home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



1

За зиму хлопці так знудилися, що навесні 23-го погуляли будь-будь. Дарма що з усіх, хто пішов на зимові квартири, повернувся лише Василинка — безвусий хлопчина, схожий лицем на дівчинку. Того й Василинка, а не Василь. Було йому од сили шістнадцять, а може, ще менше, хіба ж допитаєшся?

Василинка вперто відмовчувався, бо я ще торік одмовляв його від лісового життя, казав, щоб він приберіг себе на майбутнє, але хлопець затявся: не приймете до загону — сам воюватиму.

Він приїхав до нас, як справжній козак, на доглянутому чалому коні, при зброї, у завеликій смушевій шапці-кубанці зі шкіряним верхом, яка часто з'їжджала йому на очі. Василинка був незамінним для нас розвідником і вістовим, міг просунути свого цікавого носа в найменшу шпарину. Бідкаючись, що «в нього, бідного, вкрали корову», або «напитуючи роботу», він сміливо, та ще й з претензією, заходив до будь-якої совєтської установи, на цукроварню чи залізничну станцію і вивідував усе, що треба. А коли вже заходив надто далеко, то замість того, щоб арештувати пронозу, від нього просто відмахувалися: «Ану, сапляк, правалівай атсєда».

Цього разу Василинка теж повернувся до нас не лише на коні і в кубанці, але й зі списком комунарівських кооперативів та графіком руху поїздів на перегонах Цвіткове — Шпола — Сигнаївка — Христинівка — Завадинці.

Ще в березні ми легко взяли каси Лебединського та Носачівського кооперативів, а на початку квітня під Шполою і Сигнаївкою перепинили два потяги, де в поштових вагонах знайшлося чимало путнього краму. Особливо нам знадобився лантух синіх діагоналевих галіфе з червоними кантами (на жаль, до них не було кітелів), призначених для якогось міліцейського відділу, але мої хлопці вже так обносилися, що міліціонери хай вибачають.

Не пощастило нам у Шполі, коли вночі перевіряли поштове відділення. Щоб відвернути увагу, Сутяга з Козубом спершу запалили пристанційні склади. Поки туди разом із пожежниками збігалася вся оружна челядь, ми наводили лад на пошті.

Реквізували касу, знищили телефонно-телеграфне начиння і, пустивши півня, побігли до берега Шполки, де нас піджидали Фершал із Ладимом, тримаючи напоготові коней. Аж раптом позаду гримнуло. Охоронець, який заховався десь у комірчині, тепер, задихаючись від диму, вискочив надвір і зопалу вистрілив нам услід. Пальнув навмання, та іноді дурна куля влучає точніше, ніж прицільна. В'юн, який біг попереду, скинув руками вгору, немов послизнувся. Я знав цей змах руками. Бачив його не раз. Не пошкодував гранати і пожбурив її туди, звідкіля пролунав постріл — при світлі пожежі побачив, як крутнулася догори ногами розкарякувата постать.

В'юн упав горілиць на вологу весняну землю. Опустившись на коліно, я схилився над ним. В'юн дивився на мене широко розплющеними очима.

— Так лягла карта, пане отамане, — сказав він. — Усе правильно… Прощавайте…

В'юн усе ще дивився на мене, але я бачив, що очі його неживі. Провів долонею по його повіках. Потім узяв, мертвого, на руки й швидко пішов до берега.

Ми поховали В'юна в рову під Шполянським лісом. Я дістав із кобури китайку, яку завжди мав при собі, розірвав навпіл і накрив йому очі. Тіло засипали землею, зверху поклали гілля.

Нічний ліс пахнув рястом.

Сіли на коней. Всі, окрім Козуба. Він залишився сам на сам із товаришем. Коли нас наздогнав, я простягнув йому «штаєр».

— Чому мені? — знітився Козуб.

— Ти знаєш, — сказав я.

А через два дні на Лебединський ліс посунула облава. Виходить, ми таки добре насолили комуні. Ще зранку примчали Біжу й Василинка, які чатували в роз'їзді, й повідомили, що в наш бік рухається близько сотні людей. Попереду широкою лавою ідуть селяни-відповідачі, а вслід за ними суне міліція і, видно з усього, ударна група ББ.

Я постановив зібрати все своє добро і відійти до Графського лісу.

Та наступного ранку ми побачили, що переслідувачі не вгамувалися. Пересидівши ніч на Богунових хуторах, вони посунули вже на Графський. Довелося перескочити під Капітанівку.

На конях ми могли їх водити за носа скільки завгодно, але все це мені не подобалося. Вовкулака пропонував зайти нахабам у тил і, не чіпаючи заручників, потовкти чекістів. Така зухвала думка мене й самого навідувала, проте довелося її відкинути: в такому бою вибірковими жертвами не обійдешся. Усе показувало на те, що настав час переходити в дальші краї. Інакше вони од нас не відчепляться. До того ж я страшенно скучив за Холодним Яром. Як він там? Чи жевріє ще вогонь хоча б у його печерах? Чи стрінемо там кого-небудь із козаків-залишенців?

Я був певен, що так. Але й гадки не міг припустити, що в Холодному Яру на зустріч мене покличе… отаман Веремій.



ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА | Залишенець. Чорний ворон | * * *