home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



ЗАЯВА

Ми, холодноярські отамани, засліплені національним шовінізмом, вірили провокаційним чуткам і неправді, за яку ми боролися, не знаючи про ту справедливість, що її несе нашому народові Радянська влада. Тепер ми бачимо, що помилялися, бо повстали за національну ідею під шкідливим впливом авантюриста Петлюри. Нарешті ми розпізнали суть Радянської влади та її зусилля, скеровані на звільнення пригноблених народностей, до яких належимо і ми, українці. Ми визнаємо свою вину і щиро каємося у всіх злодіяннях, які чинили проти великої справи — звільнення трудящих від влади буржуазії.

Ми присягаємося своїми власними головами перед вождями Революції і пролетаріятом, що віднині станемо чесними громадянами Радянської України, а в разі війни з буржуазією увійдемо до лав Червоної армії і покладемо всі сили на ліквідацію повстанства.

Хай живе Радянська влада!

Хай живе Жовтнева Революція!

Їх уже чотири місяці морили в Лук'янівській в'язниці і досі не розстріляли тільки тому, що не допиталися прізвищ холодноярських партизанів та підпільників, які залишилися на волі.

Сказати, що отамани зовсім мовчали, не скажеш, вони називали імена, прізвища, однак це були або люди вигадані, або такі, що загинули, або ті, що пішли на амнестію.

Уповноважений третього відділу Повноважного представництва ҐПУ на Правобережній Україні Володимир Михайлович Курський допитував лісовиків у холодній кімнаті підвалу, де був тільки стіл, віденський стілець для слідчого і табуретка для арештанта. Крізь невеличке заґратоване вікно, вмуроване аж під стелею, проникало скупе олов'яне світло.

Уповноважений Курський уже починав потихеньку вити, коли Ларіон Загородній серед відомих йому повстанців — найбільших ворогів совєтської влади — стонадцятий раз називав полковника Гамалія та сотника Завірюху.

— Ви візьміть цих жуків за зябра, — казав Ларіон із незмінною усмішкою насподі зіниць. — І тоді викриєте цілу антисовєтську армію. Гамалій мені сам доводив, що в Харкові червоний штаб уже наш, половина дивізії Котовського та червоні козаки Примакова теж переходять на бік повстанців, штаб корпусу Дибенка давно в наших руках. А ви замість того, щоб поскубти цих орлів, мишей ловите, — знизував плечима Загородній, і Курський уже не витримував його насмішкуватого погляду.

Він утомився. Він з'їв собі нерви з цими хитрими хохлами, які вдають із себе запорозьких отаманів і навіть із ним, корінним харків'янином Курським, на допиті розмовляють на своєму сільському наріччі. З нього досить! Відтепер він діятиме набагато простіше: так — так, ні — ні.

І Володимир Курський сказав:

— Харашо, Іларіон Захаровіч, ми пріслушаємся к вашім совєтам, но тєпєрь у нас к вам паслєднєє прєдложєніє. У мєня в руках ваша жізнь. — Він узяв зі столу аркуш паперу. — Я нє буду вас больше ні в чьом убєждать, уґаварівать, а скажу прямо: єслі ви подпішєтє ето заявлєніє, то вам будєт ґарантірована жізнь, єслі нєт — смєртний пріґавор абєспєчєн. Только харашєнько подумайтє, прєждє чєм дать отвєт. Нє ґарячітєсь, пажаласта. — І Курський подав Загородньому покаянну заяву від імені трьох отаманів, писану для правдоподібності тим-таки наріччям.

Загородній поволі її прочитав. Навіть, шельма, всміхнувся. Тобто він весь час усміхався, але цього разу подивився на Курського з відвертим і навіть довірливим усміхом.

— Ну, навіщо ж так примітивно? — сказав він. — Це несерйозно. Заради життя кожен підпише якусь нікчемну бомажку. А вину, як на мене, треба спокутувати якщо не кров'ю, то серйозним ділом. Тим більше, вину перед совєтською владою.

— Напрімєр? — стомлено спитав Курський.

— Наприклад, якби ви дали мені ще зо п'ять козаків та відпустили до Холодного Яру, то ми там за місяць виловили б усіх заблудлих овець.

— Авєц? — по-овечому закліпав товстими повіками Курський.

— Атож, тих, що й досі там блудять, — сказав Загородній.

Але Курський уже думав про інше.

— Пять вашіх казаков? — перепитав він.

— П'ятеро, думаю, було б непогано.

— І ето, конечно, должни бить атамани Ґолік-Залізняк, Ґупало і трі вашіх ад'ютанта — Кампанієц, Дабравольскій, Ткачєнко?

— А хоч би й вони. Мені потрібні хлопці, які добре знають Холодний Яр і мають там авторитет.

Курський сміявся довго, ніби хотів одігратися за всі усмішечки Загороднього. Потім, шмаркаючись у пожмакану хустину і витираючи нею сльози, спитав:

— А кто потом виловіт вас, арлов? Ілі, как ви ґаварітє, мишей?

— Я серйозно, — сказав Загородній.

— І я сєрьйозно. Ви падпішєтє заявлєніє?

— Після повернення з Холодного Яру.

— Счітайтє, что ви уже оттуда вєрнулісь.


16 січня Володимир Курський настрочив обвинувальний висновок у справі 446/7971 на громадян Загороднього Ларіона Захаровича, Голика-Залізняка Мефодія Фоковича, Гупала Дениса Мусійовича, Компанійця Тимофія Архиповича, Ткаченка Василя Федоровича та Добровольського Олексія Трохимовича за звинуваченням у «бандитизме, организации и участии в вооруженном восстании против Советской власти».

Писав Володимир Михайлович з почуттям і натхненням, що «все упомянутые лица, несмотря на свое пролетарское и полупролетарское происхождение, с момента организации Сов. власти на Украине перешли в лагерь врагов рабочих и крестьян и в течение 18, 19, 20, 21, 22 годов вели активную вооруженную борьбу путем поднятия массовых восстаний, массовых убийств, нальотов, грабежей и разрушений…

Перед судом Революционного трибунала стоят три наиболее видных рыцаря бандитизма, — наголошував Курський, — и три рядовых, но не менее активных бандита, которые оперировали в районе знаменитого Холодного Яра, ведя беспрерывную партизанскую борьбу с рабоче-крестьянской властью. Указанный район в силу его природных условий долгое время являлся бандитским гнездом петлюровских ставленников, причем партизанское движение носило здесь такой организованный и стремительный характер, что Украина стала Вандеей русской революции. Пресловутый Холодный Яр в глазах контрреволюции до сих пор является ярчайшим символом борьбы против Советской власти, и бывали моменты, когда он, располагая огромными вооруженными силами, представлял собой желто-блакитный остров среди бушующего моря гражданской войны…

Перечислить все злодеяния атаманов Загороднего, Голика-Зализняка, Гупало и их ближайших помощников не представляется возможным, ибо они сами при всем своем желании не могут вспомнить и описать бесчисленное количество «подвигов», совершенных ими в течение столь длительного периода.

Эти преступления предусмотрены ст. ст. 64, 65, 1 частью, 75 ст., 1 частью, 76 ст. Уголовного кодекса УССР, а посему ПОЛАГАЛИ БЫ дело вместе с личностями обвиняемых — ЗАГОРОДНЕГО, ГОЛИКА-ЗАЛИЗНЯКА, ГУПАЛО, КОМПАНИЙЦА, ДОБРОВОЛЬСКОГО и ТКАЧЕНКО передать для судебного разбирательства и определения меры наказания в чрезвычайную сессию Киевского губревтрибунала согласно существующих на сей счет законоположений».

Окрім Володимира Курського, цей висновок підписали чекісти Ніколаєв, Горожанін та Євдокімов, а 2 лютого відбулося закрите судове засідання Надзвичайної сесії, на якому головував «смолєнскій рубаха-парєнь» Васілій Іванов. Йому допомагали члени трибуналу Міхєєнко і Горожанін, секретарем був Михайло Фріновський.

Ухвалили жодних свідків у цій справі не викликати, засідання провести при зачинених дверях за відсутності сторін, тобто без підсудних. Допуск до судової зали мали тільки особи, «кои пользуются персональным доверием суда».

Вирок не забарився — смертна кара усім шістьом повстанцям. Без права на амнестію, оголошену до 5-ї річниці Жовтневої Революції, оскільки засуджені скоїли тяжкі контрреволюційні злочини.

Що було доброго в цьому вердикті, то це те, що холодноярці знову зійшлися докупи, хоча й у камері смертників № 1 Лук'янівського тюрподу. Окрім них, тут каралося ще восьмеро засуджених до страти в'язнів. Найстаршим серед них був полковник Здобудь-Воля, сорокасемирічний кубанець із чепурними козацькими вусами. Полковник постійно вимагав у наглядачів принести ручку, папір і чорнило, бо він хоче написати п'єсу про крах повстанського руху. Паперу й чорнила йому ніхто не приносив.


предыдущая глава | Залишенець. Чорний ворон | cледующая глава