home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



2

Ще не привезли з Черкас «бандитів», а до Народного дому напхалося стільки людей, що трохи не повідтоптували одне одному ноги. Чимало роззяв стовпилося біля входу, бо всередині вже ні пройти, ні сісти, зате тут, надворі, вони першими побачать арештантів, побачать, на чому їх привезуть, у кайданах чи зв'язаними.

Зібрався тут люд містечковий, було чимало й селян, переважно дядьки в сірих свитках, яким усе треба знати, прийшли і жінки — видно, що з дальніх сіл та околиць, бо, не знаючи одна одної, не збиралися гуртами погомоніти, а стояли по одній, по двоє, боязко поглядаючи на дорогу. Окремо чипіла на костурі старенька, зігнута трохи не до землі бабуся, яка пришкандибала сюди з останніх сил і теж виглядала арештантів.

Може, серед них був хтось із її онуків?

— Проход! Ослобоніть проход! — метушилося біля входу четверо міліціонерів, розпихаючи спритників, котрі хитрувалися не проґавити того, що буде надворі, а потім чимшвидше пропхатися всередину. — Кому сказано?! А ви, бабушка, станьте в сторонку, бо вас тут задавлять!

Аж ось почувся гуркіт моторів — «їдуть!» — і до Народного дому підкотила чорна легкова машина, а за нею, підстрибуючи на бруківці, причмихала вантажівка. У кузові сиділи конвоїри, а гайдамаків не видно було за бортами — вони лежали зв'язані на твердому днищі.

Із чорного легковика вилізло троє — зодягнуті в рудо-зелене сукно, у високі важкі картузи, по боках теліпалися планшети. Вони одразу пішли до парадних дверей, поблискуючи гладенькими, ніби напрасованими, халявами. Дивилися прямо перед собою, мов нікого не бачачи, хоч насправді бачили все.

Перший ніс поперед себе таке величезне черево, наче наївся молодої люцерни і здувся. Це був заступник начальника Черкаського повітового ҐПУ товариш Вольський. За ним дибуляв уповноважений Кандигін, корчуватий чоловік на тоненьких ніжках. Третій, із кущиком вусиків під носом, ішов позаду й усміхався. Сам до себе. На відміну від тутешнього люду, всі Черкаси знали, що означає посмішка голови окружного суду Голубчика.

Коли трійка щезла у проймі парадного входу, шість озброєних конвоїрів висипало з вантажівки, і навіть зігнута бабуся помітила, що один із них був «сліпий». Китаєць одкинув задній борт кузова і закричав:

— Віхадзі!

Арештанти зі зв'язаними руками важко, поволі спинались на ноги й зістрибували на землю. Були це вже, видно, не раз катовані хлопці, обдерті, худющі, зарослі, лише на одному був теплий френч, але такий брудний і заношений, що не розпізнати, якої він армії. Швидше за все, петлюрівський, того й не здерли, щоб усі бачили речовий доказ. Невільник мав щось таке у поставі, у рухах, погляді, чого не назвеш інакше, як вродженою гордовитістю. Ніби соромлячись пут на руках, він із легкою досадою повів очима по натовпу і ледь помітно кивнув головою — чи то на знак привітання, чи вибачався за те, що прийшов сюди в такому незавидному вигляді. Ніхто вже не сумнівався, що це був отаман Туз.

Він і до входу в Народний дім без вагань пішов першим. За ним рушили його побратими Гарасько і Босий, поглядаючи в натовп: чи нема тут когось із рідних, щоб хоч очима попрощатись востаннє.

Отаман Туз сів посередині лави, що стояла ближче до сцени так, щоб підсудних було видно і трійці, і глядачам, по праву руку від нього опустився Гарасько, по ліву Босий, а по обидва боки від арештантів виструнчилися два конвоїри, опустивши рушниці кольбами на підлогу. Двоє конвойників стали біля дверей, щоб стежити не лише за підсудними, але й за всією залою. Порядок надворі стерегла міліція і двоє військових — один із них був «сліпий» китаєць.

На сцені за столом розсілися Вольський, Кандигін та Голубчик, який і далі сам собі посміхався у кущик вусів.

Напхом напхана зала сопіла, кашляла, сичала, зітхала, бо публіка тут зібралася таки різномаста — від тонкосльозих жінок до черствого чоловіцтва, від співчутливих селян до розлючених активістів, від поміркованих службовців до оскаженілих партійців.

Були тут совєтські керівники, військові начальники, поважні гості із сусідніх повітів, як от, приміром, матусівський волосний воєнком Сємьонов, котрий мав дозвіл на табельний наган № 44956 та право на дармове користування селянськими підводами в рахунок Трудгужподатку. Він сидів у третьому ряду серед почесних гостей, щоправда, сидів скраю, ближче до виходу, і, схоже, нудьгував, коли Вольський розводився про нещадну боротьбу совєтської влади з бандитизмом. Та ось настала черга отамана відповідати на запитання суду. Туз говорив рівним приглушеним голосом, але так, що його чули всі. Говорив просто, не викручувався і не приховував своєї ненависті до комуни. Наче розповідав про боротьбу з ворогом не суду, а хлопцям, які сиділи біля нього на лаві. Отаман сказав, що ні за чим не шкодує, крім одного — йому жаль своїх рідних, котрих через нього переслідуватиме окупаційна влада.

— Стало бить, ви нє аступілісь, а сознательно баролісь протів совєцкой власті? — спитав Вольський.

— А хіба ще як можна? — здивувався Туз.

— Ідєйно баролісь?

— Аякже! Я боровся за самостійну Україну і за свій народ.

— За етот народ, что сідіт в залє? — спитав Голубчик, показуючи рукою на публіку. — А ви у нєво спрасїлі, у етава народа, нужна лі єму ваша защіта?

— Я згоден, що є багацько людей, эт..і не здатні і думати про кращу долю, — відповів отаман. — Тому я кладу своє життя за ідею.

— Ви да сіх пор счітаєтє сєбя тузом? — захихикав Голубчик, заохочуючи залу до сміху, проте вслід йому реготнув лише білобрисий молодик, котрий швиденько щось нотував до рудого зшитка. Мабуть, це й був кореспондент, якщо не редактор, зети «Червоний Жовтень» Каленик Груша.

— Так, — сказав отаман. — Я вважаю себе Тузом, бо так воно є насправді. Це моє прізвище.

— Но ви сагласни, что всем бадітам і тузам наступіл канєц?

Ані, как пабітиє сабакі, прішлі к нам с раскаєнієм і павінной.

— Ні, мене живим схопили тому, що я вчадів у хаті, яка горіла. Інакше я досі убивав би таких, як ви.

На хвилю запала така тиша, що матусівський воєнком Сємьонов почув, як щось булькнуло у череві Вольського. Воєнком розтулив кулак, у якому тримав годинника: за п'ять хвилин друга.

— Канчайтє ету петлюровскую агітацію, — нахилився Кандигін до Вольського.

І той поставив останнє запитання:

— Ви прізнайотє себя віновним?

— Перед комуною — так, — сказав Туз. — Мало я її бив. Перед Україною — ні. А перед народом… народ сам колись скаже, хто я був і де дівся.

— Так спрасітє! — зірвався на крик Вольський. — Спрасітє у него сейчас, вот жє он перед вамі, народ-то! — Він повів очима по залі, де серед публіки мали бути вже підготовлені «громадські обвинувачі»: саме момент надати їм слово.

У цей час до зали зайшов «сліпий» китаєць і приєднався до конвоїрів, що стояли біля дверей.

— Я, я йому одповім, гаспидові! — почувся жіночий ображений голос.

Від задніх рядів, опираючись на костур, наперед пошкутильгала зігнута в три погибелі бабуся, та, незважаючи на старечі літа, була ще бідова. Не довго думаючи, вона вихопилася боковими східцями аж на сцену, низько вклонилася суддям, а коли розігнулася, публіка ахнула: стара випросталася на повен зріст, тримаючи в обох руках по німецькій бомбі, які вибухали навіть від легкого удару.

Тим часом зірвався зі свого крайнього місця і матусівський воєнком Сємьонов, який вихопив гранату й наган — усі подумали, що він зараз влучним пострілом застрелить скажену бабу ягу, але цей навіжений спрямував наган на конвойників, що стояли біля лави підсудних. Тієї ж миті гарячий сільський хлопчина з червоним бантом на лацкані піджака, схожий на каесемівця[*], а насправді гайдамака Козуб, погрожуючи кольтом, підскочив до охоронців, що стерегли вхід, а легкий на ногу Біжу, який до цього удавав із себе невинне сільське ягня, уже роззброював конвойників, що заклякли під прицілом Чорного Ворона.

Тут стався казус, якого козаки й не мітили: коли Козуб відбирав рушницю в одного з конвойників, «сліпий» китаєць раптом накинувся на другого. Якби він не запищав спересердя — ось тьобі сюд! — Козуб і не впізнав би у ньому Ходю. Той прийшов сюди в жіночому вбранні, насунувши хустку на «сліпи», а тепер був у червоноармійському виряді, в кашкеті, під який заховав косичку. І колошматив «своїх».

Можна було замилуватися Ходею, якби не стара відьма, що стояла на сцені. Вона тримала в руках по бомбі і шкірила до всіх ікласту пащеку.

— Нам немає коли з вами розбалакувати, — зриваючи з голови хустку, сказав уже своїм голосом Вовкулака, і лиш тепер було видно, як йому не пасує баб'ячий одяг. — Через те наш суд буде коротким, — повернувся він до заціпенілих Вольського, Кандигіна і Голубчика. — Може, ви його, цей суд, також визнаєте бандитським, але правда на нашому боці. Не ми прийшли на вашу землю грабувать, убивать і ґвалтувать. А ви! Тому іменем Української Народної Республіки я засуджую вас до страти.

Голубчик зненацька зареготав. Істерику найлегше вгамувати пострілом, тому Ворон послав першу кулю в Голубчика. Той, різко тріпнувши головою, відкинувся на спинку стільця з роззявленим ротом.

Наступні кулі Ворон загнав у голови Вольського і Кандигіна.

Бахнули револьвери Козуба, Ході й Біжу. Довелося приспати конвойників, які ось-ось могли прийти до тями.

На такі гучні залпи відгукнулися «селюки», котрі переминалися з ноги на ногу надворі: Захарко Момот, В'юн, Сутяга з двома бурлаками (ще двоє з них стерегли коней за містом на руїнах колишньої панської економії, а одноокий Карпусь залишився в лісі на хазяйстві), навіки вгамували міліціонерів, хоч, може, то були й непогані хлопці. Сутяга встиг із ними навіть перекурити та розпитати, як і йому записатися в міліціонери. Тепер от, бісова кров, вивільнив чотири вакансії у Звенигородській міліції.

Змушені були припечатати й водія легкової машини, який повівся ганебно, — завівши двигун, хотів було сам-один «накивати колесами», покинувши «таваріщєй» у біді. Зате пожаліли шофера вантажівки — він одразу підняв руки вгору: «Хлопці, я не воєнний, вони мене примусово мобілізували».

Коли Ворон, наказавши глядачам не виходити із «судової» зали, бо інакше сюди влетить бомба, вискочив з козаками надвір (до них приєдналися Туз, Гарасько і Босий), тут їм уже не було роботи. Всі ґаволови розбіглися, а хто був «при ісполнєнії», тепер лежали покотом перед Народним домом. Пощастило тільки «сліпому» китайцеві, якого Ходя заманив через чорний хід у якусь комірчину і порадив не показувати звідти носа, бо інакше капець. Зараз тут усіх прикандичать, попередив його Ходя, смакуючи рідною мовою. Роздягнувши «землячка» та вбравшись у його форму, він про всяк випадок ще й зачинив комору на клямку, яка висіла на дверях без замка. Тепер Ходя, може, й випустив би сіромаху, та не знав, чи так йому буде краще. А тут ще й отаман скомандував негайно сідати на вантажівку.

Козаки, розв'язавши руки Тузові, Босому та Гараську, підсадили їх, охлялих, на вантажівку і самі повискакували так жваво, наче щодня їздили на машині. Ворон теж виліз на кузов, з цікавістю приглядаючись до Ході.

— Як тобі це вдалося? — спитав він.

Ходя вистромив язика і поторкав його пальцем. Мовляв, треба знати китайську.

Вовкулака тим часом щось нашвидку «полагодив» каменюкою всередині легковика, потім розсівся в кабіні вантажівки.

— Паняй, поки вітер дме в спину, — весело кинув до водія, радіючи, що хлопці згарячу його не прикінчили.

Так вони виїхали за місто й зупинилися на польовій дорозі недалечко від економії. Хлопці зіскакували з кузова повільніше, ніж вилазили, — вони отак їхали б аж до Лебединського лісу.

Якби ж на машину можна було забрати ще й коней. Водія вони відпустили — пішечки, звичайно, — а вантажівку так «полагодили», що й згори не покотиться.

І вервечкою пішли до колишньої панської економії. Було видно, що Туз, Гарасько і Босий ледве тягнуть ноги, але намагаються не відставати.

— Добре ти, пане отамане, на суді держався, — обернувся Чорний Ворон до Туза. — Я насилу втерпів, щоб не заплескати в долоні.

— А чого перед ними хвостом крутити? — Туз осмикав рукави френча, приховуючи прути, надавлені мотузком. — Їднак розстріляли б.

На колишній панській економії ще позалишалися облуплені муровані стіни, яких досі не розтягли тільки тому, що вони не дробилися на окремі цеглини, а все, що було не таким тривким, тепер лежало у бур'янах купами глини, паліччя, битого скла та черепиці. Тут навіть стояла іржава сіялка, що, здавалося, навіки вросла в землю. Довкола неї серед полину й лободи, незважаючи на пізню осінь, проросли колоски самосійного жита. За муром стояли осідлані коні, яких затяті бурлаки Ладим і Фершал навіть не пускали попастися, весь час тримаючи напоготівлі.

Фершал, короткозорий чоловік в окулярах із саморобними дротяними вушками, вийшов їм назустріч з «дохторською» брезентовою сумкою — чи не потрібна комусь допомога? — а Ладим сидів на сіялці і придивлявся до трьох незнайомців. Двоє із них — Гарасько і Босий, підійшовши ближче, попадали на забур'янені купи глини. Босий відчухрав зі стебел жменю колосків, поклав їх, не розминаючи, до рота й поволі став жувати. Фершал дістав із пропахлої йодоформом «дохторської» сумки зачерствілу перепічку, розломив її, і кожен з утікачів отримав свою пайку. Гарасько та Босий відразу заходилися тамувати голод, а їхній отаман, подякувавши за частування, спершу попросив закурити; Козуб пригостив його кременчуцькою махоркою, і Туз після першої затяжки гойднувся, як п'яний, — йому запаморочилося в голові.

— А знаєте, братці, що найстрашніше в голоді? — спитав він, приходячи до тями. — Це коли вже не хочеться їсти.

Трохи передихнувши, вони сіли на коней. Туз був такий висушений, що Мудей навіть не заточився, коли той примостився позаду Ворона; Вовкулака взяв до себе на Тасю Гараська, легенький Біжу підсадив на свого коня Босого. Так вони переїхали полем до ближньої Михайлівської діброви, щоб переховатися, роздивитися, чи ніхто їх не винюхав, а тоді вже добуватися Лебединського лісу.

У діброві розпалили багаття, підсмажили на виструганих шпичках старого прижовклого сала, ще й напекли пізніх грибів-моховиків, які достояли помок дубами до глибокої осені. І ось отаман Туз, ніби відігрівшись, раптом почав прощатися: мовляв, дякуємо, товариство, за порятівлю, спасибі за хліб-сіль і добуту зброю, але нам тепер в інший бік; не будемо вам завдавати клопоту, самі вже доберемося «додому», де нас жде робота і, можливо, виглядає ще не один вільний козак, який не закопав свого самопала в землю.

При цих отаманових словах Гарасько і Босий теж підвелися, розправили плечі, ніби вже зовсім оклигали-відживилися на салі й печених моховиках чи, може, надихалися сили з дубового лісу, що терпко пах прілим листям і волею. Чорний Ворон їх не розраював, не запрошував далі йти разом, бо знав, що то таке — повернутися до своїх з того світу: якщо Бог рятує життя повстанцеві, то, виходить, благословляє на помсту.

Туз попросив на дорогу лише сірників і жменю тютюну, а від хліба відмовився — на хуторах ще не перевелися люди, які приймуть їх, обігріють і нагодують. Він з гідністю потиснув руки усім козакам, потім підійшов до Чорного Ворона і, затримавши його долоню в своїй, сказав:

— Прощавай, отамане. Такий час, що, може, більше не побачимося. Але… — на його губах затремтіла сумовита усмішка, — їднак історія колись скаже, хто ми були і де поділися.

Вони рушили в бік Тарасівки. Худющі, зодягнуті в благеньке дрантя, простоволосі, з рушницями за плечима, вони пішли повагом, перевальцем, але тією пружно-розміреною ходою, до якої призвичаїв їх ліс. І всі троє одночасно розчинилися в лісі так швидко і непомітно, ніби й самі стали деревами.


Справа бандита Туза | Залишенець. Чорний ворон | cледующая глава