові.

— Он як, — спохмурнів Гамалій. — Бачу, пане отамане, ви не дуже поспішаєте виконувати накази штабу. Продовжуєте воювати, як і раніше, а в Цибулевому влаштували справжню різню.

— Як я міг виконувати накази людини, якої в очі не бачив? — здивувався Загородній.

— Невже ви не розумієте, що через такі окремі подвиги можна загубити загальну справу? По всій Україні п'ятий рік панує розгардіяш й отаманське свавілля, яке занапастило не один добрий намір. Усі погоджуються, що далі так працювати не можна, але знов і знов беруться за старе. Зрозумійте ж, нарешті, хто ви. Чи варто ризикувати життям, щоб убити десяток-другий більшовиків? Зараз треба приспати їхню пильність.

— Принаймні я воюю набагато чесніше, ніж вони, — сказав Загородній. — Чому мене називають бандитом, якщо я б'юся з ними відкрито, в бою? А чекісти, знаєте, до чого додумалися? Вони роздали всім лісникам отруйний порошок і під загрозою смерті наказали підсипати мені в їжу. Не вірите? Спитайте в Миколи Сильвестрова. То хто ж тоді з нас бандит?

— Це зрозуміло, — кивнув Гамалій — Але я не про те. Уже найближчим часом, вважайте, у вересні, ми з вами розпочинаємо справу, де неприпустима ніяка самодіяльність. Треба покінчити з розгулом отаманчиків і всіх підпорядкувати єдиному центру. Потрібно взяти на облік усі наші сили, кожного лісовика. Загони об'єднати в полки й дивізії, закріпивши за ними райони впливу. Пора нарешті розігнати кримінальників, які присмокталися до нашого руху, а непокірних знищити. До чого дійшло! Деякі отамани навіть тримають біля себе полюбовниць.

— Ви перебільшуєте, — заперечив Загородній. — Так, у загонах часом бувають жінки, але вони сумлінно роблять свою роботу. У Холодному Яру я зустрічав козачку Досю Апілат, то вона вартувала трьох чоловіків.

— Я категорично проти, щоб брати жінок до праці, — підвищив голос Гамалій. — П'ятирічний досвід переконав мене, старого партизана, що найбільші наші провали траплялися через жінок.

— То, може, ви нам забороните й… той? — почухав корінець свого оселедця Денис Гупало.

— Ні, те, про що ви кажете, дозволено й треба робити, — всміхнувся Гамалій. — Але на своєму місці. А допускати до справ можна, як виняток, лише тих жінок, що довели свою певність упродовж минулих років. Це переважно дружини чи сестри. Та навіть їх не варто посвячувати у наші плани, а використовувати лише як зв'язкових. Ось прочитайте мій наказ, — він подав Загородньому аркушик у клітинку, дрібно сцисаний від руки.

Пробігши очима вступ про важливість історичного моменту, Ларіон зачепився за суворе застереження: «Всі, хто піде проти інтересів Краю, а також отамани, для яких власний авторитет дорожчий за справу, будуть нищитися через терористичні відділи».

Далі були розпорядження, які прямо стосувалися присутніх отаманів:

«Командиром Першої кінної Холодноярської дивізії призначаю отамана Загороднього. Дивізії обняти такі терени: Єлисаветград, Новомиргород, Златопіль, Шпола по залізниці Бобринська, Медведівка до Дніпра, Чигирин, Знам'янка. Отаманові Загородньому взяти під свою команду всіх окремих ватагів та козаків, які діють самочинно. У випадку непідлеглості обеззброїти і за невиконання наказу суворо карати аж до розстрілу.

Отаман Голик-Залізняк призначається командиром Першого дивізіону бронепотяга Чорноморської групи, а поки що формувати 1-й полк кінної дивізії.

Командиром 1-го полку призначається отаман Голик-Залізняк, 2-го полку — отаман Чорний Ворон-Лебединський[*], 3-го полку — отаман Гупало. Назви полків придумати і повідомити в штаб групи.


Командувач Чорноморської повстанчої групи

генштабу полковник Гамалій.

Начальник штабу групи сотник Завірюха.

24 серпня 1922 року. Запілля».

Загородній дочитав наказ, і якби не ота невідлучна смішинка в його очах, то можна було б сказати, що його лице стало зовсім серйозним. Він одразу хотів передати папір Голикові-Залізняку, але Гамалій його зупинив:

— Не треба! Кожен, кого це стосується, отримає персональний примірник. Яке ваше враження, пане Загородній?

— Усе це добре. Але мене цікавить дата початку повстання.

— Ви самі це визначите на отаманській раді, — нагадав Гамалій.

— А коли рада? І де вона відбудеться?

— Скоро. Конспіративне місце її проведення ми планували в Києві.

— Ну, ні, — крутнув головою Загородній. — До Києва я не поїду! Думаю, що й більшість отаманів не погодяться пхатися в такий світ. Давайте щось ближче.

— Тоді пропонуйте самі. Черкаси, Звенигородка, Сміла…

— Це інша річ. Може, Звенигородка? — прикинув Загородній. — А чого, було б непогано. Там і Ґонті-Лютому ближче, давненько його не бачив.

— Думайте, — сказав Гамалій. — Все у ваших руках. На раду прибудуть із-за кордону Тютюнник, Гулий-Гуленко, представники нашого уряду.

Коли пізніше Загородній переповідав цю розмову, щось мені в ній не сподобалося, але я не міг зрозуміти, що саме. Буває ж таке — ось воно крутиться в голові, виляє хвостиком, не дає тобі спокою, а впіймати його не можеш. У тій розмові все було логічно, як і в наказах полковника Гамалія, тому я подумав, що, може, саме ця залізна логіка і насторожує — коли все дуже правильно, бездоганно, тоді виникає сумнів.

Я сказав про це Загородньому, та він тільки засміявся:

— Здається, брате, і тут правда за Гамалієм: ми з тобою одвикли від розумних наказів з-за кордону, так само, як розучилися комусь підлягати.

— А якщо він скомандує знищити за непослух мене? — спитав я. — Ти також підкоришся його наказу?

— Хіба таке може бути? — Ларіон якось розгублено глянув на мене, і в його примружених очах я вперше не побачив усмішки.


предыдущая глава | Залишенець. Чорний ворон | cледующая глава