home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



2

Перед тим, як відійти до Холодного Яру, отаман написав додому листа і попросив Василинку доправити його до Товмача.

«Добрий день, мої рідні!

Низький уклін Вам, тату, мамо і тобі, моя люба сестро Маріє!

Пишу цього листа в сумному передчутті, що ми більше не побачимося. Адже ви й самі знаєте, що додому мені вороття немає.

Я вже просив вас і зараз прошу відмовитися від мене хоча б перед більшовицькою владою, аби вона не цькувала вас усеньке життя за те, що ваш син і брат був «бандитом». Оце їхнє «бандит» допікає мені найдужче, знаю, що й вам воно каменем лежить на душі, бо «бандитом» я став тільки тому, що мав щире і любляче серце. Я понад усе любив свій край і народ, а тому, не вагаючись, пішов боронити його від московського окупанта.

Не журіться за мною тяжко. Мені зовсім не жаль мого молодого життя, бо кладу його за нашу святу ідею, яка ніколи не вмре навіть у поневоленій Україні. Один мій товариш, такий, як я, недавно сказав прості слова, які мене досі гріють, тому повторю їх і вам: історія колись скаже, хто я був і де подівся. Але мені щиро жаль вас, мої рідні, бо страждаєте через мене. Тому я поспішаю сказати Вам, тату, що коли піду з цього життя, то понесу з собою до небес велику любов до Вас. Я і ТАМ пам'ятатиму, як Ви, мій дорогий тату, витяглися в нитку, щоб дати мені освіту, і як тішилися, що колись із мене будуть люди. Маю сподіванку, тату, що Вам ніколи не буде за мене соромно.

Простіть і Ви мене, моя мамо, знаю, що Вам найтяжче. Та хочу, аби Ви знали, що в найчорнішу годину я згадую, як Ви мене, ще зовсім малого, привели на лісову галявину, всіяну суницями, і не торкнулися жодної ягідки, поки я не визбирав їх усіх до одної.

Може, забули? А я часто згадую те суничне свято. Тепер, на відстані, припадаю до Ваших рук, що гойдали мою колиску. Не плачте, мамо, я ще живий і, дасть Бог, житиму довго наперекір нашій долі-мачусі. Шкода тільки, що жодна з моїх стежок не веде до вашого порога.

А ти, сестро моя найдорожча, Марусенько моя золота! Знаю, що на твою бідну голову впаде найбільше лиха через брата твого. Бо ти ще зовсім молода, а ця чужинська влада ніколи не забуде, чия ти сестра, і ганьбитиме не тільки тебе, але і твоїх діточок. Та якщо зможеш, прости і ти мені, сестро, й діткам своїм скажи хоч пошепки, що їхній дядько ніколи не був бандитом, що він воював за Україну. Гірко мені згадувати, як я, дурний, був підняв шаблю на тебе, коли ти умовляла мене покинути ліс, але ж ти, Марусенько, знаєш, що я тебе ніколи й пальцем не торкнув і швидше руку собі відрубаю, ніж скривджу тебе. Знаю і те, що ти мене висповідала за моє лісове життя тільки з жалю до мене. Спасибі тобі, моя золота. Чи пам'ятаєш, як я від'їжджав до Москви на навчання, а ти плакала за мною і бігла за возом трохи не до самісінької станції, бо думала, що я більше не повернуся? Так воно, бач, і вийшло. Я повернувся, але не під рідну стріху. Твоє серденько чуло все наперед.

Спасибі вам усім, мої рідні, за розуміння. Гаряче цілую вас. Прощавайте і не журіться за мною, бо я свідомо обрав цей хрест.

Ваш син і брат.

19 квітня 1923 року».

Уже ближче до Холодного Яру вони, щоб запастися харчами і тютюном, розгромили вночі гамазей у Михайлівці, потім, ще не охолонувши, заскочили в Жаботин і зробили ревізію у споживчій кооперації — прихопили борошна, крупів, цукру, сірників, махорки, а Захарко намацав у темряві справжнісінького грамофона і, не довго думаючи, відірвав од нього розтруб. Десь чув, що як припасувати цю величезну лійку до дула, то постріл виходить як із гармати.

Від Жаботина до Холодного Яру було три скоки конем, і ще вдосвіта вони пірнули в дубину, де тут-таки, майже на узліску, вирішили перепочити. Крім того, Ворон хотів роздивитися, чим дихає ця місцина, чи не буде якогось руху їм навздогін з боку Жаботина, котрий раніше завжди кишів «червінцями».

Наче ні — місцина дихала спокоєм, дубовою терпкістю і ведмежою цибулею, яка розрослася тут цілими килимами. У квітні Холодний Яр щільно вкривався заростями барвінку і ведмежої цибулі — хоч косою коси. Її лапатими стеблами завжди можна було підкріпитися, якщо ти, звичайно, не збирався ні з ким цілуватися, бо хоч і називалася ця рослина цибулею, а пахла таки часником. Видно, ведмеді тут щось наплутали.

Особливо завзято пасся в тих заростях Ходя. Він запихав левурду до рота цілими пучками, часом плутаючи її з таким же лапатим листям конвалії.

Цього разу ніхто з них до дівчат не збирався, і вони всмак поснідали салом із ведмежою цибулею. Закуривши «свіженької» махорки, з цікавістю спостерігали, як Захарко приміряв до рушниці лійку грамофона.

— Ну, добре, — сказав його брат Біжу, — причепити ти її причепиш, тут великого розуму не треба. Але як же ти будеш цілитися, голова твоя й два вуха? Ця ж лійка і мушку затулить, і того, в кого стрілятимеш.

— Не біда, — шморгнув носом Захарко. — Це тільки для того, щоб когось налякати. От посуне на нас червона банда, а тут їй назустріч — бабах! — гармата.

— Еге, налякаєш, — не повірив йому Невіруючий Хома. — Як одірветься та лійка та як дасть тобі по черепку, то знатимеш. Спитай он у Сутяги, як йому було відірвало кожуха від «люйса».

— А що тут питати? Досі рубець на лобі, — сказав Цокало, і всі подивилися на Сутягу, наче ніколи не бачили того шраму.

Сутяга, сидячи під дубом, сперся на стовбур і тихенько похропував. Голова йому впала на груди, бараняча шапка з'їхала низько на лоба.

— Де ж той шрам? — Невіруючий Хома, який щойно сам сказав, що Сутягу поранив кожух, тепер з недовірою подивився на Цокала.

— Під шапкою, де ж.

— Та ну.

— Гну! — Цокало сердито поцокав язиком.

Сутяга від того цокання перестав хропти, але не прокинувся.

Тим часом Захарко примоцував розтруб до дула рушниці й націлився у той бік, звідки вони приїхали. І тут він побачив Козуба, який чатував попід лісом, а тепер поганяв сюди.

— Бричка! — вигукнув Козуб, так натягнувши повід, що його кінь став цапки.

Навіть Сутяга умить схопився на ноги, ніби то не він похропував під дубком, а його бараняча шапка.

— Козирна? — спокійно спитав Ворон.

— Не знаю, але їдуть з боку Кам'янки на Жаботин.

— За мною! — скочив на коня отаман і невдовзі зупинився за розсохуватим дубом. Відсіль було видно бричку, в якій сиділо троє чоловіків. Один у френчі, другий у світленькому пильовику, а третій… третьою була жінка, тільки зодягнута по-чоловічому.

Розпитати в цих подорожніх, хто вони й що, було не з руки.

Отак налетіти з лісу — ризиковано. Здіймуть стрільбу, огризнуться гранатами. Дістати кулею звідси? А раптом це наші перевдягнулися.

Бричка, погойдуючись на ресорах, наближалася. Козаки з нетерпінням ждали команди.

— Дозвольте, пане отамане, я забалакаю їх, — тихо озвався Василинка.

Ворон здивовано оглянувся на хлопця. Василинка вгадав його думку.

— Тільки ж дивись там… Не гарячися.

Василинка миттю зіскочив з коня, кинув на землю свою шапку-кубанку, зняв із себе паска з кобурою, потім поклав за пазуху «гусяче яйце» — круглу ребристу гранату — і, ставши тепер не партизаном, а пастушком, на хвильку замислився: чи нічого він не забув? Нагнувся і підібрав суху дубову палицю.

— Він що, лупцюватиме їх? — здивувався Невіруючий Хома.

Але йому ніхто не відповів. Василинка вже біг через поле до брички і, вимахуючи дубовим бучком, репетував як на пожежу:

— Стійте! Стійте, там у селі банда!

Його почули, всі троє повернули голови до Василинки, та, видно, нічого не второпали, бо бричка котилася далі.

— Назад! Назад! Там повно банди! — закричав Василинка, добігаючи до брички й показуючи бучком у бік Жаботина. — Розгромили радкоп, спалили сільраду, вирізали комезу[*]!

— Да что ти ґаваріш? — зумівся гладкий чоловік у френчі. — Какая банда? Аткуда?

— Не знаю откуда, а тільки дядько Йван послав мене в Михайлівку переказати, бо вони розтрощили й тиліфона, і мого тата вбили… — Василинка з розпуки заплакав. Сльози навсправжки котилися по його щоках і не давали до пуття роздивитися на красиву тьотю в шкіряному кашкеті, таку поважну та пишну, наче вона була тут старша над чоловіками і менше за всіх злякалася того, що сталося в Жаботині.

— Сколько іх? — спитав «погонич», потягнувши віжки на себе.

— Бага-а-ато, — схлипнув Василинка.

— Паґаді, мальчік, нє плач, успокойся, — сказала красива тьотя, дивлячись на Василинку великими чорними очима. — Ти хочеш сказать, что бандіти да сіх пор в сєлє?

— А де ж?! — сердито вигукнув Василинка. Його розізлило, що ця чекістська посмітюха була така гарна і що вона назвала його «мальчіком». — Подивіться, що вони зі мною зробили! — Кинувши палицю на землю, Василинка розхристав груди і вихопив з пазухи «гусяче яйце». — Руки догори, бо тут вам і смерть!

Усі троє оторопіли, забувши, де в них руки. Може б, котресь ще шарпнулося до револьвера, але Василинка так «замкнув» пальця на кільці гранати, що якби навіть падав мертвий, то «гусяче яйце» зосталося б в одній руці, а чека в другій. Першим його послухався гладун у френчі, потім, випустивши віжки, підняв руки «погонич». Дивлячись на них, шкіряна красуня зневажливо фиркнула і, ніби граючись, зробила те саме.

— Ну, і што дальше? — глузливо спитала вона.

Ця крива усмішечка Василинку доконала. Погань навіть перед смертю не сприймає його всерйоз.

— Ви хотіли знати, де банда? — він теж усміхнувся аж до вух. — Банда здєсь, мадам!

«Мадам» уже не мала в цьому сумніву, бо від лісу до них галопували вершники. Щоб менше здіймати шуму, Ворон узяв із собою лише Вовкулаку й Біжу. Швидко роззброївши та обшукавши трійцю, до лісу їх повели пішки. Бричкою їхав услід Вовкулака, везучи на задньому сидінні три револьвери, коричневий цератовий портфель, планшетку та шкіряну польову сумку.

У дубині їх зустрів почет із дев'яти козаків.

Переглянувши посвідки «гостей», отаман заяснів лицем — риба попалася чималенька. Він допитав їх поодинці. Гладун виявився першим заступником голови окружного виконкому Федором Івановичем Касатоновим. Розповів, що родом він із Смоленщини, а в Україну його послали для зміцнення совєтської влади. Тут він нічого поганого не зробив, не вбив і мухи.

Підіймав сільське господарство. Ось і тепер їхав до Жаботина організовувати весняну посівну кампанію. Якщо його відпустять, він одразу комісується за станом здоров'я, поїде на свою Смоленщину, і тут ноги його більше не буде.

— По тобі не скажеш, що ти слабий, — похитав головою Ворон. — Френч он тріщить по швах. Пику на нашому салі од'їв?

— Я сала нє єм, — сказав гладун. — У мєня ат нєво ізжога.

— Виходить, що наше сало ще й винне, — зітхнув Ворон.

— Ви жє мєня нє растрєляєтє? Я вєдь что… я мірний чєловєк… занімался сєльскім хазяйством. Я люблю Украіну…

— А Росію ти любиш? — спитав Ворон.

— Ну… как жє, канєшно. Сразу уєду, єслі атпустітє. Ви жє меня атпустітє?

— Це вирішить Вовкулака.

Вовкулака, не зводячи очей з Касатонова, ковтнув слину. Він уже прикидав собі, як і кого посилатиме в «земельний комітет».

«Погонич» у плащику-пильовику на прізвище Самохін був діловодом того ж таки виконкому і також «підіймав» сільське господарство. Тобто вигрібав хліб у селян. Він теж почав було з того, що не з власної волі лишився тут після демобілізації, але Ворон його перебив:

— Краще скажи, хто оця баришня, яка з вами?

— Как кто? Уполномочєний ґепеу, разве нє відно?

— Видно. Але мені цікаво, чим тепер у чека займаються жінки?

— Чєсно? — Самохін напустив на себе презирливу міну. — Савокупляются с бальшім начальством. Асобєнно прієжжім.

— І ця теж?

— Штатная блядь. Ето у ніх тєпєрь називається аґєнтурной работой. Ви мєня панімаєтє? Только ето мєжду намі, — сказав Самохін так довірливо, що Вовкулака ледве не поперхнувся слиною. Діловод досі не усвідомив, що для нього це вже не має значення — між нами чи між усіма.

Але щодо «баришні» він не брехав. Навіть до отамана вона підійшла з таким вихилясом, хоч бери і клич хлопців на допомогу. Її посвідка в шовкових палітурках пахла парфумами і потверджувала, що перед вами уповноважений Кам'янського ґепеу Ада Михайлівна Лібчик.

— Толька я сразу хачу вас прєдупрєдіть, — грайливо сказала вона. — К атдєлу па барьбє с бандітізмом я нє імєю ні малєйшєво атношєнія. Мнє дажє нравятся лєсниє рицарі. Ето так рамантічно.

— А для чого ти їхала в Жаботин?

— Праґулятся. Касатік меня пріґласіл падишать свєжім воздухом.

— Касатік — це Касатонов? — здогадався Ворон.

— Ну нє Самохін же.

— То як? Подихала?

— Ето ужасно. Я жє вам нє мужчіна, чтоби са мной так абращаться.

— Чому ж вдяглася по-чоловічому?

— Нравітся.

— Працювати в чека теж наравиця?

— Почєму би і нєт?

— Ми чекістів розстрілюємо, — сказав Ворон.

— Но вєдь не жєнщін жє?

— Стать тут не має значення.

— Ви шутітє, — хотіла засміятися Ада Лібчик, але не вийшло. — Я прєждє всєво женщіна. І мнє нравітся работать с мужікамі. С німі ілі с вамі — мнє всьо равно. Ми можєм даґаварітся, я вєдь панімаю, каково вам бєз жєнщін в лєсу.

Вона потяглася рукою до отамана, але Вовкулака не дрімав.

— Забери граблі, бо відчикрижу! — замахнувся він шаблею.

— Но вєдь я на всьо саґласна, — Ада Лібчик зірвала з голови кашкет, і темне хвилясте волосся потекло їй на плечі.

— Це добре, — сказав Ворон. — Добре, що ти на все згодна.

— Яким буде рішення суду, пане отамане? — не терпілося Вовкулаці.

— Тих двох, що підіймали сільське господарство, — підняти на дуба.

— Вже! А цю курву куди?

— Подаруй її Ході. Вона сама просилася.

Він подав команду рушати. Усі, окрім Ході, сіли на коней.

«Мадам» Лібчик здивовано дивилася їм услід. Коли Ходя, роздуваючи ніздрі, підійшов до неї, уповноважена сама розхристала пазуху, боячись, що цей дикун роздягне її шаблею.

— А Ходя вміє це робити? — спитав Невіруючий Хома, який їхав поруч із Цокалом.

— Навчиться, — сказав Цокало і багатозначно цокнув язиком. — Чуєш, як верещить?

Хома наставив долоню до вуха, хоч вереск уже розлягався лісом. Важко було розібрати, чи то кричить хтось на радощах, чи, може, від жаху.

Усім полегшало на душі, коли Ходя догнав їх з оголеною шабелькою. Козаки ніби вперше почули, що ліс наповнений пташиними голосами, усе довкола співає, радіє сонячній днині.

Що далі вони заглиблювалися в ліс, то все дужче тішили око деревостани могутніх дібров, які іноді непомітно переходили в темні масиви граба чи раптом засвічувалися мармуровими стовбурами ясенів.

Холодний Яр глибшав, спадав униз широкими терасами, розгалужувався на багато балок і менших ярів, тож на кожному закруті, вигині та узвишші доводилося зупинятися і наслухати, чи не почується десь людського голосу, форкання коня чи ще якого-небудь підозрілого звуку. Вони придивлялися, чи не видно де ступаків, відбитків копит, сліду від згаслого вогнища.

Час від часу пристоювали, принюхувалися — а раптом повіє димком? — і їхали далі, пробираючись на схід від Мотриного монастиря (як там вона, їхня «Мотря»?) до Скарбового Яру.

Торік Чорний Ворон тиждень стояв там із козаками, і йому сподобалася та місцина своєю захищеністю, близькістю озера та якимось невидимим магнітом, що був заритий у глибинах Скарбового Яру і не хотів тебе відпускати в інші краї. Може, тим магнітом і справді був гайдамацький скарб, закопаний тут ще Максимом Залізняком, про який старі люди гомонять уже півтора сторіччя. Інакше звідки взялася б ця назва яру — Скарбовий? Неподалік від нього лежало урочище Буда, де й досі стояв живий свідок гайдамацької таїни — велетенський тисячолітній дуб, названий у народі саме Залізняковим, хоч під ним не раз спочивали і Наливайко, і Павлюк, і сам гетьман Хмель.

Коли Чорний Ворон ще раз нагадав хлопцям, у якому святому місці вони зупиняться, Козуб сказав, що треба чимшвидше запастися рискалями та добрими щупами й гарненько промацати той Скарбовий Яр.

— Рискаля я везу, — заспокоїв його одноокий Карпусь. — А замість щупа підійде і шомпол.

— Ох, щось мені не віриться, щоб ми його викопали, — похитав головою Невіруючий Хома.

— А це ж чого? — поцікавився Цокало.

— Не може бути, щоб за стільки літ якісь гультіпаки його не намацали.

— Не намацали, — сказав Ворон. — Це я точно знаю.

— Як же таке можна знати? — і далі не вірив Хома.

— Бо там не золото найдорожче.

— А що? Срібло?

— Ні.

— То що ж це таке може бути? — подивився на отамана Фершал крізь запітнілі окуляри.

— Вгадайте.

— Я знаю! — вигукнув Василинка. — Що ж тут думати?

Усі обернулись до нього. Василинка, щоб їх помучити, трохи помовчав, підбив вище на лоба шапку-кубанку і вліпив у самісіньке око:

— Свячені ножі. Ось що закопав тут Максим Залізняк. Ножі, освячені самим Мельхиседеком.

— Ні, — похитав головою Ворон, хоча йому ця думка сподобалася. — Закопують ножі на знак миру, а Залізняк не збирався ні з ким миритися.

— Тоді що?

Тут уже всіх розібрала цікавість, що ж то за скарб такий дивний, і вони один поперед одного стали гадати — ну, геть як діти, — називаючи всіляке коштовне каміння, дорогоцінну зброю, клейноди, старовинні книги, королівські й царські грамоти, дійшло навіть до вин та цілющих медів, що їх пили козаки-характерники. Отаман уже й сам, як дитина, сміявся з тих їхніх відгадок, аж тут Вовкулака раптом ударив себе по лобі й сказав, щоб усі замовкли, ану цитьте мені, сказав Вовкулака, бо я здогадався, що найдорожче у тому скарбі.

— А що? — в один голос спитало його одинадцятеро козаків, навіть Ходя-китаєць спитав, як ніколи, виразно: — А сцьо?

І Вовкулака, перевівши подих, сказав:

— Легенда.

Усі одинадцятеро козаків на якусь хвилю вражено притихли, а потім, теж перевівши подих, сказали:

— Е, та це ми знаємо. Легенда, звісно, то головне. Але ж там повинне бути й золото. Хіба ні?

— Іба ні? — витягнув шию Ходя.

— Звичайно, — погодився Ворон. — Золота там ціла скриня. Та й не тільки золо…

Він затнувся і, притримавши Мудея, втупився очима в якусь одну, тільки йому видиму, точку. Його враз напружена постать змусила всіх зупинитися й не дихати. Вони сторожко повели очима вслід за поглядом отамана і побачили те, що він помітив першим. Там, на молоденькому клені, була відламана гілка.

І відчахнув її хтось зовсім недавно, бо зі свіжого зламу поволі скрапував сік.



* * * | Залишенець. Чорний ворон | * * *