home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



5

Що ближче ми добиралися до кордону, то все більше червоноармійців кублилося по «визволених» селах, і ставали вони дедалі нахабніші, чимраз пильніше приглядалися до червоного комісара, що так звільна собі роз'їжджав у парі з вродливою панною непролетарської зовнішності. В одному селі, вже майже перед самими Дунаївцями, ми раптом опинилися серед цілої зграї розлючених більшовиків, які металися від хати до хати, видно, когось шукали й не могли знайти. Ця банда обступила нашу підводу, і запінений юда у шкірі визвірився до мене з хамською зверхністю:

— Что вєзьош, спєкулянт? Вакруг пално контри, а ти здєсь праґулкі устраіваєш! Баришєн катаєш…

Ох, з яким задоволенням я продірявив би йому макітру зі свого законного нагана, та оскільки зараз не міг дозволити собі таку розкіш, то спроквола повернувся до горлодера всією статурою і, твердо дивлячись у його баньки, поволі, дуже поволі дістав із внутрішньої кишені посвідку.

Він трішки розгубився, адже не вимагав у мене ніяких документів, та все-таки змушений був узяти папір і тим самим піддатися моїй волі. Горластий притих і, наморщивши під шкіряним козирком лоба, втупився в посвідку матусівського воєнкома Сємьонова. Він ворушив губами, натужно зводив докупи брови, і мені здалося, що бідолаха не вміє читати, він тільки приглядається до печатки. У цьому іродовому війську часто вибивалися вгору неписьменні завзятці, які брали своє не кебетою, а горлянкою. Але цей таки тямив трохи й читати, бо раптом спитав:

— А ґдє жє рєбьонок?

— Спрятался, — сказав я, показуючи очима на Ярків сповиток.

Він таки не витримав, відхилив ріжок ковдри, і тут наше тихе, наше золоте дитятко чи не вперше за всю дорогу заплакало.

— Віноват! — посіпака швиденько прикрив Яркове личко ковдрою, однак той розкричався ще дужче.

— Ну ви і впрямь как нє рускій! — сердито сказала Тіна і, майнувши в повітрі ніжками, обтягнутими чорними гарусовими панчохами, перекинула їх з крижівниці до воза. Взявши Ярка на руки, вона заколисала його з такою ніжністю, що в мене стислося серце.

— Т-ш-ш-ш…

— Єзжайтє, всьо в акуратності, — сказав іродів лакиза, віддаючи документ.

Я таки правильно передбачив, що хоч який то клопіт з малям у далекій і небезпечній дорозі, але й допомоги, дивися, від нього ще більше. І тепер, коли Ярко знов нас виручив, мені навіть стало совісно, що я мовби зумисне взяв цю дитину задля власної вигоди, скористався з безпорадності сироти-немовляти, щоб доточити собі хай крихту, але справдешнього життя, нехай не свого — позиченого, проте сущого в живій любові і правді. А що, як Веремій живий, — часом підкрадалася непрохана думочка, — а що, коли він раптом об'явиться й кинеться шукати свого сина?.. Дай Боже, казав я собі, дай Боже, аби він був живий, аби він шукав своє дитинча, бо там, куди я його відвезу, і значно більше надії на порятунок і на зустріч батька із сином. А з другого боку підступав гострий сумнів, чи так я чиню з Тіною, якій, що не кажи, накинув чуже дитя, пов'язав Тіну її ж таки власним сумлінням, не лишаючи для неї самої жодного вибору, дарма що робив те з найщирішою вірою в добро і спасіння.

Ось така виходила історія з цією золотою дитиною, яку не зуміло схопити іродове військо і яку я мусив везти до чужого краю.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказала Тіна, коли ми виїхали за село.

Вона поклала Ярка на воза і знов опустила ноги на крижівницю.

— Про що, моя пташко?

— Про те, що ми з тобою, немов Йосип з Марією та дитятком, утікаємо від Ірода до Єгипту.

— Ти моя радість, — сказав я і, прихиливши її до себе, поцілував у просвітлені очі. — Я кохаю тебе.

— Як? Скажи, як ти мене кохаєш?

— Якщо ти читаєш мої думки, то знаєш.

— Ні, я хочу почути. Будь ласка. Як ти мене кохаєш?

— Смертельно.

— Як це?

— Так, що можу задихнутися від щастя.

— Не бренькай.

— Чого б я тобі брехав?

Трохи помовчавши, вона сказала:

— Не муч себе. Ти все робиш правильно.

Я подивився на неї з тамованим подивом. Тіна таки читала мої думки.

— Ти навіть не уявляєш, як усе мудро. І яка я вдячна тобі.

— Справді? Ти ні за чим не шкодуєш?

— Ні крапельки, — сказала вона. — Якщо все вийде так, як ти задумав, це буде неймовірне диво. А в нас усе вийде, правда ж?

— Авжеж, — сказав я. — Ми вже зробили багато.

— Про одне ще хочу тебе попросити.

— Що саме?

— Коли ти нас знайдеш… Ну, потім, коли повернешся після всього і знайдеш нас у чужому краї, то не лишай мене більше ні на один день, добре?

— Звісно. Чому б я тебе лишав?

— Ну, всякі справи бувають. Але ти мене не кидай так надовго, бо я більше не витримаю. Я вмру без тебе.

— Дурненька. Не загадуй поганого.

— Тоді давай помріємо про хороше. Розкажи, як ми з тобою житимемо.

— І хорошого я теж давно собі не загадую, — сказав я. — Доля лукава до нас. Хоча б не втратити того, що є.

— А що в тебе є?

— Ти, моя пташко.

— Не тільки. Знаєш, у мені постійно живе одне відчуття, про яке я соромлюся тобі сказати.

— Даремно. Який між нами може бути сором?

— Мені здається, що цю дитину народила я.

— Це ж добре, — сказав я. — Ти будеш справжньою матусею.

— Ні, навіть не здається, а… я ж кажу, таке відчуття у мені живе. Що я народила цю дитину від тебе. Що Бог нам послав її не випадково. Тут є якесь знамення.

— Звісно, — сказав я. — Нічого в цьому світі не буває випадкового.



предыдущая глава | Залишенець. Чорний ворон | * * *